Австралійські українці у В’єтнамській війні
Народились у Німеччині, жили в Австралії, воювали у В’єтнамі на боці США. Матеріали австралійського національного архіву, реєстр ветеранів, журнали бойових дій розкривають крихти інформації про покоління українських мігрантів, яке було створене однією війною та потрапило на іншу.
Михайло Муц загинув у п'ятницю 13-го. Він був ще живий, коли ноші завантажували на борт санітарного "Г'юї", але після прибуття до 1-го австралійського польового шпиталю у Вунгтау медикам залишалось констатувати смерть.
Той невдалий бій відбувся на операції "Гоксбері". Патруль з 18 вояків зайшов у нібито покинутий в'єтконгівський польовий табір, коли раптом був обстріляний з підготовлених оборонних споруд. Півтори години австралійці без будь-якої вогневої підтримки намагались вибити противника з бункерів, поки той просто не розчинився у навколишніх джунглях.
Поле бою за "дигерами", але якою ціною? Патруль втратив половину особового складу: двоє загиблих, семеро поранених, один з яких невдовзі помер (то й був рядовий Муц)… найгірші втрати батальйону за першій рік на війні. У бункерах знайдено лише два трупи комуністичних вояків, судячи за спорядженням – з Північного В'єтнаму. "Їх там не було": Демократична Республіка В'єтнам тоді вперто не визнавала, що її регулярна армія воює на Півдні.
Про життя Муца відомо небагато. Народився 29 жовтня 1946 року десь в "Україні, СРСР", як вказують австралійські джерела. У 1950 році опинився в Австралії разом із батьком Іваном, матір'ю Ольгою, старшою сестрою Іриною та молодшим братом Миколою. Національність родини в іміграційних документах польська, але імена хлопців написані англійською саме в українських варіантах (Михайло/"Mychajlo" та Микола/"Mykola", а не Михал та Миколай), та й в часописі "Вільна думка" його згадано як українця. Призваний на військову службу в липні 1967 року.
У Південному В'єтнамі з травня 1968 року як піхотинець 7-го взводу роти C 4-го батальйону Королівського австралійського полку (КАП, загальне позначення австралійських піхотних підрозділів) до своєї загибелі 13 вересня 1968 року. Похований на українській ділянці Руквудського кладовища, Новий Південний Уельс. На церемонії поховання отець Іван Шевеїв заявив: "Ціною свободи в цьому випадку, як і в тисячах інших, є смерть… Люди в цій країні не розуміють цінність свободи, яку мають".
У тому вересні В'єтнамська війна забрала життя ще одного австралійського українця, але не в бою. 21-го числа у результаті випадкового вибуху міни M18 "Клеймор" загинув Майкл/Михайло Сукмановський, активіст пластового руху, який тільки-но прибув до В'єтнаму і знаходився у 1-му австралійському підрозділі поповнення, проходячи акліматизацію та підготовку. Біля меморіалу загиблим українським воякам поруч з церквою Покрови Пресвятої Богородиці в Аделаїді є дошка з написом англійською: "В пам'ять про Михайла Сукмановського, українського бойскаута, загиблого у В'єтнамі 12.1.1947 – 21.9.1968".
Сукмановський народився в німецькому місті Дельменгорст. Продивляючись вкрай скупі біографічні дані українських ветеранів австралійської війні у В'єтнамі, можна помітити, що більшість походить з Німеччини та Австрії. Наслідки Другої світової війни: у 1948-1952 роках до Австралії прибуло понад 20 тисяч українців, колишніх "Ді-Пі" або переміщених осіб, які втекли від радянської влади. Врятувавшись від комуністів у Європі, деяким довелось згодом воювати проти них в Азії.
Участь Австралії у в'єтнамських подіях можна назвати гучною, але досить обмеженою. Чисельність австралійського контингенту в Південному В'єтнамі не перевищувала 8 тисяч осіб. Фактично це була одна бригада, під контроль якої передали одну з 44 південнов'єтнамських провінцій, Фиоктуй на схід від Сайгону. Хоча в Австралії діяв військовий призов (до армії забирали тих військовозобов'язаних, чий день народження випав у лотерейному розіграші двічі на рік), кожен призовник мав право відмовитись від направлення у В'єтнам, а більшість і взагалі не відправляли туди.
Спочатку суспільство рішуче підтримувало війну; повертаючись додому, – на відміну від США, австралійці ротували свої підрозділи, – батальйони проводили урочистий марш по вулицях міст, і зустрічати їх приходило більше громадян, ніж на антивоєнні протести. Пропаганда комуністів зневажливо називала австралійських солдатів "найманцями", що невірно, хоча бажання укріпити політичні та економічні зв'язки зі Сполученими Штатами було однією з причин участі країни у війні.
Вояки Зеленого континенту, відомі як "дигери" або "анзаки" разом з новозеландцями, мали вже міцну військову традицію, використовували свою тактику, отримували військові медалі Великої Британії (до 1975 року в Австралії не існувало національної системи нагород) та були єдиними союзниками США, хто направив до В'єтнаму власні танки, бомбардувальники та військові кораблі.
Історія австралійських українців на полях боїв у Південно-Східній Азії донині не написана. Є мало фактів та багато простору для здогадок. Наприклад, рядовий Вільям Кметик. Народився у Німеччині 1945 року. Батьки – Йосип та Анна, у документах вказана українська національність. Воював у складі 1-го батальйону КАП з березня до жовтня 1968 року. Цей час та підрозділ говорять про те, що Кметик мав брати участь у битві за базу вогневої підтримки "Корал" 13-16 травня, одному з головних бойових зіткнень австралійського контингенту у В'єтнамі.
