Три роки війни в Україні: погляд військового репортера з Словенії
"Буча - це українська Сребреніца", - каже Боштян Відемшек. Словенський військовий репортер збирає матеріал для нової книги, у якій сучасна російсько-українська війна зіставляється з Першою світовою, а усі події планує висвітлювати лише в теперішньому часі. Нещодавно журналіст відвідав Ужгород, після чого опублікував у словенській газеті "Дело" статтю про війну в Україні. Публікуємо її в перекладі українською мовою.
Наприкінці січня в словацькому містечку Гуменне відбулося зібрання учасників Європейського проєкту зі збереження меморіальної спадщини Першої світової війни "Від Альп до Карпат" за участі представників Словенії, Італії, Бельгії, Австрії, Угорщини, Польщі, Словаччини та України. Серед її учасників був і відомий словенський письменник і журналіст, воєнний репортер Боштян Відемшек. 25 років своєї творчої біографії він присвятив висвітленню масштабних воєнних конфліктів у Афганістані, Іраку, Сирії, Дарфурі, Газі, Сомалі, ДР Конго, Лівії, Косово та Україні. Його праці опубліковані у провідних світових ЗМІ: The New York Times, CNN, BBC, Politico, Der Spiegel, Forbes, Le Figaro, Wired, National Geographic, Middle East Eye.
Набутий упродовж десятиліть досвід став травматичним для самого журналіста, зокрема сильно вплинула на нього втрата близьких йому людей та друзів. Через це він пообіцяв собі більше ніколи не повертатися до ролі воєнного кореспондента. Проте повномасштабне вторгнення росії в Україну змусило його переосмислити свої цінності. У квітні 2022 року, одразу після визволення, він відвідав Бучу, тож йому вдалося на власні очі побачити злочини, що вчинила країна-агресор. "Буча - це українська Сребреніца", - каже Боштян Відемшек.
Нині він збирає матеріал для нової книги, у якій сучасна російсько-українська війна зіставляється з Першою світовою, а усі події планує висвітлювати лише в теперішньому часі. З цією метою у перші дні лютого журналіст відвідав Ужгород та уже опублікував у словенській газеті "Дело" за 8 лютого статтю про війну в Україні. Публікуємо її в перекладі українською мовою.
Три роки війни в Україні
"Я інша людина, ніж на початку цієї війни. Ми всі змінилися"
Війні в Україні не видно кінця. Ситуація на східному фронті важка. З кожним днем вона все більше нагадує жахіття Першої світової війни. Російська військова колоніально-імперська машина продовжує перемелювати людські життя. Україна, історичний заручник географії, захищається обмеженою, буквально прорахованою західною допомогою. Для України це - боротьба за виживання. Не так, як для Росії. Війна в Україні здається черговою безперервною війною, яка поглинає людей і живить стрімко зростаючу індустрію смерті.
Я спілкувався з пораненими українськими військовими в українській лікарні. Достовірно про війну можуть говорити лише ті, хто пережив війну. Перефразовуючи Платона - ті, хто вижив.
***
"З двома товаришами ми були в розвідці на полі бою в Донецькій області. У якусь мить ми почули звук польоту дронів. Оскільки поле бою було дуже відкритим, ми сховалися в найближчій зруйнованій будівлі. Але росіяни атакували нас трьома безпілотниками. На нас скинули дві бомби. Третій дрон, разом із вибухівкою, влетів прямо в будинок. Я досі пам'ятаю страшні вибухи. Коли прийшов до тями, то спочатку подивився де мої побратими. Вони лежали мертвими розкидані за кілька метрів від мене. У мене була кровотеча зі стоп і гомілок. Шрапнель також потрапила мені в спину. Я просто хотів вижити і повернутися до сім'ї, тому почав вибиратися з будівлі", – почав мені розповідати 55-річний львів'янин Андрій Романяк у лікарняній палаті міської лікарні Ужгорода.
Андрій, батько двох дітей і дідусь двох внуків, був поранений 13 листопада 2024 року. В армію його призвали, точніше, мобілізували, півроку тому. На будівництво, де він був виконробом, приїхала мобілізаційна служба. Його мобілізували разом із усією бригадою робітників. І це при тому, що два роки тому лікарі записали в його документах, що він лише на "60% придатний до військової служби". Це означає, що він не придатний для ведення бойових дій на передовій. Але, оскільки кадрові потреби української армії надзвичайно великі через жорстокий тиск російських військ, особливо на сході країни, Романяка все одно мобілізували. Він став водієм машини для доставки боєприпасів на передову. Після чотирьох місяців безперервних запеклих боїв отримав поранення. Після чотирьох місяців постійного смертельного ризику.
