Отруєння. Фрагменти книжки Віктора Ющенка"Недержавні таємниці. Нотатки на берегах пам’яті"

"Мене вже кілька разів питали журналісти, чи знаю я, хто мене отруїв. Так, я знаю. І він знає, що я знаю".

Віктор Ющенко, Президент України у 2004-2010 роках

З люб'язного дозволу автора та видавництва "Фоліо" публікуємо фрагменти розділу книжки Віктора Ющенка "Недержавні таємниці. Нотатки на берегах пам'яті", що вийшла друком у 2014 році. Розділ "Отруєння" присвячений драматичним подіям, які сталися 20 років тому – у вересні 2004 року.

Я не планував і не хотів вечеряти з керівництвом Служби безпеки того дня. 5 вересня 2004 року була неділя. Але для мене це був повноцінний робочий день. Тривав передвиборний тур. І він забирав усі сили.

Того дня Красна площа у Чернігові була наповнена по самі вінця. Преса потім писала про 15 000, але з трибуни видавалося, що перед тобою — ціле людське море. Питали про підвищення зарплат і пенсій, про які влітку заявив уряд.

Тоді я мав відчуття, що можливості для зростання соціальних виплат були значно більшими. Адже, якщо я не помиляюся, за прогнозом до кінця року економіка зростала десь на 12—13 %, а у бюджеті було заплановано тільки 4 % — отже, були резерви, які проходили повз нього.

Саме про економічні складники і майбутні зміни до бюджету йшлося на тому мітингу: Чернігів цікавився цілком земними речами.

Того дня газетярі помітили мою схвильованість, яка, на їхню думку, дещо контрастувала із впевненими інтонаціями промови. Хвилювання дійсно було і мало підстави: мама потрапила в лікарню з інфарктом, і я подумки час від часу повертався до неї. Вочевидь, це було помітно неозброєним оком.

Важкий день добігав кінця…

(…)

Жванія того вечора був нестерпний. Його просто трясло. Дехто потім розповідав, що він на капот лягав, тільки б ми нікуди не завертали з дороги на Київ, але це радше гіпербола, художнє перебільшення.

Правдою було те, що Давид був того вечора дуже настирливий, він просто щохвилини повторював: нам треба їхати до Сацюка. Мене ця нав'язливість почала трохи дратувати. Вечір, неділя, вихідний день — це було просто безбожно: проїхати пів-України у передвиборному турі, відпрацювати повноцінний робочий день у Чернігові і тепер на ніч їхати на якусь зустріч!

Давид сідає поруч і крутить свою пластинку. Я довго пручався цьому рішенню. Але потім усе-таки зламали мене аргументами: треба поїхати, бо це Служба безпеки, треба підтримувати якийсь діалог з ними.

Я не можу сказати, щоб у той вечір були нагальні, термінові питання для обговорення.

Проте тоді керівництво СБУ грало роль "поштової скриньки": президент Кучма з опозицією спілкувався через спецслужби. Якщо треба було донести якусь позицію президента, щоб потім не було жодних посилань чи згадок, що він спілкується з опозицією, тоді це послання транслювали або через голову СБУ Ігоря Смешка, або через котрогось з його заступників.

Отже, це був один з голосів Кучми, й ігнорувати його взагалі-то було не бажано. Потрібно вислухати: може, почуєш щось важливе.

Влітку кілька керівників мого штабу отримали попередження про те, що на кандидата в президенти Ющенка варто чекати замаху. Попереджень була маса.

Нібито була зустріч з якимсь колишнім представником спецслужб, мовляв, будуть пробувати труїти, буде підрив вибухівкою, буде снайпер.

Треба згадати атмосферу того часу: було постійне відчуття, що бал править беззаконня. Якісь попередження звучали через кожну другу розмову. До таких розмов я ставився серйозно, але це не було чимсь блокуючим волю: врешті-решт, частина подібних мессиджів могла бути саме спробою залякати.

З іншого боку, один дивний інцидент я вже пережив влітку. І це був очевидний замах на життя.

