"Найстаріший з нині живих...": Історія Балтійського кубку
Після закінчення Першої світової війни нове дихання отримали ігрові командні види спорту. Битви з полів, найстрашнішої на той момент війни, переміщуються на футбольні стадіони. Нове покоління запальних ентузіастів-організаторів продукує ідеї континентальних і регіональних турнірів як для клубів, так і для національних збірних. Не виключенням був і Балтійський регіон. Тут на просторах понівечених, не лише світовою війною, а й роками кривавих війн за незалежність, народжується ідея власного Балтійського кубку.
Після закінчення Першої світової війни нове дихання отримали ігрові командні види спорту. В Європі бум популярності футболу – навіть у тих місцях, де до того "велика гра" була рідким гостем. Битви з полів, найстрашнішої на той момент війни, переміщуються на футбольні стадіони. За честь і прапор націй, у намаганні ствердити першість своєї, безкомпромісно б'ються "воїни зелених майданчиків".
Нове покоління запальних ентузіастів-організаторів продукує ідеї континентальних і регіональних турнірів як для клубів, так і для національних збірних. Не виключенням був і Балтійський регіон. Тут на просторах понівечених, не лише світовою війною, а й роками кривавих війн за незалежність, народжується ідея власного Балтійського кубку.
Цьому турніру судилася важка і довга історія. Він пережив першу міжвоєнну незалежність Литви, Латвії та Естонії. Був в прямому сенсі обкрадений радянськими окупантами – у нетрях Росії зник оригінальний трофей чемпіона турніру. Дивом турнір зберігся за комуністичного періоду, щоби повністю відродитися разом з незалежністю трьох держав Балтії. І, врешті, - Балтійський кубок пережив усіх своїх ровесників, започаткованих в 1920-1930-х рр. То ж, наша стаття про невмирущу футбольну класику, породжену незабутньою міжвоєнною епохою.
"Зразки для наслідування"
Прийнято вважати, що першим турніром для національних збірних команд з футболу є Британський міжнародний чемпіонат, також відомий як Домашній чемпіонат Великобританії або просто Міжнародний чемпіонат. Вперше проведений у 1884 р., він мав сторічне життя. Останній розіграш турніру відбувся у 1983/1984 р. Учасниками цього "прабатька" усіх першостей національних збірних були відповідно команди Англії, Шотландії, Уельсу, Ірландії (до 1950 р.), Північної Ірландії (з розіграшу 1950/1951 рр.).
З розвитком олімпійського руху і початком проведення регулярних Олімпійських ігор саме олімпійський футбольний турнір розглядався у якості головного світового змагання національних футбольних збірних. Такий статус зберігався за футбольною першістю в рамках літніх олімпіад аж до старту проведення чемпіонатів світу з футболу у 1930 р.
До початку Першої світової війни на олімпіадах домінували європейські команди. Першим чемпіоном Олімпійських ігор з футболу (1900 р.) стала збірна Великобританії, срібним призером – Франція. Британці ще двічі напередодні світової війни (у 1908 та 1912 рр.) повторили свій "золотий" успіх. Європейцям підкорилося і перше повоєнне "золото".
У 1920 р. в скандальному фіналі на "Олімпійському стадіоні" у Антверпені Бельгія з рахунком 2:0 здолала збірну молодої Чехословаччини. Вірніше, матч не було завершено. Гравці чехословацької команди наприкінці першого тайму покинули поле з ігрових та патріотичних мотивів (у знак протесту проти заангажованого, на їхню думку, суддівства та паплюження чехословацького прапору вболівальниками опонента). За це Чехословаччину дискваліфікували, олімпійське срібло дісталося Іспанії. Попри цю невдачу, чехословацька національна збірна, як і футбольні клуби цієї країни, стануть одними з найсильніших на континенті і у світі в міжвоєнну добу.
Протягом 1920-х рр. все частіше обговорюється ідея проведення першості з футболу "старого світу". На зразок Чемпіонату Південної Америки серед національних збірних (турнір, більш відомий нам під своє сучасною назвою Кубку Америки), який вперше офіційно відбувся ще у 1916 р. Забігаючи наперед скажемо, що мрії про власний європейський чемпіонат так і не були реалізовані у міжвоєнні роки. Натомість, народжуються регіональні турніри у різних частинах Європи. Як клубні, так і для національних збірних.