"Було страшенно холодно... Я орієнтувався, звідки ми прийшли, хоча якийсь час був без свідомості. Я прийняв рішення повернутися до своїх і сподівався, що вони мене знайдуть, але під час атаки дронів були знищені всі засоби зв'язку. Я розумів, що евакуація неможлива, і наші не зможуть мене врятувати. Я взяв свій автомат з набоями і почав повзти у напрямку сонця. Я постійно думав про свою сім'ю", – продовжив Андрій з фатально серйозним виразом зблідлого обличчя, сидячи біля дружини, якій керівництво Ужгородської лікарні, де він проходить третій етап одужання, дозволило деякий час бути разом з ним.
Він рухався до своїх надзвичайно повільно, а через переохолодження не відчував болю. Час від часу чув розмову російських солдатів. За його словами, він підійшов до них на відстань до десяти метрів. Одного разу російський патруль пройшов прямо біля нього – він заховався від них у кущах. За увесь час майже зовсім не спав, періодично відпочивав накриваючись військовим одягом. Постійно було чути розриви артилерійських снарядів.
"Мені було страшно, але в мене не було абсолютно ніякого вибору. Я проповз біля багатьох трупів російських солдатів. Ця територія поля бою була дуже хаотичною. Десь ми захопили кілька метрів, десь росіяни – кілька метрів. Ситуація весь час змінювалися. Часто ми навіть не знали, хто є хто. Я ні з ким не спілкувався - був відрізаний від світу. Після трьох днів важких страждань я випадково побачив групу солдатів. Щось мені підказувало, що це українці. Я прохрипів: "Слава Україні!" в надії, що не помилився. І вони виявилися українцями! Вони мене відразу перев'язали, очистили рани, нагодували, а через п'ять годин відвезли в найближчий польовий госпіталь. На відміну від двох моїх побратимів, які загинули під час обстрілу, мені неймовірно пощастило... – зі сльозами на очах розповідав Андрій Романяк.
Через сильне обмороження та поранення, у військовому госпіталі йому ампутували на ногах всі пальці. Він був радий, що вижив, але переживав, що більше ніколи не буде ходити. Що не зможе більше працювати і піклуватися про сім'ю. Але прогноз одужання хороший. Одразу після нашої зустрічі на нього чекала перша година реабілітації. "Мій план простий - я хочу знову стати на ноги. Крок за кроком. Буквально, - він злегка засміявся. "Я хочу забути те, що сталося. Щоб я міг краще спати". А як же майбутнє України? - Не знаю... Ця війна повинна колись закінчитися.
"Ця війна повинна колись закінчитися"
55-річний військовий хірург Юрій Паканич показав мені на своєму мобільному телефоні фотографії складних операцій і страшних поранень, з якими йому довелося зіткнутися протягом понад двох років служби в госпіталях практично на всіх основних українських полях битв. Я боровся з собою, щоб не відвести погляд. Я відчував, що на мене дивиться надзвичайно досвідчений і професійний військовий хірург. Мені було не по собі.
"Ти звикаєш до всього. Ти не може виконувати цю роботу інакше. Як цивільний хірург я намагаюся рятувати людські життя. Як військовий хірург я намагаюся якомога швидше зробити людину боєздатною. Це велика різниця... До цього складно звикнути. А загалом – оскільки за останні місяці моєї військової служби було дуже багато втрат на полях боїв, то ти працюєш автоматично (як запрограмований, "на автопілоті"). Одного разу я оперував дванадцять годин без зупинки. Коли я закінчив, і виснажений вийшов з операційної, то побачив, що черга на термінові операції була ще довша, ніж коли я починав. Я повернувся в операційну", - сказав доктор. Ужгородець Ю. Паканич мітко описав суть однієї з найтрагічніших історій сучасності, якій не видно кінця.
За два роки на фронті Паканич прооперував тисячі поранених бійців. Бувало, навіть десять і більше за день. Кожного разу йому доводилося вирішувати, кому операція потрібна в першу чергу. На фронті це, зазвичай, означає: у кого більше шансів вижити. У найтяжчі дні до госпіталів, де він служив військовим хірургом – у Запоріжжя, на Херсонщині, в Донецькій області – поступало до 250 поранених. В один військовий госпіталь!
Юрій Паканич залишив фронт лише тоді, коли його самого довелося терміново госпіталізувати. Він захворів на важку форму гепатиту, а також легеневу інфекцію, яка призвела до необхідності операції на легенях. Він пролежав у лікарні кілька тижнів. А тепер, коли він частково одужав, на фронт його не пускають через визнану інвалідність. Це завдає йому болю. "Я знову працюю в цивільній лікарні, але своїми думками завжди на фронті з нашими солдатами. Я хочу їм допомагати. На фронті жахливі умови. Росія весь час кидає у війну нових і нових людей. У них також стає все більше зброї. Українська армія бореться в міру своїх можливостей. Без американської та європейської допомоги ми б не вижили. Але допомоги недостатньо, надто мало. Ми не маємо права на поразку, хоча б навіть заради усіх тих, хто загинув за нашу свободу", – продовжив доктор Ю. Паканич, який має звання капітана ЗСУ. Він вже працював військовим хірургом на сході країни (Луганська область) у 2017 році.
