Пожежа. Уривок із книжки Максима Беспалова "У пошуках Єви"

Що читаємо? Максим Беспалов "У пошуках Єви", видавництво "Локальна історія" , 2024 рік

Централія, травень 1962 рік

Коли я роблю якусь дурницю, коли помиляюсь і моя помилка має значення, коли я роблю невдалі інвестиції, коли купую квиток на хибну дату чи приїжджаю не в той аеропорт, коли пізно ввечері в барі замовляю зайвий коктейль, – розумію, що жоден цей огріх ніколи не зрівняється за своїми розмірами та наслідками з помилкою, яку допустили невідомі нині пересічні жителі Пенсильванії 27 травня 1962 року.

Ця історія починається зі сміття та свята. Усі розуміють: якщо місто готується до урочистостей, на його вулицях не має бути сміття. Останній тиждень перед торжеством завше передбачає добровільну чи примусову масову працю з очищення вулиць, парків, лісів, площ, цвинтарів, із миттям вікон, прибиранням ґанків, фарбуванням бордюрів і стовбурів дерев. Неважливо, чи це Львів у 2000-х, чи Централія 1962 року.

Ця історія дійсно починається зі сміття, яке за рік накопичилось у різних куточках Централії. Місто давно вичерпало можливості локального звалища, місцева влада шукала варіанти побудови нового полігону, а поки що сміття скидали в десятки великих і невеликих ям, ровів, ярів і лісів. Проте навесні 1962-го постановили вичистити околиці Централії від побутових відходів і зсипати їх у величезну, 15-метрову яму неподалік цвинтаря Святого Ігнатія.

Фото Олександра БєлЄнького

Наближався День пам'яти, його у США святкують щороку в останній понеділок травня (1962-го він випав на 29 число), і це по-справжньому велике свято. Тому місто готували, прибирали, фарбували, чепурили. Головною проблемою, яка могла зіпсувати урочистості, здавалася заповнена сміттям яма. Часу до урочистостей залишалось дедалі менше, і комунальні служби вирішили вчинити з відходами максимально просто та економно – спалити їх. Не можна сказати, що це було якимсь ноу-гау. У Централії та сусідніх містечках і раніше сміттєву проблему вирішували саме так.

Комунальники та пожежники огородили яму парканом, підклали під сміттєві купи захисну тканину й розвели вогонь. Історія не зберегла імені людини, яка дістала з кишені ту запальничку. Я перевірив у газетах – немає згадок, а шкода.

Сміття згоріло, пожежники залили водою залишки вогнища, комунальники прочергували ще кілька годин, а потім зняли загородження та розійшлися. До Дня пам'яти залишалося півтора дня.

29 травня вогнище в ямі біля цвинтаря Святого Ігнатія знову спалахнуло. Його швидко загасили, але через два дні вогонь знову дав про себе знати. Пожежники вкотре впоралися із займанням та вирішили дізнатися, у чому причина рецидиву. З'ясували, що захисний шар під сміттям було укладено не повністю, і в одному з голих місць знайшлася двометрова яма. Це був тунель давньої вугільної шахти. Він підживлював вогонь киснем і матеріалом – антрацитом.

Спроби одразу загасити підземну пожежу провалилися. Деякий час місцева спільнота, вугільна компанія, а потім і влада штату Пенсильванія зробили декілька додаткових спроб впоратися з техногенною катастрофою. Хоча тоді це "катастрофою" ніхто не називав – за останнє століття вугільний штат знав десятки подібних випадків. Деякі з пожеж вдавалося загасити, деякі самі згасали, коли догоряв весь пласт, а деякі тривали десятиліттями й нікому не заважали.

Ближче до осени 1962 року стало зрозуміло, що для повної перемоги над підземною пожежею в Централії, потрібні сотні мільйонів доларів. Такі гроші ніде було взяти, і всі причетні сторони ухвалили рішення розійтися до кращих часів. Певно, надіялися, що раніше чи пізніше пожежа сама себе вичерпає.

Централія повернулася до буденного життя. Воно, звісно, не було таким щасливим, як хотілось би. Криза вугільної галузі в Пенсильванії стала очевидною – металургія та виробництво авто, що традиційно були основними споживачами місцевого вугілля, поступово згорталися й перебиралися до країн Третього світу. "Сталевий пояс" уже перетворювався на "Іржавий".

Втім у жителів Централії, окрім економічних, з'явилися додаткові проблеми. З'ясувалося, що якість життя в місті після 1962 року різко знизилась. Так само, як і стан здоров'я середньостатистичного містянина. Люди почали масово скаржитися на головний біль та запаморочення, на хронічний кашель, стали одне одному розповідати історії, як несподівано втрачали вдома свідомість. У містечку з'явився характерний запах гару.

