«Ми продовжуємо боротьбу і маємо всі шанси переломити хід історії та встояти», - історик та офіцер ЗСУ Ігор Макарчук
Історик-археолог та реконструктор, дослідник Українських визвольних змагань початку ХХ ст. Ігор Макарчук у 2022 році поставив на паузу аспірантуру та пішов до війська. Раніше Ігор разом із побратимами з «Пласту» одягав військові однострої часів УНР і відтворював знакові події та битви тієї доби. Нині він носить піксель як офіцер однієї з бригад ЗСУ. І відчуває чимало паралелей між тією та цією війною: «Як сто років тому, так і зараз — боротьба триває і ворог той самий».
Історик-археолог та реконструктор, дослідник Українських визвольних змагань початку ХХ ст. Ігор Макарчук у 2022 році поставив на паузу аспірантуру та пішов до війська. Раніше Ігор разом із побратимами з "Пласту" одягав військові однострої часів УНР і відтворював знакові події та битви тієї доби. Нині він носить піксель Збройних Сил України як офіцер однієї з бригад ЗСУ. І відчуває чимало паралелей між тією та цією війною: "Як сто років тому, так і зараз — боротьба триває і ворог той самий", каже історик та військовослужбовець у своєму інтерв'ю напередодні Дня Соборності.
Попри поранення під час оборони Харківщини та отриману інвалідність Ігор Макарчук залишається у війську. Він переконаний: ми повинні врахувати уроки історії та попри все не дати росії розсварити та поневолити нас, як їй це вдалося зробити століття тому.
Наша розмова відбулася після того, як Ігор Макарчук взяв короткочасну відпустку в бригаді та згадав свій досвід історика і реконструктора: долучився до підготовки військово-історичного календаря, який створював Перший центр інформаційно-комунікаційної підтримки Сухопутних військ ЗСУ.
На одній зі сторінок календаря Ігор в однострої УНР відтворив образ влучного стрільця з "трьохлінійкою" (гвинтівкою Мосіна зразка 1891/10) та спеціальним прицілом до неї, який стрільці на далеку відстань використовували на початку ХХ століття. Нині в захисників України інша форма та амуніція, і зброя значно сучасніша. Але виклики, які постали перед Україною — значною мірою ті ж самі, що й у 1917-1922 рр.
"В такий доленосний час тяжко залишатись байдужим і займатися тільки своїм цивільним фахом"
— Ігорю, розкажіть, будь ласка, як і коли ви доєдналися до лав ЗСУ? Чи ваш досвід військового реконструктора став у нагоді в сучасному війську?
— З 2015 року я належу до організації "Пласт", тому за роки до повномасштабного вторгнення мені вдалося здобути багато важливих навичок, які потім знадобилися у війську. Від першої медичної допомоги, організації побуту в польових умовах до базових навичок користування зброєю та військовим спорядженням.
Ще перед вторгненням в мене було стійке відчуття, що воно таки станеться. От лишень я тоді думав, що масштаби нового витка російської агресії не будуть такими значними: можливо, буде щось на рівні АТО/ООС, плюс провокації на кордоні та всередині України. Тому, коли все почалося, це не стало для мене повною несподіванкою. І рішення приєднатися до Сил оборони, щойно росія почне нове вторгнення до України, я ухвалив ще до його початку. Почувався готовим до всього. Залишалося хіба що зібрати речі.
25 лютого 2022 року запакував свій рюкзак спорядженням, яке використовував для пластових вишколів, таборів та мандрівок. Попрощався з батьками і вирушив на КПП військової частини, в яку й мобілізувався. На той час мені було 23 роки, я навчався на першому курсі аспірантури (вступив до неї у вересні 2021 року), тож мав відстрочку від служби у зв'язку з віком та з навчанням.
— Що відчуває історик, коли сам потрапляє на війну, до виру історичних подій?
— Як історик, ти розумієш що історія сьогодення пишеться не у статтях чи підручниках, а на полі бою. І від кожного з нас залежить як далі рухатиметься перебіг подій. Відчуваєш тут певну циклічність: адже не так давно ти досліджував події минулого, читав про боротьбу українців з московськими загарбниками, а тепер сам береш участь у захисті рідної землі від них. І найважливіше, що я відчуваю як історик: в такий доленосний для країни час тяжко залишатись байдужим і просто займатися тільки своїм цивільним фахом.
"Ворожі танки вели вогонь без упину. І коли ми вже майже дійшли до СП, прилетіло по нас..."
— Можливо, маєте яскравий чи драматичний спогад про якусь ситуацію на фронті, якою можете поділитися.
— Найдраматичніший спогад пов'язаний з моїм пораненням. 4 квітня 2022 року стало ще одним моїм днем народження, в буквальному сенсі. Тоді бригада, в яку я мобілізувався, обороняла Харківщину, не даючи противнику можливості розвинути свій наступ в напрямку Донеччини і дійти до Слов'янська.
