Биківня: таємне місце масових поховань жертв сталінського терору
Історія Биківнянських могил — це історія місця масових поховань жертв сталінського терору, яке було приховане від суспільства протягом багатьох років. Биківня — це місце-символ, де були поховані голоси, яких змусили замовкнути. Це не просто могили, це багато людей, кожен із яких міг змінити щось у світі.
Історія Биківнянських могил — це історія місця масових поховань жертв сталінського терору, яке було приховане від суспільства протягом багатьох років. Биківня — це місце-символ, де були поховані голоси, яких змусили замовкнути. Це не просто могили, це багато людей, кожен із яких міг змінити щось у світі. Імена, прізвища, життєві історії цих людей повинні бути розказані, щоб ми зрозуміли, чому це сталося, і як це могло вплинути на наше майбутнє. І зрозуміти такі трагедії минулого, зберегти пам'ять про них – це надзвичайно важливе завдання, яке, на мою думку, допоможе нам впоратися з осмисленням трагедії нинішньої війни та сформувати культуру гідного вшанування пам'яті всіх загиблих в Україні від рук російських агресорів.
Про це говоримо з Тетяною Шептицькою, кандидаткою філологічних наук, заступницею генерального директора з наукової роботи НІМЗ "Биківнянські могили", дослідницею злочинів комунізму в Україні.
- Пані Тетяно, з чого почалася історія Биківнянських могил?
Всі ці події почалися в 1937 році, коли 20 березня Київська міська рада трудящих ухвалила рішення про відведення землі для "спецпотреб" НКВС. Офіційно це рішення маскувалося під цивільні потреби, однак насправді це був дозвіл на створення таємного могильника для жертв сталінських репресій. Саме тоді почали масово звозити людей, яких затримували під час Великого терору – це була частина жертв "куркульської операції", жертви репресій серед інтелігенції, військових, селян.
1937 рік в Україні — це був період тотального страху та безсилля. Україна вже пережила страшні події: розкуркулення, колективізацію, Голодомор. Суспільство перебувало у стані апатії, тому стало можливим знищення лідерів та опозиції. На той момент будь-який спротив був майже неможливим. Влада створила атмосферу, де сумніви та запитання сприймались як небезпека для самого існування. Цей психологічний клімат, підсилений пропагандою, сприяв широкому прийняттю терору як чогось неминучого.
- Чому було обрано саме Биківнянський ліс для створення такої спецділянки?
Биківня була на околиці Києва, ще до розширення міста. Це була зручна локація для радянських спецслужб, бо місце було досить віддалене від великих населених пунктів. Ліс допомагав приховати сліди злочинів, а сам ландшафт дозволяв організувати зручний транспорт для перевезення тіл жертв. Хоча точних документальних свідчень щодо вибору саме цього місця немає, можна зробити висновок, що вибір припав на лісову місцевість, де було зручніше приховувати звірства.
Для прикриття цієї спецділянки створили легенду про артилерійські склади, які нібито розташовувались за високим зеленим парканом. Мешканці Биківні, які й так пережили багато лиха від більшовицької влади, не наважувалися надто цікавитися тим, що відбувається за парканом. Вони вже були налякані і просто намагалися вижити, адже мали власні проблеми з репресіями, багато хто вже втратив родичів.
Биківня — це не просто меморіал жертвам сталінських репресій, а частина великої трагедії, і розуміння цього контексту дає надію на те, що з часом ми зможемо повніше реконструювати ці трагічні сторінки нашої історії.
- Розкажіть про розкопки могил, які проходили в різні періоди. Про яку кількість жертв йдеться і яким був етнічний склад загиблих?
Розкопки в Биківнянському лісі проводилися епізодично, в різні роки, і це не було масовим процесом. Почалися ще в середині 90-х, але в незалежній Україні розкопки проводилися у 2001, 2006, 2011 та 2012 роках, коли працювала польсько-українська археологічна комісія. Протягом цих розкопок, ми, власне, знаходили не тільки людські рештки — черепи, кістки, а й різні індивідуальні речі, які свідчать про повсякденне життя загиблих у в'язниці. Це кружки, окуляри, гудзики, зубні щітки та інші елементи, які використовувалися для гігієни та особистої потреби. Це давало змогу нам зрозуміти не тільки, хто тут похований, але й реконструювати фрагменти їхнього життя.