До перших відносяться прообрази значно більш пізнього Кубку європейських чемпіонів/Ліги чемпіонів, – Кубок Мітропи, який пережив свої золоті часи у 1927-1940 рр. (у різні роки у турнірі виступали клуби-представники Австрії, Чехословаччини, Угорщини, Італії, Швейцарії, Румунії, Югославії) та Кубок Націй (відбувся у Женеві влітку 1930 р.).
Визначними подіями у європейському футболі були і міжнародні турніри в рамках Всесвітніх виставок у Парижі (1931, 1935, 1937 рр.). Тут, окрім згаданих раніше центрально-східноєвропейських, швейцарських та італійських команд, грали клуби з Третього Рейху, Іспанії, Франції, Англії, Бельгії, Нідерландів, Польщі.
Досі розповсюджена думка, що першим футбольним регіональним турніром для національних збірних у міжвоєнній Європі являється Кубок Центральної Європи. Він розігрувався починаючи з 1927 р. Переможцями цього престижного змагання були тодішні топові європейські команди, такі як Італія (чемпіон світу 1934-го і 1938-го рр.), Чехословаччина (віце-чемпіон світу 1934 р.), Угорщина (віце-чемпіон світу 1938 р.) та Австрія (срібний призер олімпійського турніру 1936 р.). Нерідко першість називали Кубком Антоніна Швегли. За іменем одного з "батьків-засновників" Чехословацької держави, відомого політика та ентузіаста центрально-європейського футбольного турніру.
Втім, навряд можна вважати коректним твердження про "первородство" Кубку Центральної Європи по відношенню до інших континентальних турнірів тієї доби. За декілька років до нього, у 1924 р. регіональну першість провели країни Північної Європи. Там зародився турнір, пізніше відомий під назвами Чемпіонату Північної Європи, Північного чемпіонату, Нордичного кубку і т.д. За трофей боролися національні збірні Швеції, Норвегії, Данії та Фінляндії. У часи його новітньої історії, змагання поповнилося командами Ісландії та Фарерських островів. За 14 розіграшів (1924 – 2001 рр.) переможцями ставали Швеція (9 разів), Данія (тричі), Норвегія і Фінляндія (по одній перемозі).
На іншому кінці Європи, – на Балканах, також започаткували подібне змагання (1929 р.). У міжвоєнні роки переможцями Балканського кубку ставали Румунія (тричі), Болгарія та Югославія (по дві перемоги).
Спираючись, здебільшого, на центрально і північно-європейський досвід, у 1928 р. було започатковано Балтійський кубок (нерідко зустрічається назва – Кубок Балтії). Естонська сторона неофіційно позиціонувала себе як найсильнішу команду Балтії, через відносно успішні результати у міжнародних зустрічах 1925-1927 рр. Це не могло викликати згоду з боку Литви і Латвії. Футболісти трьох країн вирішили визначити домінуючу у балтійському футболі силу шляхом очних зустрічей в турнірних рамках.
У липні 1928 р. перший Балтійський кубок приймав Таллінн – столиця Естонської Республіки (господарями чемпіонату мали бути по черзі кожна з країн Балтії). Змагання проходили у групі з трьох учасників. Переможцем ставала збірна, яка набирала найбільшу кількість очок за результатами двох турів (при 2 очках за перемогу і 1-му за нічию).
У матчі-відкритті Латвія здолала Литву з рахунком 3:0. Не обійшлося і без, так би мовити, "українського сліду". Історичний, перший гол у матчах Балтійського кубку забив Аркадій Павлов, нападник латвійської команди. Хоч він народився у Ризі, батько футболіста був харків'янином. (Сам майбутній форвард також мав досвід життя в Україні. Під час Першої світової війни його підліткові роки пройшли у Катеринославі (нині – Дніпро)). Здобувши перемогу над Естонією у другому турі (з рахунком 1:0) Латвія стала першим володарем Кубку Балтії.
Зазначимо, що окрім Аркадія Павлова у міжвоєнному латвійському футболі було немало гравців українського походження чи уродженців України. Наприклад, у Харкові народився і прожив ранні дитячі роки Яніс Клавінш. Воротар і "зірка" збірної Латвії 1930-х рр. За часів радянської окупації заарештований і страчений (1941 р.) сталінськими каральними органами. Припускаємо, міг мати українське коріння один з кращих латвійських форвардів Вацлав Бордушко, народжений у родині Осипа Бордушка та Єлизавети Зеленко. На рахунку цього нападника гол на Балтійському кубку 1937 р.
