До питання правового статусу Східної Галичини у 1918-1939 роках

Під Східною Галичиною розуміється територія сучасних Львівської, Івано-Франківської областей, а також Тернопільської області за виключенням Кременецького району. Питання правового статусу Західної Волині – територій сучасної Волинської та Рівненської областей – тут не розглядається, та буде проаналізовано окремо.

І. Визначення термінології

1. Окупація:

У теорії міжнародного права та міжнародно-правових актах існує декілька визначень поняття "окупація":

а) "Територія визнається окупованою, коли вона фактично знаходиться під владою ворожої армії. Окупація поширюється виключно на територію, де така влада встановлена і може діяти"[1];

б) "Територія визнається окупованою, якщо вона фактично перебуває під владою армії супротивника. Окупація поширюється лише на ту територію, де така влада встановлена і здатна виконувати свої функції"[2];

в) "Окупація – ефективний контроль збройними силами однієї чи кількох країн або міжнародної організації, як от ООН, над територією, на яку вони не мають жодних прав суверенітету, поза волею держави, яка має суверенітет над цією територією"[3];

г) "Окупація – тимчасове зайняття збройними силами однієї держави території іншої держави з прийняттям на себе функцій управління… Військова окупація не тягне передачі суверенітету над окупованою територією державі, яка є окупантом"[4];

ґ) "Окупація – тимчасове зайняття військами ворожої території; крім воєнного часу відбувається інколи або з метою загрози (репресалія), аби спонукати іншу державу до потрібної дії; або по закінченню війни для забезпечення виконання умов мирного договору, наприклад, виплати контрибуції. Після виконання договору окупована територія має бути звільнена від ворожих військових сил"[5];

д) "Окупація – тимчасове зайняття збройними силами однієї держави території (або її частини) іншої держави та встановлення влади військової адміністрації на окупованій території. Військова окупація може бути правомірною або неправомірною, але у будь-якому випадку вона не тягне передачу суверенітету над окупованою територією державі-окупанту"[6];

е) "Окупація – тимчасове зайняття збройними силами воюючої сторони у міжнародному конфлікті території ворога у період ведення бойових дій"[7].

Таким чином, можна виділити такі основні ознаки окупації:

1) Окупація завжди має тимчасовий характер. Разом з тим, чітко визначених часових меж окупації у міжнародному праві не існує;

2) У період окупації обов'язковою умовою є перебування на окупованій території збройних сил або інших військових формувань держави-окупанта;

3) Окупація виникає як в умовах, коли обидві держави перебувають у стані війни, так і після завершення війни, а також в умовах, коли одна з держав погрожує іншій застосуванням сили або фактично її застосовує. При цьому офіційне оголошення війни не є обов'язковою умовою;

4) Під час окупації статус (титул) окупованої території не змінюється, держава-окупант не набуває суверенітету над окупованою територією, а держава-жертва, відповідно, не втрачає свого суверенітету над окупованою територією;

5) В умовах окупації війська держави-окупанта здійснюють фактичний контроль над окупованою територією;

6) Перебування військ держави-окупанта на окупованій території, як правило, відбувається без згоди або поза волею держави-жертви;

Визнання факту окупації іншими державами, міжнародними організаціями є додатковою та важливою, однак не основною та визначальною ознакою для кваліфікації певних дій як окупації.

Наявність або відсутність збройного або іншого опору військам держави-окупанта на окупованій території не має значення для кваліфікації певних дій як окупації.

Ціною української Незалежності. Чи окуповувала Польща Україну?

2. Анексія:

У міжнародно-правових актах, які були чинні у зазначений період, визначення поняття "анексія" відсутнє. У теорії та звичаєвому міжнародному праві під анексією розуміється:

а) "Анексія означає примусове набуття (приєднання) території однією державою за рахунок іншої держави… Таке набуття (приєднання) передбачає здійснення окупації відповідної території та чіткий намір здійснювати таку окупацію постійно (corpus et animus)… У сучасному міжнародному праві анексія більше не розглядається як законний спосіб набуття території, оскільки є порушенням заборони або загрози застосування сили"[8];

б) "Анексія відрізняється від відступлення (цесії). На відміну від прагнення держави відмовитися від території, анексія виникає, коли "приймаюча" держава заявляє, що тепер вона володіє цією територією. Анексія зазвичай відбувається слідом за військовою окупацією території, коли окупант вирішує зміцнити свій фізичний контроль шляхом набуття законного права. Анексія території по суті є адміністративною дією, пов'язаною із завоюванням… Випадки анексії у сучасній практиці не є типовими і зазвичай розглядаються як незаконні"[9];

в) "Анексія – у міжнародному праві, дія, якою держава додає територію до свого володіння… Анексія може бути наслідком добровільного приєднання від однієї держави до іншої, чи перетворення з протекторату або сфери впливу, чи простого зайняття у нецивілізованих регіонах [тобто "нічийних земель" - С. Р.], чи завоювання"[10];

г) "Анексія (лат. аnnexio - приєднання) – протиправне насильницьке приєднання (захоплення) однією державою території іншої держави"[11];

ґ) "Анексія (лат. аnnexio - приєднання) – насильницьке приєднання державою всієї чи частини території іншої держави у односторонньому порядку"[12].

Таким чином, можна виділити такі основні ознаки анексії:

1) В умовах анексії змінюється правовий статус анексованої території. Держава, яка здійснила анексію, в односторонньому порядку встановлює для себе право суверенітету над цією територією, як правило, ухвалюючи відповідний нормативно-правовий акт;

2) Анексія покликана закріпити новий статус певної території. Тому на відміну від окупації вона не має тимчасового характеру. Разом з тим, у разі незгоди держави-жертви та/або світової спільноти з відторгненням такої території, ними можуть вчинятися певні дії, які у підсумку можуть привести до звільнення цієї території, відновлення суверенітету держави-жертви над нею та відповідно, скасування анексії;

3) Анексія, як правило, слідує за окупацією;

4) Анексія відбувається в умовах, коли держава, яка здійснює анексію, здійснює фактичний контроль над територією, що анексується.

Визнання факту анексії іншими державами, міжнародними організаціями є додатковою та важливою, однак не основною та визначальною ознакою для кваліфікації певних дій як анексії, оскільки іншими державами, міжнародними організаціями визнається лише перехід суверенітету над певною територією.