* * *

Херсонські степи пласкі як стіл, і дорога на Новоолексіївку була прямою, з хорошим покриттям та гарною перспективою огляду. У машині ми розсілися як зазвичай: я за кермом, а решта троє, з яких один охоронець, — на пасажирських сидіннях. За нашою машиною їхало ще декілька. Бачу: перед нашою колоною іде КамАЗ із довгим причепом.

КамАЗ рухався зі звичайною швидкістю 70—80 кілометрів на годину. Я приймаю ліворуч і починаю його обганяти далеко за осьовою по протилежній смузі. Наближаюся десь до його кабіни по лінії обгону, між нами десь півтора метра, і він раптом бере ліворуч зі своєї полоси і притискає мене просто до обочини протилежної полоси, де асфальтове полотно закінчується і травичка починається. І це не був якийсь повільний рух — він зробив дуже різкий маневр.

Я теж взяв різко ліворуч. Гальмую. Він мене випереджає. Я виїжджаю з тієї трави, від'їжджаю до осьової, знову роблю уже другу спробу обгону. Він знову повторює свій маневр. Я знову притискаюся до обочини і розумію, що це вже не випадковість — це вже очевидна й очікувана агресія!

У мене тоді була Volvo-940, а це дуже маневрена машина. І ось на останній спробі він наблизився втретє. Проте у мене був запас місця і потужності для маневру, корпуси машин зрівнялися, і мені вдалося його обігнати.

У такій ситуації охорона вимагає найшвидшої евакуації з місця події. Я мусив якнайшвидше поїхати. Про усі подальші розбори польотів, коли охорона, яка їхала у хвості колони, примусила той КамАЗ зупинитися, я знаю вже виключно з розповідей.

На власні очі мені того не довелося бачити. Мені розповідали, що водій КамАЗа виявився дуже підкованим юридично і почав цитувати Конституцію, щойно хлопці з охорони відкрили двері кабіни. Наскільки я пам'ятаю, у тій ситуації досить дивно повелася міліція, яку викликали на місце пригоди. У водія КамАЗа не взяли жодних показів, тестів на алкоголь, а майже відразу відпустили.

У тодішніх обставинах історія з КамАЗом набувала геть іншого, аж ніяк не безневинного звучання. Я добре пам'ятав аварію, у якій загинув В'ячеслав Чорновіл: його автомобіль зіткнувся на нічній дорозі з вантажівкою саме цієї марки. Преса писала про ще кілька подібних випадків. Але влаштовувати щось подібне серед білого дня?!

Вочевидь, що це був якийсь дуже дивний спосіб замаху. Але влада тоді тільки таке і робила: самі дивні речі. До Кіровограда заїжджаєш — там просто на твоїх очах плити знімають на площі, де має бути мітинг. Їдеш у бік Волині — хтось розсипає на дорозі шипи біля залізничного переїзду.

Весь час доходило до якогось абсурду: кілька разів у різних містах на майдани, де ми мали виступати, хтось запопадливий привозив пересувний звіринець. Мені здається, що я бачив його кілька разів. Якщо це був один і той самий, виходить — його возили за мною?!

Потім, уже восени у Харкові, на площі, де я мав зустрічатися із харків'янами, розгорнули виставку сільськогосподарської техніки: комбайни, плуги-борони і бозна-які сівалки-віялки. Знавці місцевої старовини кажуть, що це була перша й остання в історії Харкова подібна виставка на цьому місці. Отже, передвиборні дороги довгі. Та куди б ти не приїхав — весь час зустрічаєшся з абсурдом, організованим владою.

3—4 серпня — Одещина: Ізмаїл та околиці.

6—7 серпня — Запоріжжя: Михайлівка, Василівка, Бердянськ, Луначарськ, Мелітополь, Кирилівка та інші менші та більші містечка.

8—9 та 17—18 серпня — Крим: Керч, Щолкіне, Феодосія,

Гвардійське, Роздольне, Міжводне, Чорноморськ та Євпаторія.

11 та 12 серпня я був на Херсонщині. Саме 12 серпня і трапився епізод із КамАЗом. Поза тим інцидентом відбулися мітинги у Скадовську, Цюрупинську, Чорнобаївці та інших містечках.

