Волинь’43: Що замовчує польська історіографія?

Проблема Волинської трагедії або ж волинських масакр в польській історіографії опрацьована дуже ретельно. Ця тема займає одне з провідних місць не лише в середовищі польських істориків, але й шанувальників історичної літератури.

Серед сучасних польських учених найбільшим авторитетом користується професор Ґжеґож Мотика, який займається проблематикою Волині' 43 з другої половини 90-х років минулого століття[1]. Цю ж проблему в контексті Люблінщини досліджує його учень д-р Маріуш Зайончковський[2].

З інших дослідників слід згадати Владислава та Еву Сємашків[3], а також професора Ґжеґожа Грицюка[4], які займаються проблемами демографічних втрат польської людності в колишньому Волинському воєводстві у 1939-1945 років. З найновіших публікацій польських дослідників можна назвати монографії Томаша Турейка[5] й Ренати Помаранської[6]. З представників старшого покоління польських вчених, що безпосередньо або ж опосередковано досліджували волинські події 1942-44 років., виділимо насамперед Ришарда Тожецького[7] й Владислава Філяра[8].

Найбільш об'єктивний образ українсько-польських стосунків у контексті Волинської трагедії, на наше переконання, представлений у дослідженні професора Анджея Л. Сови[9].

Загалом в польській історіографії домінує концепція професора Ґ. Мотики, згідно з якою те, що сталося на Волині в 1943 році, було заплановане, організоване й реалізоване однією політичною силою – Організацією Українських Націоналістів, пізніше ОУН-Б та її збройним раменом – Українською Повстанською Армією.

В Україні проблемою Волинської трагедії займається низка дослідників, немає однак єдиного погляду на ґенезу й характер трагічних подій періоду Другої світової війни. Одним з перших цією проблемою зацікавився професор Ігор Ільюшин, який в своїх поглядах еволюціонував від намагання об'єктивно поглянути на українсько-польський конфлікт часів Другої світової війни до фактичного переходу в фарватер гранд-наративу польської історіографії[10].

Іншим відомим дослідником волинських подій є колишній директор УІНП  д-р Володимир В'ятрович, який вважає їх "другою українсько-польською війною" [11]. У подібному дусі – як головним чином протистояння УПА з польськими збройними формуваннями – досліджує нашу проблему професор Іван Патриляк[12].

Нарешті, оригінальну концепцію генези й перебігу волинських масакр, яка показує їхню неоднозначність і багатовимірність, опрацював львівський історик, професор Богдан Гудь[13]. Ґрунтовно основні напрямки й тенденції української й польської історіографії Волині' 43 представила дослідниця з Луцька, професорка Оксана Каліщук[14].

Для того, щоб зрозуміти причини і характер "Волині 43", необхідно усвідомити кілька речей, про які, на жаль, не дізнаєшся з досліджень польських істориків.

Неочевидні чинники

По перше. Т.зв. волинські масакри були локалізованими в західній частині колишньої Волинської губернії (Волинське воєводство, 19921-1939), яка від поділів Речі Посполитої до початку німецько-совєтської війни не перебувала під впливом українського національного, а тим більше націоналістичного руху.

До 1917 року антипольські настрої поширювалися тут російською імперіальною/чорносотенною агітацією, а в міжвоєнний період та в 1939-1941 роках – більшовицькою/комуністичною пропагандою. Остання була особливо сильною на Поліссі, зокрема у Сарненському та Костопільському повітах Волинського воєводства.

Внаслідок антипольської пропаганди у 1917-1921 рр. велика земельна власність поміщиків-поляків на Правобережній Україні, зокрема й на Волині, була знищена. У 1920 р. місцеві православні селяни у лавах Першої кінної армії Будьонного воювали проти польських військ під час так званого Київського походу Пілсудського-Петлюри.

Після Ризького мирного договору вони ж виступали проти приєднання Західної Волині до відродженої Речі Посполитої, бо "тужили" за царатом і більшовиками. У міжвоєнний період православна людність Волині підтримувала інспірований радянською владою партизансько-диверсійний рух проти Польщі.

У той період (1925 рік) місцеві комуністи розробили план "другої" комуністичної революції на Волині, який передбачав, серед іншого, знищення польських поселень та ліквідацію їхніх польських мешканців. Тож у 1930-х роках саме комуністичний рух був "головним болем" властей Волинського воєводства: комуністи зі своїми гаслами соціального й національного визволення не лише запанували в свідомості поліщуків і волинян, але й практично на 100 відсотків "заповнили" польські тюрми[15].

Таким чином, трагічні події 1942-1944 років відбувалися на теренах, значна частина мешканців яких була просякнута погромницькою чорносотенною й більшовицькою ідеологією. Як читаємо у звіті польської конспірації з Волині (квітень 1943 року), "загальне гасло "Ляхи за Буг!"... на тлі радянської антипольської пропаганди знаходить великий резонанс серед молоді..., пробуджує апетит до безкарного вбивства і грабунку" [16].

Виникає питання, чому ОУН(б) та УПА в ідеологічно чужому середовищі змогли досить легко залучити значну частину місцевого селянства до активної участі в акції "деполонізації" Волині?

