Уривок із книжки "Таборові діти" Любов Загоровської

Що читаємо? Любов Загоровська "Таборові діти" (Видавництво Старого Лева, 2024 рік)

Наталія Кулієвич:

"Мені було десять років, і я усвідомлювала, що мене виписали додому помирати"

Дівоче моє прізвище – Кулієвич, звати Наталія Максимівна. Я народилася у Львівській області, в селі Потелич тодішнього Рава-Руського, тепер Жовківського району, у серпні 1948 року.

Мама і тато займалися сільським господарством, батько був в УПА. Перед тим він був у польському війську, його призвали ще до 1939 року. А потім батько ховався спочатку зі своїми хлопцями по лісах, мама їсти їм носила туди. Навіть моя старша сестра п'ять рочків мала, і то було задіяна, бо на дитину менше уваги звертали. За мамою слідкували, звичайно, а дитині дали вузлика, і вона собі десь там побігла.

Тата звали Кулієвич Максим, маму – Кулієвич Агафія, по-домашньому – Гася.

Моя мама була вивезена два рази. Перший раз зі старшою сестрою в Архангельську область. А другий раз в 49-му році, коли вже я народилася, мені був рік, сестрі – одинадцять років, і нас вивезли тоді вже в Якутську область.

Маму із сестрою вперше вивезли у 1945 році. Тоді була оголошена амністія, що хто вийде з лісу, тих не будуть переслідувати, і батько тоді вийшов з тими хлопцями, а мама в той час була вже на виселенні.

Потім, як виявилося, прийшов папір, що мама може повернутися, але той наглядач не дав його мамі, і вона ще пів року була там.

А потім добиратися їм з Архангельської області сюди було надзвичайно складно – ні грошей, ні нічого… Якісь там копійки трішки мала, бо працювала і щось заробила. Їй було дуже складно, тим більше що то вже було восени, і звідти вибратися можна було тільки річкою. А навігація вже зовсім-зовсім закінчувалася. Вони ще встигли з якимось військовим сісти на човен. Ну, це було… Як мама розказувала, то такі жахи, що це неможливо переказати, як вони вибралися звідти до самого Архангельська.

Я пам'ятаю тільки, як мама розказувала, як вони плили до Архангельська човном. Як вони топилися, вже темна нічка була, і цей москаль військовий, з яким вони в човні плили, він почав молитися. Казала: "Веслуємо, веслуємо, потім десь одне весло вирвало, він з одним веслом працює, а я тільки руками воду вихлюпую і молюся, і чую, що він теж почав молитися".

І вийшло якось так, що їх прибило до берега, і мама встигла вхопитися за якісь кущі чи дерево. І вони вилізли на берег.

Мама тоді повернулася сюди в 48-му році. Тут з батьком вони були, а потім все одно тата арештували і посадили. Батька десь взяли в 48-му році, я ще не народилася. А нас вивезли, коли мені вже рік сповнився.

Прийшли до хати вдень, не вночі, так як то часто вони робили. Сказали: "Збирайся!", і все. П'ятнадцять хвилин дали на збори. Двоє дітей, маленька дитина на руках.

Сусіди говорили, аби мама мене залишила на бабу й діда, але вони за п'ять кілометрів від нас жили і залишити мене, в принципі, не було де. Хоча люди залишали дітей навіть у сусідів, а потім передавали родичам. Але мама сказала: "Де буду я, там будуть мої діти".

І нас тоді забрали до Львова, на той пересильний пункт. Тут спочатку ми були навіть в тюрмі, отій, що на Городоцькій. У підвалах тримали нас. Пам'ятаю, мама казала, що закинули в камеру, настільки повну людей, що ходити не можна було. Я перед тим уже ходила, а там відучилася. Там десь біля місяця, напевно, нас тримали в камері. А потім вже відправили на пересильний пункт.

