Перед відходом у вічність. До 60-ї річниці смерті Андрія Мельника
Остання зустріч з полковником відбулася у неділю 1 листопада 1964 року. Маковецький увійшов до кімнати, де лежав Андрій Мельник, а біля нього сиділа дружина Софія. У сусідній кімнаті перебували лікар і медсестра готові надати хворому допомогу на кожен його поклик. Стан хворого гіршав з кожною хвилиною.
Берлін ставав дедалі небезпечним місцем для перебування тут голови ОУН полковника Андрія Мельника. І хоча Андрій Мельник із дружиною Софію знайшли собі доволі пристойне помешкання в зоні окупації союзників, це не гарантувало його безпеки, оскільки у місті активно діяла мережа більшовицьких спецслужб і агентури, а московські агітатори практично безперешкодно проводили серед місцевого населення агітацію за повернення в СССР усіх, хто опинився на еміграції, а отже могли випадково знайти його та видати місце перебування подружжя Мельників.
Берлін лежав у руїнах. Авіація і артобстріли зрівняли його із землею і тільки де не де зберіглися будівлі чи підвальні приміщення. Через підірвані мости зупинилося сполучення з іншими містами. Пошта, телеграф, вокзали припинили свою роботу. У місті процвітав бандитизм, будь якої миті перехожого могли пограбувати або вбити.
За таких обставин Андрій Мельник звернувся до найближчих своїх соратників, які перебували у Берліні, негайно покинути місто, а ще краще виїхати за межі Німеччини. Здійснювати керівництво ОУН в таких умовах ставало неможливими, не кажучи вже про опіку над тисячами українців-втікачів, які вимушено покидали Україну і селилися, в тому числі, у Німеччині.
Андрію Мельнику вдалося виїхати з Берліну і знайти житло у Кельні, проте він гарячково роздумував над тим, щоб і самому покинути Німеччину. Безпосередня близькість із радянською зоною окупації загострювали у ньому спогади про трагічну долю Євгена Коновальця. А Мельник не сумнівався, що НКВД скористається найменшою можливістю, щоб ліквідувати його і дружину Софію.
А тому, уже проживаючи у Кельні, він обмежив своє спілкування до людей, яких знав багато років і мав до них цілковиту довіру. Без зайвої потреби не виходив на вулицю. Листи, які стосувалися діяльності ОУН ретельно шифрував, щоб не можна було довідатися про їхній справжній зміст.
Як згодом виявилося, побоювання були не безпідставними. Саме у ці дні НКВД у Москві запланувало його ліквідацію і спорядило до Німеччини спецгрупу "Вулкан", яка отримала завдання знайти Андрія Мельника і вбити його при першій нагоді.
Його життя у Кельні ставало чимраз напруженішим і закритішим від зовнішнього світу, що неминуче негативно відбивалося на керівництві ОУН, яка потребувала значної уваги з огляду на нові післявоєнні обставини, коли до її лав приєднувалися біженці з України.
І ось тут стало в нагоді його знайомство із князем Феліксом Люксембурзьким із династії Габсбургів. Із його величністю князем Андрій Мельник познайомився ще у 30-роках, коли працював управителем маєтків митрополита Андрея Шептицького.
Тоді князь відбував військову службу у Перемишлі й активно цікавився українськими справами. На нього, зокрема, гарне враження справив Андрій Мельник, який не приховував своїх поглядів на необхідність українцям мати власну мілітарну міць у боротьбі за вільну Україну.
Згодом князь Фелікс одружився із Великою Княгинею Шарлоттою і на постійно оселився у Люксембурзі.
Після деяких сумнівів Андрій Мельник відважився звернутися до князя з проханням допомогти йому і дружині оселитися у Люксембурзі. Через деякий час прийшла позитивна відповідь. Більше того, князь навіть подбав про працевлаштування Софії в одній банкових установ Люксембургу.
Подружжя Мельників були зворушені такою прихильність князя. Зокрема для Андрія Мельника це означало, що він перебереться в країну, де почуватиметься безпечніше, а головне, нарешті, з'являться належні умови для керівництва Проводом українських націоналістів (ПУН). Адже географічно Люксембург був зручним містом для легальних і нелегальних контактів з активістами ОУН.