Людям узагалі важко змиритися зі змінами, і тому вони довго вдавали, ніби їх не помічають. Спроби знову порушити питання підземної пожежі тонули серед громадських обговорень без якихось конкретних результатів. Навіть коли величезні масштаби проблеми стали очевидними, місто просто далі жило своїм життям. Хіба що на вулицях з'явилися труби, щоб виводити дим з-під землі. Якщо годі зупинити пожежу, варто хоча б спробувати приборкати її наслідки. На той час земля вже почала тріскатися – дим шукав собі шляхів для виходу на поверхню. Власне, саме чадний газ і спричиняв у місцевих жителів відчуття втоми, важкої голови, а також запаморочення.

Фото: pennlive.com

Не знаю, чи розуміли тогочасні централіївці, що фактично живуть на поверхні сковорідки, яка стоїть на вогні. Зі спогадів зрозуміло, що дехто навіть намагався насміхатися з проблеми. Людям подобалося, що земля в окремих місцях стає теплою, вони жартували, що скоро зможуть вирощувати томати навіть узимку.

Жарти скінчилися 1979-го, через 17 (сімнадцять!) років після початку пожежі. Ціле покоління дітей виросло в місті, під яким весь цей час ширився вогонь. Першим почав бити на сполох власник автозаправної станції. Одного дня він виявив, що температура пального в його баках сягає 50 градусів, а через день – уже 57. Бензин терміново відпомпували, заправку тимчасово закрили, проте "тимчасове" рішення виявилося вічним. Сьогодні на місці АЗС – густий ліс. 

Наступним потерпів, ледь не втративши життя, 12-річний хлопчик Тодд Домбоскі. Граючись на подвір'ї будинку своєї бабусі, він впав у щілину в землі. Її ширина сягала 1,2 метра, а глибина – приблизно 50. Дивовижним чином, падаючи, він зачепився за корені дерева та провисів так деякий час, аж поки двоюрідний брат не витяг його на поверхню. Цей нещасний випадок, у якому ледь не загинула дитина, привернув до Централії увагу з боку національних ЗМІ та нарешті дав поштовх до виправлення ситуації.

Пожежа на той момент уже сягнула величезних площ. Загасити її не було змоги, і єдиним адекватним рішенням стало відселення мешканців Централії та ліквідація самого міста. У Сполучених Штатах, де історія більшости населених пунктів сягає одного-двох століть, у цьому немає нічого особливого та сакрального. Міста з'являються на потребу часу й економіки, ростуть, розвиваються, занепадають та зникають. Деякі жителів можуть бути незгодними із ситуацією, але їм рідко вдається на неї вплинути.

У документальному фільмі 1982 року показана тогочасна атмосфера Централії. Підземної пожежі вже не можна ані загасити, ані приховати. Дим валить з-під землі то тут то там, створюючи хмари їдкої пари, що накривають дорогу з автомобілями, житлові будинки, церкви, громадські установи. Школярі грають у футбол на стадіоні поряд із кількома щілинами, з яких невпинно димить. Діти звикли жити поряд із катаклізмом і вже не помічають його.

Однак деякі містяни не можуть ігнорувати підземної пожежі. Вони скаржаться, що змушені забути про другий поверх своїх будинків, адже там накопичується чадний газ. Вони навіть лягають спати з кисневими балонами, адже розуміють, що інакше якогось ранку можуть узагалі не прокинутися. Штат пропонує гроші на переїзд, але сума втричі менша за ринкову вартість їхньої нерухомости, тож годі за такі гроші купити адекватну заміну втраченому житлу.

На чергових громадських слуханнях представники влади вкотре обіцяють містянам взятися за їхню проблему, але їм треба мати терпіння – бюрократія швидко не працює. Тоді перші сорок сім родин погодилися продати свої оселі та переїхати в інші міста – усвідомили, що далі ситуація тільки гіршатиме.

Від 1982 року Централія почала пустішати. Влада викуповувала в містян будинки, зрівнювала їх із землею та рухалась далі. Пожалкувавши двадцять років тому коштів на ліквідацію пожежі, вона врешті змушена була витратити співмірну суму, але вже під акомпанемент криків, плачів, скандалів, гуркотіння екскаваторів, тріскання будівельних матеріалів та клацання затворів фотоапаратів.