Цей факт можна пояснити тим, що, хоча стратегічні цілі комуністів і націоналістів на перший погляд були різними (одні проголошували соціальне визволення "трудового люду", інші - національне визволення українства), але de facto вони були збіжним, позаяк в обох випадках тими, кого треба було знищити, були поляки – суспільна група, що панувала в соціальному й національному плані.

Тож у роки ІІ світової війни антипольські гасла українських націоналістів впали на сприятливий ґрунт, підготовлений російською шовіністичною і кремлівською комуністичною пропагандою протягом багатьох десятиліть.

По-друге. Важливим питанням, яке потребує з'ясування, є питання: чи мала ОУН/ОУН-Б детальний план тотального знищення (геноциду) поляків на західних теренах України?

Професор Ґжеґож Мотика переконаний, що цей план опрацював один з провідних діячів українського націоналістичного руху Михайло (Міхал) Колодзінський у своїй праці "Воєнна доктрина українських націоналістів".

На підтвердження своєї тези Мотика "цитує" Колодзінського, який, за його словами, писав: "Прошу не перейматися, що вб'ємо три з половиною мільйони євреїв і понад мільйон поляків" [17].

Тобто за версією Мотики він мав на увазі поголовне винищення євреїв і поляків.

Насправді ж Колодзінський писав наступне: "Не треба думати (виділення наше), що знищиться 3,5 мільйона жидів чи мільйон поляків..... З бігом часу ... повстання переміниться у війну й жорстокість зменшиться" [18].

Він також вважав, що вбивати слід лише тих поляків, які зі зброєю в руках протистоятимуть повстанню ОУН, натомість решту слід змусити втекти "за Віслу". Таким чином, авторові "воєнної доктрини" йшлося "лише" про етнічну чистку західноукраїнських земель.

Крім того, доктрина Колодзінського не була офіційно схвалена керівництвом ОУН. Також відкритим залишається питання, який вплив вона мала на "польську" політику бандерівської фракції ОУН у роки Другої світової війни[19].

Цінну інформацію для розуміння цього дає аналіз твердження Ґ. Мотики (його думку поділяє й професор Ґ. Грицюк) про те, що рішення про усунення поляків зі спірних територій, ймовірно, було прийняте під час наради військових референтів ОУН у Львові у жовтні 1942 року [20].

Однак, читаючи інформацію совєтського агента в структурах ОУН, приходимо до висновку, що підхід активістів цієї організації до польського питання не був однозначним, що було зумовлено міжнародною ситуацією. Не йшлося і про відкритий конфлікт з поляками та знищення польського населення на західноукраїнських землях.

Цитуємо: "У Польщі... звернути увагу, що їхнім смертельним ворогом є німці, які поступово колонізують їхні землі. Обіцяти полякам Галичину і Волинь, щоб цим послабити їхній тиск на схід. Вказувати полякам на смертельну небезпеку для них і українців від їхніх східних і західних сусідів. Унаслідок цього поляки не будуть страшним ворогом…".

І далі: "Поляків всіх виселити, давши їм можливість забрати з собою все, що вони хочуть, бо їх теж будуть захищати Англія і Америка. Натомість, тих, хто не захоче виїжджати – знищити. Найактивніших ворогів, передусім членів антиукраїнських організацій, знищити..." [21].

Як видно з аналізу наведених вище документів, оунівці були зацікавлені у знищенні "лише" певних категорій польської громади на спірних територіях, тобто тих, хто міг би активно протистояти "загальнонародному" повстанню з метою здобуття незалежної української держави.

Наступне питання полягає в тому, чи дійсно націоналісти вирішили здійснити масовий злочин, "одягнувши" його в козацькі шати?

У "Воєнній доктрині" Колодзінського та матеріалах наради військових референтів ОУН, звісно, можна знайти описи можливого націоналістичного повстання, головною силою якого (особливо на західних землях України) мали стати селянські маси, а "жорстокість і ненависть" до ворога повинні були вийти на перше місце[22].

Однак важко однозначно стверджувати, що вищезгадані документи містять "геноцидальний" план знищення польського населення на "етнічних українських землях".

На нашу думку, праця Колодзінського – це своєрідне profession de foi найрадикальнішого крила ОУН, а не реальний план націоналістичного повстання чи геноциду поляків.

Тенденційним виглядає також твердження професора Мотики про те, що саме ОУН свідомо "вбрала" антипольську акцію УПА на Волині і в Східній Галичині в "козацькі шати", щоб приховати її спланований і організований характер[23].

Передусім, такої вказівки на представлення подій під час повстання як селянського стихійного бунту ми не знаходимо ні в Колодзінського, ні в інших документах ОУН. По-друге, вже у другій половині 1930-х років (після смерті маршалка Юзефа Пілсудського), коли антиукраїнська політика військової влади Другої Речі Посполитої (особливо на Волині) значно загострилася, польські інтелектуали застерігали від можливих стихійних антидержавних повстань українського населення.

Так, у 1937 році Юзеф Лободовський писав, що "сьогоднішня політика... (польського уряду) семимильними кроками веде до катастрофи, яку Влодзімєж Бончковський назвав новою Хмельниччиною (курсив наш)" [24].

Подібну думку висловлювала і Марія Домбровська, називаючи політику ревіндикації на Волині "безумством", за яке Польща "дорого заплатить" [25].