Для пані Софії нарешті створювалися більш-менш стерпні побутові умови життя, а головне з'являлася стабільність, коли більше не треба думати про нові переїзди у пошуках житла і заробітків.
Перед своїм від'їздом до Люксембургу Андрій Мельник вирішив востаннє провести засідання ПУН у Німеччині. Зокрема у Мюнхені нарада ПУН ухвалила рішення призначити п'ятий Великий збір українських націоналістів та затвердила підготовчу комісію на чолі з редактором газети "Українське слово" Олегом Штулем-Ждановичем. Збір призначено на 19 липня 1964 року.
Коли ж учасники засідання ПУН покидали Мюнхен, вони у поганому сні не могли собі уявити, що більше ніколи не побачать голову ОУН Андрія Мельника.
***
Для стороннього ока складалося враження, що проживання Андрія Мельника у Люксембургу було спокійним і навіть безтурботним. Насправді ж провідник із головою занурився у роботу. Врешті-решт дістав змогу швидко відповідати на листи, телефонувати друзям. А головне, зустрічатися із соратниками, які тепер без побоювань могли до нього приїжджати із різних куточків світу й обговорювати важливі питання діяльності ОУН. На жаль, не було тільки гостей із України…
Таких зустрічей було чимало. Після кожної з них подружжя Мельників проводжали гостей до літовища або залізничного вокзалу, а потім ще довго своїми поглядами супроводжували дорогих їм людей.
Одного літнього недільного дня подружжя Мельників проводжали на літовище гостя, який мав відлетіти на північноамериканський континент. Все було як завжди: обійми, прощальні слова, побажання гарної подорожі, обіцянки неодмінного ще раз зустрітися.
Та коли гість уже сідав на літак, а Мельники звично махали йому руками, Андрію несподівано стало зле. В очах різко потемніло і одразу втратив свідомість, падаючи на розпечений сонцем бетон. Софія вчасно притримала чоловіка за руку, стримуючи таким чином падіння. Закричала, щоб хтось викликав швидку допомогу.
Андрія відвезли у клініку святої Єлизавети у Люксембургу, де лікарі повернули його до тями.
Софія наполягала на повноцінному обстеженні стану здоров'я чоловіка. Але Андрій запевняв, що це випадковий інцидент і стався тільки через сильну спеку. Їй так і не вдалося переконати його пройти ретельне медичне обстеження.
Полковник, як нічого й не було, з головою занурився у роботу. Листи, телефонні дзвінки, зустрічі, наради, розмови… розмови… розмови… Незабаром Великий збір, а отже все має бути бездоганно організовано і підготовлено, оскільки від успішності його проведення значною мірою залежить діяльність ОУН не тільки на еміграції, але й в поневоленій Україні, де у глибокому підпіллі борються за вільну Українк його друзі і соратники.
- От відбудеться Великий збір, тоді й відпочину та серйозно візьмуся за лікування, - заспокоював Софію полковник.
23 червня 1964 року Андрій Мельник вийшов з дому, щоб придбати собі квиток на поїздку в одне із європейських міст, де мала відбутися нарада Проводу українських націоналістів. Дорогою вирішив зайти на поштамт і забрати адресовані йому листи. Але вже на підході до поштової скриньки йому знову стало зле і він знепритомнів та впав на землю.
Полковник отямився вже на лікарняному ліжку в знайомій йому клініці святої Єлизавети. А першою кого побачив була Софія, яка сиділа біля нього, тримаючи за руку і плакала.
- Цього разу, здається, все серйозно, - промовив Андрій.
Лікарі підтвердили його стурбованість. У нього інсульт, який частково паралізував лівий бік тіла. Цього разу його госпіталізували, а про повернення додому вже мова не йшла.
Тим часом полковник відчув, що до нього поступово повертається свідомість і рештки сил, а отже він не має права марнувати час. Покликав Софію і продиктував їй листа:
"До Проводу українських націоналістів. Призначаю і прошу друзів: генерала Миколу Капустянського, інженера Осипа Бойдуника, доктора Якова Маковецького проводити наради Проводу українських націоналістів на час моєї недуги чи в разі смерті, але до часу вирішення питання мого наступництва. Андрій Мельник, 23 червня, 1964 р."
