Коли оголосили останній відбій. Уривок із книжки "Демобілізовані" Алана Олпорта
Демобілізація – це окрема битва, якої у жодному разі не можна програти. Які зміни переживало суспільство Великої Британії після Другої світової війни? Як демобілізовані адаптовувались до мирного життя? Про важку дорогу від війни до миру йдеться у книжці британського історика Алана Олпорта "Демобілізовані: повернення додому після Другої світової війни", яка у січні побачить світ у видавництві "Локальна історія".
У вівторок 8 травня 1945 року, у день закінчення війни в Європі, все було по-іншому. Капрал Г. А. Вілсон, висококласний шифрувальник із Нортгемптона, відряджений до штабу 23-ї бронетанкової бригади, зафіксував у щоденнику враження про святкування в Лутракі, прибережному місті за кілька миль на північний схід від Коринта у Греції: "Кожен Томмі був або п'яний, або весело прямував туди, де наливають", — писав він.
Пляжна вечірка не закінчувалась, пляшки й далі відкорковували одну за одною, проте бучна пісня перейшла в п'яне завивання. Вояки всіх рангів і звань хиталися, журливо співаючи або волаючи до зірок… полум'я багаття згасало, однак оглушливий галас не стишувався. Маленький шотландець-піаніст був буквально п'яний як чіп; його очі міцно заплющені, а проте пальці навпомацки працювали наче самостійний механізм. Віддалік у світлі пляжних вогнів я побачив, як солдати плавають у маленьких човнах…
Як тільки радіостанція BBC General Forces передала військам в Європі та на Середземномор'ї новину про капітуляцію Німеччини, розпочалися святкування. Чимало британських солдатів очікувано провели перший день миру п'яними до непритомности. Мабуть, найбучніші гулянки відбулися на широкій смузі тільки-но звільненої території від Данії до долини річки По в Італії, де підвали, вщерть заповнені пляшками шампанського, бренді, джину та шнапсу, які колись жадібно накопичував вермахт, тепер зламали переможці з наміром влаштувати пиятику століття.
З австрійського Клаґенфурта військовий лікар Ґай Блекберн повідомляв про "немислимий градус ейфорії" серед своїх товаришів-військовослужбовців, що лише підвищувався з кожним ящиком реквізованого пива. На околиці Гамбурґа солдати артилерійської батареї лейтенанта Сіднея Бека, добряче захмелілі від ромового пуншу, розклали величезне багаття та намагалися жбурнути у вогонь піаніно. За таких умов нещасні випадки були неминучими. Рядовий піхотного полку "Шервудські лісники" Гарольд Гаррінґтон п'яним упав із дерев'яних сходів і розсік собі перенісся, а такий самий підпилий сержант заклеїв йому пластиром геть усе обличчя. Оклигавши на ранок, солдат не на жарт перелякався, що він осліпнув.
Жителі Британії — у військовому однострої та без нього — мали багато що відсвяткувати того вівторкового вечора. Шість років обмежень і жертовности виявилися недаремними: ненависний нацистський режим знищено. "Мені не соромно сказати, що я несказанно втішився, почувши вчора ввечері, що Гітлер мертвий, — записав Сідней Бек у своєму щоденнику кількома днями раніше. — Я кричав так голосно, що луна, яка відбивалася від темних дерев, звучала в тиші так само чітко й виразно, як і мій голос". Ці крики розради розлягалися світом. "Уперед, Британіє! Хай живе справа свободи! Боже, бережи короля!", — вигукнув Вінстон Черчилль у своїй переможній промові, яку транслювали всі радіостанції. Мільйони британців відгукнулися зі щирою гордістю та вдоволенням.
Проте не всіх новина про перемогу так безумно ощасливила. Хай якою довгоочікуваною та жаданою була поразка Третього Райху, для деяких британських військовослужбовців закінчення війни супроводжувалося сумнівами, розгубленістю та недовірою. Майже вщухла стрілянина. В Італії німецькі війська капітулювали за кілька днів до цього. Солдати 8-ї армії, які роками в жахливих умовах вели запеклі ближні бої, опинилися за сотні миль від кульмінаційної точки війни — від Берліна, перетворившись на другорядних статистів вистави, що тепер їх оминала.
"Для нас війна просто зійшла нанівець — і на тому все", — писав зв'язківець Г. В. Ф. Чарльз наприкінці свого службового відрядження з Єгипту до Альп, що тривало три з половиною роки. Кінець битви "був реальним у тому сенсі, що цю інформацію ми отримали й усвідомили, — додавав він. — Проте він не вносив навіть найменших змін у наші життя, і нікого, здавалося, особливо не схвилював". Офіцер-артилерист Крістофер Сетон-Вотсон феєрично відсвяткував капітуляцію Німеччини — розклав величезне багаття, обливши дрова бензином і запаливши їх пострілом із сигнального пістолета. Однак цей титулований вояк із великою кількістю нагород, який пройшов бойовий шлях від Дюнкерка до Болоньї, у своєму щоденнику зізнався, що він "розчарований та зневірений", бо йому довелося "закінчити війну у глушині, пропустивши весь запал фінальної гонитви і тріумфу".