Ну а потім що… Вагони – то не вагони, а товарняки. Понакидали людей, понакидали і повезли нас. То як ми виїхали звідси в жовтні місяці, то тільки в грудні нас привезли туди, в Якутію.

Спочатку везли тими товарняками, потім, бо поїзд до місця призначення не доїжджав, машинами везли. Дорога, звичайно, була страшна. Мама розказувала, що кожен день зранку зупиняли поїзд і хто молодший, хто сильніший, виносили тих, що вже не... що пішли на той світ, легший…

Тіла складали просто купами, як встигали трохи присипати землею, то було добре. Але в основному вже поїзд гудів, і вони, бідні, кидали то все і йшли. І тільки над тими купами тіл вороняччя...

Привезли нас туди, викинули, бо то грудень місяць, Якутія, там 40-45 градусів морозу. Пізніше, вже як ми там були, то навіть було до 50 градусів морозу. Повикидали нас в такі бараки.

В тих бараках такі тапчани поставили, збиті з грубих дощок, ми втрьох мали такий один тапчан, і все.

Звичайно, багато людей не витримували, помирали. Ті, що залишалися, потім зробили такі ніби кімнатки, розгородили дошками.

Отак нари одні, дверей, звичайно, не було, просто занавісочка така, то вже я пам'ятаю.      Потім навіть мамі розказувала: "От був такий, – кажу, – тапчан, над нами – труба, тут – вікно, і та труба в вікно виходила, а по стіні такі жуки великі лазили".

Мама каже: "Дитино, як нас переселили з того великого барака, тобі було два роки, ти не можеш того пам'ятати!".

Але в мене отак перед очима воно було, ті страшні таракани, які всюди лазять, то потім мама мені сказала, що то таракани були, ті такі великі жуки.

Мама мусила працювати, бо хочеш жити – мусиш заробити якусь копійку, тим більше, коли є двоє дітей. І їй треба було нас якось прогодувати, тому що навіть в тюрмі давали кусочок хліба, а нам не давали.

Навіть пригадую такий момент, що тато розказував… Він у шахті працював, каже: "Отакий кусочок хліба давали на цілий день", а мама бідна – в сльози, і каже: "А мені на трьох навіть кусочка не дали. Я мусила все сама заробити".

Ну, виживали, звичайно, страшно. Люди помирали, то було щось надзвичайне. Я пам'ятаю той цвинтар, ті березові хрести... Полягло наших людей там дуже багато.

Людей меншало, їх розселяли, потім нам дали кімнатку, і кухня в нас була, вже можна було щось трошки зварити.

Мама працювала, для жінок роботи там фактично не було. То тайга, лісоповал. Мужчини мали роботу на лісоповалі, а для жінок фактично не було роботи. Люди були вивезені сім'ями, мужчини працювали, а жінки доглядали дітей. А в нас була зовсім інша ситуація. Мама прилаштувалася на лісоповалі, їй дозволили обрубувати гілля. Так вона могла якусь копійку заробити, щоб хоч кусочок хліба купити. Ми той хлібчик ділили, з їжі у нас був кип'яток і кусочок хліба. Ні цукру, нічого.

Пам'ятаю, там був такий дідусь, він був дуже подібний на мого дідуся. Власне, дідуся я не пам'ятала, і дідусь з бабцею ж мене тоді ще фактично майже не бачили, але потім, вже як я приїхала сюди, то згадала того дідуся. Він як виходив на вулицю, а вони були вивезені сім'єю і трошки краще були забезпечені в харчах, і як бачив мене, то говорив:

– Талюсю, – я – Наталія, мене кликали Таля, Талюся, – ходи до мене.

І так тихенько з кишені виймає цукор. Ото тепер є рафінад, а тоді цукор був такими великими кусками. І він такий маленький кусочок цукру мені дає.

– Талюсю, на тобі.

А мені мама казала нічого ні від кого не брати. А він:

– Я тобі від щирого серця, я знаю, що ти нічого не маєш.