Бої того часу були характерні масованим застосуванням ствольної та реактивної артилерії, яку ворог доповнював ударами штурмової та армійської авіації. Тактика окупантів була такою: використовуючи велику кількість бронетехніки, вони намагалися прорвати нашу оборону. Так само діяли вони і проти нашого підрозділу поблизу села Довгеньке на Харківщині. Всю цю масу техніки зупиняла наша піхота, озброєна протитанковими засобами.
Того дня ми відпочивали в Довгенькому після чергування в посадках і окопах на лінії оборони. Близько одинадцятої дня отримуємо повідомлення: ворог концентрує багато бронетехніки для чергової спроби прориву. Швидко доекіпірувалися, завантажили в наш БТР додаткові ракети до "Корсара", транспортно-пускові контейнери "Джевеліна", за командою сіли на "броню" і вирушили зустрічати противника. Доїхали до краю лісу і спішилися, далі понесли транспортно-пускові контейнери (ТПК) в руках. Через балку, що розділяла поле, добралися до своїх.
Наші побратими, що були в посадці, вже вели вогонь по бронетехніці противника з "чергових засобів", які мали на позиціях. Ми тим часом підносили ракети, якими хлопці підбили декілька російських одиниць техніки.
Але виникла проблема: з одним зі спостережних постів (СП), де чергували "джевелінщики", не було зв'язку. Ми з побратимом вирушили перевірити, чи все там гаразд, а заодно й піднести додаткові ТПК. Ворожі танки вели вогонь без упину. І коли ми вже майже дійшли до СП, прилетіло по нас.
Раптовий спалах і купа білого диму, декілька уламків прошили мою праву руку навиліт, розтрощили кістку, пошкодили нерв і артерію. З таким ступенем кровотечі час ішов на секунди. Лівою рукою наклав собі турнікет і запам'ятав час: 12.32. На жаль, побратим отримав поранення, несумісні з життям...
— Ви залишилися сам, поранений. Як змогли врятуватися з поля бою?
— Перший етап евакуації — декілька кілометрів на своїх двох. На превелике щастя, я нормально зупинив кровотечу і мав сили йти. Потім з точки, де було заховане наше авто, мене вивезли до парамедиків у Довгенькому. Вони затампонували рану і наклали бандаж. Евакуації на санітарному "Богдані" до Слов'янська довелося почекати, турнікет вже був накладений кілька годин. Тож коли його послабили, то на якийсь час я втратив свідомість. Пізніше в Краматорську мені провели першу операцію: пересадили в руку артерію і таким чином врятували її від ампутації. Далі — переїзд до іншого шпиталю, ще три операції, реабілітація...
Військово-лікарська комісія (ВЛК) визнала мене непридатним для роду військ, в якому я досі проходжу службу. Отримав групу інвалідності, в стрій повернувся через півроку.
"Маємо пам'ятати про жахливі наслідки поразки УНР, і розуміти, що станеться з нами, якщо такий сценарій повториться"
— Ігорю, як історик ви цікавитеся темою Перших визвольних змагань. Чи бачите якісь важливі паралелі між тією і цією війною? Якісь ключові відмінності?
— Визвольні змагання 1917-1922 рр. — це тематика моїх статей, наукових робіт та дисертації, які писав до повномасштабного вторгнення. Окремий напрямок, який мене цікавив у цій темі — військово-історична реконструкція українських вояків того часу.
Паралелі вбачаю передусім в тому, що боротьба триває зараз як і сто років тому, і ворог в нас той самий. Ключовою відмінністю є те що під час Української революції 1917-1922 нам доводилося воювати на кілька фронтів одночасно. Через тривале перебування частин українських земель в складі російської та Австро-Угорської імперій давались взнаки політичні та культурні відмінності між заходом та сходом України. І вони наклали свій відбиток на взаєморозуміння між українцями та їхнє спільне бачення майбутнього.
А ще значна частина тогочасного суспільства байдуже ставилася до подій, що відбувалися навколо, дехто взагалі відкрито підтримував більшовиків або білогвардійців. Ну й ми в той час не мали такої підтримки від інших країн, яку маємо сьогодні.
— Повернімося до теми циклічності історії. Чи є нинішній етап російсько-української війни нашою роботою над помилками минулого? Яке "домашнє завдання" нам треба виконати зараз, врахувавши історичний досвід?
— Тоді однією з причин нашої поразки була відсутність єдності серед політичних діячів того часу, що кидало тінь зокрема й на військо УНР та ЗУНР. Тому маємо дуже важливе "домашнє завдання": втримати внутрішню єдність і не допустити розколу всередині країни. Адже саме розколу прагне наш ворог, щоб повторити свій успіх, який він мав сто років тому.