І, нарешті, батько професора Тадеуша Хшановського, реагуючи на руйнування православних церков в околицях Грубешова, пророчо ствердив, що "нас (поляків) тут русини вимордують, без найменшого милосердя вимордують", бо "вони нам цього ніколи не забудуть"[26].

З зазначеною вище проблемою пов'язане питання про причини та масштаби участі православного селянства Волині в "деполонізаційній акції" УПА.

Польські науковці не раз звинувачували українських істориків у тому, що саме останні придумали концепцію "стихійного селянського бунту", щоб виправдати ОУН і УПА, тим самим знявши з них провину за "волинські злочини".

Як джерело концепції "селянського бунту" професор Мотика наводить уривок з інтерв'ю останнього командувача Української повстанської армії Василя Кука.

У ньому Кук, серед іншого, заявив, що "в початковий період не УПА була ініціатором антипольської акції, ми мали справу зі стихійним виступом українського населення.... часто озброєного сокирами, косами, вилами.... Це була селянська помста за роки образ і приниження" [27].

Слід, однак, підкреслити, що Кук не був першим, хто звернув увагу на такий, а не інший характер розвитку волинських подій.

Так, у 1985 році в опозиційній пресі про масову участь православних волинських селян в антипольських акціях писав знаний публіцист Богдан Скарадзінський (Казімєж Подляський) [28].

П'ять років потому колишній капітан, командир округу АК Здолбунів Вінцентій Романовський у своїх спогадах "Каїнові дні" пояснив причину того, чому "навесні 1943 року не один український селянин вийшов зі свого обійстя (...) зі затиснутим у руці ножем" [29], а також звинуватив ув участі в убивствах своїх польських сусідів кілька сотень тисяч тих (православних селян), які "насолоджувалися спогляданням чужих мук і тішилися, завдаючи ран" [30].

Натомість, першим польським науковцем, який вважав, що на Волині восени 1942 – на початку 1943 року використовувалася не вогнепальна, а "селянська" зброя – сокири, коси, вила та ножі, був дослідник лівих рухів Збіґнєв Марцін Ковалевський[31].

Як бачимо, нічого нового, чи контроверсійного порівняно зі свідченнями польських авторів В. Кук не сказав.

Однак професор Мотика стверджує, що "аналіз подій... не підтверджує цієї версії", оскільки "вже перше масове вбивство польського населення в селі Паросля (Сарненський повіт, 9 лютого 1943 року) мало організований характер і було справою рук бандерівської ОУН" [32].

Це твердження звісно потребує перевірки й уточнення. Перш за все, слід пам'ятати, що розвиток "подій" розпочався восени 1942 року. До весни 1943 року на Волині було вбито близько 800 поляків – переважно осіб, які працювали в німецькій сільськогосподарській та лісовій адміністрації, тобто тих, хто через своє становище "часто (...) діяв проти інтересів місцевого українського населення" [33].

Відповідно (згідно зі звітами штабу Армії Крайової з Гречки – Волині), взимку 1943 року місцеве православне населення взяло "значну участь" у вбивствах осіб польської національності[34].

Більше того, наприклад, у Горохівському районі майже всі напади на поляків були "організовані сільськими головами та їхніми секретарями", тобто локальною цивільною адміністрацією[35]. Схожу ситуацію маємо і з убивством у селі Паросля.

Останні дослідження, що базуються на архівних документах та спогадах очевидців, дають підстави стверджувати, що цей масовий злочин був організований сільськими структурами Поліської Січі отамана Тараса Бульби-Боровця. А безпосередніми виконавцями вбивства близько 150 польських цивільних осіб (у тому числі жінок, дітей і людей похилого віку) були "парубки з Білятичів, Бутейок, Ромейок та інших довколишніх сіл", покликані бульбівським керівництвом "на маневри" [36].

Таким чином, теза про те, що саме з масових убивств у Парослі почалася геноцидна антипольська акція ОУН-Б не відповідає дійсності.

Німецький чинник

Нарешті, коли говорять про Волинь'43, то зазвичай обходять мовчанкою питання відповідальності за волинські злочини гітлерівської Німеччини та СРСР, зосереджуючись виключно на українцях.

Тимчасом саме Друга світова війна та її почергові епізоди (напад Третього Райху на Польщу, агресія совєтів, совєтська окупація, німецько-совєтська війна, німецька окупація) виконали роль "криголама", що торував шлях наступній польсько-українській різні.

Розпочата 1 вересня 1939 року Друга світова війна зруйнувала "довоєнний порядок", дестабілізувала Волинь, насильство стало чимось звичайним і повсякденним.

Окупанти, які приходили на зміну один одному, зруйнували міжвоєнні "польські порядки", але аж ніяк не були зацікавлені в тому, щоб забезпечити волинській людності мир, порядок і безпеку.

Польський історик і політолог Тадеуш Анджей Ольшанський пише, що "на селі забракло поліції. Колишню державну поліцію ліквідували совєти, а та "поліція", яку організовували німці, – це були допоміжні військові формування. Боротьба із злочинністю не входила до її повноважень, а тим більше цим не займалася німецька влада. Тому поширюється бандитизм, тим небезпечніший, що кожен міг дістати собі вогнепальну зброю, а маючи її – вбивав при найменшому спротиві. Отже, спокуса використати воєнний хаос для зведення родинних чи сусідських порахунків була велика, а що конфлікти часто спостерігалися між представниками різних національностей, то такі вбивства випадало трактувати як прояв політичного терору" [37].