Ми той кусочок цукру не знали, куди подіти. Я не сміла взяти його і розсмоктати сама, а принесла додому, мамі. Вона, звичайно, в сльози...

Коли мама йшла на роботу, мене лишала зі старшою сестрою. Їй вже було одинадцять років, і я її довгий час кликала мамою. Десь до трьох років вона мені була як мама.

Потім вона вже пішла до школи. Їй треба було добиратися до містечка Алдан, за шістнадцять кілометрів від того місця, де ми були. Деколи було таке, що шістнадцять кілометрів в мороз йшли пішки до школи. Вона на неділю приїжджала до нас, якщо була якась машина, а якщо не було, то деколи пішки доводилося йти. Вони з іншою дівчинкою вставали вночі в четвертій годині і пішки йшли до школи.

З того часу мене мама мусила залишати вдома саму, закривала на ключ. Морози тріскучі. Вискочила якось одного разу на той мороз боса, бо ж взуття не було як такого…

Та чого там не було... І замерзала, і топилася. Якось тонула в річці Алдан. Діти бавилися, стрибали, чи хтось штовхнув, чи що, я впала, а то гірська річка, там такі каменюки величезні, то Михайло Скалецький мене врятував.

Я впала, відразу пішла на дно. Діти побігли в село, кричать:

"Втопилася, втопилася!". А він витягнув мене і ніс на руках. А сестра вже бігла з тими дітьми, що її покликали і кричали: "Дитина втопилася!".

А він сказав:

– Не втопилася, вона жива.

Хоч в нас різниця була у віці півтора року, але ніс на руках. Але там нести не було що, лише кості і шкіра.

Потім мама знайшла роботу під Алданом – на фермі доїти корови, і ми переїхали туди. Мама доїла корів, а я до школи ходила пішки п'ять кілометрів.     

Бригадир, начальник їхній на фермі, мав сина такого, як я, то ми з ним разом ходили до тієї школи. Влітку воно нічого. Влітку ми йшли ті п'ять кілометрів, йшли через річку, потім виходили на шосе і тоді добиралися до Алдана.

А зимою через озеро, яке замерзало, старалися йти. Одного разу того хлопчини не було, я сама пішла через озеро. Перший клас, худюща, вітер здуває мене, а я через те озеро пішла пішки.

Може, чули про такий фільм, прибалтійський режисер зняв фільм "Довга дорога в дюнах"? Коли у 80-х роках крутили той фільм по телебаченню, і ми з синами його дивилися, там хлопчика з факелами йшли по тайзі шукати, бо він загубився.

І я їм говорю: "Діти, ото собі уявіть, що то ваша мама. То я там була. І зі мною була така ситуація, що я вже замерзала".

Я там сіла, вже мені було тепло, вже все… Я просто повільно йшла, а ніч настала. І я в тій темноті вже не мала сил іти, вже навіть присіла собі. А коли людина починає замерзати, їй стає тепло. Все позамерзало на мені, були мокрі штани, бо я по озеру йшла. І тоді люди пішли з факелами і знайшли мене тоді.

Той конвоїр потім трошки спокійніше відносився до нас, як я стала ходити до школи з його сином. Бо я його сина потрошки витягувала на уроках, і він трошки м'якше став до мами відноситися. Як я захворіла, то він навіть взяв коня і відвіз мене в лікарню, бо я доходила вже…

Я вдарилася, і в мене був страшний нарив, я вже ходити не могла. І той нарив гноївся. Якби мене вчасно не взяли до лікарні, я просто дійшла б, та й все. Хірурги почали різати і ту інфекцію мені пролікували. Мені навіть привезли звідкись мазь Вишневського, бо мені вже рана прогнила до кістки.