Таким чином, ключовою відмінністю окупації від анексії є зміна статусу відповідної території: в умовах окупації держава-окупант не набуває суверенітету над окупованою територією, тоді як після анексії держава, яка здійснила анексію, у односторонньому порядку встановлює для себе права суверенітету над цією територією. Нормами міжнародного права прямо не передбачено, що анексія скасовує або змінює режим окупації. Однак це логічно випливає з самого визначення термінів "окупація" та "анексія" і зміни статусу відповідної території, яка відбувається у разі її анексії[13]. Разом з тим, деякі автори відзначають, що в окремих випадках анексія території з точки зору міжнародного права не завжди веде до припинення дії режиму окупації цієї території[14].

ІІ. Перебіг подій на території Східної Галичини у 1918-1923 роках

1. Утворення Західноукраїнської Народної Республіки

До завершення Першої світової війни восени 1918 р. територія Східної Галичини - сучасні Львівська, Івано-Франківська та Тернопільська (за виключенням території сучасного Кременецького району) області – входили до складу Австро-Угорщини як коронний край Галичини і Лодомерії.

16 жовтня 1918 р.[15] імператор Австрії Карл І видав маніфест "До моїх вірних австрійських народів", у якому, серед іншого, проголошувалося, що: "…кожен народ утворює власну державу на території, яку населяє… Цей новий порядок, який жодним чином не порушує цілісність земель святої корони Угорської, повинен принести кожній національній державі самостійність; у той же час він буде охороняти їх спільні інтереси… До народів, на чиєму самовизначенні буде засновано нову імперію, я звертаюся, - аби брали участь у цій великій справі за посередництва національних рад, які створені з депутатів від кожного народу, мають представляти їхні інтереси у їх стосунках між собою та з моїм урядом"[16].

З метою реалізації наданого австрійським імператором права на самовизначення 18 жовтня 1918 року у м. Львові відбулися збори українських депутатів обох палат австрійського парламенту, галицького та буковинського крайових сеймів, на яких було утворено Українську національну раду (далі - УНРада) як представницький орган "тієї частини українського народу, яка живе в австро-угорській монархії, на цілій його етнографічній території"[17].  

До складу УНРади також увійшли представники партійних організацій з усіх українських областей, єпископат, громадські діячі, представники від молодіжних організацій та виборні представники від повітів та міст.

19 жовтня 1918 р. УНРадою видано Прокламацію, згідно з статтями 1 та 2 якої "ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Строжинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини – творять одноцілу українську територію. Ця українська національна територія уконституйовується оцим як українська держава" [18]. Також цією Прокламацією (статті 3 та 4) УНРада зверталася до всіх національних меншин на українській території, до поляків, німців та євреїв, аби вони "негайно вислали своїх представників до Української Національної Ради в кількості, відповідаючій їх числу населення", а конституція української держави мала гарантувати права "національно-культурної автономії та з правом заступництва в правительстві для національних меншин".  

1 листопада 1918 р. австрійський намісник Галичини Карл фон Гуйн підписав протокол, яким передав повноваження своєму заступнику Володимиру Децикевичу, який на виконання маніфесту австрійського імператора від 16 жовтня 1918 р. передав всю повноту влади у Східній Галичині УНРаді.

9 листопада 1918 р. було утворено тимчасовий виконавчий орган УНРади, який 13 листопада реорганізовано в уряд.

11 листопада 1918 р. австрійським імператором Карлом І було видано маніфест, у якому зазначалося, що: "Народ через своїх представників взяв владу у власні руки. У зв'язку з цим, я відмовляюся від участі у державних справах у будь-якому вигляді, одночасно звільняючи від обов'язків призначений мною австрійський уряд"[19].

13 листопада 1918 р. на засіданні УНРади було ухвалено Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії[20]. Цим законом проголошено, що Українська держава, яка проголошена 19 жовтня 1918 року УНРадою у Львові, має назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Стаття ІІ визначила межі території ЗУНР: "українською суцільною етнографічною областю в межах бувшої австро-угорської монархії – то є українською частиною бувших австрійських коронних країв Галичини з Володимирією і Буковини та з українськими частями бувших угорських столиць (комітатів): Спиш, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Угоча і Мармориш, - як вона означена на етнографічній карті австрійської монархії Карла барона Черніга, Etnographische Karte der osterreichischen Monarchie, entworfen von Karl Freiherrn Czernig, herausgegeben von der K.K.Direktion der administrativen Statistik. - Wien, 1855, Mabstab 1:86400". До скликання установчих зборів ЗУНР вся повнота влади мала належати УНРаді та Державному секретаріату (уряду). Також було затверджено герб і прапор ЗУНР.

Таким чином, утворення ЗУНР відбулося на українських етнічних землях Східної Галичини, які входили до складу колишньої Австро-Угорської імперії, та у відповідності до порядку, визначеного тогочасним австрійським законодавством[21].

2. Ознаки ЗУНР як держави

Відповідно до теорії права характерними ознаками держави є: територія, система державних органів, суверенітет, правова система, податкова система, символіка, а також, як додаткова ознака, – міжнародне визнання[22].

Після листопада 1918 року ЗУНР мала всі вищеперераховані ознаки держави. Крім того, ЗУНР відкрила дипломатичні представництва у Австрії, Угорщині, Німеччині, Чехословаччині, Канаді, США, Бразилії, Італії тощо; всього у 15 державах[23]. Відкриття дипломатичних місій ЗУНР за кордоном свідчило про де-факто визнання ЗУНР з боку відповідних держав світу.

Таким чином, ЗУНР згідно з теорією права мала всі ознаки держави. А отже з 13 листопада 1918 р. ЗУНР де-юре та де-факто була державою.

3. Конфлікт між ЗУНР та Польщею за контроль над територією Східної Галичини

Одночасно з проголошенням ЗУНР свої претензії на територію Східної Галичини заявили польські організації, зокрема – Польська ліквідаційна комісія, сформована у Кракові польськими депутатами австрійського парламенту[24] -, а пізніше і польський уряд у Варшаві.

