Омофор єднання. Чому порятунок Царгорода від русів став святом для киян і українців загалом
Як виникло церковне Свято Покрови й чому воно стало святом військових.
Стаття була опублікована на сайті kyiv24
Свято Покрови – одна з найулюбленіших світ українців, до того ж свят справді народних і при цьому нерозривно пов'язаних із вітчизняною історією, військовою насамперед, - на дарма одночасно ми відзначаємо і День українського козацтва, і День Української повстанської армії, і врешті-решт День захисників і захисниць України. Власне, Покрова Богородиці – це саме символ захисту, оборони, а сама Божа Матір у християн - чи не найголовніша захисниця, охоронниця вірних та й людей загалом.
Але цікаво, що за своїм походженням це свято з Україною прямо нібито й не пов'язане – усі події, які сприяли його виникненню, відбувалися по інший бік Чорного моря, в Константинополі (або ж, якщо йти за традицією наших літописів, у Царгороді). Який тоді був столицею Візантійської, а за її власною назвою - Ромейської імперії.
З часу перенесення столиці імперії на береги Босфору до Нового Рима (ще одна, і насправді офіційна назва Константинополя) звозили численні пам'ятки та християнські реліквії. Був серед них і одяг Богородиці – риза. З часів імператора Лева I Великого (V століття) її зберігали у Влахернській церкві, зовсім недалеко від міських мурів (але, що важливо, все ж у місті) та затоки Золотий Ріг.
На початку VII століття імперія пережила одну з найглибших внутрішніх криз у власній історії. Послаблення держави скористалися й зовнішні вороги. Зі сходу тиснули перси, з північного заходу – авари, які об'єднали під своєю владою численні тюркські та слов'янські племена (слов'яни, втім, спустошували візантійські землі і за власною ініціативою). Влітку 626 року аварський володар - каган - з величезним військом підступів до мурів самого Константинополя. Протилежний берег Босфора в цей час зайняли перси – тож столиця імперії опинилася в блокаді.
Оскільки з суходолу місто було добре захищене, каган наказав слов'янам на човнах атакувати його з боку Золотого Рогу – в тому місці, де мури підходили до затоки впритул. Нападникам вдалося висадитися на берег і навіть відтіснити оборонців до ближчої церкви – ним виявився саме Влахернський храм. Проте неузгодженість дій нападників, які не завжди розуміли мову одне одного, врешті-решт дозволила ромеям заманити їх у пастку та значною мірою перебити. Тих же, хто врятувався, роздратований каган наказав… стратити та насадити їхні голови на списи. Можливо, намагався налякати оборонців, але жахлива картина навпаки надихнула їх на контратаку – після якої авари вирішили за краще взагалі піти від Константинополя.
Місто було врятоване, а оскільки вирішальний бій відбувався біля Влахернської церкви, то його мешканці були впевнені – врятувала їх риза Богородиці, що знаходилася у храмі. Під враженням від цієї події Георгій Пісіда склав невдовзі перший акафіст Божій Матері. А коли за рішенням шостого вселенського собору була відкрита її усипальниця, знайдені в ній пояс та накидку, також перенесли до Влахерн. Саме цю накидку і називають покровою або ж омофором.
Через півстоліття до міста підступили нові вороги - цього разу араби, і містяни зібралися на молебень у церкві – рятувальниці , в присутнього на службі святого Андрія Блаженного сталося видіння. Він раптом побачив Богородицю в сонмі янголів і святих, яка молилася за мешканців Константинополя, а після молитви зняла свій омофор та накрила ним присутніх у храмі. Нападники і цього разу були змушені відступити до того ж сталося це в день свята Успіння Діви Марії. Ще й втратили свій флот у бурі, яка несподівано здійнялася у морі – візантійці знову ж таки дякували за це Божій Матері.