Детальніший аналіз німецької політики на Волині представлено в документі польського підпілля "Українська справа".

Автор писав, що відповідним підґрунтям насильницьких дій стала моральна атмосфера, створена німецьким окупантом: масове винищення євреїв, запровадження варварського принципу колективної відповідальності місцевого населення за совєтські диверсії, дике знущання з невинних людей, жінок, старців і дітей, підпали і знищення сіл і хуторів, що призводило до втечі людності, особливо молоді, в ліси і підживлення різних банд, утворених часто без усвідомленої мети, а тільки з думкою про те, щоб пережити важкі часи.

До цього слід додати те, що окупант послуговувався допоміжною поліцією, до якої рекрутувалися найгірші елементи місцевого населення, які проходили в німецьких культуртрегерів вишкіл у щонаймерзенніших способах поведінки з людиною, не пошануванні людської гідності і жорстокого нехтування людським життям – не лише окремої особи, а й цілих суспільних груп, як це було з євреями.

А на додачу до всього окупант, "з повним усвідомленням своєї сатанинської роботи, використовує допоміжну поліцію одної національної групи проти другої і навпаки, та ще й поширює цю ганебну систему на цивільну адміністрацію і господарські служби" [38].

Розв'язання війни, зруйнування довоєнного порядку, перетворення насильства і злочинів на повсякденну рутину, відсутність забезпечення захисту мешканцям окупованих територій, провокування українців і поляків – ось "тло" волинських злочинів, відповідальність за яке лежить передовсім на Третьому Райху.

На практичному рівні однією з головних цілей німецької політики, згідно з полковником Бомбінським, було, зокрема, зруйнування осередків самооборони польського населення, "використовуючи для цього українську селянську масу" [39].

Крім того, польська історіографія "не зауважує" впливів совєтського чинника на події на Волині взимку-влітку 1943 року[40].

Совєтський чинник

Причиною такого стану речей, ймовірно, стало те, що в колах польських істориків укорінилася думка, що з огляду на однозначну ворожість УПА до поляків, провокації з боку Радянського Союзу взагалі не були потрібні[41].

Вони також стверджують, що немає конкретних даних (наприклад, назв сіл і дат їхньої пацифікації) щодо цього питання[42]. Тому ця проблема не аналізується, наприклад, в публікаціях професора Мотики[43].

Що більше, д-р Лукаш Адамський, з Центру діалогу ім. Ю. Мєрошевського, у публічній дискусії з В. В'ятровичем заявив, що у відомих йому російських документах немає інформації про будь-які заплановані чи реалізовані радянські провокації, спрямовані на розв'язання збройного конфлікту між українцями і поляками.

Він також підкреслив, що, за свідченнями червоних партизанів, совєти самі були шоковані масштабами насильства і жорстокістю масових вбивств поляків українцями на Волині [44].

Переходячи до суті проблеми, підкреслимо, що спочатку в районах північно-східної Волині відбувалася концентрація радянських диверсійно-партизанських сил. Причина такого розташування була проста – саме тут були "досить густо розкидані... комуністичні організації".

Відповідно, наприкінці 1942 року інформатори польської конспірації помітили "відтік радянських партизанів у північно-східному напрямку" з південних районів Волині. В результаті між річкою Случ і колишнім польсько-радянським кордоном в Сарненських лісах постав т. зв. "партизанський край".

Спочатку (літо 1942 року) тут з'являються парашутисти полковника НКВС Дмитра Медведєва, з часом прибуває ще один "отряд" партизанів капітана Івана Шитова та інші[45].

Таким чином, наприкінці 1942 – на початку 1943 року в північній частині Волині на основі розгалуженої організаційної мережі "розгорнулася комуністична акція" [46], а до кінця 1943 року чисельність "червоних" партизанів й підпільників за різними оцінками становила тут від 10 до 30 тис. осіб[47].

Що більше, у лютому 1943 року польсько-радянські відносини на міжурядовому рівні загострилися. Формальним приводом стала публікація в газетах "Радянська Україна" та "Правда" статті Олександра Корнійчука – письменника і публіциста, майбутнього міністра закордонних справ УРСР, який звинувачував польський уряд у Лондоні в імперіалістичних прагненнях завоювати Україну аж до Дніпра.

У відповідь 25 лютого 1943 року польська сторона опублікувала декларацію, в якій твердження Корнійчука про нібито польсько-радянський кордон по Дніпру були названі несерйозними. Водночас у ній зазначалося, що Польща не відмовиться від кордону, який існував до 1 вересня 1939 року.

1 березня 1943 року агентство ТАСС опублікувало офіційну заяву радянського уряду у відповідь на декларацію польського уряду від 25 лютого. У ній польський уряд звинувачувався у проведенні імперської політики на сході, писалося про "історичні права українського і білоруського народів на возз'єднання в межах своїх національних кордонів" і т.д. [48].

