Харитина Кононенко. "Та, що йшла за покликом Києва"
З відновленням незалежності Київ щороку вшановує Олену Телігу, лицарку й музу національно-визвольної боротьби. Проте жодна київська вулиця не має навіть невеличкого пам'ятного знака на честь Харитини Кононенко, на 6 років старшої за Телігу діячки, яка була активною учасницею Української революції в нашій столиці.
Що читаємо? Діана Андрієвська, Надія Харт, Тетяна Швидченко "Столиций Київ: як воювала, творила і бешкетувала наша еліта 100 років тому", видавництво "Стилет і стилос", 2024 рік
"Всі якось підсвідомо відчували, що старе не вернеться, що йдемо до чогось нового, кращого"
З відновленням незалежності Київ щороку вшановує Олену Телігу, лицарку й музу національно-визвольної боротьби. Проте жодна київська вулиця не має навіть невеличкого пам'ятного знака на честь Харитини Кононенко, на 6 років старшої за Телігу діячки, яка була активною учасницею Української революції в нашій столиці.
Їхні долі мають спільний ритм, хоча Харитина та Олена могли й не перетинатися особисто. Вони обидві були змушені виїхати з окупованої української столиці під час Перших визвольних змагань, навчались у Празі, були письменницями, зналися на моді, працювали з ОУН, понад усе любили Україну, а Київ зайняв центральне місце у серці кожної з них.
Після смерті батьків 4-річну Харитину взяла на виховання її рідна тітка Валерія О'Коннор-Вілінська, яка була письменницею та співзасновницею Центральної Ради. Вона виховувала Харитину разом зі своїм чоловіком Олександром Вілінським, який також був співзасновником Центральної Ради, громадським діячем і вченим.
До 7 років Харися росла з ними в селі Миколаївка на Кременчуччині, оточена любов'ю й товариством української інтелектуальної та творчої еліти. У них часто гостювали родини Лисенків та Старицьких, із якими Вілінські мали близькі стосунки. У 1907 році нова сім'я дівчини переїхала до Києва, де Валерія О'Коннор-Вілінська стала авторкою "Літературно-наукового вістника" та увійшла до редколегії журналу "Сяйво".
"Висока культура Києва, доповнена в тім домі його достатком, ткала світлу мережу молодих літ Хариті Кононенко", — згадував капелан Армії УНР Петро Білон.
Дівчина "була замкнена в тісні мури" пансіону графині Левашової, який діяв при Фундуклеївській жіночій гімназії. Приміщення пансіону розташовувалося на Володимирській, 54, навпроти Центральної Ради. Наприкінці червня 1917-го туди підселився Український генеральний військовий комітет (УГВК), заснований на І Всеукраїнському військовому з'їзді.
За Гетьманату будівлю передали Українській академії наук (УАН). Згодом Харитина переїхала до пансіону княгині Васильчикової або "Сулімова" на Лютеранській, 16. Будинок, у якому він розміщувався, нині є найстарішим у цій частині Липок. Коли почалася революція 1917 року, Харитина жила в пансіоні Васильчикової, який вона називала одним із найбільш чорносотенних у Києві.
Холодного березневого ранку довга черга з учениць пансіону, які за традицією стояли парами, тягнулася від Лютеранської до Хрещатика. Дівчата жваво обговорювали звичні побутові теми, а товсті мури навчального закладу ніби були створені для того, щоб не пропустити туди жодної революційної звістки. Та того ранку до них долинали стривожені уривки розмов перехожих, які попри ранній часс створювали надто жвавий рух вулицею.
Коридори пансіону перетворилися на розбурханий вулик, який гудів дискусіями та дебатами. "Ура, ура! Революція!" — радісно залетіла до класу Харитя, заскочила на лавку й почала танцювати "танець дикунів". Її ентузіазму майже ніхто не підтримав, адже більшість учениць мала імперські погляди.
Навчання розпочалося пізніше, ніж зазвичай, а на великій перерві всіх повели на молебень. Священик, відомий монархіст і чорносотенець, читав молитву за відновлення імперії, проте Харитина молилася за революцію. "Бачу вороже відношення до мене за виявлені мною почуття. Видно, що хтось вже доніс на мене священикові, бо коли підходимо цілувати хрест, він, обминувши мене, передав його через мою голову іншій учениці. Мене те обурює, а в душі тільки радію, що може таки "наше буде зверху"", — міркувала дівчина.