"Я інша людина, ніж на початку цієї війни. Ми всі змінилися", – додав батько трьох дітей. "Майбутнє?" - "Мир. Відпочинок. Здоров'я. Жодного стресу".
Вирвані з їхнього життя
35-річний Руслан Телегай із міста Сарни на північному заході України до війни працював охоронцем у виправній колонії. Одразу після початку російської агресії, 24 лютого 2022 року, пішов добровольцем у Збройні Сили України. Воював на всіх основних напрямках української війни. І це, практично, без перерви. На кривавих полях нескінченно довгої лінії фронту на Донбасі. На полях боїв навколо Харкова, у Запоріжжі, в Херсоні. Він воював у різних військових підрозділах.
"Ми були на бойовому завданні. На військовій вантажівці нас було шестеро. Я почув звук підльоту дрона. Не було часу реагувати. Послідував страшний вибух. Все стало білим" – з легким відчуженням почав Руслан розповідати історію того дня, коли його важко поранили. Це було 5 серпня 2024 року. На ділянці лінії фронту, розташованій на межі Дніпропетровської та Донецької областей.
"Одразу після першого вибуху я хотів підвестися і попередити своїх товаришів, щоб вони негайно знаходили укриття, тому що, зазвичай, після першої атаки дронами-камікадзе йде наступна, приблизно через хвилину. Це класична російська тактика. Я сів, подивився нижче пояса і побачив, що праву ногу відбило. Я також бачив, що трьох моїх товаришів убито... Я якось заповз в укриття, у найближчу канаву. Дрон вдарив знову. Я відчув, що в мене також велика рана на спині, була сильна кровотеча. Не вистачило сил допомогти собі, не кажучи вже про своїх товаришів. Я навіть не міг зупинити кровотечу. У мене паморочилася голова, але я весь час намагався бути при свідомості. Я відчував сильну спрагу і кликав на допомогу", – спокійно продовжив розповідь Руслан.
Команда рятувальників - вони також регулярно стають об'єктами нападів росіян - через годину дісталася до Руслана та двох товаришів, що залишилися живими. Він втратив свідомість у кареті "швидкої допомоги", але його стабілізували у польовому шпиталі. У військовому госпіталі в Дніпрі Руслану ампутували праву ногу нижче коліна.
"Зараз мій стан поліпшується з кожним днем. Я адаптуюся до нових умов, вже можу спокійно ходити з протезом. І не можу дочекатися, коли зможу нарешті повернутися додому після трьох років на війні", – раптом пом'якшив фізично надзвичайно сильний чоловік. Але він поки не може повернутися додому, де його чекають дружина і трирічний син, народжений перед початком Великої війни. І не через погане самопочуття - у своїй аскетичній лікарняній палаті він весь час віджимається і таким чином проганяє негативні думки. Як і сотні побратимів по стражданню, він опинився в тривалій і кропіткій бюрократичній процедурі, яка дозволяє (чи ні) "демобілізувати" поранених з достатнім рівнем інвалідності.
"Я більше не хочу на фронт. Надто багато життя вже минуло повз мене. Я хочу жити як нормальна людина. Я хочу бути зі своєю родиною і так допомагати Україні. Якби я міг добре ходити, мені не складе труднощів взятися за будь-яку роботу", – завершив свою розповідь Руслан Телегей.
"По телевізору не видно, що ми, солдати, відчуваємо"
"23 квітня 2024 року ми були троє в розвідці. На ділянці між нашими та їхніми стрілецькими окопами біля Старомайорського на Донеччині. Ми почули звук дрона і відразу розбіглися. Граната вибухнула прямо біля мене. Мене підкинуло в повітря", – коротко описав день втрати правої ноги 42-річний Андрій Тарасов, який родом із селища Чорноморське Миколаївської області.
Він ледь не попрощався із життям. Рятувальники не змогли дістатися до місця нападу. Навкруги точилися перестрілки. Важкопораненого Андрія, який втратив критичну кількість крові, товариші поклали на ноші і під безперервним ворожим вогнем несли до своїх позицій три кілометри. Там йому швидко надали медичну допомогу та відправили у військовий госпіталь у Запоріжжі, де військовим хірургам нічого не залишалося, як ампутувати ногу.