Іноді, щоправда, видіння Андрія Блаженного датують Х століттям - правлінням імператора Лева VI Мудрого. Але це припущення є пізнішою реконструкцією. Дослідники, зокрема, спираються на досить пізню появу житія цього святого. Проте у самому житії йдеться, що Андрій був сучасником іншого імператора - Лева І Великого, того самого, за правління якого до Влахерн перенесли ризу Богородиці.
Анахронізмом це твердження вважають, зокрема, тому, що омофора Богородиці в цей час у Константинополі ще не було (лише риза), та й великі облоги міста не траплялися. Проте й за Лева VI грецькі джерела не згадують жодної облоги візантійської столиці (в руських літописах, щоправда, йдеться про похід князя Олега, але його датування є загалом непевним, а опис більше нагадує казку). Натомість остання арабська облога - справді велика і виснажлива - припадає на правління ще одного тезки цього імператора, Лева III Ісавра. Тож датування подій 717 або 718 роком видається щонайменше логічнішим.
Що ж до 1 жовтня – як дня, коли сталося диво з омофором – то це також радше данина традиції. Адже між ним і відступом нападників у серпні мало б минути цілих десять з половиною місяців. Втім, у житії Андрія Блаженного йдеться лише про те, що видіння з'явилося о четвертій годині ночі, без уточнення числа. А першим про жовтень згадав у своїх "Житіях святих" Дмитро Туптало – аж в XVII сторіччі (він, між іншим, був і автором припущення про життя Андрія за часів Лева VI).
Прискіпливі дослідники звернули увагу, що 1 жовтня традиційно відзначали день пам'яті Романа Солодкоспівця. Цей святий жив на межі V та VI століть, служив у Влахернській церкві та був автором численних гімнів Богородиці - завдяки дивовижному втручанню якої, за легендою, і отримав неймовірний за красою голос. Зображення Романа можна побачити й на багатьох "покровських" іконах – зазвичай його малювали біля амвона із довгим сувоєм в руках. Тож цілком можливо, що образи двох святих просто злилися між собою, і день їхньої пам'яті став "спільним".
Хай як там було, але після того, як Діва Марія аж двічі, на переконання мешканців Константинополя, врятувала їхнє місто, - не варто дивуватися, що в 860 році, коли під царгородськими мурами з'явилися чергові нападники, патріарх Фотій вирішив саме до неї звернутися за захистом. З ризою та іконою Богородиці владика обійшов межі столиці, а за літописними повідомленнями навіть вмочив їх у водах Золотого Рогу. І нападники відступили! Цього разу, щоправда, із здобиччю, бо досить довго грабували околиці, ще й отримали чималенький викуп від мешканців столиці.
Цікаво, що у 860 році Константинополю погрожували… руси. А якщо вірити вітчизняним літописам (вони щоправда плутаються у датуванні події), очолював їх київський князь Аскольд. Щоправда, грецькі джерела не згадують ані імені князя, ані Київ як відправну точку його походу, тож цілком можливо, що літописець "доповнив реальність", ототожнивши нападників з киянами.
В тому, що Богородиця рятувала столицю імперії саме від русі, нащадки якої тепер вшановують свято Покрови, є, звісно, певна іронія долі. Проте, якщо вірити літописам, з новонавереними християнами траплялися і не такі дива. А руси – за свідченням Фотія – охрестилися вже невдовзі після того, як пішли з-під Константинополя. З іншого боку, в подальших переказах русів почали згадувати, так би мовити, "за компанію" і серед нападників VII сторіччя, і серед сучасників Андрія Блаженного (отут стала в нагоді літописна розповідь про похід Олега) – фігурували у всіх цих історіях вони, звісно, як язичники, які ще чекали на "просвітлення".
З іншого боку і бурю, яка знищила кораблі арабів у 718 році, почали іноді згадувати в оповідках про аварську, а ще частіше – про руську облогу. Подейкували навіть, що море "закипіло" одразу після того, як риза Божої Матері торкнулася води, хоча ні про що подібне патріарх Фотій – який був не просто свідком події, а й тримав у цей час ризу в руках – не згадував. Для нього дивом був вже сам порятунок столиці від варварів.