З двох спроб північнов'єтнамські вояки не змогли захопити базу, залишивши уздовж її периметру майже сотню трупів (і невідому кількість, як завжди, унесли з собою); у австралійців загинуло півтора десятки солдатів. "Корал" захищав весь 1-й батальйон, і Кметик повинен був знаходитись там, якщо не перебував у звільненні чи в шпиталі. До речі, у нього був тезко в американських військах, розвідник морської піхоти Джонатан Кметик з Канади, застрелений снайпером у 1967 році.
Як їх сприймати, ким вони були? Герої? 2-й лейтенант Джордж/Юрій Венгловський був нагороджений Воєнним хрестом (нагорода другого рівня для офіцерів), командуючи взводом у 7-му батальйоні КАП. 30 грудня 1970 року його підрозділ потрапив під вогонь противника з укріплених позицій. Венгловський особисто врятував двох поранених бійців, а потім навів ударні вертольоти на ворожі вогневі точки.
Вранці 16 січня 1971 року біля сумнозвісного гірського масиву Лонгхай настала черга австралійців влаштовувати засідку. Вояки Венгловського дочекались, коли два десятки нічого не підозрюючих в'єтконговців підійдуть ледь не впритул. Вибухнули "Клеймори". Комуністи втікли, залишивши п'ять трупів та криваві сліди, що свідчили про поранення ще сімох. Один з поранених встиг кинути гранату, вбивши кулеметника – його особистість підкреслює деяку "інтернаціональність" австралійської армії, ленс-капрал Ерік Галк'ярд був англійцем за походженням.
Жертви? Відомі загиблі – Муц, Сукмановський… та, певно, капітан Анатолій Даниленко, військовий радник, вбитий у бою на День АНЗАК 25 квітня 1968 року під час розвідувальної операції на ворожій території. В російських публікаціях його згадують як частину історії своєї іміграції, хоча за документами він мав змішане польсько-українське коріння. Були й поранені. 31 травня 1969 року вантажівка з відділенням штурмових піонерів 9-го батальйону підірвалась на двох мінах на дорозі, яку напередодні перевірили сапери. Сімох вояків поранено, трьох з них відправлено на лікування до Австралії, включаючи Богдана Гнатишина.
28 липня 1970 року танк "Центуріон" 1-го бронетанкового полку підірвався на протипіхотній міні; зрозуміло, танку нічого не сталося, а один з членів екіпажу Микола Харенко/Шаренко/Чаренко (його прізвище відоме тільки англійською мовою, "Mykola Charenko") отримав легке поранення та залишився в строю. Роман Дорощук, розвідник у 7-му батальйоні, дивом врятувався на операції "Кобург" північніше Сайгону в січні 1968 року. Черга з автомату Калашникова пройшла обабіч його голови. Одна куля пролетіла крізь тропічну панаму (австралійці зазвичай не використовували шоломи), вирвавши волосся та не зачепивши шкіру.
Не всі брали участь у боях. Костянтин Марченко походив з польського на той час Тернополя та вказаний в офіційній базі даних як ветеран – служив на флоті в екіпажі есмінця "Вемпайр", який у 1965-1966 роках двічі ескортував військовий транспорт "Сідней" до берегів В'єтнаму. Австралійці побоювались нападу на корабель китайських підводних човнів, та час показав абстрактність цієї загрози.
Деякі з мігрантів відчували себе українцями і намагались зберегти ідентичність. Деяким було байдуже. Борис Стасишин пережив масові розстріли в Луцькій в'язниці, куди потрапив як "ворог народу", був в УПА, а після переїзду до Австралії – священник. Його син Ігор, що народився у 1941-му ще на українській землі, пройшов В'єтнам у лавах 2-го батальйону КАП (1966-1967).
У четвертому томі Енциклопедії української діяспори згадується якийсь Ігор Стасишин, голова осередка Пласту в Брисбені та чільник українського футбольного товариства "Дніпро". З іншого боку, колишній капітан Волтер Шеппард (Володимир Шестопалов) зовсім заплутався у своїй біографії: "Я народився в Росії, але в інших таборах вважалось, що народився в Україні, а потім, щоб позбавитись росіян, які переглядали британські табори переміщених осіб та забирали своїх громадян, якось став поляком… для мене нема різниці". Втім, його іміграційна картка показує українську національність. Він служив військовим радником у підрозділах південнов'єтнамської армії у 1969-1970 роках та отримав поранення.
Залишилось надто мало документів та свідчень, які б дозволили встановити походження всіх австралійців з "характерними" прізвищами. Ось деякі солдати 5-го батальйону КАП на війні: Гонтар, Лапко, Сагайдак, Струшляк. Ким був командир відділення у 8-му батальйоні Джозеф Данилюк, якого поранено при підриві іншого вояка на міні 15 березня 1970 року? Чи то українець, чи то поляк (а поляків у В'єтнамі вистачало у складі як австралійської, так і американської армій). Народився він 1950 року в Австралії, тому іміграційної картки немає, а імена батьків не знайти. Отже, просто австралієць…
Рота D 4-го батальйону мала завдання прикривати вивід австралійського контингенту з Південного В'єтнаму та залишалась там останнім підрозділом "анзаків". Впоравшись з цим, вона відпливла додому на транспорті "Сідней". Корабель висадив пасажирів двома групами в Таунсвіллі та Сіднеї 9-12 березня 1972 року. Серед тих, хто повернувся з війни в ті дні, були українці Ярослав Дикий та Йосип Григорець (останній мав частково польське коріння). Для Дикого це стало подвійним святом, адже 10 березня йому виповнилось двадцять чотири роки.