Молока з ферми взяти неможливо було. Там працювала одна така жіночка – росіянка, білява, мала закручене таке волоссячко. Я приходила зі школи і бігла до мами, а вона казала: "До мами не йди, за мамою наглядають. Прийди до мене і візьми собі горнятко під фартушок, я тобі дам молока".

Вона ризикувала собою, бо теж могли би їй статтю пришити. І вона мені того молока у маленьке горнятко, там, я не знаю, ну сто грамів, може, було, мені давала, щоб мене трохи відживити. Бо від року і до п'яти я була лише на воді і на кусочку хліба, і так Богу дякувати, що вижила взагалі.

Коли я закінчила перший клас, в 1955 році батька звільнили. Була така ситуація: можна було або щоб він приїхав до нас, або ми до нього. Повернутися до України не дозволялося тоді.

Батько був у Норильську, працював у шахтах. Ми вирішили їхати до батька. Тата я побачила вже в Норильську. Якось один татів знайомий приїжджав з Норильська до нас туди, мами вдома не було, і він каже мені: "Я твій тато". А в нас був портрет тата, фотопортрет – як він звільнився з тюрми, чи то ще в тюрмі, то сфотографувався і прислав нам фото. То я подивилася, той чоловік чорнявий, подібний на тата, але ні, не мій тато.

Перший раз я побачила батька, а батько мене, коли мені було вісім років. Ми приїхали в Норильськ, потім мама дуже шкодувала, що ми туди поїхали. Бо в Якутії все-таки було тепліше літо, там вже картопелька росла. Хоч ми не мали права садити якийсь город. Єдине, що курочку тримали.

До тата ми їхали спочатку машиною п'ятсот кілометрів. Зима. Сніг. Страшне. Брезентом крита машина була, і ми п'ятсот кілометрів на ній їхали до залізничної станції. Потім поїздом до Красноярська. Від Красноярська до Норильська можна було тільки пароплавом добратися.

Поки ми приїхали, навігація закінчилась, пароплави не йдуть. Тільки літаком. А який літак? Про який літак може бути мова?

Але, як кажуть, маминими молитвами, бабциними молитвами, десь в тому поїзді мама познайомилася з якимось мужчиною, і він сказав: "Ходіть до нас, переночуйте, я вам позичу гроші, полетите, а потім гроші вернете мені".

Мама, бідна, в сльози. А він каже: "Я вам вірю, вважаю, що ваша совість вам не дозволить не віддати гроші".

М'яса, звичайно, не було ніякого. Потім, як я приїхала сюди, попробувала тут масло, то питала, чому воно не солене? Тому що там масло було страшенно солене. Щоб привезти його з Красноярська до Норильська, треба було його добре присолити, щоб воно збереглося.

Свіжих продуктів там взагалі не було. Там дев'ять місяців зими, а три місяці – весна, літо, осінь. Земля не розмерзалася. Там людей ховали у вічну мерзлоту. Там ми жили три роки.

Якось в Норильську – пурга, закривається все. Працює тільки теплоелектроцентраль, яка обігріває місто. Всіх з роботи відпускають, всі розходяться, як тільки початок пурги, тому що це може бути на тиждень.

Зі школи нас відпустили групками, сказали, яка групка в який бік йде. А мені один квартал треба було перейти самій. А я ще тільки приїхала туди, худюща, мені таке пальтечко мама зав'язувала своєю хусткою, щоб вітром не здуло те пальто з мене. Я до будинку притулилася, хочу перейти до наступного, а мене вітер піднімає вгору. Я знову до будинку тулюся. Трішки почекаю, хочу йти, а мене піднімає. Я знову до будинку.

І я присіла на місці, вже замерзала. Йшла якась група людей з роботи, і одна жіночка говорить: "Там щось рухається, там щось є!".

Вона тих хлопців, що з ними йшла, притягнула до того будинку, а я отак притулилася, сиділа, вони мене побачили і забрали. Звичайно, поки привели мене до свідомості, поки відігріли, поки я згадала, де живу і сказала адресу… То вже як мене привели додому, мама зразу, бідна, втратила свідомість. Бо вони вже були впевнені, що мене десь занесло в тундру, і все.