Офіційно Польська держава ніколи не оголошувала війну ЗУНР[25]. Однак бойові дії проти збройних сил ЗУНР на території Східної Галичини, починаючи з листопада 1918 р. велися: силами польських збройних загонів, сформованих із місцевих поляків – мешканців Східної Галичини (спочатку формально підпорядковувалися Польській ліквідаційній комісії, а пізніше польському уряду у Варшаві); силами польських збройних формувань, які прибули з-поза меж території Східної Галичини (де-факто підпорядковувалися польському уряду у Варшаві); силами регулярних формувань польської армії, як-то Польська армія у Франції (також відома як "Блакитна армія" або "Армія Галлера"), яка підпорядковувалися польському уряду у Варшаві.

Таким чином, починаючи з листопада 1918 р. ЗУНР фактично перебувала у стані війни із Польщею.

Бойові дії між збройними силами ЗУНР (Західної області Української Народної Республіки – ЗО УНР) та Польщі на території Східної Галичини тривали з перервами з листопада 1918 р. по 18 липня 1919 р., коли збройні сили ЗУНР (ЗО УНР) перейшли р. Збруч та припинили опір Польщі.

4. Об'єднання ЗУНР із УНР

20 листопада 1917 р. на території України, яка входила до складу колишньої Російської імперії, ІІІ Універсалом Української Центральної Ради було проголошено Українську Народну Республіку (УНР)[26]. 22 січня 1918 р. IV Універсалом Української Центральної Ради було проголошено незалежність УНР[27]. Відновлена після повалення гетьманату Скоропадського унаслідок повстання під проводом Директорії 14 грудня 1918 р. УНР мала всі ознаки незалежної держави – власну територію, уряд та інші державні установи, правову, фінансову та податкову систему, збройні сили, символіку, а також дипломатичні місії за кордоном. Незалежність УНР визнали такі країни, як Німеччина, Австрія, Угорщина, Болгарія, Туреччина, Румунія, країни Балтії та інші.

1 грудня 1918 р. між ЗУНР та УНР було укладено "Передвступний договір, заключний 1 грудня 1918 року в м. Фастові між Українською Народньою Республікою і Західно-Українською Народньою Республікою про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю"[28]. 3 січня 1919 р. договір було ратифіковано Українською національною радою. 22 січня 1919 року було проголошено Універсал Директорії УНР, яким проголошено акт злуки УНР та ЗУНР. 23 січня 1919 року Акт було ратифіковано Всеукраїнським трудовим конгресом[29]. ЗУНР проголошувалася частиною єдиної держави – Української Народної Республіки зі статусом територіальної автономії під назвою Західна область Української Народної Республіки (ЗО УНР). Однак з об'єктивних причин процес об'єднання не було завершено.

"Віроломство генерала Галлера…". Чи був дозвіл на використання "Блакитної армії" проти українців?

5. Позиція Антанти щодо Східної Галичини у 1918-1923 роках та зобов'язання Польщі щодо Східної Галичини

8 січня 1918 р. президентом США В. Вільсоном у промові перед Конгресом США було озвучено пропозиції щодо можливого міжнародного устрою після Першої світової війни (так звані "Чотирнадцять пунктів Вільсона"). Зокрема, було зазначено, що "народам Австро-Угорщини, чиє місце серед націй ми хочемо бачити захищеним та забезпеченим, має бути надана вільна можливість автономного розвитку" (п. 10). Щодо майбутньої Польської держави зазначалося, що: "Має бути створено незалежну Польську державу, яка повинна включати в себе території з незаперечно польським населенням, і якому має бути забезпечено вільний та надійний доступ до моря, а політична та економічна незалежність якого, так само, як і територіальна цілісність, мають бути гарантовані міжнародною угодою" (п. 13)[30].

Таким чином, у зазначених "Чотирнадцяти пунктах Вільсона" йшлося про необхідність утворення після закінчення Першої світової війни Польської держави, однак в межах територій "з незаперечним польським населенням" (тобто польських етнічних територій).

Згідно з переписом населення 1910 р. населення коронного краю Галичини і Лодомерії у складі Австро-Угорщини становило 8 024 383 особи, з яких: римо-католики (поляки) складали 3 731 569 осіб або 46, 5%, греко-католики (українці) - 3 379 613 або 42, 1%, євреї – 871 895 або 11, 1%, решта – представники інших національностей[31]. У Східній Галичині (територія на схід від р. Сян) греко-католики (українці) складали 62, 4% населення, римо-католики (поляки) становили 24, 5% населення[32], євреї – близько 12%, решта – представники інших національностей. Таким чином, не зважаючи на те, що поляки складали відносну більшість всього населення Галичини у складі Австро-Угорщини, на території Східної Галичини абсолютну більшість (майже 2/3) населення становили саме українці.

Тому Східна Галичина не відносилася до територій "з незаперечним польським населенням", на яких мала бути утворена Польська держава, оскільки поляки не становили на ній більшість населення.

Зазначені "Чотирнадцять пунктів Вільсона" лягли в основу Версальського мирного договору з Німеччиною[33].

У січні 1919 р. державами Антанти була утворена спеціальна комісія на чолі з генералом Бартелемі, яка проводила переговори з представниками Польщі та ЗУНР (ЗО УНР), щоб змусити сторони укласти перемир'я. 28 лютого 1919 р. комісією Бартелемі було передано українській делегації проект договору про перемир'я. У ньому, зокрема, зазначалося, що пропоноване перемир'я: "є чисто військове, і його умови не можуть впливати ніяким способом на рішення, які має прийняти Мирова Конференція. Воно зачнеться другого дня після підписання, скінчиться після того, як Мирова Конференція повідомить своє рішення в справі Галичини" (арт. 1)[34]. Представляючи проект договору українській делегації Бартелемі зазначив, що: "коли ви приймете наше предложення, ми робитимемо заходи, щоби була признана ваша суверенність. Факт, що ми переговорюємо з вами, і звертаємося до вас з сим предложенням, є вже до певної міри признанням вашої держави, бо не переговорюється з кимсь, хто зовсім не існує"[35]. Зазначений проект договору 4 березня 1919 р. не був підтриманий урядом ЗУНР (ЗО УНР)[36], а тому не набрав чинності.