Дві тисячі другого, через сорок років після початку пожежі, поштова служба США ліквідувала індекс Централії – 17927. На той момент у місті проживало приблизно 20 людей. Вони, попри націоналізацію усього майна в місті, попри судові постанови та ліквідацію органів влади, прийняли рішення залишатися у своїх будинках. Лише через суд вони спромоглися підтвердити своє право жити в місці, до якого звикли і яке вважають домом. У 2013 році їм вдалося досягти угоди зі штатом, за якої вони отримують компенсацію за будинки вже тепер, проте можуть жити в них до самої смерті. Джерела за 2021 рік повідомляють про чотирьох постійних жителів Централії. Вони не йдуть на контакт із туристами та журналістами.

Фото Олександра БєлЄнького

Багато колишніх мешканців Централії живуть у сусідніх поселеннях та досі активно спілкуються між собою. Вони часто збираються на спільні події, регулярно прибирають до свят територію свого колишнього рідного містечка та радо дають інтерв'ю всім охочим ЗМІ, коли випадає така можливість. Трагедія Централії досі привертає до себе увагу.

Щодня до майже мертвого міста посеред лісів Аппалачії приїжджають туристи, аби сфотографуватися на фоні старої церкви, пожежної станції, могил на цвинтарі, іржавих труб для відведення диму, поодиноких гідрантів чи безлюдних проїздів поміж густою рослинністю – більше нічого не залишилося. Свого часу найпопулярнішим у Централії об'єктом для відвідин була закрита через зсуви ділянка автостради 61. За десятки років сталкери розмалювали асфальт тисячами графіті та надписами. У квітні 2020 року приватний власник Graffiti Highway засипав стару дорогу землею, аби люди не наражали себе на небезпеку, гуляючи старим асфальтом зі щілинами.

За шістдесят років вогонь майже виїв увесь вугільний пласт під самим містом Централія, повітря навколо стало чистішим, нові зсуви майже припинилися. Проте пожежа не вичерпала себе, вона рухається все далі, розходиться колами навколо місця свого виникнення. Мало хто знає, що разом із Централією у 1980–1990-х роках померло також містечко Бернсвіль. Це шахтарське поселення з'явилося приблизно тоді ж, коли й Централія, вони разом досягли свого розквіту наприкінці ХІХ століття, разом переживали злети й падіння у столітті ХХ і разом загинули.

Але досі існує містечко Арістес на північ від Централії. Воно з'явилося 1865 року навколо таверни при дорозі, що вела через шахтарські поселення. Перші його будинки розташовані лише за двісті метрів від церкви Успіння Пресвятої Богородиці. Арістес пережив двох своїх сусідів, але, скоріш за все, ненадовго. Пожежа, що розпочалася 1962 року, повільно просувається на північ. Років через двадцять вона досягне і цього міста. А поки що майже три сотні містян живуть у своїх будинках, розуміючи, що катастрофа наближається. Сантиметр за сантиметром, і її не спинити. Смерть – близько.

Цим містечком можна прогулятися, його безлюдними, затягнутими димом від багаторічної підземної пожежі вулицями, можна побачити меморіал жертвам епідемії, зайти в покинуті людьми будинки, загубитися в густому лісі. Треба лише бути готовим зустрітися з потойбічним світом і спробувати його перемогти, аби вижити. Реальна Централія має віртуального двійника – сповнене первісними жахами місто Сайлент-Гіл.

Є легенда, що саме Централія стала прообразом для місця дії серії комп'ютерних ігор і кінофільмів з назвою Silent Hill. Це одна з найпопулярніших у світі ігрових франшиз, має десятки мільйонів фанатів по всьому світу, і серед туристів у Централії величезний відсоток – це саме шанувальники віртуальних жахів. Silent Hill – це містичний горор, від якого вже два покоління комп'ютерних гравців не можуть спокійно спати вночі.

Творці ігор ніде офіційно не згадують Централії, однак паралелей між нею та Сайлент-Гілом справді дуже багато. Уважні фанати навіть знайшли у другій частині гри персонажа з іменем Едді Домбровський і вважають, що це не збіг, а великоднє яйце, яким автори відсилають до історії, що трапилася 1981 року з 12-літнім хлопчиком на задньому подвір'ї будинку його бабусі.

Я витратив час і знайшов його! Але знову запізно. Опублікований на сайті будинку ритуальних послуг некролог повідомляє, що 4 лютого 2022 року передчасно пішов з життя житель міста Алтуна Тодд К. Домбоскі. Алтуна розташована на відстані 180 кілометрів від Централії.

З короткого тексту ми дізнаємося дещо про долю хлопчика-що-вижив. Він жив і працював робітником у Маунт-Кармелі, полюбляв читати книжки про мафію та серійних убивць, а також проводити час з родиною, друзями та домашніми тхорами. 

Церемонії прощання та похорон Тодда Домбоскі оголошені закритими.

Доля дала Тоддові сорок один додатковий рік. Хлопець пережив місто, смерть якого він запустив дивом свого спасіння.