Тож автор "Української справи" особливо підкреслює, що "тільки після комюніке ТАСС почалися масові вбивства поляків" [49]. Додамо – на тлі "совєтської антипольської пропаганди" [50].

Цитовані вище оцінки очевидців й учасників подій підтверджують й інші звіти польської конспірації на Волині.

У одному з них читаємо, що масові вбивства і пограбування польського майна почалися в березні 1943 року. На думку автора звіту, причиною цього стала втеча української міліції в кількості близько 4 тис. осіб із служби до лісу [51].

Ця втеча значно посилила сили вже існуючої УПА і водночас активізувала антипольські дії.

Однак справа з так званою "українською міліцією" на службі у німців до кінця не з'ясована. Тому варто навести характеристику української міліції на службі у німців.

У звіті польського підпілля з липня 1943 р. читаємо: "Совєти виховали українську молодь, яка творила міліцію під час радянської окупації, яка потім майже в повному складі становила міліцію під німецькою окупацією, і яка, нарешті, кинула клич до руху (антипольського) та очолила банди, що вбивали поляків" [52].

"В міліції, – читаємо в іншому рапорті, – були зосереджені найгірші елементи, здатні на все, а більш свідоме місцеве населення намагалося уникнути обов'язку бути мобілізованим до міліції. Міліцію ненавиділи за нелюдське ставлення до населення незалежно від національності" [53].

І як підсумок: "Можна припустити з високим ступенем ймовірності, що у нещодавніх інцидентах значну роль відіграли совєтські провокації" [54].

Згідно з польською, німецькою та українською інформацією, совєти впливали на характер "польської" політики УПА, інфільтрувавши до її лав значну кількість колишніх червоних офіцерів, у чиїх руках опинилося командування упівськими підрозділами[55].

Як згадувала активна діячка ОУН Марія Савчин "Марічка", енкаведисти залишили на західноукраїнських землях підготовлених агентів, які видавали себе за дезертирів. Це були совєтські офіцери, які володіли українською мовою. Вони переконали націоналістичне керівництво, що готові боротися за "самостійну Україну". Тож багато з них опинилися на чолі менших чи більших підрозділів УПА, як такі, що мали військовий досвід та добре зарекомендували себе в боях проти німців[56].

За словами автора звіту польського підпілля, "це не раз давало привід для припущення, що діями українських банд, зрештою, можуть керувати більшовицькі чинники" [57]. Схожої думки дотримувалася й німецька сторона. Так, у доповідній записці генерального комісара Волині та Поділля в Рейхскомісаріаті "Україна" від 30 квітня 1943 року зазначалося: "Можна припустити, що деякі з українських націоналістичних банд отримують підтримку з Москви" [58].

Загалом, в польських архівах є чимало інформації щодо ролі совєтського чинника у Волинській трагедії.

Зацитуємо лише один фрагмент: "Вина за польську кров, пролиту на Волині, лежить насамперед на радянській політиці. Вбивства почалися й були найкривавішими саме в тих районах, де комуністичний вплив був найбільшим ще до війни".

І далі: "Винищення польського населення" працювало "виключно на користь совєтів", оскільки готувало ґрунт для совєтської окупації, полегшувало цю окупацію, тому що присутність польського населення на Волині "було б причиною для (територіальних) претензій Польської держави" [59].

Безперечно, ця гіпотеза потребує подальшого наукового дослідження.

Таким чином, в польській історіографії практично відсутні дослідження, які б проливали світло на неоднозначний характер волинських подій 1942-44 років. У ній домінує гранд-наратив, сформульований професором Мотикою, згідно з яким т.зв. "деполонізаційна акція" на зазначених теренах була запланована, організована й реалізована однією політичною силою – Організацією Українських Націоналістів (з 1940 року – ОУН-Б) і її військовою структурою Українською Повстанською Армією.

Натомість документи польської конспірації, зокрема Делегатури уряду на Край і командування Армії Крайової, свідчать про те, що ситуація на цих теренах у роки Другої світової війни була дуже неоднозначною, а інспіраторами процесу "очищення" Волині від її польського населення виступали не лише українські націоналісти різних відламів, але й совєти, німці та кримінальні елементи.

Тож, на нашу думку, необхідно сконцентрувати зусилля українських й польських істориків не на безплідних "дискусіях", а на поглибленому вивченні й переосмисленні вже відомих архівних матеріалів та пошуках нових достовірних джерел, які б дозволили sine ira et studio – "без гніву і упередження" – створити реальний образ причин і перебігу кривавих подій в колишньому Волинському воєводстві ІІ РП під гітлерівською окупацією.

________________________________________________________________________________________________________

1. G. Motyka, Od rzezi wołyńskiej do akcji "Wisła". Konflikt polsko-ukraiński 1943–1947, Kraków 2011;його ж, Postawy wobec konfliktu polsko-ukraińskiego w latach 1939–1953 w zależności od przynależności etnicznej, państwowej i religijnej [w:] Tygiel narodów. Stosunki społeczne i etniczne na dawnych ziemiach wschodnich Rzeczypospolitej 1939–1953, red. K. Jasiewicz, Warszawa–Londyn 2002; його ж, Ukraińska partyzantka 1942–1960, Warszawa 2006; його ж, Wołyń '43. Ludobójcza czystka – fakty, analogie, polityka historyczna, Kraków 2016; його ж, Zbrodnia wołyńska 1943 roku i mit buntu ludowego, "Dzieje Najnowsze" 2016, nr 1 і ін.