За кілька днів у неї відбувся конфлікт із директоркою пансіону, яка вимагала зняти з шиї медальйон на срібному ланцюжку з зображенням Тараса Шевченка, який Харитина носила ще до початку революції. На відмову учениці директорка заборонила їй приходити на навчання. У відповідь Харитина дістала приготовану напередодні розетку синьо-жовтої стрічки й демонстративно прищепила її на гімназійну форму, а потім сіла на підвіконня й голосно заспівла "Марсельєзу".
Того вечора вона не залишилася в пансіоні, а пішла ночувати до своїх опікунів. Тітка Валерія насварила небогу за нечемну поведінку з адміністрацією гімназії, проте була задоволена її революційним настроєм. Наступного дня О'Коннор-Вілінська взяла Харитину з собою на вечірні збори в клубі "Родина", де молода революціонерка дізналася сі новини й подробиці подій, про які лиш уривками чула в гімназії.
"Ті перші збори українського громадянства в Українському клюбі "Родина" наповнили мене ще більшою радістю та певністю і вірою в те, що скінчились страшні часи гнету, переслідування усього українського, трусів поліції, в'язниць та переслідувань кращих наших людей. Кермували тими зборами "Тупівці" (члени нелегального за царських часів Т-ва українських поступовців)", — Товариство українських поступовців об'єднувало київську еліту навколо громадської діяльності.
Серед найвпливовіших поступовців були Михайло Грушевський, Євген Чикаленко, Микола Лисенко, Дмитро Дорошенко, Людмила Старицька-Черняхівська та багато інших видатних українців. Деякий час із ними був і самостійник Микола Міхновський. У другій половині березня 1917-го товариство ухвалило створення Української Центральної Ради. Тоді ще ніхто не уявляв, що зовсім скоро вона перетвориться на справжній український парламент і керуватиме не лише Києвом, а й своєю незалежною державою.
"Революція 1917 року з перших же днів закрутила мене у своїм вирі. Я всією душею пірнула у хвилі національного руху", — 17-річна Харитина постійно бувала на зібраннях, нарадах, засіданнях, мітингах та з'їздах, у яких брали участь її опікуни Вілінські.
Вона тішилася, що директорку, яка "зробила їй авантуру" з медальйоном, попросили бути лояльнішою до учениць, а з великої гімназійної зали винесли портрети царської родини: "Ті портрети загороджували цілу стіну салі й закривали вікна, а коли їх винесли, то саля наша враз стала світліша й привітніша. І тут ті царі забирали нам світло та гнітили нас своєю важкою величчю".
16 березня 1917 року Київ готувався до першої масової маніфестації української громади. Харитина не могла дочекатися "Дня свята революції": "<…> вже від сьомої години всім докучала, що вже час збиратися, бо спізнимося. Здавалося мені, що всі рухаються страшенно повільно, що ніхто не має серця, що всі роблять мені наперекір. Кава була немилосердно гаряча, а хліб із маслом не мав ніякого смаку".
Того дня на Думській площі повалили пам'ятник колишньому російському прем'єр-міністру Столипіну. Його вбили в київському Оперному театрі ще в 1911 році, а рештки імперця досі перебувають на території Національного заповідника "Києво-Печерська лавра".
Велике враження на Харитину справило й знамените Перше Українське Свято Свободи — 100-тисячний мітинг у Києві під українськими прапорами. Тоді нікому з мітингуючих не хотілося розходитися з-під стін Святої Софії: "Сонце того дня так радісно світило з весняного синього неба, вкриваючи тими жовто-блакитними барвами, мов велетенським прапором, щасливий, радісний Київ і всю Україну.