14—15 серпня — поїздка по Миколаївській області: Первомайськ, Вознесенськ, Баштанівка, Новий Буг, Нова Одеса, Мигія...

21 серпня — Сорочинський ярмарок на Полтавщині.

22 серпня я сів у поїзд і приїхав до Дніпропетровська. Після Дніпропетровська були Верхньодніпровськ, Вільногорськ, Жовті Води.

Після Дня Незалежності був тур до Рівненської та Київської областей. Переяслав-Хмельницький, Бровари, Вишгород, Ірпінь, села навколо столиці — здавалося, що з Києва до них рукою дістати, а у деяких місцях казали, що я був першим кандидатом, який доїхав до них у село чи містечко.

Потім — Донеччина і Луганщина, Поділля та Полісся. У Хмельницькій області наша команда мала передвиборні мітинги у Кам'янці-Подільському, Теофіополі, Волочиську, Городку, Красилові, Шепетівці, Ізяславі, Славуті та Нетешині.

За місяць я проїхав пів-України. Бувало і так, що протягом дня ми проводили п'ять передвиборних мітингів і зустрічей.

Атмосфера навколо туру надто часто була хуліганською: то на приміщенні, яке ми орендували для прес-конференції, — амбарний замок, а директор розповідає про погрози з Києва, то на площі — той самий пересувний зоопарк і сцену забороняють поставити. Уся кампанія відбувалася у хвилях брехні, які линули з усіх телеканалів. Це все насправді виснажувало.

І ввечері 5 вересня, повертаючись з Чернігова до Києва, я цілком відчував цю втому.

* * *

Втома була абсолютною. А до втоми Катя весь час телефонує та питає, чи скоро буду? Тобто якби не Жванія, якби його настирливість була на одну десяту долю меншою, я б не поїхав на ту зустріч.

На дачу Сацюка ми доїхали вже по одинадцятій вечора. Зустріч почалася несподівано: голова СБУ дає мені якийсь пакет. Я відкриваю його, а в пакеті — Катин американський паспорт.

За кілька тижнів до нашого із нею знайомства у 1993 році Катя зі своєю приятелькою, адвокаткою Валентиною Теличенко, пішла повечеряти, або, як вона каже, — "на чай". І під час того чаювання у неї вкрали сумку, в якій знаходилися якісь документи та паспорт. Папку, яка лежала у сумці, за кілька днів знайшли порожньою, без жодного документа. Міліція, принаймні, стверджувала саме так.

Отже, зустрічаємося, і Смешко із багатозначною загадковістю повертає цей паспорт. Це читалося, як певний жест: ось, дивіться, вона загубила, а ми знайшли... Чи якась спецоперація була у 1993 році? Чи спецслужби мали намір колись тим паспортом скористатися у своїх цілях, для якоїсь компрометації, якщо він лежав у СБУ аж 11 років?

Цей контекст залишився незрозумілим, врешті-решт, робота у них така була — інтриги плести. Проте у той момент це читалося, як жест примирення, жест доброї волі: повертаємо і для якихось компрометуючих спецоперацій використовувати вже не збираємося. Так почалася наша зустріч.

(…)

Зміни у бік диктатури відчувалися у тому, як відбувалася виборча кампанія. Зустрічі з виборцями відбувалися не у заявлених, орендованих заздалегідь приміщеннях, а деінде, бо ці зустрічі зривала влада. Опозицію блокували в інформаційному просторі: телебачення у своїх програмах згадувало опозиційного кандидата у 10 разів рідше, ніж провладного, і майже завжди — у негативному контексті.

Це все починалося від рівня обласного каналу та закінчуючи столичним телебаченням. І всі ниточки вели високо вгору. Усі ці провокації з КамАЗами, шипами на дорозі — неможливо було повірити, що подібні операції хтось міг здійснити без відома міліції та місцевої влади. І тим більше неможливо повірити, що СБУ нічого не знала про це.