2. M. Zajączkowski, Ukraińskie podziemie na Lubelszczyźnie w okresie okupacji niemieckiej 1939-1944, Lublin – Warszawa 2015; його ж, Pod znakiem króla Daniela. OUN-B i UPA na Lubelszczyźnie 1944-1950, Warszawa 2016.

3. E. i W. Siemaszko, Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939–1945, t. 1–2, Warszawa 2000; їх же, Mordy ukraińskie na Wołyniu w czasie II wojny światowej, [w:] Europa nie prowincjonalna. Przemiany na ziemiach wschodnich dawnej Rzeczypospolitej (Białoruś, Litwa, Łotwa, Ukraina, wschodnie pogranicze III Rzeczypospolitej Polskiej) w latach 1772–1999. Red. K. Jasiewicz, Warszawa–London 1999; E. Siemaszko, Bilans zbrodni, "Biuletyn Instytutu Pamięci Narodowej" 2010 і ін.

4. G. Hryciuk, Przesiedleńcy. Wielka epopea Polaków, 1944-1946, Kraków 2023.

5. T. Turejko, Zbrodnia wołyńska w świetle prawa międzynarodowego, Warszawa 2023.

6. R. Pomarańska, Od konfliktów do rzezi. Polacy i Ukraińcy na kresach II Rzeczypospolitej, Radzymin – Warszawa 2022.

7. R. Torzecki, Polacy i Ukraińcy. Sprawa ukraińska w czasie II wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej, Warszawa 1993; його ж, Przyczyny i skutki konfliktu polsko-ukraińskiego w czasie II wojny światowej, [w:]  Dzieje Najnowsze 1993, nr 3.

8. W. Filar, Przed Akcją Wisła był Wołyń, Warszawa 1997; його ж, "Burza" na Wołyniu". Z dziejów 27 Wołyńskiej Dywizji Piechoty Armii Krajowej. Studium historyczno-wojskowe, Warszawa 1997; його ж, Wołyń 1939-1944. Eksterminacja, czy walki polsko-ukraińskie, Toruń 2003.

9. A.L. Sowa, Stosunki polsko-ukraińskie 1939-1947. Zarys problematyki, Kraków 1998.

10. І. Ільюшин, ОУН–УПА і українське питання в роки Другої світової війни (в світлі польських документів), Київ 2000; його ж, Протистояння УПА і АК (Армії Крайової) в роки Другої світової війни на тлі діяльності польського підпілля в Західній Україні, Київ 2001; його ж, Волинська трагедія 1943–44 рр., Київ 2003; його ж, Українська повстанська армія і Армія Крайова. Протистояння в Західній Україні (1939–1945 рр.), Київ. 2009; I. Iljuszyn, UPA i AK konflikt w Zachodniej Ukrainie, Warszawa 2009; його ж, ZSRR wobec ukraińsko-polskiego konfliktu narodowościowego na Ukrainie Zachodniej w latach 1939-1947, Warszawa 2017.

11. В. В'ятрович,  Друга польсько-українська війна: 1942-1947, Київ 2012; його ж, За лаштунками "Волині-1943": невідома польсько-українська війна, Харків 2016.

12. І. Патриляк, "Встань і борись! Слухай і вір...": українське націоналістичне підпілля та повстанський рух 1939-1960 рр., Львів 2012; його ж, Перемога або смерть. Український визвольний рух у 1939-1960 роках, Харків 2015.

13. B. Hud, Ukraińcy i Polacy na Naddnieprzu, Wołyniu i w Galicji Wschodniej w XIX i w pierwszej połowie XX wieku, Warszawa 2013; wydanie drugie, poszerzone i uzupełnione, Warszawa 2018; wydanie trzecie, uzupełnione, Warszawa 2024; його ж, Od unii lubelskiej do rzezi wołyńskich. Cztery eseje o historii polsko-ukraińskiej, Warszawa 2024;         Б. Гудь, З історії етносоціальних конфліктів. Українці й поляки на Наддніпрянщині, Волині й у Східній Галичині в ХІХ - першій половині ХХ ст.., Харків 2018; його ж, Від Люблінської унії до волинських масакр. Чотири есе про українсько-польську історію, Київ 2024.

14. О. Каліщук, Волинь' 43: історіографічне пізнання і криве дзеркало пам'яті, Львів 2020.

15. Згідно зі спогадами Д. Шумука, у 1935 році в ковельській в'язниці в перебувало близько 200 політичних в'язнів, з яких тільки четверо належали до ОУН, решта були заарештовані за комуністичну діяльність, див.:   Д. Шумук, Пережите і передумане. Спогади і роздуми українського дисидента-політв'язня з років блукань і боротьби під трьома окупаціями України (1921–1981), Детройт 1983, с. 79.

16. Zbiory Specjalne Biblioteki Uniwersytetu (ZS BUW), sygn. 2131. Raport z Hreczki do dnia 20.IV.1943 r., k. 10. В черговому донесенні з Гречки читаємо, що анархія "на ґрунті радянських симпатій… охоплює Полісся і впливає на настрої Холмщини", там само, sygn. 2134. Materiały BIP KG AK dotyczące Okręgu Wołyń. Sprawa ukraińska w lipcu 1943 r., k. 40.