Крім цього, проводилася фотофіксація, очищення, опис знахідок. Згодом людські рештки були перепоховані в братську могилу, яку стилізували під козацький курган із козацькими хрестами, що символізує повагу до загиблих. Це був ритуальний процес із дотриманням християнських традицій.
Але, оскільки розкопки були спорадичними, підрахувати точну кількість знайдених решток складно. За підрахунками істориків, наразі цифра становить понад 20 000 осіб, похованих на території спецділянки, але ця цифра не є остаточною. На сьогодні на стінах пам'яті Міжнародного меморіалу в Биківні вибито 18,5 тисяч імен, але архіви продовжують розкриватися, і ми додаємо нові прізвища. Наразі відомо про ще понад 5000 імен.
Велика частина загиблих — це українці, оскільки Биківнянський ліс розташований поруч із Києвом, столицею, і цей регіон став центром репресій. Однак серед загиблих були й поляки, німці, євреї, греки, чехи, білоруси. Це відповідає етнічному складу Києва та операціям НКВС, адже вони часто проводили "національні" операції. Цікаво, що навіть у маленьких етнічних громадах були великі втрати. Наприклад, греків у Києві тоді мешкало близько 300 осіб, і мінімум 25 із них загинули, що складає майже 10% від усієї громади.
- Які звинувачення висувалися на адресу тих, кого репресували?
Найпоширенішими звинуваченнями були участь в антирадянських націоналістичних чи терористичних організаціях, шпигунство або контрреволюційна діяльність. Часто це були абсолютно безпідставні обвинувачення, які не підтверджувалися реальними доказами. Багато людей заарештовували на підставі політичних звинувачень, які були характерні для того періоду.
- Сталінізм залишив глибокий слід в історії, зокрема для України. І досі є багато його симпатиків, а як Ви оцінюєте наслідки комуністичного режиму для українського народу?
Говорячи про жертв сталінських репресій, не можна уникати питання про індивідуальність кожної трагедії. Сотні тисяч людей стали жертвами цього режиму, але ми не повинні зводити їх лише до статистики. Це були живі люди з власними історіями, мріями, родинами, кар'єрними прагненнями.
В Україні в особливий спосіб проявилися сталінські репресії під час Голодомору, коли за допомогою терору і примусу здійснювалася колективізація, що призвела до голодної смерті мільйонів людей. У цей період репресії були спрямовані не лише на селян, але й на інтелігенцію, науковців, художників, священиків. Власне, репресії зачіпали майже кожну соціальну групу.
Однак, коли ми говоримо про масові репресії, важливо пам'ятати, що йдеться не лише про фізичну смерть, а й про духовну деградацію суспільства. Мільйони людей були позбавлені можливості висловлювати свою думку, діяти за власними переконаннями, вони були змушені миритися з катастрофічною реальністю.
- Але чи були люди, які намагалися протистояти цьому режиму?
Колективне протистояння стало практично неможливим, оскільки система була надзвичайно ефективною у своїх репресивних діях. Більшість людей жили у постійному страху. Тоталітарна система так сконструйована, що навіть якщо ти не відмовляєшся виконувати накази, це не гарантує, що твоєму життю нічого не загрожує. Можна було навіть не визнати звинувачення під час допиту, але це не допомагало — люди продовжували потрапляти до сталінських катівень. І навіть якщо хтось намагався діяти по совісті, ігноруючи тиск системи, часто це закінчувалося трагічно. Фактично можемо говорити лише про індивідуальний опір, коли заарештована особа оскаржувала дії слідчого, або намагалася втекти, або відмовлялася свідчити проти себе чи друзів.
- Як же можна подолати наслідки сталінізму в сучасному суспільстві?
Для цього потрібно не лише зберігати пам'ять про ці трагедії, а й активно досліджувати їх наслідки, розуміти, чому люди стали частиною цієї системи. Важливо не лише розглядати сталінізм як ідеологію, а й аналізувати його механізми, щоб ми могли у майбутньому уникнути подібних ситуацій.