Війна в Північно-Західній Європі мала скінчитися ще 4 травня, коли делегати з фактичної столиці нацистів Фленсбурґа здали всі війська в театрі воєнних дій фельдмаршалові Бернардові Монтґомері. Проте багато підрозділів вермахту продовжували вести запеклу боротьбу до останньої хвилини. Німці, які обороняли східний берег річки Ельби біля Куксгафена, під час переговорів про капітуляцію обстрілювали британські позиції, і навіть наступного дня після її офіційного оголошення не допускали солдатів Корпусу королівських інженерів ремонтувати мости, стверджуючи, що технічно це лише перемир'я. "Чому, ох, чому ж вони не здадуться та не зрозуміють, що безглуздо далі опиратися?" — роздратовано писав Сідней Бек.
Для військ, що досі перебували на вістрі битви, останні дні війни стали психологічно найвиснажливішими. Фізична втома поєднувалася зі страхом бути вбитим або скаліченим просто на порозі перемоги. У квітні солдатів на фронті в Німеччині розлютили натяки в лондонській пресі, що воєнна кампанія фактично скінчилася, і броньовані колони "мчать дорогами, не натрапляючи на жодний спротив", а це свідчило, що їхні співвітчизники вдома більше не сприймають війни серйозно. Насправді ж організований опір, можливо, хоч десь і слабшав, проте до самого моменту капітуляції за кожним кущем, у кожному лісочку Вестфалії міг ховатися фанатичний підліток із реактивним протитанковим "панцерфаустом", який вирішив забрати з собою на той світ кілька "Томмі".
Тому чоловікам у самій гущі боїв осягнути, що війні вже край — кінець щоденним ворожим обстрілам, кінець очікуванню, що кожен ранок може стати останнім у житті, — було нелегко. "Мало би бути величезне полегшення — слід було зібратися всім та підняти кухлі за бідолашну закривавлену піхоту", — розмірковував капрал Колдстримської гвардії Ерік Лорд, який воював на півночі Німеччини.
Ніякого грандіозного святкування не було... На аеродромі в Куксгафені я сів на траву, намагаючись зібрати докупи думки. І єдине, про що я міг думати: що ж, цьому кінець. Нам більше не треба копати траншеї та чути жахливе виття Nebelwerfer'а, багатоствольного міномета. Снаряди більше не свистітимуть у нас над головами.
Десантник Крістофер Кросс написав своїм батькам незабаром після того, як почув звістку про капітуляцію Німеччини:
Цю дату, як і інші подібні, гадаю, назвуть знаменною. Проте для нас вона нічим не відрізняється від учора чи позавчора… хай там як, а ця війна скінчилася. Певно, я мав би відчувати піднесення, але натомість відчуваю втому й огиду; не можу вивести зі свого рота сморід німців, хоч як ретельно чищу зуби. Огида, презирство і дрібка співчуття погано поєднуються між собою. Хотів би я знати, що тепер?
Для сотень тисяч британських військовослужбовців, які дислокувалися в Азійсько-Тихоокеанському регіоні, перемога в Європі й поготів мало що означала. 9 травня 1945 року, коли європейські святкувальники відсипалися з похмілля, ворожі літаки-камікадзе врізáлися в палуби авіаносців британського флоту Formidable і Victorious, що підтримували операції на Окінаві. На щастя, пошкодження виявилися не надто серйозними. Проте п'ятьма днями раніше атака іншого літака-камікадзе спричинила пожежу в одному з ангарних відсіків Formidable, під час якої загинули восьмеро членів екіпажу. Тож кровопролиття тривало, і смертей ще було багато.
У Бірмі 14-та армія генерала "Дядечка Білла" Сліма, найбільша польова армія Британської співдружності під час Другої світової війни, оволодівши Ранґуном, 3 травня далі просувалася на південний схід. Романіст Джордж Макдональд Фрейзер, тоді молодший капрал в одному з батальйонів Прикордонного полку, перебуваючи на вістрі наступу, яскраво запам'ятав день закінчення боїв у Європі. "Офіцер — певне, новачок і сущий клоун — вибіг наперед і захоплено вигукнув: "Мужики! Війна в Європі скінчилася!"" — так згадував він.
