Інтрига їхньої смерті
Убивство відомого політика, полководця, монарха та й просто непересічної постаті завжди оточено таємницею, інтригою, різноманітними більш чи менш вірогідними здогадами й домислами. Уже ці обставини викликають підвищену цікавість до подій, що за ними стоять. Тому тема політичних убивств, котрі з плином часу набувають статусу історичних – вигідне поле для авторів, котрі беруться за неї.
Що читаємо: Махун С. "У тенетах загадкових політичних убивств. Від Генріха IV до Бандери та Кеннеді" – Київ, "Віхола". – 2024.
Убивство відомого політика, полководця, монарха та й просто непересічної постаті завжди оточено таємницею, інтригою, різноманітними більш чи менш вірогідними здогадами й домислами. Уже ці обставини викликають підвищену цікавість до подій, що за ними стоять.
Тому тема політичних убивств, котрі з плином часу набувають статусу історичних – вигідне поле для авторів, котрі беруться за неї.
Та існує ризик – скотитися до творення дешевих сенсацій. Цього, на жаль, не позбавлена більшість журналістів, що пише на історичні теми. У більшості своїй вони не мають ані відповідної освіти, ані ерудиції.
Про що ця книга
Сергій Махун, автор книги, про яку йдеться тут – щасливий виняток з цього правила. Журналіст із багаторічним стажем. Колишній редактор шпальт "Україна Incognita", "Історія і Я" в газеті "День", згодом – заввідділом історії та редактор шпальти "Архіваріус" газети "Дзеркало тижня". Позиціонує себе як "популяризатор історії".
Сергій сповідує суто науковий підхід до створення матеріалів, що стосуються минувшини, як вітчизняної, так і європейської й американської. Водночас даються взнаки багаторічні професійні журналістські навички роботи з інформацією. Звідси й походить "здоровий консерватизм", котрий Сергій Махун сповідує в роботі над своїми книгами.
Інакше кажучи, йдеться про "прискіпливе вивчення перевірених часом джерел і віднайдення в них важливих фактів і тем, здатних заграти новими барвами" (С. 9). Навіть у фахових істориків, котрі в більшості своїй далекі від популяризації своїх досліджень, це не завжди виходить.
У центрі уваги книги Сергія Махуна – загибель шістнадцяти постатей, чоловіків та жінок. Вони жили в різних країнах, мали різне соціальне походження, по-різному складалася їхня доля.
Одні стали відомими як каталізатори фундаментальних, нерідко революційних змін або реформ у різних сферах життя.
Це рівною мірою стосується, приміром, французького філософа й математика Рене Декарта (1596-1650), автора Гадяцької угоди 1658 року Юрія Немирича (1612-1659), Його Величності Генріха IV Французького (1553-1610), президентів США Авраама Лінкольна (1809-1865) і Джона Кеннеді (1917-1963).
Інші стали зразками військового таланту й водночас мілітарної затятості, котра далеко не завжди йшла на користь їхнім народам, як-то, генералісимус Альбрехт фон Валленштайн (1583-1634), Його Величність Карл ХІІ Шведський (1682-1718).
Треті прославилися своєю дивакуватістю чи то пак "тонкою організацією", котра прямо чи опосередковано призвела до їхньої загибелі. Таким був Людвіг ІІ Віттельсбах Баварський (1845-1886) і ерцгерцог і кронпринц Рудольф Австрійський (1858-1889).
Окремі розділи також присвячені знаковим постатям України ХХ століття – борцям за її незалежність: Симону Петлюрі (1879-1926), Євгену Коновальцю (1891-1938) і Степану Бандері (1909-1959).
Запитань більше ніж відповідей
Обставини загибелі деяких персонажів книги й досі не до кінця з'ясовані. Періодично до них повертаються історики, але з перемінним успіхом.
Не те щоби Сергій Махун намагається дати остаточні відповіді на всі загадки, пов'язані з насильницькою смертю цих історичних постатей. Скоріше, він наводить усі обставини, що викликають сумніви, максимально докладно. При цьому він обмежується деякими власними, дуже обережними міркуваннями та припущеннями, залишаючи такими чином право на остаточну версію читачам – кому й чому було вигідна смерть того чи іншого персонажу.
Приміром, справа про вбивство "доброго короля Анрі" – Генріха IV Французького. Герой-коханець, азартний гравець і – відважний полководець, справжній державний муж. Король відомий як реформатор, який прагнув, аби, за його словами, "у селянина щонеділі була курка в казанку".
Але головна його заслуга – забезпечення своїм підданим свободи віросповідання. Відповідний едикт був виданий королем у квітні 1598 року в місті Нанті. Едикт забезпечував права протестантській меншості у Франції й клав край попереднім війнам між католиками і протестантами-гугенотами. Це озлобило католицьких радикалів, у тому числі єзуїтів.