Знову я захворіла, у мене був кір. Організм виснажений, поклали мене в лікарню, потім виписали, і до мене наші знайомі, українці, приходили… Я чітко знала, що вони приходять зі мною прощатися. Тому що з лікарні мене виписали додому помирати.

Мені того ніхто не говорив, але я це усвідомлювала. Мені було майже десять років, і я усвідомлювала, що мене виписали додому помирати.

І от приходили наші близькі, тому що ті люди, з якими ми були там, то більше, як родина. Те, що ми там пережили, те жахіття… Що там говорити?..

Я вже фактично майже не бачила, у мене така сітка перед очима була. Тільки по голосу людей впізнавала: то прийшла тета Оля, то прийшла тета Зена. Там дівчата молоді, які сиділи по тюрмах, дітей вже не могли мати, їм все повідбивали там.

У мене сльози течуть, а вони:

– Талюсю, не плач. Тебе вже виписали з лікарні, тобі вже буде легше.

А в мене сльози текли, тому що я знала, що мене виписали помирати додому.

І потім, як казала мама, сталося чудо, і я вижила. Як мене потім лікарям показали, вони сказали, що то дійсно чудо, що я вижила. І ще сказали не сподіватися на друге чудо, бо ще якоїсь хвороби я не переживу в тих умовах, що мене треба вивезти звідти.

Батько написав тоді, щоб його відпустили у відпустку сюди, в Україну. Мама благала, просила, я так пам'ятаю, як вона його хапала за руки, аби нічого не писав, нікуди не ходив, нічого не робив: "Де б ми не були, але, по крайній мірі, ми всі разом".

Ну, а батько такий вольовий був: "Ні, треба добиватися справедливості!".

Подав документи, щоб приїхати сюди у відпустку. Довгий час нічого не було, а тут – повістка татові. Мама зібрала йому наплічник, поклала у мішечок хліба. Думала, що знову арештовують.

Цілий день батька не було, як пішов ранесенько, уже й нічка темна, а батька немає. Ми сидимо в кімнатці, а у кімнатку нас чотирьох пустив його товариш по тюрмі, він скоріше вийшов, і йому дали маленьку кімнатку.

Ми в тій кімнатці сидимо і молимося, молимося, чуємо, хтось двері відкриває. Ми бігом, а то була така, як то називають тепер, комуналка – чотири кімнати, у кожній кімнаті різні сім'ї, кухня маленька, спільна, одна плиточка на електриці, там газу не було, і ми так в коридор вилітаємо, тато заходить. Мама, бідна, на коліна перед ним впала, а він спочатку такий серйозний був, а потім усмішка на обличчі. І ми в крик:

– Тату, що? Кажіть, кажіть, що?

Він каже:

– Нам дозволили поїхати у відпустку до України.

Приїхали ми сюди, а що мама може? Вони не мають права тут залишитися, вони мусять повертатися туди. Мама мала тут рідного брата, але в нього не було можливості, щоб мене залишити в себе.

Ми всі разом прийшли до маминого двоюрідного брата, який мав таке саме прізвище, як і ми.

А його дружина, цьоця Катруся, я цілий час її згадую, тому що вона мене фактично врятувала. І вона каже:

– Боже мій, яке воно худе!

Мама каже, що нам лікарі такий поставили діагноз, що якщо не залишити мене в Україні, то не виживе, а залишити нема де.

А цьоця Катруся так говорить:

– То в нас залишайте, мої діти вже підросли, залишайте в нас.

І вони тоді так вирішили. Але треба йти до школи, я закінчила четвертий клас там, і мені треба йти до школи.

Мама пішла до директора школи, він східняк. Мама нічого не вигадувала, чесно розказала, що от така і така ситуація. Розказала все, як було.