На ділі це означало, що відтепер керівництво ОУН лягає на плечі трьох людей, яких він визначив, натомість полковник відсторонює себе від керівництва ОУН, хоч і зберігає її функціональність.
Звістка про хворобу Андрія Мельника приголомшила його найближчих співробітників. Не змовляючись, усі вирішили не інформувати широкий загал про недугу до проведення Великого збору, який єдиний може ухвалити у цій справі якесь рішення.
Натомість всі сили зосередили на порятунку життя полковника. На жаль, у місцевій лікарні не знайшлося кваліфікованих лікарів і необхідного устаткування для його лікування. Місцевий лікар Арманд Охлінгер терміново викликав до Люксембургу найкращих лікарів з Парижу, зокрема професора-невропатолога Раймонда Гарсіна, який настійливо рекомендував перевезти Андрія Мельника до спеціалізованої лікарні Мюнхені.
Проте стан хворого уже був настільки незадовільний, що перевезення до Мюнхену могло мати для нього фатальні наслідки.
І все ж полковника помістили в одній із лікарень Кельну, де йому надавалася фахова допомога найкращими спеціалістами з неврології.
Разом з хворим до Кельну переїхала Софія Мельник, яка не відходила від чоловіка.
Прикутий до лікарняного ліжка Андрій Мельник й надалі переймався виключно ходом підготовки до Великого збору, який у ці дні мав розпочати свою роботу.
Щоб бути у курсі всіх справ, він розпорядився призначити Якова Маковецького своїм зв'язковим із делегатами Великого збору. У ньому несподівано прокинувся дисциплінований вояк, який перед тим як відійти у кращий світ, має завершити усі розпочаті справи. Більше того, має їх завершити належно, а тому має все знати.
Яків Маковецький щодня приходив до Андрія Мельника у лікарню і розповідав йому про всі деталі підготовки Великого збору, наголошуючи при цьому тільки позитивні факти, щоб вберегти Мельника від зайвих хвилювань.
Але навіть із тих повідомлень, які ретельно підбирав Маковецький, можна було зрозуміти про всі перипетії підготовки до Збору.
Уже перед самим відкриттям Великого збору українських націоналістів Андрій Мельник запросив до себе голову Підготовчої комісії Олега Штуля-Ждановича і після короткої розмови з ним передав листа делегатам і гостям Великого збору у якому, зокрема, зазначалося:
"На руки президії п'ятого Великого Збору Українських Націоналістів.
Великий Зборе українських націоналістів! Впродовж більше ніж двадцять п'ять років сповняв я мої завдання в Організації українських націоналістів. І в Українському націоналістичному русі, вкладаючи у них всі мої духовні і фізичні сили, всю мою енергію, всі мої знання, доки грізна тривала недуга не стала на перешкоді в дальшому виконанню прийнятих на себе завдань.
Тому в цю важливу для Українського націоналістичного руху хвилину прошу Великий збір, як найвищу законодавчу установу нашого Руху, при виборі Голови Проводу українських націоналістів не брати під увагу мою особу, якщо доживу до П'ятого ВЗУНу – і вибрати таємним голосуванням нового голову Проводу українських націоналістів, якого у тому чи іншому світі благословляю".
Олег Штуль-Жданович, який першим прочитав цього листа звернувся до полковника:
- Пане Голово, я передам Вашого листа делегатам і учасникам Великого збору, але вважаю, що для збереження єдності нашого Руху, заважаючи на Ваш беззастережний авторитет серед українських націоналістів і українців загалом було б правильно призначити Вашого наступника. Не сумніваюся ні на мить, що делегати Великого збору одностайно підтримають Ваш вибір.
Полковник взяв паузу, через силу посміхнувся і відповів:
- Дорогий друже Олеже, призначати свого наступника, це привілей, але не обов'язок голови ОУН. Так ось, я вирішив не скористатися цим привілеєм. Наша Організація пройшла славний шлях і великі випробування: її не зламали ані польські, мадярські чи московські репресії; ані трагічна загибель основоположника Євгена Коновальця; ані жорна Другої світової війни; ані важкі емігрантські будні й відірваність від рідної землі.