Тому для мене та зустріч була можливістю отримати якийсь зворотний зв'язок. А окрім цього — спробувати через Смешка передати сигнал президенту Кучмі: я був украй незадоволений тим, що відбувалося в країні, в її інформаційному просторі, та багатьма іншими проблемами, які витікають із поняття диктатури.

Вочевидь, голова СБУ у системі взаємин із президентом не був тією людиною, що самостійно могла приймати рішення. Смешко мав функцію ретранслятора, передавача у наших комунікаціях із Кучмою. Щоправда, згодом, під час Помаранчевої революції він розпочав подвійну гру. Але тоді я сприймав його саме у ролі комунікатора із президентом. І тому висловлював йому свої претензії щодо політичної ситуації, що склалася на початок вересня 2004 року.

Що ще можна сказати про цю зустріч?

(…)

Розмова зі Смешком та Сацюком була досить довгою: йшлося про виборчу кампанію, про моменти, які дискредитували поняття рівних можливостей для усіх кандидатів, а це дискредитувало виборчу кампанію як таку.

Господарі пригощали. На столі стояли якісь салати. Столик був невеликий, усе було заставлене полумисками та тарілками. Потім подали гаряче і той злополучний плов. Це була, здається, єдина страва, яку подавали порціями. Можливо, отрута була саме у плові. Слідство розробляє цю версію. Проте жодного специфічного чи просто незвичного присмаку я за тією вечерею не відчув.

Ми сиділи в альтанці на вулиці. Осінь нагадала про себе нічним холодом. Спочатку з дому винесли якісь курточки, а тоді вже Сацюк запросив у будинок. Там на маленькому столику подали кавун і диню... Саме у цей момент у мене почала боліти голова.

* * *

Сказати, що до цього у мене часто боліла голова, я не можу — вона до цього майже взагалі ніколи не боліла. Я не терплю пігулки, у мене нема ставлення до них, як до чогось рятівного, лікарські засоби завжди знаходилися від мене на далекій дистанції. Десь хвилин двадцять я терпів. Потім сказав господарям зустрічі, що вже мушу їхати...

Тоді у хаті вони попросили сфотографуватися. Я добре пам'ятаю цей момент: золочений диван якоїсь строкатої рожево-червоної кольорової гами, столик із наїдками перед ним, Володимир поклав мені руку на плече, а Ігор сидів далі, з іншого боку дивана.

Сфотографувалися. Ця фотографія потім багато разів з'являлася у пресі.

Було близько другої ночі. Сіли у машину, їдемо... Біль посилюється, голова уже просто розколюється. В машині була аптечка, але я вирішив доїхати додому. У Каті є такі пігулки, такі блакитні капсули "Ібупрофену", які я раз чи два до цього вживав, і вони за чверть години у таких ситуаціях зазвичай спрацьовують дуже ефективно.

Але біль був неймовірний! Нічого подібного у мене ніколи не було: гострий, колючий, пульсуючий біль стискає голову, не відпускає... Я виходжу з машини, підіймаюся додому.

Відкриває Катя. Ми швиденько цілуємося. У цей момент вона каже, мовляв, у тебе якийсь металевий присмак. Я якось віджартувався, не сприйняв це як загрозу, на яку варто зреагувати. Тоді я віддаю їй той старий паспорт. На Катю ця "знахідка" справила величезне враження. Потім вона переосмислила цей "дарунок", як прозорий натяк.

Минає час — Катині "чарівні" пігулки не діють.

Спочатку Катя дала одну. Лягли. Година минула, потім іще одна — наближається четверта ранку. Біль тільки посилюється. Катя дає другу — це вже коняча доза. Жодного ефекту пігулки не дають, мене починає нудити, а біль починає від голови поширюватися уздовж хребта.

І відчуття такі, що від хребців в усі сторони по спині немов ножами тебе ріжуть: спалахи болю уздовж хребта... Спалахи... Ніби чимсь гострим, якимись кинджалами чи багнетами хтось тебе в спину б'є.

Я став на коліна і на лікті. У такій позі простогнав, допоки не приїхала "швидка". Спочатку приїхала з обласної лікарні. Лікарі їхали більше години. Ніхто не міг зрозуміти, що це за симптоми.