Навесні 1917 року Харитину запросили на зібрання середньошкільників. Середньошкільна молодь почала збиратися в одній з аудиторій Комерційного інституту, утворивши "Осередок середньошкільників" на чолі з Павлом Кольченком. Організація координувала українські гуртки в більшості київських середніх навчальних закладах. Свято Свободи у Києві. 19 березня 1917 року
Харитина стала активною учасницею організації й працювала в ній до самого від'їзду з Києва восени 1918-го. Спершу в неї йшла голова обертом від кількості завдань, та згодом вона опанувала потрібні навички та з великим запалом поринула в громадську роботу. Делегати від осередку відвідували засідання Центральної Ради, які зазвичай відбувались у вщент набитій публікою залі Педагогічного музею.
Один із таких днів був особливо задушливим: електричні лампи ледь просвічували крізь важке розжарене повітря. З довгого коридору за дверима зали чулося дзеленчання склянок, яке підсилювало спрагу та мрії Харитини про крижаний лимонад з колючими бульбашками.
"На естраді нудно щось мимрить невідомий мені панок, а Михайло Сергійович Грушевський, по звичці, похитує головою, хоч здається, й не слухає промовця.
— Харисю, ходім пити щось, — шепоче мені М. Є. Малиш-Федорець (тоді найкраща артистка театру М. К. Садовського). Я радісно хитаю головою на знак згоди", — панянки вийшли в коридор коридору і згадали, що не мають при собі грошей, тож вирішили розшукати Миколу Садовського.
Дівчата піднялися поверхом вище, трохи поблукали темними коридорами, доки не почули знайомий голос із-за привідчинених дверей. Зайшовши до великої освітленої зали, заставленої дерев'яними скринями, вони побачили пана Миколу в оточенні гурту військових.
"Присутні роблять правдиву овацію славній артистці... Я (тоді гімназистка сьомої кляси) почуваю себе дуже ніяково і мовчки прислухаюся до балачок.
— Ну, мої дами, — звертається до нас якийсь старий сивоусий полковник, що сидить коло Садовського з другого боку, — ви будете першими жінками, що довідаєтесь про заснування 1-го Українського Охочекомонного Полку ім. Богдана Хмельницького..."
— А я перший вступив до полку охотником, — гукає Садовський".
Так Харитині випала честь потиснути руки першим богданівцям. 1-й Український полк імені Богдана Хмельницького став першим добровольчим батальйоном початку ХХ століття на українських землях, які входили до складу колишньої Російської імперії. Від ліквідації останніх козацьких полків наприкінці XVIII століття до того моменту українці не мали власного війська.
Створення Богданівського полку відродило нашу мілітарну традицію та стало початком формування національної армії. Традиція чітко відобразилася в бойовому прапорі полку, який за власною ініціативою вишили та згодом освятили у Володимирському соборі черниці Флорівського жіночого монастиря.
Члени "Осередку середньошкільників" також працювали в інформаційному бюро Центральної Ради й видавали власну газету "Каменярі". Там Харитина близько затоваришувала з багатьма активними діячами Перших визвольних змагань, серед яких був і майбутній всесвітньо відомий художник Віктор Цимбал. У перші революційні місяці вони збиралися майже щодня., а згодом почали зустрічатись у першому приміщенні клубу "Родина".
"Мені дивно й приємно було ходити по тих салях, де ще дитиною я провела стільки гарних хвилин на "дитячих садках", які для нас улаштовували в клюбі, на Шевченківских дитячих концертах, а потім і в госпіталі, куди я забігала на "дижури" просто з ґімназії і де лікуючи тіло — лікували наші найсвідоміші громадяни і душу тих убогих козаків, що не знали хто вони і якого народу діти...", Харитина зауважувала у спогадах, що національно-патріотичне виховання до початку революції проводили обережно, щоб госпіталь не закрили. Восени 1917 року майже при кожній київській гімназії діяли українські гуртки, які координувалися головним "Осередком". Їм допомагали деякі викладачі, зокрема й Микола Зеров.
Харитина Кононенко була присутня на ІІ Військовому з'їзді в Києві, що проходив у другій половині червня 1917 року. Зала Оперного театру до найвищого ярусу була набита військовими в зелених френчах. Разом із подругою Харитя продавала патріотичну символіку, щоб передати виручені кошти до Українського національного фонду. Їхній столик стояв у фойє — делегати розмітали з нього синьо-жовті кокарди та розетки й лишали замовлення на синьо-жовті прапори для фронту, де вже почалась українізація окремих частин.