Головне — це збереження індивідуальних історій жертв, розуміння того, що кожна з цих трагедій була частиною більших процесів, і лише через пізнання цієї історії ми зможемо вчитися на помилках минулого та уникати повторення таких катастроф у майбутньому.
Важливо, щоб родичі тих, хто був репресований, зверталися за допомогою до нас, надавали інформацію, документи, свідчення, адже саме завдяки таким дослідженням ми поступово додаємо нові імена до списків загиблих. Це процес, який не можна завершити швидко, і кожен новий документ може стати важливим відкриттям.
- Які людські історії Вам запам'яталися?
Запам'ятовуються історії молодих і старших людей. Наприклад, історію 19-річної студентки Ганни Вовкодав, яку зробили шпигункою на користь Японії – надзвичайно важко сприймати, адже молода дівчина навіть не мала шансів побудувати своє життя. Вона тільки почала жити і її знищили.
Не менш важливими й трагічними є історії людей старшого віку, котрі вже багато зробили в житті, та система їх знищувала. Володимир Дурдуківський, педагог, літературознавець, котрий все своє життя присвятив українській культурі, в останні роки життя попросив не чіпати його, адже він був хворий. Але не пожаліли його, розстріляли.
Є історії, що виглядають просто фантасмагорично, абсурдно. Одна з таких – це випадок Люціани Піонтек, письменниці, дружини одного з партійних функціонерів Івана Кулика, яку звинуватили в шпигунстві на три розвідки: німецьку, польську та англійську. Це була жінка, яка звикла до комфортного життя, любила його, але чомусь на думку НКВД вирішила стати шпигункою. Слідчі навіть не могли визначити, кому вона передавала інформацію, крім свого власного чоловіка. Її теж розстріляли у 1937 році.
На жаль, радянський режим заохочував забуття. Громадяни навіть не наважувалися питати, що сталося з їхніми родичами, які зникли. В Україні є багато людей, які досі не знають, що їхні близькі були репресовані. Пам'ять про цих людей, їхні історії – це те, що ми маємо передати майбутнім поколінням. Музейники давно знають, що в них не просто робота, а місія. І хоча це емоційно складно, мабуть, саме ця місія і тримає нас усіх в заповіднику. А ще відчуття відповідальності за минуле і за те, щоб ці голоси ніколи не замовкли.
– Як вам здається, що потрібно зробити для того, щоб пам'ять про ці події була не лише в музеях, але й в серцях людей?
Безперечно, треба це робити через освіту, навчальні програми, через розповіді, культуру. Суспільство має знати не тільки сухі факти, але й історії конкретних людей, їхні переживання. Ми робимо це через виставки, просвітницькі заходи, лекції, публікації. Ми повинні допомогти українській спільноті зрозуміти причинно-наслідкові зв'язки подій і важливість минулого для нашого майбутнього.
- Що ви можете сказати про значення цієї трагедії для сучасної України?
Важливо не лише зберігати пам'ять, але й проводити системні дослідження, створюючи інформаційні ресурси, де кожен має доступ до правди. Маємо зробити все, щоб ці трагедії не були забуті, адже саме історія дає нам розуміння того, як комуністична система могла працювати і як вона впливала на життя людей.
Вивчення таких місць, як Биківня, важливе для усвідомлення тих страшних уроків історії, які не можна забувати. Це пам'ять про жертв тоталітарного режиму, яка має допомогти сформувати здорове, відповідальне суспільство, яке вчиться на помилках минулого і не дозволяє подібному повторитися.
Інтерв'ю записано в межах проєкту "Биківня, Бабин Яр, Буча — між масакрою і пам'яттю про неї". Цей проєкт дає можливість подивитися на комунізм, нацизм і рашизм в історичній ретроспективі, співставити їхню ідеологію, спрямування, методи вбивства людей, а заодно — і спробувати розробити механізми протидії та запобігання подібним злочинам у майбутньому. Адже паралелі, що виникають у процесі аналізу цих режимів, дають ключі до розуміння подій сьогодення.
Запрошуємо до відкритого діалогу не лише про наше минуле, а й про теперішнє і майбутнє, яке ми прагнемо уявити і створити. Сайт проекту: https://bbb.in.ua/