Цікаво, що свідчень про існування якогось особливого дня для вшанування саме покрови Богородиці у Константинополі в тогочасних грецьких джерелах так і не знайшли. Перший натяк на те, що він таки існував і лише згодом був запозичений Руссю, датована аж XV століттям та належить Пахомію Логофету. Але його слова можна сприймати хіба що на віру… Втім, якщо свято і справді було запроваджене, це цілком могло статися за правління Лева VI, що хоч так може отримати "почесне місце" у всій цій історії.
З остаточним утвердженням у Києві християнства вшанування Божої Матері поширилося й на Русі. Перша кам'яна церква – Десятинна – досить швидко була освячена на честь Успіння Богородиці. Образ Оранти став центральним у Софії Київській. Що вже казати про популярність ікон із зображенням Божої матері. Але й на наших землях окремого дня для вшанування Покрови за часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого не було. Воно й не дивно – навіть за цих, вже цілком християнських володарів походи проти Візантії все одно сприймалися насамперед як звитяги. Та й князі продовжували себе ототожнювати не з оборонцями Царгорода, а з їхніми супротивниками – своїми співплемінниками.
Останній напад русів на Константинополь, який відбувся за часів Ярослава, був, щоправда, невдалим. Вже невдовзі з Візантією знову уклали мир, і свого п'ятого сина Всеволода київський володар навіть одружив на грекині (щодо її імені дискусії тривають і досі, але в тому, що вона належала до впливової царгородської родини Мономахів, сумнівів нібито немає).
Цілком можливо, що дружина познайомила чоловіка та інших Ярославичів із звичаями і традиціями імператорського двору – серед яких могли бути й ті, від яких не залишилося згадок у письмових джерелах (і не лише тому, що вони були якимись таємними, іноді не залишається описів навіть цілком рутинних речей – саме тому, що їх вважають рутиною). І вже точно безсумнівним є її вплив на виховання власного сина, Володимира. Навіть його прізвисько повинно було підкреслювати, яке значення для цього князя мала візантійська традиція – і політична, і культурна, і церковна.
Показово, що саме Володимиру Мономаху належить молитва, що зберіглася завдяки літописам і в якій – чи не вперше у вітчизняній історії, але при цьому кілька разів! – згадана Покрова Богородиці, яка захищає "Град свій". Чи могла за цим визначенням ховатися столиця Візантії? Навряд чи. Володимир міг згадувати – і в молитві до вищих сил, і в розмові з синами лише свою столицю. Тобто Київ. Або ж цілу Русь, втілену у Києві – його власному "царгороді", якщо вже використовувати такі асоціації.
І це була показова зміна. Тепер князі ототожнювали себе не так із "звитяжними" попередниками, які "воювали Константинополь", як із "смиренними" візантійцями, "громадянами" християнської держави, що перебуває під захистом Божим і омофором Богородиці. Власне, в цьому можна побачити й ознаку того, що Русь остаточно ставала такою ж християнською державою, як Візантія. І подібно до імперії ромеїв мала відбиватися від ворогів – язичників, якими донедавна були й руси. Не дивно, що в цей час і походи проти половців набули рис хрестових походів – цьому сприяв все той же Володимир Мономах.
Вшанування Покрова Богородиці в цим умовах набувало зовсім іншого сенсу – і духовного, і навіть політичного. В уяві вірних Діва Марія накривала своїм омофором і Київ, і усю Русь як громаду вірних, об'єднаних у спільній молитві. Так само як раніше брала під свій захист константинопольців, які стали свідками дива, зібравшись на молебень у Влахернській церкві. День вшанування Покрови – навіть якщо він і не був внесений за часів Мономаха до "офіційного календаря" (хоча деякі дослідники вважають, що таки був внесений) - ставав не лише церковним, а й громадським, державним святом, демонстрацією єдності у Христі і вірності власній землі.