19 березня 1919 р. Найвищою радою Антанти було направлено пропозицію командуванню збройних сил ЗУНР (ЗО УНР) та Польщі щодо негайного припинення бойових дій, зазначивши, що "Найвища Рада додає, що вона готова вислухати представлення територіальних бажань обох сторін в сій справі і посередничати в Парижі при делегаціях українській і польській, або через таке уповноважене представництво, яке сторони уважатимуть за потрібне вибрати"[37].

2 квітня 1919 р. Найвищою радою Антанти створено Міжсоюзну комісію з переговорів про перемир'я між Польщею та Україною на чолі з генералом Ботою. За результатами роботи Комісією 12 травня було підготовлено проект Договору про перемир'я між польськими та українськими силами, який передано на розгляд сторін. Цей проект договору констатував статус українських органів влади ЗУНР (ЗО УНР) як "українських властей, які фактично держать дотепер владу в Східній Галичині". Разом з тим, у статті 13 проекту Договору зазначалося, що "постанови цього перемир'я не будуть ніяким чином вважатися рішаючими про дефінітивний статус території Східної Галичини, який у відповідному часі буде управильнений союзними і прийнятими до союзу державами в договорах і конвенціях, які мають заключити сі держави в пізнішім часі. Се перемир'я скінчиться, коли дефінітивний статут буде таким чином установлений"[38]. Проект Договору був 13 травня 1919 р. прийнятий українською делегацією, однак польська сторона відмовилася його підтримувати, і тому договір не набрав чинності.

Таким чином, незважаючи на те, що відповідні проекти договорів про перемир'я, запропоновані сторонам, не були підписані та не набрали чинності, сам факт проведення комісіями Бартелемі та Боти від імені держав Антанти переговорів із представниками влади ЗУНР (ЗО УНР / УНР) так само, як із представниками влади Польщі, а також озвучена під час переговорів позиція Бартелемі, свідчили про те, що держави Антанти в особі своїх повноважних представників визнавали за органами влади ЗУНР (ЗО УНР), а після проголошення Акта Злуки – також за органами влади УНР право представляти інтереси українців та визнавали їхній статус у питаннях, пов'язаних із Східною Галичиною та її статусом, на рівні із органами влади Польщі.

У травні 1919 р. на територію Польщі з Франції було перекинуто Армію Галлера, чисельністю 80 тис. вояків. Армія перебувала під фактичним контролем уряду Польщі. Однією з умов переїзду Армії Галлера до Польщі було зобов'язання використовувати її виключно для боротьби з більшовиками, та не використовувати у війні проти ЗУНР (ЗО УНР)[39]. Однак уряд Польщі взятих зобов'язань не дотримався. 15 травня 1919 р. за наказом уряду Польщі Армію Галлера було перекинуто на територію Східної Галичини, де вона вела активні бойові дії проти збройних сил ЗУНР (ЗО УНР), що дозволило Польщі перехопити ініціативу та витіснити збройні сили ЗУНР (ЗО УНР) за Збруч у період до 18 липня 1919 р.

25 червня 1919 р. Найвищою радою Антанти прийнято рішення, яким "польське правительство уповноважується окупувати своїми військовими силами Східну Галичину аж по ріку Збруч. […] Що польське правительство буде уповноважене завести цивільну адміністрацію в Східній Галичині, яка заключить з головними і прийнятими до союзу державами умову, яка мусить запоручити по змозі автономію сеї території, як також політичну, релігійну й особисту свободу населення; що та умова буде в останній інстанції опиратися на праві самовизначення населення Східної Галичини що-до його державної приналежності; час сього рішення буде означений головними і прийнятими до союзу державами або тим органом, який вони до сього уповноважать"[40]. Таким чином, держави Антанти фактично надали право Польщі на тимчасову окупацію Східної Галичини. Водночас це рішення так само не визначало статусу державної приналежності Східної Галичини та не надавало Польщі будь-яких прав на інкорпорацію до свого складу її території. Натомість повноваження польського уряду щодо можливості створення цивільної адміністрації на території Східної Галичини і наступного надання цій території автономії із забезпеченням відповідних свобод населенню декларувалися лише на майбутнє та прямо ув'язувалися не лише з угодою, яка мала бути укладена із державами Антанти, але й із майбутнім самовизначенням населення Східної Галичини, рішення про яке мали прийняти саме держави Антанти[41], а не польська влада.

28 червня 1919 р. одночасно із підписанням Версальського мирного договору між Польщею та державами Антанти – Великою Британією, США, Францією, Італією та Японією було укладено Договір про меншини, який мав створити гарантії для захисту прав етнічних та політичних меншин Польщі. Відповідно до статті 2 Договору Польща взяла на себе зобов'язання: "забезпечити повний та всеосяжний захист життя та свободи всіх мешканців Польщі без огляду на місце народження, національність, мову, расу чи релігію". Також зазначалося, що: "Всі польські громадяни повинні бути рівними перед законом, мати такі самі цивільні та політичні права без огляду на расу, мову чи релігію" (стаття 7), "польські громадяни, які належать до расової, релігійної чи мовної меншини, повинні отримати таке саме відношення та безпеку відповідно до закону та фактично, як інші польські громадяни. Зокрема, вони повинні мати рівні права засновувати, керувати та утримувати за рахунок власних видатків благодійні, релігійні та соціальні установи, школи та інші освітні заклади, з правом використання їхньої власної мови та вільного сповідування їхньої релігії у них" (стаття 8)[42]. Громадянами Польщі визнавалися всі ті, хто на дату укладання Договору були колишніми підданими Німеччини, Австрії, Угорщини чи Росії та постійно проживали "на території, яка є або може бути визнана [у майбутньому] складовою частиною Польщі" (стаття 3). Статтею 1 Договору Польща визнала, що зобов'язання, визначені статтями 2 – 8 Договору, нею "визнаються як основоположні закони, і що жоден закон, правило чи дії влади не можуть суперечити чи втручатися у ці зобов'язання, а так само жоден закон, правило чи дія влади не може мати над ними вищої сили". Крім того, статтею 12 Польща визнала, що надані цим Договором гарантії для меншин "не можуть бути змінені без згоди більшості Ради Ліги Націй".

