"Моя війна". Уривок із книги Валерія Залужного

У грудні 2024 року у видавництві "Вавилонська бібліотека" вийшла друком книжка Валерія Залужного "Моя війна". "Історична правда" із люб'язного дозволу видавництва публікує уривок із цієї книжки.

26 серпня 2023-го. Становище на полях битв залишається важким. Після стратегічної перемоги в кампанії 2022 року, яка полягала у зриві російського бліцкриґу й проведенні низки контрнаступальних операцій, що дозволили нам звільнити багато окупованих територій, основним нашим завданням 2023 року стала підготовка й проведення кількох наступальних операцій для визволення територій та створення плацдармів для дальших дій. Завдання дуже важке як у плануванні, так і в реалізації.

Станом натепер моє бачення виявилося цілком правильним і відповідним. Ні, це не похвала собі, це очевидні речі, що відбуваються тут і зараз, коли ми продовжуємо просуватися в південному напрямку, де новосформовані наприкінці 2022-го— на початку 2023 року частини, які переважно не мають достатнього бойового досвіду, все ж наполегливо, метр за метром, долаючи жорсткий спротив ворога, рухаються вперед. Наступ на східному напрямку досвідченіших частин, як я й передбачав, зазнає краху і матиме лише відволікальний характер. Напрямок південніше Бахмута залишається єдиною можливістю досягти хоч якихось тактичних переваг, виснаження сил противника і остаточно ставить крапку на політичних перемогах окремих. Але про це трохи згодом.

Наступальна операція на трьох основних напрямках, яку спланував Генеральний штаб і про яку я напишу пізніше, розпочалася 4 червня о 00:00 годин, вона ледь не спричинила глибокої кризи у наших стосунках з партнерами. Саме ситуація з проведенням цієї операції і відволікла мене від тебе, мій дорогий читачу.

І тоді мені як Головнокомандувачеві ЗСУ довелося ухвалювати рішення. Складні. Дуже. Не по кишені і не за посадою, але довелося.

Основна гра слів тих, хто стомився від війни в Україні як на Заході, так і в нашій країні, полягала у той час в тому, що, незважаючи на загальне й повне забезпечення нашої армії, сплановані кроки зі звільнення територій й швидкого розгрому Росії не мали успіху.

Дорогі мої читачі, тиск був такий великий і планомірний, що разом із забезпеченням на рівні 50–60%, а інженерними засобами— на 10–15% він свідчив про сплановану акцію, яку широко підтримали "патріоти" в самій Україні.

Незважаючи на те, що бриґади на животах і колінах з великими втратами йшли вперед, час все ж працював проти нас. Вже голосно лунали погрози про припинення постачання снарядів та озброєння, ще гучнішими ставали заклики до переговорів. На тлі виходу Росії із "зернової угоди" ситуація напружувалася ще більше.

Тиск, який чинився на мене як всередині України, так і за кордоном, був величезний. Потрібне було рішення, і воно лежало десь на поверхні. Для цього не потрібні танки, гармати й снаряди. В середині червня— на початку липня ми разом з Сергієм Шапталою, начальником Генерального штабу ЗСУ, змушені були багато часу проводити на фронті в напрямку головного удару. Багато спілкувалися з командирами й бійцями. Все ставало на свої місця. Ми мали рацію. Наполегливе підштовхування нас вперед і концентрація зусиль на одному напрямку— це загибель воїнів, втрата техніки і невиконання оперативного завдання. Слід було, хоч чого б вартувало, вгамувати запал наших партнерів та переконати власне керівництво у правильності наших дій. Водночас парадокс полягав у тому, що і партнери в особі генерала Міллі, і наше керівництво, на жаль, в особистих бесідах слухати нас не хотіли.

Тепер, коли ситуація вже змінилася, мені все ще нелегко писати ці рядки. Становище було майже критичне. Під загрозою було проведення й самої операції на Півдні, бо знайшлися гарячі голови і в Міністерстві оборони України, які прямо підштовхували Верховного Головнокомандувача, Президента України Володимира Зеленського до рішення про перекидання боєздатних частин на Схід. Та й сам Верховний Головнокомандувач хотів швидких перемог. І все це лежало на моїх плечах, яким уже було за пʼятдесят.

Мої довгі роздуми й аналіз ситуації, що склалася, врешті дали плоди. А допоміг цьому, звичайно ж, випадок.