Непомітно завершувався революційний 1917 рік. У Києві залунали перші постріли. Молодь осередку продовжувала збиратися, хоча хлопців стало значно менше. Голова осередку Павло Кольченко приголомшив Харитину з дівчатами: ""Прощайте! Ми йдемо боронити волі України!.." "— Куди? З ким?" Він стиснув нам руки і махнув кудись у простір рукою: "— З Студентським Курінем... там москалі на Київ ідуть" — і швидко вибіг. Більш живим ми його не бачили", — згодом стане відомо, що Павло героїчно загинув під Крутами разом із іншими гімназистами, серед яких були близькі друзі Харитини.
"Страшний січень 1918 року. На вулицях стрілянина, десь тріскотять кулемети, гудуть гармати. Всі цивільні мешканці Києва причаїлися й поховались куди могли. На Печерську коло "Арсеналу" йшла завзята боротьба", — Харитина жила в пансіоні на Лютеранській, подвір'я якого вело на Круглоуніверситетську, що скорочувало перехід із Бессарабки на Печерськ. Тоді керівництво пансіону майже не слідкувало за вихованками й вони були самі по собі. Якось Харитині випало пропустити на територію пансіону підрозділ вояків Богданівського полку, які прямували на оборону "Арсеналу".
Дівчина продовжувала громадську діяльність в "Осередку", допоки це було можливим. Коли пересуватися Києвом стало геть небезпечно, збори припинилися. Під час більшовицької окупації опікуни Харитини дивом уникли розстрілу, хоч були членами Центральної Ради. Дівчина допомагала переховувати родичів по всьому Києву. Харитина майже не виходила з території пансіону, щоб не видати своїх і не потрапити на очі робітникам Союзу городів, де її дядько був директором.
Час від часу до неї доходили відомості про смерть того чи іншого товариша, а звістка про загиблих під Крутами взагалі вибила землю з-під ніг дівчини. Коли вдалося перемістити опікунів у більш безпечне місце під Києвом, Харитя почала виходити в місто. Якось вона побачила одного з друзів у супроводі сестри-жалібниці — він кульгав та мав перев'язану руку. Харитина мала намір підійти до нього, але хлопець поглядом дав знати, що не варто. Згодом виявилося, що хлопця переводили в іншу криївку, бо хтось доніс більшовикам про "самостійника". Перев'язана рука та форма сестри-жалібниці на його супутниці були конспірацією.
"Та прийшов кінець і тим жахливим дням. Одного вечора почули ми на вулиці вигуки хлопчика ґазетяра, що сповіщав, що Петлюра і німці входять до Києва. Забувши всяку обережність, вибігли ми з тіткою на вулицю і на початку Софіївської площі зустріли наших перших козаків. На другий день ми з Льонею вітали наших визволителів".
Радість визволення була затьмарена гіркою втратою друзів під Крутами, куди основний актив їхнього осередку пішов добровольцями обороняти Київ. Не повернулося багато побратимів, зокрема росіяни замордували голову їхнього осередку Павла Кольченка. "Здавалось, що у кожного з нас відірвано клаптик серця", — писала Харитина.
Вона була учасницею хору під керівництвом диригентки Платоніди Росіневич-Щуровської, який провадив панахиду за загиблими крутянцями. Після похорону на Аскольдовій могилі осередок середньошкільництва взявся до праці, яку загиблі товариші залишили їм у заповіті. Тимчасовою головою осередку обрали саме Харитину Кононенко.
Навесні 1918 року вона закінчила гімназію, а восени поїхала з сім'єю до Швейцарії: Олександра Вілінського призначили генеральним консулом Української Народної Республіки в Цюриху. У 1919-му вони переїхали до Відня, а в 1923-му — до Чехословаччини. У Подєбрадах Харитина закінчила Українську господарську академію, згодом — Карлів університет у Празі, де отримала ступінь докторки філософії. До початку 1930-х років вона встигла стати активісткою українського жіночого руху та пластункою, долучитися до створення "Союзу українок" Канади та очолити Жіноче товариство імені Ольги Кобилянської.