Потім приїхали лікарі із Феофанії. Я не пам'ятаю, чи пробували робити якесь обезболювання: чи робили, чи ні — біль залишався нестерпним!

Так минає 6 вересня: біль, консиліуми лікарів, які не можуть знайти якогось системного рішення. Ніхто не міг чітко сказати, що далі робити.

Наступного дня усі приїжджають навідати: бо по штабу чутки пішли, що Ющенко захворів і діагноз не можуть встановити.

(…)

Ввечері у мене були журналісти Financial Times: Христя Фрілянд і ще кілька її колег. Про це інтерв'ю було домовлено заздалегідь. Я розумів, що це важливе інтерв'ю, що іде виборча кампанія, що треба давати сигнали для міжнародної спільноти.

Відмовитися було категорично неможливо. Сказати посеред кампанії, що Ющенко захворів, та ще й серйозно — то було б політичне самогубство! Але я не міг ані сидіти, ані стояти, ані лежати. Це створювало фантасмагоричну картинку: була єдина поза, у якій біль міг видаватися легшим, — я стояв на колінах. Переді мною був низький журнальний столик, на який я міг спиратися руками. Так я давав інтерв'ю.

Один із присутніх журналістів потім згадував про свої враження від тієї зустрічі: втома від болю і відсутності сну була помітна неозброєним оком, обличчя неприродно розчервонілося, дикція була нерозбірлива. Уже в той момент відчувалося, що щось відбувається не те: симптоматика була геть нехарактерною для жодного відомого захворювання.

Врешті-решт, приходить Плющ. Дивиться на все це. А він якось завжди відчував медичні питання, знався на медицині. Чую голос Івана Степановича: "Катерино! Що ти собі думаєш?! Його треба терміново везти лікуватися за кордон!"

Рома Безсмертний був категорично проти. І я сам розумів: якщо захворів — лікуйся тут, бо як дізнаються, що політик за кілька тижнів до завершення кампанії полетів за кордон лікуватися, — він політичний труп. Бо перша емоція від подібної новини читається дуже просто: "А! То йому мало звичайної районної лікарні?!" Це з будь-якого боку приймалося як щось таке "панське", вередливе.

Тому я чув це і від Безсмертного, і від інших: треба мобілізувати усе, що у нас є, але не їхати. Бо інакше — політичне самогубство.

З іншого боку, якщо замість політичного самогубства буде цілком реальний труп кандидата, то про які виборчі перегони може йти мова?!

Іван Степанович подивився на ці муки ясною головою: шанси вижити наближаються до нуля. Каже: "Катю, про яку ти політику, про які вибори ти говориш?! Давай вези його, тут він — не жилець!"

Трапився ще один інцидент, який я не дуже пам'ятаю, а Каті моїй він запам'ятався дуже яскраво. Перед самим відльотом з'явився Жванія і просто встав у дверях, щоб не випускати з дому: "Що ви надумали?! Кидати кампанію?" Катя була шокована і не могла зрозуміти, що відбувається.

Ми полетіли до Відню. Чому в Австрію? Іван Степанович, здається, був знайомий із Миколою Корпаном з Рудольфінерхауса. Це стара приватна клініка, яка існує ще з кінця позаминулого століття.

Біль постійно поширювався: спочатку боліла голова, потім почала боліти спина, ноги. Особливо боліли суглоби стопи. З кожною годиною я почувався гірше й гірше.

Микола Корпан зустрів нас в аеропорту Відня. Коли він мене побачив, то спокійно і тихо сказав, що поведе машину дуже швидко. Я його весь час питав, чого він так швидко їде. Але він мовчав.

Потім стало відомо, що якби не інтенсивна терапія, уже за пару діб ніхто не міг би обіцяти якогось іншого фіналу цієї історії, ніж найсумніший з усіх можливих. Песимісти казали, що ввечері 9 вересня мені залишалося 5—7 годин.

(…)

Від головного болю можна було з'їхати з глузду. Мабуть, наступний рівень — це больовий шок.