17. Zob.: Rzeź wołyńska i jej apogeum: krwawa niedziela 11 lipca '43, Ireniusz Dańko, 7 lipca 2016, https://gazetakrakowska.pl/rzez-wolynska-i-jej-apogeum-krwawa-niedziela-11-lipca-43/ar/c15-10381365 [дата звернення 20.01.2024].

18. М. Колодзінський, Воєнна доктрина українських націоналістів, Київ 2019, с. 186.

19. Відомі дуже критичні ставлення до неї. Наприклад, націоналістичний активіст і засновник українського підпілля на Донбасі під час Другої світової війни Євген Стахів вважав Михайла Колодзінського "українським імперіалістом", див.: "Інший" націоналіст, Роман Кабачій, 17 липня 2009 року, https://tyzhden.ua/inshyj-natsionalist/ [дата звернення 09.10.2024].

20. G. Motyka, Od rzezi wołyńskiej…, s. 124-125. Por. G. Hryciuk, Przesiedleńcy…, Kraków 2023, s. 56.

21. I. Патриляк, О. Пагіря, Військова конференція ОУН (Б) 1942 р. і розробка планів зі створення українських збройних сил, "З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ", № 1-2, Київ 2008, с. 506-508.

22. М. Колодзінський, Воєнна доктрина…, с. 139.

23. Prof. Grzegorz Motyka: zbrodnię na Wołyniu celowo ubrano w kozackie szaty, Mateusz Zimmerman, 17 października 2016 r., https://wiadomosci.onet.pl/tylko-w-onecie/prof-grzegorz-motyka-zbrodnie-na-wolyniu-celowo-ubrano-w-kozackie-szaty/pf4jfp [дата звернення 06.10.2024].

24. "Biuletyn Polsko-Ukraiński" 1937, № 34 (225), 19 вересня.

25. M. Dąbrowska, Dzienniki, t. 2, Warszawa 1988, s. 257-258.

26. T. Chrzanowski, Poblask łun, "Tygodnik Powszechny" 1981, № 38, с. 5. Підтвердження цього сумного передбачення можна знайти в есеї графа Євстахія Свєжавського, який з'явився в лондонських "Wiadomościach" на початку 1960-х років. Автор влучно представив цей непомітний зв'язок між руйнуванням православних храмів на Люблінщині в міжвоєнний період і вбивствами польських сусідів українським православним населенням під час Другої світової війни, див.: E. Swieżawski, Ani gudzika, "Wiadomości" 1962, № 21, 26 травня.

27. Zob.: G. Motyka, Od rzezi wołyńskiej…, с. 132.

28. B. Skaradziński, Ukraińska Powstańcza Armia (cz. I), "Tygodnik Solidarność" 1994, nr 17 (292), 22 kwietnia; idem, Ukraińska Powstańcza Armia (cz. II), "Tygodnik Solidarność" 1994, nr 18 (293), 29 kwietnia.

29. В. Романовський згадував: "…Бандерівському рухові сприяла більшість українського суспільства. Можливо, тому, що випала можливість виплеснути гнів за реальні та уявні кривди й приниження", W. Romanowski, Kainowe dni, Warsawа 1990, с. 76.

30. Там само, с. 74.

31. Zob.: Z.M. Kowalewski, Kwestia Polska w powojennej strategii Ukraińskiej Powstańczej Armii, [w:] Ukraińska myśl polityczna w XX wieku. Materiały z międzynarodowej konferencji naukowej zorganizowanej przez Instytut Historii Uniwersytetu Jegiellońskiego i Fundację św. Włodzimierza Chrzciciela Rusi Kijowskiej w Krakowie 28–30 maja 1990, pod redakcją Michała Pułaskiego, Kraków 1993, s. 196.

32. G. Motyka, Od rzezi..., s. 132. Według Motyki "zawsze (...) za mordami (Polaków) stali banderowcy", zob.: To była zaplanowana rzeź. Rozmowa z prof. Grzegorzem Motyką w rocznicę zbrodni wołyńskiej, Marian Turski, Jagienka Wilczak, 11 lipca 2016 r., https://www.polityka.pl/tygodnikpolityka/klasykipolityki/1754802,1,to-byla-zaplanowana-rzez.read [дата звернення 16.10.2024].

33. Zob.: R. Torzecki, Polacy i Ukraińcy. Sprawa ukraińska w czasie II wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej, Warszawa 1993, s. 259.

34. Див. докладніше: Б. Гудь, З історії етносоціальних конфліктів, с. 372--375. Як писав В. Романовський, у початковий період "напади здійснювалися тільки вночі. Коли в них брали участь мешканці тих самих сіл, вони натирали обличчя сажею або одягали імпровізовані маски з паперу", W. Romanowski, Kainowe dni, с. 75, 77.

35. Archiwum Adama Bienia. Akta narodowościowe (1942–1944). Opracowanie, wstęp i przypisy J. Brzeski, A. Roliński, Kraków 200, s. 147.