10 вересня 1919 р. у Сен-Жермені було укладено Мирний договір між Австрією та державами Антанти, а також протокол, декларацію та спеціальну декларацію до нього. Відповідно до статті 91 Мирного договору "Австрія відмовляється у тій мірі, в якій її це стосується, на користь Головних Союзних і прийнятих до Союзу держав від усіх прав та титулу над територіями, які раніше належали до колишньої Австро-Угорської монархії, і які розташовані поза межами нових кордонів Австрії, що описані у статті 27 частини ІІ (Кордони Австрії), і які на даний момент не передані жодній іншій державі"[43]. Таким чином, Австрія відмовилася на користь держав Антанти в тому числі від суверенітету над колишнім коронним краєм Галичини і Лодомерії, включаючи Східну Галичину.    

20 листопада 1919 р. на засіданні Найвищої ради Антанти було затверджено проект договору між союзними і прийнятими до союзу державами і Польщею у справі Східної Галичини. Відповідно до проекту договору пропонувалося, що: "Головні союзні і прийняті до союзу держави дають Польщі – а вона приймає – мандат організувати й адмініструвати підчас 25 літ нижче означену часть давних австрійських провінцій Галичини й Буковини, яка творитиме автономну територію Східної Галичини" (стаття 1), "Всі свободи приватного й публічного характеру, всі політичні права і права застережені для меншості, забезпечені в Польщі польськими законами, будуть забезпечені в Східній Галичині. Зокрема, буде за поручена як найповніша релігійна свобода. Греко-католицький обряд користуватиметься тими самими правами, що й римо-католицький" (стаття 5), "Польща обов'язується, що закони, примінювані в Східній Галичині про свободу зборів, товариств, слова і преси числитимуться з особливим правлінням території і забезпечуватимуть населенню як найширші свободи, згідні з удержанням порядку і зі збереженням постанов сього договору" (стаття 6), "Польська й українська (ruthene) мова будуть признані в рівній мірі урядовими мовами в Галичині і матимуть ті самі права" (стаття 7), "постанови договору, заключеного 28 червня 1919 року між Високими Договірними Сторонами примінюються в Східній Галичині і будуть інтерпретовані таким способом: 1. обов'язки, які сей договір накладає на Польщу, будуть обов'язувати також власті Східної Галичини, в міру їх компетенції; 2. запоруки, які проголошує сей договір у користь етнічних меншостей проти польської більшості, обов'язують також у випадку, коли більшість є українською" (стаття 8), "не буде вільно проводити у Східній Галичині ніякої систематичної колонізації колоністами спровадженими з-поза границь краю" (стаття 9)[44]. Однак у зв'язку з протестами Польщі, строк дії мандату було скасовано, а сам договір залишився не укладеним[45].

8 грудня 1919 р. Найвищою радою Антанти було проголошено декларацію щодо тимчасового кордону Польщі, відповідно до якої до Польщі мали відійти території, населені переважно поляками, на захід від так званої Лінії Керзона: "лінія установлена […] Мировою конференцією як східна границя, внутрі якої Польща була би уповноважена завести польську адміністрацію. Ся лінія йде приблизно через отсі точки: […] Устилуг, на схід від Грубешова, Крилів, далі на захід від Рави-Руської, на схід від Перемишля аж до Карпат"[46].

10 липня 1920 р. у Спа було укладено договір між державами Антанти та Польщею, за яким Польща погодилася на встановлення свого східного кордону по Лінії Керзона. Крім того, пунктами 2 та 3 Договору передбачалося скликання найближчим часом у Лондоні конференції "під протекторатом Мирової Конференції, яка буде намагатися до справедливого мира між Польщею та її європейськими сусідами. Представники Східної Галичини будуть також допущені в Лондоні до представлення їх справи на конференції. 3. Прийняти рішення Найвищої Ради в справі […] будучності Східної Галичини"[47].  

23 лютого 1921 р. Радою Ліги Націй на засіданні було прийнято рішення, яке констатувало, що: "Польща являється тільки фактичним мілітарним окупантом Галичини, якої сувереном є держави Антанти (стаття 91 договору у Сен-Жермен). Тому Рада Союзу Націй рішає предложені їй домагання що до правного становища Галичини і відносин в тому краї відступити Раді Амбасадорів"[48].

27 червня 1921 р. Загальні збори Ліги Націй прийняли резолюцію, якою "висловлюють бажання, щоб Рада Союзу [Ліги Націй] звернула увагу Головних Союзних і прийнятих до союзу Держав на корисність управлення в близькому часі правового положення Східної Галичини"[49].

15 березня 1923 р. Конференцією Амбасадорів Антанти ухвалено рішення про східний кордон Польщі: "Конференція Амбасадорів цим: І. Вирішила визнати Польським кордоном: 1) З Росією: лінію визначену та делімітовану угодою між двома державами за їхньою відповідальністю від 23 листопада 1922 р… Вирішила передати Польщі, яка визнає це рішення, всі права суверенітету над територіями, розташовані у межах вищезазначених кордонів"[50].

Таким чином, до 25 червня 1919 р. держави Антанти не визнавали суверенітету Польщі над територією Східної Галичини, а суб'єктами переговорів щодо державно-правового статусу Східної Галичини у рівній мірі визнавали представників влади ЗУНР (ЗО УНР) та представників влади Польщі.

У період з 25 червня 1919 р. по 15 березня 1923 р. держави Антанти визнавали лише право Польщі на тимчасову окупацію Східної Галичини. Водночас державна приналежність Східної Галичини до Польщі державами Антанти не визнавалося, і ніяких прав суверенітету над Східною Галичиною Польща не отримала. Аналогічною була позиція Ради Ліги Націй.

15 березня 1923 р. держави Антанти передали Польщі право суверенітету над Східною Галичиною, що засвідчило факт анексії Польщею цієї території.  

6. Варшавський договір 1920 р., Ризький договір 1921 р. та зобов'язання Польщі

Варшавський договір 1920 р.