Вороги не змогли знищити ОУН не тому, що її очолював славної пам'яті Євген Коновалець чи ваш покірний слуга, а передусім тому, що рядовий склад нашого членства у своїй масі завжди виявляв мудрість і далекоглядність у складних ситуаціях, які час від часу підкидало життя.
Тому я не сумніваюся, що у ситуації, яка виникла із станом мого здоров'я, делегати Великого збору виявлять мудрість і далекоглядність та виберуть на становище голови ОУН достойного кандидата.
***
П'ятий Великий збір українських націоналістів розпочався, але без участі голови ОУН Андрія Мельника. А значить більше не можна було приховувати його хворобу, тому делегатів одразу поінформували про недугу Андрія Мельника і критичний стан його здоров'я.
Після цього головуючий Олег Штуль-Жданович зачитав листа Андрія Мельника, де він наполягав, щоб делегати не брали до уваги його кандидатуру при обранні нового голови ОУН.
Лист зачитувався у атмосфері гробової тиші. Делегати, серед яких були учасники Української революції, засновники ОУН, ветерани визвольних змагань періоду Другої світової війни, витирали з очей сльози і відмовлялися від думки, що відтепер серед них може не бути Андрія Мельника, якого вважали своїм найбільшим моральним авторитетом, якого прирівнювали до героїчних постатей Симона Петлюри і Євгена Коновальця.
Стало очевидним, що Великий збір не зможе навіть розпочатися, якщо не буде остаточно з'ясовано питання голови ОУН. Більшість делегатів, якщо не усі, вважали, що на цій посаді може бути виключно одна людина – Андрій Мельник.
Один за одним вони вставали і вимагали від Олега Штуля - Ждановича зробити перерву у Великому зборі й звернутися до Андрія Мельника з проханням дати згоду на обрання його на новий термін, як це передбачено статутом ОУН.
На цьому і зійшлися.
24 липня 1964 року Андрій Мельник прийняв делегацію Великого збору, яка закликала його залишитися на посаді голови ОУН.
Полковник не довго роздумував. Він не міг ігнорувати волі делегатів Великого збору – найвищої інституції ОУН. Тамуючи біль та внутрішнє напруження, яке розривало його серце між бажанням піти на спочинок і обов'язком служити українській нації до загину, полковник промовив:
- Я не можу йти проти волі делегатів Велико збору, навіть коли стан мого здоров'я стає дедалі критичнішим. А тому, даючи згоду очолити ОУН, прошу врахувати мої побажання щодо обрання заступниками голови ОУН друзів Олега Штуля-Ждановича, Якова Маковецького і Ярослава Гайваса.
Також прошу вважати довічним членом Проводу ОУН генерала Миколу Капустянського, а відтак подаю на затвердження Великого збору перелік кандидатів до Проводу українських націоналістів.
З висоти часу таке рішення полковника Андрія Мельника може здатися виявом хвилинної слабкості, адже стан його здоров'я не дозволяв повноцінно виконувати обов'язки голови ОУН. Однак на той час не існувало альтернативи, а тому ОУН могла потрапити у турбулентність з усіма негативними наслідками для неї у майбутньому. Це добре усвідомлював полковник, даючи згоду знову очолити ОУН попри катастрофічний стан свого здоров'я.
Звістка про готовність Андрія Мельника залишитися біля керма ОУН радісно сприйнялася делегатами Великого збору та відкрила можливість для його успішного проведення і завершення.
П'ятий Великий збір одностайно обрав Андрія Мельника головою ОУН та запропонований ним склад Проводу, а також схвалив резолюції, які визначали пріоритетні напрями внутрішньої і зовнішньої політики ОУН.
***
Тим часом стан здоров'я Андрія Мельника тільки погіршувався. 7 вересня 1964 року Яків Маковецький відвідав полковника у лікарні. Він лежав ослаблений, а вигляд вказував, що життя от-от покине його хворе тіло.
- Вітаю, дорогий друже, з яким добром приходите? – запитав Андрій Мельник, протягуючи для вітання руку.
Яків Маковецький розповів про стан справ в ОУН, передав письмові звіти окремих членів і референтів ПУН.