36. Z. Grzesiakowa, Między Horyniem a Słuczą, Warszawa 1992, s. 297-298, 301, 307; Dokumenty zbrodni wołyńskiej. Tom 1, Warszawa – Lublin – Tarnobrzeg 2023, s. 97, 151; ZS BUW, sygn. 2131. Materiały BIP KG AK dotyczące Okręgu Wołyń. Raport z Hreczki do dnia 20.IV.1943 r., k. 10; E. i W. Siemaszko, Ludobójstwo dokonane…, s. 1009; А. Бринский По ту сторону фронта. Воспоминания партизана, Горький 1966. — С. 259 і ін.

37. T.A. Olszański, Konflikt polsko-ukraiński 1943-1947, "Niezależne czasopismo kulturoznawcze "Jі" nr 20/2001", http://www.ji.lviv.ua/n20texts/pol/olszan-pol.htm [дата звернення 06.08.2023].

38. Див. "Zeszyty Historyczne" 1985, zesz. 71, s. 144.

39. ZS BUW, sygn. 2131. Materiały BIP KG AK dotyczące Okręgu Wołyń. Raport z Hreczki, k. 15.

40. Докладніше на цю тему: О.М. Каліщук, Радянський чинник ескалації українсько-польського протистояння у роки Другої світової війни, "Гілея: науковий вісник" 2013, № 72, с. 142-146, http://nbuv.gov.ua/UJRN/gileya_2013_72_27 [dostęp 12.07.2017].

41. A.L. Sowa, Stosunki polsko-ukraińskie…, с. 213.

42. O.M. Kaliszczuk, Радянський чинник…

43. Ґ. Мотика рішуче відкидає вплив на події Волині 1943 року радянської пропаганди та провокацій, див.:       G. Motyka, Wołyń '43. Ludobójcza czystka – fakty, analogie, polityka historyczna, Kraków 2016, s. 104-105.

44. Див.: Історична правда з Вахтангом Кіпіані. Волинська трагедія, http://zik.ua/tv/video/93671 [доступ 09.07.2017].

45. Hermaszewski cudem ocalał z wołyńskiej rzezi, http://kresy.pl/kresopedia/jak-hermaszewski-ocalal-z-wolynskiej-rzezi/ [dostęp 17.08.2017]; А. Мухаровська, Діяльність радянських партизанських загонів на Волині у роки Другої світової війни, "Історичні студії Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки" 2014. Вип. 11-12, с. 98-99.

46. Sprawa ukraińska, "Zeszyty historyczne" 1985, nr 71, s. 142. Підтримка цієї акції населенням волинського Полісся пояснювалася "червоними" партизанами тим, що це було переважно бідне населення, життя якого мало покращитися за совєтських часів у 1939-1941 рр., А.Ю. Сухих,  Протистояння між радянськими партизанами й українським повстансько-підпільним рухом на Волині у роки німецької окупації (1941–1944 рр.), Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук, Острог 2019, с. 63-64.

47. Див.: Ю. Сорока, У роки воєнного лихоліття // Волинь моя. Журнал Міжнародного громадського об'єднання "Волинське братство". Випуск четвертий, Київ 2004, с. 102, пор.: Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Волинська область, Київ 1970, с. 38.

48. "Известия" 1943,№ 50 (8043), 2 марта, s. 4; пор.: S. Żurek, Banderowski stempel na wołynskiej rzezi, http://wolyn.org/index.php/publikacje/880-banderowski-stempel-na-woyskiej-rzezi [доступ 15.08.2017].

49. Sprawa ukraińska..., s. 144.

50. ZS BUW, sygn. 2131. Materiały BIP KG AK dotyczące Okręgu Wołyń. Raport z Hreczki do dnia 20.IV.1943 r., k.10.

51. AAN, sygn. 203/XV-42. Armia Krajowa. Komenda Obszaru Lwów. Rzezie wołyńskie, k. 82; ibidem, sygn. 202/III/121. Delegatura Rządu na Kraj. Departament Informacji i Prasy. Sekcja Wschodnia. Sytuacja na Wołyniu (kwiecień 1943 r.), k. 142.

52. Там само, sygn. 202/III/121. Delegatura Rządu na Kraj. Departamen Informacji i Prasy. Sekcja Wschodnia. O mordach na Polakach, lipiec 1943 r. Wołyń, k. 375.

53. Там само, Sytuacja na Wołyniu (kwiećień 1943), k. 142.

54. Там само.

55. AAN, sygn. 203/XV-42. Polityczne i wojskowe położenie Małopolski Wschodniej w świetle ostatnich wydarzeń, 22.II.1944, k. 47.

56. М. Савчин, Тисяча доріг (Спогади), Торонто-Львів 1995, с. 213.

57. AAN, sygn. 203/XV-42, с. 47. Члени кременецької громади з Варшави, розповідали одному з авторів цієї статті, що взимку 1943 р. були свідками таємних зустрічей функціонерів НКВС та їхніми агентами в УПА в Кременці.

58. Украинские националистические организации в годы Второй мировой войны. Документы: в 2 т. Т. 1: 1939–1943, Москва 2012, с. 618.

59. AAN, sygn. 202/III/121, k. 375; ZS BUW, sygn. 2131, фрагмент звіту, бл. 27.VIII.1943, k. 15a.