21 квітня 1920 р. між урядами Польщі та УНР було укладено угоду (надалі – Варшавський договір). Відповідно до умов Варшавського договору угоди Польща визнала: "право України на незалежне державне існування на території в межах на північ, схід і південь, як ці межі будуть позначені договорами Української Народної Республіки з її пограничними з тих сторін сусідами, Польська Республіка визнає Директорію незалежної Української Народної Республіки на чолі з головним отаманом паном Симоном Петлюрою найвищою владою Української Народної Республіки" (стаття 1), "Кордон між Польською Республікою та Українською Народною Республікою встановлюється у наступний спосіб: на північ від Дністра вздовж р. Збруча, а далі вздовж бувшого кордону між Австро-Угорщиною та Росією до Вишгородка, а від Вишгородка на північ через узгір'я Кремянецькі, далі по лінії на схід Здовбунова, потім вздовж східного адміністративного кордону Рівненського повіту, далі на північ вздовж кордону адміністраційного бувшої губернії Мінської, до схрещення його р. Припяттю, а потім Припяттю до її устя. Щодо повітів Рівенського, Дубенського і частин Крем'янецького, які тепер відходять до Польської Республіки, то пізніше має наступити точніше порозуміння. Докладне означення кордонної лінії повинно бути переведене спеціальною українсько-польською комісією, складеною з відповідних фахівців" (стаття 2), "Польський уряд визнає за Україною територію на схід від кордону, зазначеного в статті 2 цієї угоди, до кордоні Польщі 1772 року (передрозборових), які Польща вже займає або набуде від Росії шляхом збройним чи дипломатичним" (стаття 3), "Український уряд зобов'язується не укладати жодних міжнародних угод, спрямованих проти Польщі; те ж саме зобов'язується Уряд Польської республіки щодо Української республіки" (стаття 4), "національно-культурні права, які польський уряд, має забезпечити мешканцям української національності на території Польської Республіки, мають бути не в меншій мірі забезпечені мешканцям польської національності у межах Української Народної Республіки і навпаки" (стаття 5), "дійшли згоди про військову конвенцію, яка складає невід'ємну складову частину цієї угоди" (стаття 7)[51].

Після підписання Варшавського договору між УНР та Польщею було також укладено Військову конвенцію, яка становила його невід'ємну частину[52].

Згідно з пунктом 3 Військової конвенції передбачалося проведення "спільної польсько-української акції проти совітських військ на теренах Правобережної України, що розташовані на схід від сучасної лінії польсько-більшовицького фронту". Таким чином, Польща брала на себе зобов'язання надати УНР військову допомогу у звільненні території Правобережної України від більшовицьких військ.

Ще раніше, 22 січня 1918 р. Центральною Радою УНР було прийнято Закон "Про національно-персональну автономію"[53]. За цим законом кожній з національностей на території УНР надавалося "право [на] національно-персональну автономію, себто право самостійного устроєння свого національного життя, що здійснюється через органи Національного Союзу, влада якого шириться на всіх його членів незалежно від місця їх поселення в межах Української Народної Республіки. Це є невіднімне право націй і ні одну з них не може бути позбавлено цього права, або обмежено в цьому" (стаття 1), "населюючим територію У.Н.Р. націям – великоруській, єврейській і польській – право на національно-персональну автономію дається силою цього закону" (стаття 2), "Національний Союз користується правом законодавства і врядування в межах компетенції, котра точно установлюється в порядкові, взначеному в статті 7 цього закону. Національному Союзу виключно належить право представництва даної нації, яка живе на території У.Н.Р. перед державними і громадськими установами" (стаття 4), "обсяг справ, належних до компетенції Національного Союзу і окремих його органів, як рівно і устрій установ опреділюється постановою Установчих Зборів даної нації, котрі разом з ними опреділяють і порядок змінення своїх постанов. Прийняті постанови, які торкаються обсягу компетенції Національного Союзу, належать до розгляду [і] ствердження Установчими Зборами У.Н.Р. або її парламенту" (стаття 7)[54].

Таким чином, за Варшавським договором Польща визнала незалежність УНР, взяла на себе зобов'язання надати військову допомогу УНР у звільненні території Правобережної України від більшовиків, не укладати будь-яких міжнародних договорів, спрямованих проти УНР, а також зобов'язання щодо забезпечення для українців на території Польщі таких самих прав, які гарантувалися для поляків на території УНР Законом "Про національно-персональну автономію" та іншими законами УНР.

Ризький договір 1921 р.

У серпні 1920 р. між Польщею та Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою розпочалися мирні переговори, у процесі яких 12 жовтня 1920 р. у Ризі було укладено договір про перемир'я та прелімінарні умови миру (далі – Договір про перемир'я)[55]. Сторонами Договору про перемир'я виступили Польща, Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка (РСФРР) та Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), при чому Польща визнала повноваження делегації УСРР, водночас делегація УНР не була допущена до участі у переговорах. 22 жовтня 1920 р. Договір про перемир'я було ратифіковано Польщею[56].

Відповідно до його умов сторони "згоджуються і постановляють, що східний кордон Польщі, тобто кордон між Україною […] з одного боку, і Польщею, з другого визначає лінія: […] далі до ріки Збруч, залишаючи село Білозерка на стороні Польщі, а опісля здовж ріки Збруч, до впадіння її у Дністер" (стаття 1), "з менту ратифікації цього договору обі сторони, заключаючи договір, зобов'язуються не підтримувати чужих військових акцій проти другої сторони" (стаття 2), "Обидві сторони, заключаючи договір, зобов'язуються включити в мирний договір постанови, що гарантують, з одного боку, особам польської національності в Росії і Україні всі ті права, що забезпечують свобідний розвиток культури, мови і виконування релігійних обрядів, якими користуватимуться особи руської і української національностей в Польщі, а з другого боку, особам руської і української національностей в Польщи всі ті права, що забезпечують свобідний розвиток культури, мови і виконування релігійних обрядів, якими користуватимуться особи польської національності в Росії і Україні" (стаття 4).

Крім того, відповідно до параграфу 1 додатку № 2 до Договору про перемир'я сторони: "…в 24 годині по середньо-європейському часі вісімнадцятого жовтня тисяча девятьсот двадцятого року, обі сторони, заключаючи договір, зобов'язані спинити всякі військові акції на суші, воді, у воздусі".