Розмова швидко втомлювала полковника, а тому дружина Софія, яка від нього не відходила, сказала Маковецькому, що треба завершувати.
Шпитальна прислуга принесла обід, але полковник відмовився їсти, наполягаючи на продовженні розмови із Маковецьким. І тільки коли всі справи були обговорені й полагоджені полковник дав зрозуміти, що тепер скаже останні свої слова:
- Перед Вашим від'їздом, друже, хочу передати кілька слів друзям, бо не знаю чи буде нагода і змога зробити це іншим разом. Я свідомий, що стан мого здоров'я важкий і не так уже багато я можу допомогти ОУН. Також свідомий я труднощів, які з цього випливають.
Час підтвердив, що ОУН була потрібною. Потреба її закріплена терпіннями і муками в тюрмах, у концтаборах і засланнях тисяч і тисяч її членів. Вона освячена кров'ю тих незліченних воїнів, що віддали життя у боротьбі з окупантами усіх мастей за волю України.
Але ОУН так і не осягнула своєї мети. Самовіддана боротьба українського народу за незалежність України триває. Основний тягар цієї боротьби несуть наші друзі на рідних землях. Їм потрібна допомога від українців, що живуть у вільному світі.
Друзі, бережіть ОУН! Скріпіть її своєю жертовною працею, поверніть до праці тих, хто через різні обставини відійшов від ОУН. Працюйте всі разом у взаємній пошані, згоді й любові. Тоді будуть успіхи. Про них приходьте звітувати мені тут чи деінде. Хай кріпить вас геройський чин полеглих!
Від хвилювання чоло полковника вкрилося потом. Помахом руки він натякнув, що все сказав і тепер Маковецький може його покинути.
Остання зустріч з полковником відбулася у неділю 1 листопада 1964 року. Маковецький увійшов до кімнати, де лежав Андрій Мельник, а біля нього сиділа дружина Софія. У сусідній кімнаті перебували лікар і медсестра готові надати хворому допомогу на кожен його поклик.
Стан хворого гіршав з кожною хвилиною. До лікарні прибув німецький священик. Медсестра засвітила свічки, священик відмовив молитву. О 2.30 голова ОУН розкрив сині очі й глянув на дружину. Минуло яких 30 секунд і очі полковника закрилися навіки.
***
Постало питання, де похоронити полковника. Була пропозиція похоронити у Роттердамі на цвинтарі, де спочив полковник Євген Коновалець. Одначе прислухалися до його заповіту, щоб поховати на цвинтарі Люксембургу, де спочила мати його дружини – Марія Федак.
Привезену домовину з покійним поставлено на підвищенні на площі цвинтаря у Люксембурзі. Генерал Микола Капустянський і редактор Олег Штуль-Жданович накрили домовину синім прапором Організації українських націоналістів з націоналістичним Тризубом. Чин поховання коло домовини відправили священики УГКЦ та УАПЦ.
Прощальне слово — від Української Католицької Церкви — виголосив о. Мирослав Марусин. Він говорив про глибоку релігійність покійного та про ту велику повагу, що нею користувався полковник в очах незабутнього митрополита Андрея Шептицького. Закінчив свої слова переконанням, що, коли прийде час, останки полковника будуть перевезені в київську святу Софію, де знайдуть свій вічний спочинок.
Від Проводу українських націоналістів надгробну промову тримав перший заступник Голови ОУН Олег Штуль-Жданович. Він, між іншим, сказав: "Смерть полковника Андрія Мельника відбилася голосною луною у всьому світі, де тільки б'ється українське серце. Смерть Голови ОУН відбилася й відгомоном на Рідних Землях. Зраділи вороги, здригнулися боляче серця підпільників і всього українського народу.
Рушаючи з рідної землі, Ви вивезли з рідного села грудку землі. Її Вам кладе зажурена дружина під голову як найцінніший дар України… Нехай ця грудка української землі шепче Вам вічно, що Батьківщина не забуде одного з найкращих своїх синів, який віддав їй усе, кличучи на шлях служіння Україні своїх братів і послідовників.
У свій час вона Вам скаже, наскільки ми сповнили наші зобов'язання перед нею і перед Вами".