А він так... Я стою тут, мама коло мене справа. А він поза столом так бігає туди-сюди.

– Ну, ви мене розумієте. Я не маю права. Я не маю права.

А потім так став:

– Чекайте, а в кого ви могли би її залишити?

Мама каже:

– У Кулієвича Теофілія.

– Чекайте, і у вас прізвище Кулієвич, і він Кулієвич, то ми ту справу зробимо. То вона в перший клас йде?

А я так з-за стола заглядаю, носа з-за стола не видно. Мама каже:

– Та ні, їй в п'ятий клас треба.

Він так через той стіл перевалився:

– Кому в п'ятий клас?

І він взяв на себе таку відповідальність, і я залишилася там.

Як ми їхали, мама казала: "Україна – то рай. Ми їдемо до раю!".

Я залишилася, а батьки поїхали туди, батькові треба було працювати, треба було доробити до пенсії. А тут село, 59-й рік. Діти затуркані. А я в отакій сукеночці коротюсінькій, підрізане волосся, а в селі всі з косами. Я була "підскубана", "підстрілена", яка хочеш…

То було так боляче, що я їхала до того раю, а тут… Як я сказала, що ми самольотом прилетіли, я ж тоді ще не знала слова "літак", то вони мені – "москалька, москалька!".

Там була "хохолка", тут приїхала, стала "москалькою". Я стільки сліз тоді пролила, ви собі уявити не можете. Як мені було боляче, що я приїхала сюди, на свою батьківщину, і мене тут обзивають москалькою.

Три роки я була там. Потім батько отримав реабілітацію, йому зарахували весь підземний стаж в шахті, і він зміг вийти на пенсію. Вони приїхали сюди. Сестра там вийшла заміж і залишилася в Норильську. А батьки приїхали сюди, і ми жили в Раві-Руській.

Будинок наш розібрали, голова колгоспу розібрав, бо то була нова хата з дерева, і вивіз кудись. То ми винаймали таку кімнатку на одинадцять метрів квадратних. І втрьох в тій кімнатці були. Одне ліжко і друге, таке манюсіньке, я на тому маленькому, а мама з татом на більшому ліжку спали.

Цьоця Катруся, яка мене врятувала, як мене не примушувала, я ж не могла нічого їсти, я не звикла до натуральних продуктів. Мені все було жирним, вибачте, вертало все назад. Вона принесе молоко свіже, з-під корови, тепле, поки ще пінка є: "Ти маєш його випити!".

Примушувала пити свіжі, теплі яйця. Стояла наді мною: "Хочеш жити – пий!". І вона мене так силувала, силувала. І я віджила, почала рости, тому що маленька була на зріст, а вага була...

Моя двоюрідна сестра, яка мала два з половиною роки, важила так само, як я в мої одинадцять.

А тут, на свіжих харчах, я почала рости, і вже як батьки приїхали, я мала свій зріст. За три роки витягнулася, виросла. Батьки у мене високі. То вони мене не впізнали, як ми зустрілися.

Казали: "Боже, невже то наша дитина, невже то наша Талюся?".

Вони були надзвичайно побожні в мене. Мама казала, що то наша бабця вимолила, що ми всі четверо повернулися на рідну землю живими. Бабці, правда, вже не було, як я приїхала сюди, бабця померла скоріше. Я фактично зі своїх дідів і бабів бачила тільки одного дідуся.

Потім я закінчила школу, поступила в інститут. Таких, як я, в інститут не брали. Я так трошки покрутила біографією своєю, що народилася в Потеличу, до школи ходила там. Фактично частково це так і було. Я поступила в Політехнічний інститут і закінчила його. А вже потім, в 91-му році, як виробляли оті посвідчення для репресованих, наш профорг побачив те посвідчення і питає:

– А як же ж ти інститут закінчила?

А я кажу:

– Не натрапила на такого, як ти!