Генріх також зробив низку кроків до встановлення майже необмеженої влади монарха й цим налаштував про себе велику аристократію. Додати до цього вороже налаштований двір імперії Габсбургів. А ще його дружина Марія Медічі, яка втомилася від численних романів чоловіка.
Отже, зацікавлених в усуненні Генріха IV не бракувало. Проте питання, хто ж спрямував руку його вбивці, Франсуа Равальяка (1578-1610), який завдав королю два смертельних удари кинджалом, залишається для багатьох істориків і шанувальників короля відкритим.
Тим більше, що на допиті він нікого не видав, а майже всі матеріали слідства згоріли під час пожежі в 1616 році ("Чи не був це зумисний підпал?" - С. 33).
Універсальна й непересічна постать — військовий, математик, фізик, філософ, автор вчення про причинно-наслідкові зв'язки — це лише найменше, що можна сказати про Рене Декарта. У середній школі діти й досі вивчають його прямокутну систему координат. З 1649 року – придворний вчений шведської королеви Христини.
Вважалося, що вчений помер своєю смертю — нібито від пневмонії. Принаймні, донедавна так вважалося.
Але ця версія для багатьох видавалася небеззаперечною. Звертали увагу на напис на могильній плиті вченого, з якого випливало, що до його смерті доклалися заздрісні суперники.
Уже в 1980-х роках публіцист Ейк Пісо з Німеччини, нащадок медика XVII століття Вільгельма Пісо, розіслав відомим патологоанатомам країни опис хвороби Декарта, що містився у документах з його родинного архіву. При цьому він прибрав усі імена, зазначені в описі. Висновки фахівців виявилися сенсаційними — згідно з ними, Декарт помер від отруєння миш'яком.
Гіпотеза про отруєння була підтверджена і в 2010 році вченим Теодором Ебертом. Однак ім'я замовника вбивства залишається предметом гіпотез і припущень. Одні вважають, що ним міг бути канцлер Швеції Аксель Оксеншерна (1583-1654), котрий побоювався занадто сильного впливу Декарта на королеву Христину.
Інша версія, яку висунув Еберт, звинувачує в смерті вченого католицького місіонера в Швеції Жака Віоге, котрий вбачав у Декарті конкурента, – до того ж такого конкурента, що занадто вільно трактував католицькі догми.
Загибель Його Величності Карла ХІІ Шведського, "останнього вікінга", теж оповита таємницями і, за визнанням автора книги, й досі далека до завершення.
З документів, що збереглися, ніби все ясно: король загинув під час норвезької кампанії 1718 року від пострілу невідомого захисника обложеної шведами фортеці Фредрікстен: "Король начебто висунувся через бруствер, і в нього поцілила або куля, або ядро (на цьому спочатку наполягали члени комісії, яка вивчала ситуацію". (С. 105)). Куля точно увійшла в ліву скроню і вийшла з правої.
Проте спогади очевидців викликали сумніви. По-перше, занадто багато "лівих" людей крутилося біля тіла вбитого короля. По-друге, суперечливі свідчення Андре Сіг'є — особистого секретаря герцога Фрідріха Гессен-Кассельського. Через кілька років, будучи хворим, у стані марення він сказав, що вбив короля Карла. Однак під час зустрічі з французьким філософом Вольтером Сіг'є заперечував свою причетність до вбивства. Ні те, ні інше не визнається достатньо переконливим.
А професор Фріксель, який аналізував рештки короля Карла ХІІ, вже відкрито висунув припущення: "Можливо, смерть Його Величності є результатом ретельно підготовленого вбивства" (С. 107).
Майже всі історики, зайняті дослідженням життя Карла ХІІ і його епохи, визнають: король воював, виходячи не з державних інтересів своєї країни, а виключно зарази задоволення власних амбіцій. І цим поставив своє процвітаюче королівство, залишене йому попередниками, на межу зубожіння.
Хтозна, чи не керувалися ймовірні учасники ймовірного заколоту бажанням зупинити безсенсовні, за великим рахунком, війни, які вів їхній пан.
А може, в короля поцілив з відносно близької відстані якийсь невідомий норвежець з засідки, облаштованої за межами фортеці Фредрікстен.
Ну, і нарешті варто згадати найзагадковіше вбивство ХХ століття – вбивство президента Сполучених Штатів Америки Джона Кеннеді. Найзагадковіше – бо, як писав один з розслідувачів злочину, щонайменше 13 осіб, "які випадково заглянули за лаштунки трагедії в Далласі, померли насильницькою смертю, або попрощалися з життям за дуже загадкових обставин" (С. 273).