***

В один із гарних вечорів наприкінці червня, обговоривши з командирами результати важкого дня і визначившись з планами на день наступний, я вже було збирався додому, як раптом подзвонив Олексій Юрійович Резніков, міністр оборони:

—Їду до тебе, тільки-но був у Президента. Є розмова.

Нічого доброго ця фраза мені не віщувала. Та це ж було не вперше. За себе я не боявся. А ось за спільну справу— дуже.

В такій напівпозаштатній ситуації я автоматично набрав свого друга і вірного соратника Сергія Шапталу, який вже їхав додому.

—Я повертаюсь,— безальтернативно відповів він.

—Не треба. За результатами розмови скажу, що робити.

Сергій як ніхто інший прекрасно знав, у якій ситуації перебуваю я особисто і всі Збройні сили України. Звичайно ж, він був також у курсі моїх особливих стосунків і з нашим керівництвом, і з окремими підлеглими. Тому його тривога була зрозуміла.

Та все ж спершу треба було прояснити ситуацію. Апарат помічників і начальника Головного оперативного управління я попросив залишитися на місцях. Легка прохолода бігала спиною вгору-вниз, передчуття сутички звично лоскотало нерви. Далі зателефонував дружині і попередив, що в мене пізній гість і я затримаюся. Звичайно ж, і вона розхвилювалась, бо живе зі мною одним життям. Однак зберігати спокій і холодну голову— це головне, що було потрібне нашій команді.

Час в очікуванні Олексія Юрійовича тягнувся неймовірно довго, що, з одного боку, виводило з рівноваги, а з другого,— давало змогу подумати. "Думай, думай,— казав я собі.— Отже, найгірше— перекидання угруповання на Схід. Це жахлива помилка. Цього не можна робити. Як пояснити? Які в нас арґументи? Якщо немає… Дідько! Тоді це трагедія, ще рік— і Запорізька область, і вихід до Азовського моря, і перерізання угруповання ворога точно стануть неможливими. Це буде неприступна фортеця. Як бути? Що робити?"

Мозок кипів, але я залишався цілком тверезим і холодним. За цими думками й не помітив, як у кабінеті, як завжди, зненацька й гучно, випромінюючи неймовірну енергію й світло, з'явився він— міністр оборони, з яким доля звела мене передвоєнного 2021 року. Про нього досі багато говорять і пишуть, ще більше— критикують. А я не робитиму цього тепер. Тому що саме з цією людиною я дійсно з'їв пуд лиха.

Він прийшов у гарному настрої, який завжди намагався зберігати, навіть коли ситуація бувала дуже складною. Я знав це, тому пробував з його обличчя вгадати, що він хоче мені сказати. Він мене теж прекрасно знав, а отже і моє ставлення до всього, що відбувалося. Ми обоє також добре розуміли, що в окремих питаннях перебуваємо по різні боки барикади. Тож він передбачив мій стан в очікуванні свого несподіваного візиту.

—Все нормально,— почав він,— чаєм пригостиш? Отримав від Президента одне завдання для нас з тобою, зараз телефонуватимемо в США. А тема така.

Ху-ух! Знав би він, що саме в ту мить у мене перед очима промайнуло все життя. Все військове життя, яке тільки-но могло стати марним.

Чому я так докладно змальовую ситуацію, в якій ми перебували того вечора, і той візит міністра оборони України? Бо веду мову про людей і обставини, які змінювали вже не тільки моє, а й наше життя— життя українського народу.

Завдання, з яким Олексій Юрійович приїхав до мене, не стосувалося моїх головних побоювань. Війська залишилися на головному напрямку. І в нас все ще зберігався шанс. Шанс не дати вийти з гри партнерам і доробити розпочате минулого року. До речі, саме про це, розпочате минулого року, я розповім трохи згодом. Адже ті події і труднощі операції на головному напрямку є наслідками стратегічної помилки минулого 2022 року, коли ціну гонитви за політичними перемогами доводиться сплачувати на мінних полях Мелітопольського напрямку. Про це теж пізніше.

Завдання, яке отримав Резніков, полягало в тому, щоб використати такий калібр як Головнокомандувач ЗСУ і відмовити редакцію впливового американського видання "Вашинґтон пост" від публікації матеріалів, які викрали росіяни в американського військового керівництва. Ці матеріали розкривали деталі про наші частини й підрозділи, які пройшли підготовку на полігонах нato й отримали західне озброєння та воєнну техніку. Відповідно могла вийти на яв інформація про кількісний і якісний склад всього нашого угруповання.