Важке становлення
Тут нам слід зупинитися. Сказати про те, як взагалі зародилися збірні балтійських країн. Як складалася їхня футбольна доля у коротку добу незалежності Литви, Латвії та Естонії між світовими війнами.
Національна команда Естонії відраховує свою історію з 1920 р. У жовтні того ж року, збірна відправилася у вояж до Хельсінкі, де поступилася у дебютній зустрічі Фінляндії, з нищівним рахунком 0:6. Міжнародне визнання естонського футболу тривало до 1923 р., коли Естонію разом з Латвією та рядом інших країн було прийнято до ФІФА.
Латвійська ж збірна з'явилася на два роки пізніше північних сусідів. У вересні 1922 р. команда зіграла перший офіційний матч у Ризі. Розписали нічию 1:1 з тою таки Естонією. "Путівку" у великий спорт Естонія "виписала" також і Литві. У першому матчі збірної цієї країни (червень 1923 р.) в Каунасі естонці здобули розгромну перемогу (5:0). Як і сусіди по регіону, Литва долучилася до міжнародної футбольної асоціації у 1923 р.
Збірні усіх трьох республік вперше спробували сили у офіційному турнірі в рамках Олімпійських ігор 1924 р. в Парижі. Без успіху. Балтійські команди не просунулися далі першого раунду.
У подальшому робилися численні спроби покращити результати. У трьох збірних працювали іноземні тренери. У випадку Литви – угорець Ференц Молнар, який тренував команду у 1927 р., взагалі був її першим тренером, адже у ранні роки свого існування литовська збірна грала без наставника. Найбільшу ж кількість матчів (15 ігор) та міжвоєнна команда провела під керівництвом граючого тренера, відомого військового авіатора Ромуальдаса Марцинкуса.
Безрезультатно завершилися спроби балтійських команд пробитися до фінальної частини чемпіонатів світу 1934-го і 1938-го рр. До успіху найближчими були латвійці. На другому етапі відбіркового турніру світової першості 1938 р. Латвія дала бій дуже сильній тоді Австрії. Програла з рахунком 1:2.
Аншлюс Австрії Німеччиною і зняття австрійської команди зі змагань давав шанс на передачу Латвії путівки на мундіаль. Втім, і ці сподівання не справдилися. Додамо, що латвійський форвард Вольдемарс Фрицис Канепс став найкращим бомбардиром відбіркового турніру ЧС 1938 р. з 5-ма забитими м'ячами (він розділив першість з угорським нападником Д'юлою Женгеллером).
Загалом же, саме Латвія у міжвоєнну епоху виглядала найбільш потужною серед трьох збірних. У послужному списку латвійців блискучі поєдинки проти грандів і міцних середняків тогочасного футболу. Серед них, перемоги над Угорщиною (3:0), Чехословаччиною (2:1) і Польщею (2:1) (усі матчі в 1938 р.).
Битва за лідерство
"Балтійське дербі" в рамках регіонального кубку було улюбленою і найбільш очікуваною щорічною подією вболівальників усіх трьох країн. Основою ідеології товариського турніру стала демонстрація дружби і близькості трьох республік Балтії, що пройшли до свободи через жорстокі війни за незалежність. Попри це, спортивні баталії були вкрай напруженими, як і події навколо футбольного поля.
Не раз мали місце скандали та зриви матчів і змагань. У 1933 р. турнір не був дограний, у 1934-му і 1939-му – взагалі не відбувся. У другому випадку – через "баскетбольну війну" між Латвією та Литвою (відносини між країнами загострилися під час і після виграного Литвою домашнього Євробаскету 1939 р. – чемпіонату Європи з баскетболу, на якому Латвія посіла друге місце).
Подекуди доходило до гумористичних ексцесів, як під час Кубку 1933 р. Тоді приймаючу литовську сторону суперники звинувачували у навмисному влаштуванні екскурсії гравцям до Каунаського пивоварного заводу напередодні матчів. Чи у спаюванні "веселого" фінського арбітра.