18 березня 1921 р. у Ризі між Польщею, РСФРР та УСРР укладено мирний договір (надалі – Ризький договір)[57]. Відповідно до Ризького договору сторони визначили, що "східну границю Польщі, цеб-то границю між Україною […] з однієї сторони, й Польщею з другої, означує лінія: […] далі вздовж річки Збруч до вливу її в річку Дністер" (стаття 1), "Україна й Росія відмовляються від усіх прав на землі, що лежать на захід від границі, окресленої в артикулі ІІ цього договору" (стаття 2), "Обидві укладаючі договір сторони обов'язуються не підтримувати організацій, які мають своєю метою збройну боротьбу з другою стороною, або чинять замах на її територіальну цілість, або підготовляють повалення її державного чи громадського ладу шляхом насильства, а так само і організацій, що надають собі ролю уряду іншої сторони або части її території" (стаття 5), "Польща дає особам української, російської й білоруської національностей, що перебувають в Польщі, на підстави рівноправности національностей, всі права, які забезпечують вільний розвиток культури, мови й виконання релігійних обрядів. […] Особи української, російської й білоруської національностей в Польщі мають право, в межах внутрішнього законодавства, культивувати свою рідну мову, організовувати й підтримувати свої школи, розвивати свою культуру й закладати з цією метою товариства й спілки" (стаття 7).  

Таким чином, за Ризьким договором Польща фактично взяла на себе зобов'язання припинити підтримку УНР у боротьбі проти більшовиків, визнала приналежність території на схід від р. Збруч до УСРР замість УНР, а також зобов'язалася забезпечити українцям на території Польщі відповідні права у сфері культури, мови та виконання релігійних обрядів.

Питання чинності Варшавського договору 1920 р. після укладення Ризького договору 1921 р.

Нормами Варшавського договору не було передбачено процедуру його денонсації або припинення. Чинними на момент укладення Варшавського договору нормами міжнародного права така процедура також не визначалася. Водночас питання денонсації або припинення міжнародних угод тоді здебільшого регулювалося міжнародно-правовими звичаями, які пізніше були кодифіковані та закріплені як норми міжнародного права у Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1986 р.

Зокрема, відповідно до міжнародно-правових звичаїв договори та угоди між державами могли бути розірвані або припинені однією з сторін у випадках:

а) істотного порушення договору другою стороною;

б) докорінної зміни обставин[58].

Факт укладення та ратифікації Польщею Договору про перемир'я та Ризького договору являв собою порушення умов Варшавського договору, оскільки:

1) За Ризьким договором Польща відмовилася від будь-яких претензій на землі на схід від р. Збруч де-факто на користь УСРР, хоча за Варшавським договором ці території визнавалися Польщею за УНР;

2) За Договором про перемир'я та Ризьким договором Польща зобов'язалася не підтримувати будь-яких "чужинських" (тобто в т.ч. і УНР) військових акцій проти Радянської Росії і УСРР, а також не надавати будь-якої підтримки державним структурам УНР, хоча за Варшавським договором та військовою конвенцією (його невід'ємною частиною) Польща зобов'язувалася проводити спільну з армією УНР військову операцію проти радянських військ на території Правобережної України;

3) Визнавши на переговорах у Ризі повноваження делегації УСРР, надані їй урядами УСРР та РСФРР, і водночас відмовивши у допущенні до участі у переговорах делегації УНР Польща де-факто визнала владою на території України уряди УСРР та Радянської Росії, хоча за Варшавським договором Польща визнала Директорію УНР найвищою владою в Україні.

Зазначені порушення Польщею умов Варшавського договору були істотними, тобто такими, які унеможливлювали будь-яке його подальше виконання сторонами. Крім того, факт укладення між Польщею та РСФРР і УСРР Договору про перемир'я і фактичне припинення з цього моменту Польщею будь-яких військових дій проти радянських військ спільно з армією УНР докорінно змінювали обставини[59], що існували під час укладення Варшавського договору, оскільки:

1) Надання Польщею військової допомоги УНР та визнання прав УНР на території на схід від р. Збруч становили істотну підставу згоди УНР на укладення і обов'язковість для неї Варшавського договору;

2) Відмова Польщі від подальших спільних з УНР військових дій проти радянських військ докорінно змінили сферу дії зобов'язань Польщі за Варшавським договором.

Таким чином, істотне порушення Польщею умов Варшавського договору[60] та спричинена діями Польщі істотні зміни обставин давали право УНР посилатися на ці обставини як на підставу припинення Варшавського договору.

Після підписання Ризького договору посол УНР у Латвії та Естонії В. Кедровський від імені Уряду УНР подав до Уряду Польщі ноту протесту, зазначивши, що підписання Ризького договору автоматично скасувало Варшавський договір з усіма його додатками. Крім того, у січні 1939 р. Уряд УНР в екзилі видав відозву, у якій заявив, що "ніякими договорами ні з ким не зв'язаний"[61], а 16 липня 1948 року на засіданні Української Національної Ради (парламенту УНР в екзилі) у черговий раз було зазначено про "уневажнення Варшавського договору"[62].

Таким чином, Урядом УНР було вчинено дії, які свідчили про те, що у зв'язку із порушенням Польщею умов Варшавського договору, останній для УНР припинив свою дію[63].

7. Політика Польщі на території Східної Галичини

Починаючи з листопада 1918 р. на території Східної Галичини органами влади Польщі, збройними силами Польщі щодо українського населення вчинялися такі дії[64]:

1. Поширення починаючи з липня 1919 р. на територію Східної Галичини польського законодавства або норм колишнього австрійського законодавства, яке не було чинним на території Східної Галичини (земельне законодавство, законодавство про громадянство, законодавство про військову службу тощо)[65];

2. Запровадження системи польського адміністративно-територіального устрою - поділ Східної Галичини на окремі воєводства зі статусом адміністративно-територіальних одиниць Польщі (закон від 03.12.1920);

3. Ліквідація галицького сейму (представницького органу Галичини у часи Австро-Угорщини) та крайового виділу (бюджету) (закон від 30.01.1920);

4. Утворення на території Східної Галичини органів влади Польщі, у т.ч. судів, службовці яких були зобов'язані складати присягу на вірність Польщі, навіть до прийняття рішення Конференцією Амбасадорів Антанти щодо суверенітету над Східною Галичиною[66]. Тим самим з зазначених установ були усунуті службовці – українці за національністю[67];

5. Обмеження використання української мови в державних установах, органах місцевого самоврядування, запровадження виключно польської мови у якості офіційної;

6. Заборона у 1919 р. видавництва українських газет і журналів, навіть тих, що легально виходили в часи Австро-Угорщини. У подальшому обмеження щодо видавництва українських газет і журналів;