Досить поширеною – насамперед в російській літературі – є версія, що свято Покрова запровадив не Володимир Мономах, а один з його онуків, Андрій Боголюбський – той самий, з іменем якого історики XIX сторіччя пов'язували плюндрування Києва у 1169 році. Проте вже сам цей акт був прямо протилежний тим сенсам, які в згадки про Покрову вкладав його дід, - адже створена ним коаліція атакувала місто, що перебувало під омофором Богородиці, ламаючи водночас єдність громади, плекати яку закликав своїх нащадків Володимир Мономах.
Якщо Андрій і намагався запровадити новий культ, то культ радше династійний, сімейний, в якому Покров Богородиці мав накривати собою навіть не увесь рід нащадків Володимира Великого, а лише одну з його гілок, що відтак оголошувалася "обраною" - і в стосунках з родичами, і у відносинах з власними підданими, й у ставленні Залісся до Русі. По суті йшлося про привласнення та свавільне "перепрошивання" на свій лад київської спадщини, на той час навіть не до кінця сформованої. Так само, як це сталося з крадіжкою Вишгородської ікони Божої Матері, що раптово стала Володимирською та була "примучена берегти" династію заліських володарів.
Натомість у землях Русі "громадська" традиція у вшануванні Покрови була збережена та розвинута – і при цьому не насаджувалася "згори", а природно "просочувалася" у народне середовище. Богородиця залишалися (а іноді й ставала, звісно, - там де, в давнину цей культ не встиг набути поширення) "захисницею громади" - подібно до того, як Оранта навіть у зруйнованій Софії сприймалася як захисниця Києва, і містяни вірили, що поки стоїть ця "непорушна стіна" - живе й їхнє місто.
Звісно, культ Бородиці та її Покрову підтримувався й князями – як Рюриковичами, так і Гедиминовичами. При цьому навіть у XV сторіччі, за доби "Олелькового ренесансу" іконографія зберігала риси, закладені ще за часів Володимира та Ярослава, а тогочасний образ Богородиці, встановлений в Успенському соборі Лаври до дрібниць повторює софійську Оранту.
Втім, риси Оранти вгадуються і на найдавнішій із збережених до нашого часу ікони Покрови. За козацьких часів цей образ був доповнений іншим (цей варіант називають "всіх скорботних радість") – в якому Богородиця накриває вірних не лише омофором, а власними руками, немов обіймаючи – як справді турботлива мати. Іноді серед гурту "дітей божих" ми можемо побачити церковних ієрархів та гетьманів – так само як в пізніших іконах можна "зустріти" і королів, і замовників рангом куди нижчих.
В козаків свято Покрови стало одним з найулюбленіших. Більшість їхніх церков були саме Покровськими. В день свята, 1 жовтня відбувалася Головна, або ж Генеральна рада – традиція, що зберігалася і за часів Гетьманщини, коли в зборах брали участь представники й інших верств народу. Але головне – козаки зберегли давнє розуміння Покрови, як свята єднання громади. Звісно, в їхньому випадку йшлося вже не про Київ і тим більше не про Константинополь, а про Січ.
Згодом це уявлення – цілком природньо - поширилося й на Гетьманщину, яка по суті була все тією ж козацькою громадою, але збільшеною до розмірів країни. Така "оптика" цілком відповідала духові часу. Власне, і ціла Річ Посполита тоді сприймалася не стільки як держава в сучасному нам сенсі, скільки як велика "шляхетська громада", що свідомо уподібнювала себе римській "республіці" - спільноті вільних громадян.
З іншого боку, оскільки в обох випадках ішлося про спільноти станові, а козацтво, як і шляхта, було станом військовим, то й Покрова швидко перетворилася на свято козаків як окремого стану, а потім і на свято військове (хоча й ніколи не було "професійним" в радянському значенні цього слова, на кшталт "дня шахтаря" чи "дня вчителя") – і в цьому сенсі зберегла свій статус навіть у модерній Україні. Попри те, навіть, що історію українського війська вже традиційно починають саме з походів русів на Константинополь.