У 1930-му вона переїхала до Галичини. Тоді її опікуни вже відійшли у вічність, тож Харитина повністю присвятила себе громадській роботі та науці. Вона керувала сільськогосподарськими курсами у Львові при "Союзі українок", організовувала жіночі секції в різних куточках Галичини. Кононенко вела рубрику "Балачки про моду" в популярному часописі "Діло", де першою серед львівських жіночих видань публікувала модні поради. Галицькі модні хроніки писали суто про сезонні тренди, а Харитина розповідала, як "елєґантна і справді культурна жінка" може стильно поєднувати фасони, кольори й фактури, який макіяж до того пасує, як гарно одягнути чоловіка й дітей.
Крім того, вона займалась етнографічними дослідженнями про традиційний український одяг. У 1939 році ХаритинаКононенко здобула науковий ступінь доктораки економічних наук в Українському Вільному Університеті, а вже за рік, у розпал Другої світової, очолила "Жіночу службу України".
"А коли з вибухом німецько-совєтської війни відкрилась дорога на схід, тоді вона поспішила разом з іншими "на зов Києва". Одначе не затрималась там на "постійне"", — писала Лідія Бурачинська-Рудик.
Харитина переїхала в Рівне, де займалася організацією Українського Червоного Хреста. "Пані Харитя, разом з іншими — Галиною Варваровою, Пашківською, доказували чудеса. Організували велику громадську їдальню, велику кухню. Цілі валки возів з харчами стікалися зо всіх довколишних сіл із продуктами. Допомога голодуючому Києву, а особливо тим полоненим, яких було безліч, і які гинули на очах від тифу і голоду, і яким треба було допомогти. Харитя щодня відвідувала табори полонених, а їх було в Рівному три", — згадував письменник, "літописець українського простору" Улас Самчук.
Харитина Кононенко врятувала тисячі життів, визволяючи людей з полону. Адже вона добре знала німецьку та вміла вести переговори. У 1942 році нацисти заборонили Український Червоний Хрест, тож Харитина очолила його підпільний аналог, який допомагав Українській повстанській армії. Пізніше вона налагодила роботу волинської "Жіночої служби України" та організувала медичне забезпечення бійців УПА.
"Харитю Кононенко тяжко зарахувати до жінок. Це був з крови і кости хоробрий, самовідданий фронтовий патріот-вояк. Ризикуючи своїм життям в запіллі ворога, вона врятувала життя сотням наших ранених вояків на партизанському фронті постійним постачанням великої кількості медикаментів та санітарних матеріялів.
Це була палка патріотка народоправної, вільної України, заслужена діячка УНР. Перебуваючи в постійному контакті з нашим начальником штабу, отаманом Зубатим-Щербатюком та сотником Раєвським, Харитя Кононенко крім того виконувала багато інших таємних завдань нашого штабу", — писав у спогадах засновник УПА "Поліська Січ" Тарас Бульба-Боровець.
Влітку 1943-го Харитину заарештувало гестапо. У задушливу тісну камеру, у якій сиділи приблизно 50 жінок, завели жінку в чорному халаті з хрестом на грудях. Вона була середнього зросту, мала великі блакитні очі, спокійне інтелігентне обличчя, обрамлене світлим волоссям із помітною сивиною.
Вона сказала, що багато з присутніх у камері загине, але хтось таки виживе. І ті, хто виживуть, мають обов'язок розповісти, як інші мучились і гинули за Україну. Дружина оунівця Софія Степанюк запам'ятала її останні слова про те, що українцям не слід вірити жодним "визволителям", а самим треба здобувати свої права. У жовтні нацисти розстріляли Харитину Кононенко разом із сотнями інших українців.
"Коли залунають у Києві знову дзвони Софії, голосячи світові про перемогу правди і воскресіння України <…>, зійдемось коло пам'ятника, який напевно створить Вільний Український Нарід тим своїм синам, що перші показали праву путь, якою має йти Україна", — пишучи ці слова, Харитина, мабуть і не уявляла, що нас усіх чекає попереду. І вже ми, українці ХХІ століття, відповідальні за те, щоб такі пам'ятники обов'язково з'явились у столиці відродженої України.