— Ми відзначаємо День Соборності у річницю підписання Акту Злуки УНР та ЗУНР. Власне, тоді, у 1919 році, не все було гладко в питанні національної єдності... Можете поділитися думками про те, як звести нанівець нинішні спроби росії розколоти нас?
— Чи не найбільшу частину свого ресурсу російська імперія витрачала і продовжує витрачати на пропаганду, оскільки за сучасного рівня інформаційних технологій така діяльність дає свої плоди. Ворог не зміг досягти тих цілей, які він ставив на початку повномасштабного вторгнення, але він продовжує докладати всі сили, щоб розколоти наше суспільство зсередини.
Однією зі складових збереження національної єдності є інформаційно-просвітницька робота, протидія російській пропаганді та брехні ворога. В цьому контексті важливим є вивчення української історії, поширення знань про наше минуле для подолання міфів пропаганди і всього того, що продукує росія.
І тут я наголошу окремо: ми маємо проводити більше паралелей між сучасними подіями та Визвольними змаганнями. Маємо добре пам'ятати про жахливі наслідки, спричинені поразкою УНР, і розуміти, що станеться з нами за сучасних умов, якщо такий сценарій повториться.
— Що вас як історика, і як воїна, зараз найбільше бентежить? Що найбільше надихає?
— Тут ми повертаємося до теми байдужості частини суспільства. Бентежить, що зараз, як і тоді, частина громадян продовжує жити ніби в паралельній реальності, не помічаючи того, що відбувається. Всім нам потрібно згадати, чим завершилася Українська революція 1917-1920-х рр. Частина тогочасного суспільства відмовилася брати участь в боротьбі проти більшовиків і в допомозі армії УНР. Перемогли більшовики. Вони встановили свою владу і окупували більшу частину України. Їхня політика призвела до розкуркулення, Голодомору, масових репресій, русифікації та мільйонних жертв.
А найбільше надихає мене те, що попри всі тяжкі випробування, які пройшов наш народ у ХХ столітті та проходить зараз, збереглися наша культурна ідентичність, ідея нашої власної самостійної Української держави та їхні носії. Ми продовжуємо цю боротьбу і маємо всі шанси переломити хід історії й таки встояти як нація і держава.
"Багато бригад названі на честь історичних діячів та цілих підрозділів періоду Української революції"
— Що відчуваєте ви, одягаючи такий самий однострій, який носили предки? Як історик, реконструктор і воїн проживає і бачить цю тяглість української військової традиції?
— Військово-історична реконструкція — це можливість не просто сухими фактами розповісти про той чи інший період. Це ніби формат "живої історії". До повномасштабного вторгнення я організовував та долучався до різних інформаційно-просвітницьких заходів на історичну тематику для дітей, молоді та всіх зацікавлених. Можу з упевненістю сказати: коли юнакам та дівчатам дають змогу побачити все вживу, вдягнути на себе історичний головний убір чи потримати в руках елементи спорядження та зброї того часу — в них очі буквально горять від зацікавлення цим усім. І тоді наше минуле сприймається і пізнається ними як реальне та справжнє, доповнюючи те, що вони могли дізнатися зі шкільної чи університетської програм історії України.
Для мене реконструкція — це саме про тяглість наших військових традицій. Після ребрендингу знаків розрізнення і найменувань підрозділів Збройних Сил України відчуватися це стало ще більше. До прикладу, багато бригад у складі Сухопутних військ тепер названі на честь історичних діячів та цілих підрозділів періоду Української революції 1917-1920-х рр.
— Які думки цих діячів, борців за Україну в 1917-1922 рр., нам найважливіше почути зараз? І зі свого боку, що ви, як учасник боротьби за Україну ХХІ століття, хотіли б сказати наступним поколінням?
— "Як не буде в нас сили, не осягнемо нічого, хоч би все найкраще для нас складалося. Як же ж будемо мати силу, тоді вийдемо переможно з найгіршого лихоліття і здобудемо все, що нам треба", — сказав століття тому полковник армії УНР Євген Коновалець.
Як на мене, ця думка є надважливою, адже без власних потужних Збройних Сил, які йдуть в ногу з часом, постійно розвиваються і враховують тенденції сучасної війни, нам не вистояти.
А наступним поколінням я б хотів повторити незмінне гасло всіх скаутів і пластунів – "Будь готовий!" (Be prepared!). Ми маємо непростого "сусіда", який століттями розв'язував війни з нами і намагався нас окупувати та знищити нашу державність, наш народ та ідентичність. Тому незмінне завдання українців — максимально готуватися до захисту рідної землі зараз і в майбутньому, щоб не допустити повторення помилок минулого.