Поза тим, залишається відкритим питання про замовників – чи ними були босси мафії, чи агенти КДБ, чи нафтові магнати чи хто інший?
Називали навіть віце-президента Ліндона Джонсона (1908-1973), який обійняв посаду президента США одразу після вбивства свого шефа. Але це вже, гадається, точно "перебор".
Жінки: убивця і самовбивці
У розділі, присвяченому обставинам смерті французького вченого і філософа Рене Декарта автор докладніше зупинився на непересічній постаті свого часу, Її Величності Христині Шведській (1626-1689).
Цікаво вже те, що королева Христина була однією з трьох жінок, похованих у головній католицькій святині світу — соборі Святого Петра в Римі. До неї цієї честі була удостоєні лише маркграфиня Матильда Тосканська (1046-1115) і Марія Клементина Собєська (1702-1735) – онука короля Речі Посполитої Яна ІІІ Собєського.
При цьому сама королева Христина навряд чи могла служити взірцем тогочасного католицького так званого "благочестя".
З одного боку вона відома як жінка непересічного розуму – політикою і економікою країни цікавилася з юних літ, знала вісім мов (у тому числі давньогрецьку і латину), була відомою покровителькою митців і вчених (у тому числі згаданого Рене Декарта), колекціонеркою творів мистецтва, вміла фехтувати.
З іншого — славилася своєю екстравагантністю — подорожувала по Європі то в чоловічому, то в жіночому вбранні, мала кількох коханців і коханок. А одного свого фаворита, обер-шталмейстера Джованні Мональдескі (?-1657) наказала вбити за зраду довіри.
По-різному склалися долі решти героїнь книги, але всі вони мали спільний фінал – насильницьку смерть.
17-річна коханка Рудольфа Австрійського, баронеса Марія Вечера (1871-1889), котра, попри свій юний вік, уже мала декілька романів, разом з ним в один день наклала на себе руки.
Імператриця Єлизавета Австрійська (1837-1898), дружина імператора Австро-Угорщини Франца-Йосифа І (1830-1916), "найвродливіша жінка ХІХ століття, а також, можливо, найнещасніша" (С. 164) – була вбита маніяком-одинаком. Жінка, яка перебувала в постійному стресі через задушливу атмосферу віденського імператорського двору, рятувалася подорожами по Європі, котрі були більше сході на поневіряння. Тривалий час вона змушена була терпіти докори свекрухи — Софії Баварської (1805-1872). Зрештою –фактично зруйнований шлюб у 1885 році.
І все ж, "імператрицю Сісі" можна вважати якщо не авторкою, то співавторкою перетворення Австрійської імперії на Австро-Угорську. Зазвичай каталізатором цієї події вважають поразку Австрії у війні проти Пруссії в 1866 році, після чого угорська аристократія добилася у Франца-Йосифа рівних прав із австрійською.
Не відкидаючи цього фактору, автор книги звертає увагу на істотну роль, яку тут зіграло посередництво Сісі.
Не будучи угоркою за походженням, Єлизавета полюбила угорців. "І знать, і прості угорці відповідали Єлизаветі взаємністю, – зазначає Сергій Махун. – Створення двоєдиної Австро-Угорської монархії (угорці разом з австрійцями стали другою державотворчою нацією) в 1867 році Єлизавета вважала особистою перемогою" (С. 176).
При всьому тому, вона скептично дивилася на плід своєї перемоги. У своїх щоденниках, які вийшли друком у 1998 році, в 100-ту річницю з її загибелі, Єлизавета пророкувала скорий кінець імперії. Імператриця вважала її "старим дубом, уже готовим розвалитися на шматки" (С. 178).
Герцогиня Софія Хотек (1868-1914) запам'яталася в історії насамперед як морганатична дружина спадкоємця австрійського престолу, ерцгерцога Франца-Фердинанда Австрійського (1863-1914).
Одружившись на Софії, ерцгерцог позбавляв своїх із нею дітей права на імперський престол. Однак кохання виявилося вищим за все.
Гадається, вони були щасливими. І смерть свою зустріли в один день — 28 червня 1914 року.
Українські політичні вбивства
На відміну від згаданих у книзі убивств оповитих так чи інакше таємницями, з загибеллю українських діячів – Немирича, Петлюри, Коновальця і Бандери в принципі все, або майже все ясно. Проте майже повну відсутність таємниць автор успішно компенсує акцентами на неординарності цих особистостей.
Про трагічний фінал життя Головного Отамана УНР і лідерів українського національного руху написано багато. Хоча й щодо їхньої смерті залишаються загадки. Наприклад, досі невідомо, як склалася доля вбивці Бандери – Богдана Сташинського, чиї сестри, як виявляється, були задіяні в націоналістичному підпіллі.