Запала довга тиша, поки ми перетравлювали звістку, вдивляючись крізь спекотне марево в село, де на нас могли чигати японці. Здається, той офіцер ще розмахував каскою та кричав "Гіп-гіп, ура!" Тиша висіла й далі, а тоді хтось засміявся, і поміж солдатами прокотилася широка хвиля веселощів, що перемежовувалися вигуками: "Гнати тих шмаркачів геть!", "А Тоджо вже повідомили?!" і "Гей, синку, таки добре буде, як ми всі рушимо додому?"
Запал військовослужбовців в Європі та на Близькому Сході неабияк охолоджувала думка про те, що інші підрозділи, як-от Камберлендський батальйон Фрейзера, досі стікають потом десь у далекій Бірмі. Всі ж бо знали, що звільнення британських колоній у Південно-Східній Азії стане лише прелюдією апокаліптичного фіналу в Тихоокеанському театрі воєнних дій: вторгнення на Японські острови. І тепер, коли війну в Європі закінчено, тисячі й тисячі британських військових, очевидно, невдовзі мали вирушити на Далекий Схід, аби приєднатися до армади союзників.
Вояки не виявляли ентузіазму щодо цього довгого кривавого "хрестового походу". Мало хто з британців відчував емоційну причетність до війни десь на краю світу проти Японії. Перебазування на Схід тривалий час було жахіттям, що не покидало багатьох військовиків. Капітан А. М. Белл Макдональд навесні 1944 року повернувся зі службового відрядження в Італії та виявив, що його підрозділ перекинули в Індію. "Цього я боявся найбільше", — занотував він у своєму щоденнику.
Я навіть думати не хотів, що з нами так вчинять… Тепер на горизонті маячить Бірма. Якимось бідолахам доводиться воювати в тій ненависній маленькій країні проти тих ненависних маленьких японців, проте я ж так ревно молився, щоб ця щербата доля випала не мені… О Боже, допоможи нам усім і, благаю, поверни мене додому якнайшвидше!
Капрал Г. А. Вілсон у грецькому місті Лутракі оцінював перспективи передислокації на Далекий Схід із тихою бунтівною непримиренністю, яку поділяло чимало його товаришів: "Бірма — єдина маленька країна, куди мене не запхають. Я не бажаю, щоб косоокий японець перерізав мені горлянку. Маю достатньо сил на одну війну, але не на дві… Я вичерпався, з мене годі". Командир танка Колдстримської гвардії, дислокованої в Німеччині, сержант Джордж Тіл почувався приблизно так само: "Монтґомері сказав, що нас тепер перекидають до Японії, а ми всі тихцем бубоніли собі під ніс: "Яєчка! Яєчка! ". Ми не хотіли нікуди їхати".
Ніхто не міг знати напевно, які війська знадобляться в Тихоокеанському театрі. Британські вояки часів війни, і добровольці, і призвані на військову службу, вели "лише воєнні дії" чи інші варіації цих операцій, нашкрябані в їхніх платіжних книжках: вони погодилися служити, доки ворогів короля буде розгромлено. Японія ж навіть не перебувала у стані війни з Британією, коли більшість із них вступила на службу в чинну армію. Проте ніде не було вказано юридичного зобов'язання звільнити їх тільки на тій підставі, що Німеччина більше не становила загрози. Фактично, уряд ніколи не давав визначення терміна "воєнні дії". Чи охоплювали вони окупаційну службу? А як щодо локальних конфліктів, які вже розгоралися на околицях імперії? Хоч як би там було, скільки ще триватиме Друга світова?
Армійські "співці балад", змагаючись один з одним у глибині песимізму, плели похмурі прогнози, що їхня військова служба розтягнеться на роки. Анонімний автор віршованого твору "Доблесний дев'ятий" пророкував, що до 1950-го солдати на Середньому Сході стануть місцевими жителями, носитимуть каптани й розмовлятимуть арабською. Інші передбачали демобілізацію аж 1953 року:
У море, браття, знову всі вийшли кораблі,
Полайтесь трохи, полютуйте, трохи попітнійте,
Тоді забудете життя цивільне в мирі та теплі,
І ноги в капцях; а про те, чим снили, вже не мрійте.
Лиш в рік п'ятдесят третій, браття, будем вдома.
І дочекатись не забракне сили нам нікому.
І справді, згідно зі звітом Військового міністерства про настрої у військах, дислокованих у Німеччині, солдати непокоїлися, що доведеться служити ще п'ять, шість або сім років — можливо, навіть упродовж усього окупаційного періоду, що розтягнеться на десятиліття. "Майбутнє стократ невизначеніше, ніж будь-коли, — написав Крістофер Сетон-Вотсон у Болоньї у день закінчення війни. — Ніхто найменшого уявлення не має, що відбуватиметься далі. Тому єдине, що залишається, — набратися терпіння й чекати доти, доки визначаться дуже важливі персони".