Багато солдатів поступають до військових госпіталів у важкому стані. В основному, через величезну кількість поранених. За словами директора Ужгородської міської лікарні швидкої медичної допомоги Олега Голуба через те, що на першому та другому етапах лікування поранені отримують велику кількість антибіотиків, у них виробляється резистентність. Тому у них рани заживають повільніше, а одужання часто стає тривалим і складним процесом.
"Це війна", — сказав Андрій Тарасов, потупивши сумний погляд у землю. "По телевізору не видно, що ми, солдати, відчуваємо...", - додав він. А хто, як не Андрій, знає, що таке війна. Він воював на найважчих ділянках Східного фронту. Авдіївка, Куп'янськ ... Уже у 2017-2018 роках, під час так званої "тихої війни" з Росією, у складі морської піхоти української армії воював проти проросійських парамілітарних формувань біля Маріуполя.
Андрій Тарасов дев'ять місяців провів у різних лікарнях. У військовому госпіталі у Львові отримав протез, до якого потихеньку звикає. В Ужгородській міській лікарні він "ще приходить до тями". На відміну від багатьох своїх поранених товаришів, він хоче залишитися в армії. Після виписки з лікарні батько двох дітей волів би стати військовим інструктором. Каже, хотів би поділитися своїми знаннями та досвідом з молодшими бійцями, які приходять на війну все менш підготовленими. З боку агресора все навпаки: все більше добре навчених солдатів і величезна, майже нескінченна кількість зброї.
"Сьогодні я у поганому настрої, завтра я спокійний. Тоді я знову сердитий. Мій настрій різко змінюється. Я знаю лише те, що я не можу жити без серйозної роботи. Найголовніше зараз – здоров'я, але думками завжди з товаришами. Я багато працював все життя. До війни я працював на суднобудівному заводі в Чорноморську, там чистив суднові цистерни: дуже важка робота", - підсумував свої думки мужній чоловік.
"Путін поводиться як канібал"
Доктор Юрій Фатула, 61-річний завідувач хірургічного відділення міської лікарні швидкої медичної допомоги в Ужгороді, доцент кафедри хірургії Ужгородського національного університету, розповів мені, що троє з десяти поранених бійців, які потрапили до лікарні, де він працює, страждають на синдром посттравматичного стресового розладу, який досі недооцінюється у суспільстві. Доктор Фатула каже, що в його цивільній лікарні роблять, у середньому, десять операцій на день як цивільним, так і військовим. Лише в одному хірургічному відділенні проліковано понад 400 військових.
Під час нашого відвідування кладовища в центрі Ужгорода, міста на самому кордоні з Словаччиною, де поховано 150 молодих і старших солдатів цієї війни, хірург, який також є визнаним авторитетом серед дослідників Першої світової війни, сказав: "Це жахлива війна подеколи нагадує Першу світову війну. Довга фронтова лінія, яка не переміщується тривалий час. Стрілецькі окопи. Артилерія. Величезні втрати. Довгі роки боротьби. Володимир Путін поводиться як справжній людожер".
На цвинтарі серед помітно свіжих могил, серед українських прапорів і вінків, двоє молодих чоловіків копали все нові й нові ями. Дерев'яні труни вже були підготовлені. Останнім часом тут за тиждень хоронять по три-чотири бійці. І так у кожному українському місті, у кожному українському селі.
Індустрія смерті
Від нового військового кладовища в Ужгороді до зовнішнього кордону Євросоюзу –лише добрий кілометр по прямій. Іншими словами – на відстані пострілу. Це відбувається прямо біля вас. Нас.
***
"Ви знаєте, реальна кількість жертв російської агресії серед українських військових більша, ніж офіційно озвучив президент Володимир Зеленський у грудні 2024 року. Він назвав цифру 45 тис. Так, стільки українських воїнів загинуло безпосередньо на полі бою. Але багато померло в госпіталях, під час евакуації, пізніше вдома, в російському полоні...", – із сумом сказав мені доктор Юрій Фатула, який з гордістю прийняв керівництво хірургічним відділенням лікарні. Це, каже він, його вклад у боротьбу за волю України.
"Люди втомилися. Війна вирвала їх із нормального життя. Важко бути щасливими і радісними. Кожен знав когось із загиблих. Постраждали всі родини. Це важко, коли не можна планувати майбутнє. Ні для себе, ні для дітей, ні для онуків. Під час війни час тече інакше, і ми всі старіємо значно швидше. Ми вже ніколи не будемо жити так, як жили раніше. На початку війни ми всі були в шоці. Кожна жертва була великою трагедією. Після трьох років війни – це наш нормальний стан. Наша нова реальність. Ми теж звикли до втрат. Ми відчуваємо цей сум увесь час, безперервно", - підсумував доктор. Юрій Фатула.