Або як так вийшло, що ОУН – організація, створена колишніми бойовими офіцерами – не здогадалася подбати про створення відділу контррозвідки й створити у Євгена Коновальця ілюзію щодо нібито існування в підрадянській Україні самостійницького підпілля через агента "Валюха" – Василя Хом'яка.
Розділ про вбивство Симона Петлюри цікавий маловідомими деталями з біографії Головного Отаман УНР. З книги читач дізнається, що один з його дідів був співзасновником Іонівського скиту в Києві (взагалі родина Петлюр була дуже релігійною).
Автор також простежує шлях формування самостійницького світогляду Симона Петлюри.
Хоча іще в юності він прочитав брошуру Миколи Міхновського "Самостійна Україна", однак тривалий час залишався "автономістом". Його еволюція "відбувалася важко, її супроводжували помилки і вагання" (С. 203). Однак у підсумку сучасники характеризували Петлюру як "справжнього державного мужа з умінням поводитися з людьми, обернутись в трудних обставинах, підбадьорити серед бою, виказати особливу кмітливість" (Там же). Зрештою, він був одним з небагатьох зі свого соціалістичного оточення, хто розумів важливість створення української армії.
Петлюра й досі має репутацію постаті неоднозначної й суперечливої. Історики і сучасники закидали йому невміння розбиратися в людях, прихильність до соціалістичних догм, марнославство тощо. Це, однак, не є предметом розділу, який присвячений Головному Отаману.
Сергій Махун ретельно і вдало простежує формування образу Петлюри як людини-символа, культової постаті з трагічним фіналом. А також – обставин, на фоні яких складався цей образ. А це і бої проти більшовиків, і гостра внутрішня політична боротьба, і низка поразок на фронтах, і вимушений союз із Польщею ціною втрати територій, і неспроможність припинити єврейські погроми (хоча Петлюра ніколи не був антисемітом) тощо.
Однак найдраматичнішим, на наш погляд, є розділ, присвячений загибелі Юрія Немирича – шляхтича гербу "Клямри", канцлера спроектованого ним Великого Князівства Руського. Найдраматичнішим – бо на його прикладі, як писав Микола Костомаров, українці "показали, що вони неспроможні зрозуміти й оцінити цей продукт голів, які стояли вище від рівня цілого народу".
"Його недовге, але сповнене карколомних злетів і падінь життя нагадує про шлях, яким Україна могла йти до Європи", – не без жалю занотовує Сергій Махун (С. 80).
Автор згадує маловідомий факт походження роду Немиричів з бояр Новгородської республіки, знищеною московитами в XV-XVI ст.
Як і багато їхніх співвітчизників, предки Немиричів знайшли прихисток у Литві. Там вони обзавелися маєтностями й набули політичного впливу — не меншого, ніж Острозькі, Вишневецькі, Сапєги та інші.
Менш відомою є також згадувана в книзі участь Юрія Немирича у Смоленській війні 1632-1634 років.
Людина блискучої освіти, Немирич був єдиним серед шляхетсько-козацької еліти України XVII століття (та й протягом усієї історії української козаччини) випускником Сорбонни і магістром права. Саме Немирич є фактичним автором Гадяцької угоди від 16 вересня 1658 року.
У ній були детально прописані політичний устрій і базові права та свободи обивателів Великого Князівства Руського, котре, за задумом Немирича та гетьмана Івана Виговського (1608-1664), мало стати частиною оновленої "Речі Посполитої трьох народів".
І якщо вже говорити про "першу українську конституцію" (точніше, конституційний акт – бо це дещо різні речі), то такою стали саме Гадяцькі пакти. Немирич на півстоліття випередив мазепинця Пилипа Орлика з його "Договорами і постановами".
За Гадяцькими пактами, хоча й урізаними, Україна жила близько року. А "конституція" Орлика так і залишилася мертвонародженою дитиною української правничої думки XVIII століття.
У 1659 році Юрій Немирич загинув на Чернігівщині від рук черні, нацькованої промосковським політичним крилом Гетьманщини. Не збагачене інтелектом тодішнє "українство" вважало, що мати далекоглядний розум і системне мислення – значить "запродати Україну ляхам". Канцлера Великого Князівства Руського, за тодішнім висловом, "рознесли на шаблях"...
Фраза: "Перше питання, над якими я міркував, звучало так: описані злочини — результат політичної боротьби, ідеологічних і релігійних розбіжностей, економіки, яка летіла у прірву, чи лише спроба залишити кривавий "слід в історії"? Схиляюся до думки, що просто так у світі нічого не відбувається"