На момент радянського вторгнення у 1940 р. відбулося десять розіграшів Балтійського кубку. Чотири рази тріумфували латвійці (1928, 1932, 1936, 1937 рр.). Тричі переможцями ставали естонські футболісти (1929, 1931, 1938 рр.). Литовська команда перемагала двічі (1930, 1935 рр.). Як сказано вище, одного разу переможець не був оголошений (1933 р.). Паралельно Естонія пробувала свої сили ще і у першості фіно-угорських народів. Щоправда турнір не став регулярним. Єдиний його розіграш відбувся в 1934 р. у Таллінні. Тоді перемогли фінські футболісти. Естонська команда зайняла друге місце, відзначившись сенсаційною нічиєю з Угорщиною (2:2).
Сумні часи
Символічно, що свій останній матч, вже в умовах окупації, команди Латвії та Естонії зіграли між собою. 18 липня 1940 р. у естонській столиці перемогли місцеві футболісти (2:1). Незалежна Литва востаннє бачила свою команду у грі у серпні 1939 р., коли литовці здолали естонську збірну (1:0).
Радянська окупаційна влада, тим не менш, вирішила не відмовлятися від "буржуазного спадку" і продовжила розіграші Балтійського кубку. Віднині у ньому брали участь збірні команди союзних радянських республік. Перший подібний турнір, проведений восени 1940 р., мав пропагандистське значення. Демонстрував нову реальність – "єдність" у комуністичному таборі трьох ново-загарбаних, ще вчора вільних країн.
Турнір тривав до 1976 р. Відбувався з частими і тривалими перервами. Врешті був припинений через остаточну втрату статусу та популярності. Окрім збірних Литовської РСР, Латвійської РСР та Естонської РСР з часом до турніру долучили команду Білоруської РСР. Вона, однак, не зуміла жодного разу здобути трофей. Латвійська РСР перемогла у 9-ти розіграшах, Литовська РСР виграла 6 турнірів, Естонська РСР – 4. Одного разу (1960 р.), через рівну кількість набраних очок, переможцями оголосили усі три команди.
Відродження
Наприкінці 1980-х рр. у балтійських республіках СРСР різко активізувалися процеси реституції державності. У 1990 р. Литва проголосила відновлення незалежності. Найуспішніший балтійський футбольний клуб – литовський "Жальгіріс" (бронзовий призер чемпіонату СРСР 1987 р.; переможець всесвітньої Універсіади 1987 р. у якості збірної Радянського Союзу) знявся зі змагань радянської першості. Було відновлено національну збірну команду Литви, яка 27 травня 1990 р. зіграла свій перший матч. У відповідь, ФІФА, за вимогою федерації футболу СРСР, наклала заборону литовській збірній і клубам брати участь у офіційних змаганнях під егідою світової футбольної організації (бан діяв до 1991 р.).
У цих умовах 9 литовських, 6 латвійських, 2 естонських (один знявся в ході розіграшу) клуби започаткували новий окремий турнір – Балтійську футбольну лігу (відому також як Чемпіонат Балтії з футболу). До першості доєдналася також одна команда з Калінінградської області. Єдиний повноцінний розіграш (32 тури) балтійського чемпіонату відбувся 1990 р. Його переможцем став вільнюський "Жальгіріс".
Скоро прийшов час Балтійського кубку. У листопаді 1991 р. відбувся перший відновлений турнір. У ньому змагалися збірні знову незалежних Литви, Латвії та Естонії. Першість, як і у міжвоєнні роки, символізувала дружбу вільних народів регіону. Символічно, що був відтворений класичний кубок переможця. Місцезнаходження оригінального трофею і досі невідоме. Вважається, що він був вивезений у 1940 р. до Москви. Можливо, зберігається у якійсь із приватних російських колекцій.
Кубок Балтії грався щороку до 1998 р. Після трирічної перерви, у 2001 р. змагання відновили у форматі щодворічного турніру. Змінювалася і географія учасників. У різні роки до боротьби за трофей долучалися Фінляндія, Фарерські острови та Ісландія. Ісландська національна збірна стала першою з 1928 р. небалтійською командою, які підкорилося "золото" Кубку (2022 р.).
Без урахування змагань періоду радянської окупації, наразі Латвія продовжує утримувати лідерство за перемогами (14 титулів). Литва на другому місці (10 виграних кубків). Естонія – третя (5 перемог у першості).
Балтійський кубок залишається довгожителем серед футбольних турнірів, започаткованих у Європі у міжвоєнну добу. Усі вони вже давно відійшли у небуття, у той час як Кубок Балтії прямує до свого сторічного ювілею.