Хотілося б у зв'язку з цим повернути читача туди, де я писав, що тиск на ЗСУ носив свідомий характер. І витік секретних матеріалів від американського командування, і факт спроби їх публікації на сторінках впливового видання в США тільки укріплювали мою версію про цілеспрямований вплив, щоб дискредитувати ЗСУ і знайти шляхи для невигідних переговорів.

Те, як змалював проблему Резніков, і зацікавленість нашого керівництва в недопущенні цієї публікації тільки посилили впевненість у власній правоті й запалили в мені ще одну жаринку, з якої заповідалося гарне багаття. План дозрів у голові миттєво й увінчався б успіхом лише за умови негайної реалізації.

Отже, завдання міністра оборони: "Телефонуємо головному редакторові "Вашинґтон пост", ти пояснюєш, що з військового кута зору це дуже небезпечно, а я (Олесій Юрійович Резніков) підтверджую це політично".

Але я вже бачив це по-іншому. Я був упевнений, що в умовах тодішнього інформаційного вакууму навколо мене "Вашинґтон пост", без сумніву, захоче, так би мовити, отримати доступ до мого тіла, і в обмін на моє інтерв'ю піде на вагомі поступки. Залишалося небагато: проштовхнути цю ідею американцям, не викликавши підозр у власного керівництва. Бо ідея зухвала і може закінчитися не розпочавшись. І друге: якщо американці погодяться на інтерв'ю, то чи захочуть вони опублікувати мою думку про ситуацію, в якій ми опинилися? Козир лежав у некрапленій колоді, і я чітко знав, де він. Мені залишалося його взяти. Шанс був один. Як і в лютому 2022-го.

Вже принесли чай, і ми гучно його пили, намагаючись надати важливості нашій місії. Та я вже був у грі. "Думай, думай, в Америці ще ранок, шанс є". Тягну час, десь по місту біжить перекладач, бо справа серйозна, потрібен фахівець, щоб підстрахувати. Вперше радію неквапливості своїх помічників. Точно. Влад. Владислав Ільченко. Викликаю до себе, поки немає перекладача. Питаю, чи знає він когось у "Вашинґтон пост". На щастя, людина він у журналістиці не нова. Розумна й світла голова.

—Знаю. Главу українського бюро газети Ізабель Хуршудян.

Ого! Ну, Влад точно не підведе. Коротко пояснюю йому суть проблеми, і він відразу набирає номер. Довгі гудки. "Ну ж бо, Ізабель, я знаю, що пізно, та ти нам дуже потрібна".

—Алло,— відповів жіночий голос у телефоні.

Це був незвичайний голос. З одного боку, приємний, а з другого,— у ньому відчувався метал, який демонстрував міцну броню людини, здатної не так на гарний захист, як на смертельний удар. "Те, що треба",— подумав я. Вона не втратить шансу. Ще не бачивши і не знаючи її, я чомусь негайно їй повірив. Повірив, що вона зробить те, що я від неї хочу.

Ізабель, уважно вислухавши суть проблеми, взяла кілька хвилин, щоб зв'язатися з керівництвом у США й дізнатися його позицію з приводу публікації секретних матеріалів. Звичайно, про наше можливе інтерв'ю я не сказав їй поки що жодного слова. Але те, з якою радістю вона спілкувалася зі мною телефоном, підказувало, що я на правильному шляху.

По-моєму, Влад мене зрозумів. Він уважно дивився на мене і кивав головою. Звичайно ж, людина, що керує всією інформаційною кампанією Головкома ЗСУ, була в курсі всіх подій та, як і я, шукала шляхів розв'язку непростої ситуації. Його очі горіли, як і мої. Розв'язок наших проблем сам знайшов нас. Ізабель вклалася рівно у дві хвилини. Влад з усмішкою на обличчі взяв телефон і ввімкнув гучний зв'язок.

—Питання розв'язано, але в редакції є зустрічна пропозиція, пане Резніков,— моє серце затріпотіло, і ми з Владом подивилися з надією один на одного.— Ви повинні дозволити генералові Залужному дати інтерв'ю нашому виданню.

30 червня 2023 року у "Вашинґтон пост" вийшла моя велика розмова з Ізабель. З цією чудовою, мудрою і мужньою жінкою. Вона дотримала свого слова. "Це не шоу— Валерій Залужний про контрнаступ". Інтерв'ю, яке вгамувало запал одних і повернуло на землю інших.