7. Заборона допуску до навчання у Львівському університеті та Львівському політехнічному інституті осіб, які не були громадянами Польщі або не проходили військову службу у Війську Польському; заборона у відкритті приватних українських університетських курсів, відкриття на території Східної Галичини лише польських середніх шкіл, у яких не викладалася українська мова, а вчителями могли бути лише особи, що не складали присягу УНР; примусове закриття більшості українських шкіл (з понад 3600 станом на 1919 р. до 1939 р. лишилося менше 150);

8. Примушування українського населення до викупу польської державної позики та одноразової позики на користь збройних сил[68];

9. Примушування українського населення до військового обов'язку на користь Польщі, а також до робіт, пов'язаних із військовими потребами (закон від 25 липня 1919 р.)[69];

10. Вбивства та катування цивільних осіб, в т.ч. без будь-якого суду і слідства. Лише у 1919 р. таких випадків мінімум більше 100;

11. Знищення майна цивільних осіб, яке не було викликано будь-якими військовими потребами;

12. Конфіскація майна, яке становило приватну власність цивільних осіб, без виплати будь-якої компенсації за це;

13. Створення дискримінаційних для українців умов примусового викупу та подальшого розподілу земельних ділянок на території Східної Галичини (закон від 10 липня 1919 р. та закон від 15 липня 1920 р.), згідно з яким переважне право на передачу земельних ділянок у власність мали: фільварочна служба, польські легіонери та інваліди, польські колоністи, і лише у четверту чергу – місцеві українські селяни. Тим самим створення умов для колонізації Східної Галичини особами з інших регіонів Польщі, передусім поляками, які не були її мешканцями до 1918 р.;

14. Проведення державного перепису населення Східної Галичини як частини Польщі у листопаді 1921 р.;

15. Проведення виборів до польського сейму у листопаді 1922 р.;

16. Пацифікація Східної Галичини (вересень – жовтень 1930 р.);

17. Примушування населення до переходу з православної або греко-католицької до римо-католицької віри, знищення православних церков, примусова передача будівель православних церков римо-католицькій церкві.

Таким чином, зазначені вище дії Польщі на території Східної Галичини не тільки не забезпечували виконання Польщею взятих на себе згідно міжнародних договорів або покладених державами Антанти на Польщу зобов'язань щодо гарантування та дотримання цивільних та політичних прав українців, зокрема у сфері культури, мови та релігії, але й навпаки були спрямовані та мали наслідком свідоме порушення та звуження обсягу таких прав.

8. Висновки

1. На території колишнього Австро-Угорського коронного краю Галичини і Лодомерії у листопаді 1918 р. утворена незалежна держава ЗУНР (з 22.01.1919 – ЗО УНР). Утворення відбулося згідно тогочасного австрійського законодавства на основі права на самовизначення народів на території, яка становила частину українських етнічних земель. ЗУНР (ЗО УНР) мала всі ознаки держави, а її органи влади та уповноважені ними особи розглядалися державами Антанти де-факто як сторона у переговорах на рівні із польською владою.

2. Під час війни між ЗУНР (ЗО УНР) та Польщею у період з листопада 1918 р. по липень 1919 р. відбулася окупація Східної Галичини Польщею[70].

3. До червня 1919 р. будь-якими державами чи міжнародними організаціями не визнавалися будь-які права Польщі на територію Східної Галичини. 25.06.1919 державами Антанти визнано право Польщі на тимчасову окупацію Східної Галичини до моменту визначення державами Антанти у майбутньому статусу Східної Галичини. Визначення статусу Східної Галичини мали здійснити саме держави Антанти, з цим погоджувалися як органи влади ЗУНР (ЗО УНР), так і Польщі.

4. Стан окупації всієї території Східної Галичини тривав з 18 липня 1919 р. На підставі рішення Конференцією Амбасадорів Антанти від 15 березня 1923 р. відбулася анексія Східної Галичини Польщею.

5. На Польщу рішеннями держав Антанти та міжнародними договорами було покладено низку зобов'язань щодо Східної Галичини, а саме:

а) Рішеннями держав Антанти – не використовувати Армію Галлера проти ЗУНР, надати автономію Східній Галичині, гарантувати політичні, релігійні та особисті свободи населенню Східної Галичини, запровадження польської цивільної адміністрації на території Східної Галичини лише після вирішення питання щодо статусу Східної Галичини державами Антанти;

б) Договір про меншини – надання та гарантії цивільних і політичних прав усім мешканцям з числа національних меншин незалежно від раси, мови чи релігії, у т.ч. у сфері освіти, культури, благодійності тощо, недопущення прийняття законодавчих актів, які суперечать Договору про меншини, недопущення звуження існуючих прав і свобод меншин без згоди Ради Ліги Націй;

в) Варшавський договір – забезпечення українцям у Польщі національно-культурних прав у тій мірі, у якій національно-культурні права поляків забезпечуються законами УНР;

г) Ризький договір – надання українцям у Польщі всіх прав, що забезпечують вільний розвиток культури, мови та виконання релігійних обрядів, включаючи організацію та підтримку шкіл, розвиток культури, створення товариств та спілок.

6. Зобов'язання, покладені на Польщу державами Антанти, міжнародними договорами Польщею фактично не виконані, а саме:

а) Польщею було порушено умови Варшавського договору;

б) Армія Галлера у період до 27 червня 1919 р. використана у війні проти ЗУНР, що дозволило Польщі переламати хід бойових дій та здійснити окупацію всієї Східної Галичини;

в) Польська цивільна адміністрація і законодавство запроваджені на території Східної Галичини починаючи з 1919 р., тобто до вирішення державами Антанти питання про статус Східної Галичини;

г) Польщею не лише не забезпечено надання та дотримання цивільних та політичних прав українців, зокрема у сфері культури, мови та релігії, але вчинено дії щодо порушення таких прав. Права, які мали українці як національна меншина у Польщі, були значно вужчими ніж ті, що гарантувалися польській меншині на території УНР законодавством УНР або на території ЗУНР згідно з законодавством ЗУНР (ЗО УНР).

Таким чином, встановлення Польщею контролю над територією Східної Галичини у період після листопада 1918 р. відбулося внаслідок здійснення Польщею агресії проти ЗУНР (ЗО УНР), окупації та подальшої анексії Східної Галичини.