Десь 5:30 ранку. Просинаюся, відчуваю, що у мене щось з обличчям не характерне. Міміки нема. М'язи половини обличчя не працюють. Параліч.

Телефонують Миколі Миколайовичу. Доктор Корпан перепитує, яка сторона обличчя паралізована, мерщій їде у лікарню, а ще з дороги розпоряджається щодо обстеження.

Десь хвилин сорок триває те обстеження. Після нього Микола Миколайович казав, що дуже зрадів, коли дізнався, що паралізувало тільки обличчя: він побоювався, що ці процеси можуть піти далі. Та якось вночі я відчуваю: у мене німіють ноги. Кожний день відмовляло щось іще. Один день шукають інсульт. Інший — лікують панкреатит. Симптоми множаться. Ніхто нічого не міг зрозуміти. Ніхто не міг сказати, чим усе це закінчиться. Доктор Міхаель Цимфер тоді прямо сказав Євгену Червоненку: "Ми не знаємо, що це таке!"

Було сім чи вісім днів у вересні 2004 року, коли я думав, що не побачу ані дружину, ані дітей.

* * *

Ін'єкцій було недостатньо. Тоді прямо у хребет вводили голки, через які прокачували знеболювальне. Це була регулярна процедура, завдячуючи якій я жив.

Потім мені ввели під лопаткою катетер, через нього під сорочкою вводилася маленька трубочка, що була під'єднана до інфузора. Це була маленька валізка, яку я потім іще досить довго мусив весь час носити в руці.

Мене врятувала інтенсивна терапія: лікарі посадили на крапельницю та голодний пайок. Тиждень я пив тільки воду. Мені нічого не давали їсти. Це і зіграло визначальну роль: діоксин "любить" жири і "не любить" воду.

Потім, коли цей реагент був визначений, з'ясувалося, що доза була у тисячі разів більшою за смертельну. Таку дозу кінь не витримує.

Навіть через рік, коли Генеральна Прокуратура здійснила спеціальні дослідження у трьох лабораторіях світу, концентрацію отрути спеціалісти класифікували як надтоксичну.

Як так сталося, що отрута мене не вбила? Цього ніхто не може пояснити.

(…)

На мою думку, порятунок був абсолютним випадком. На 99 % це була Божа поміч і ще 1 % — недосліджені можливості людського організму.

Мабуть, тут варто додати іще одне уточнення. Потім було досить багато маніпуляцій щодо процесуальної чистоти аналізів на вміст діоксину у моєму організмі. Усі необхідні процедури прокуратура здійснила іще наприкінці 2005 року — були присутні поняті, був здійснений випадковий відбір пробірок для аналізів і багато інших необхідних для нейтралізації підозр у будь-яких маніпуляціях із забраною кров'ю.

Але потім було багато нових вимог зробити "повторний аналіз". Вочевидь, такі вимоги складно сприймати серйозно: за роки концентрація діоксину в організмі не могла не змінитися, а тому через п'ять чи вісім років після отруєння "повторним" цей аналіз не може бути — тільки новим, який не здатний повторити результати 2004-го або 2005 року.

Часом Генеральна Прокуратура переходила від маніпуляцій до відвертої брехні. Бог їм суддя!

Так чи інакше, я нічого не їв — взагалі, і не знав, що це може стати одним з чинників порятунку. Тоді мені видавалося: усе, не викарабкаюся. За півтора тижня я втратив близько 12 кілограмів ваги.

І коли мені вперше за тиждень дали яблучне пюре, я подумав: "Принаймні, медики повірили, що я ще жилець на цьому світі". До цього були такі відчуття, що я у такому стані нікому не потрібний.

Щодо діоксину здогад прийшов на кілька днів пізніше, ніж лікарі розпочали інтенсивну терапію.

Катя знайшла американських експертів-токсикологів, які звернули увагу на те, що симптоматика подібна до отруєнь діоксином.

У певному сенсі скористатися цією отрутою було геніальною ідеєю. Це могло бути ідеальним вбивством: діоксин вражає організм у такий спосіб, що загострювалися усі мислимі хронічні хвороби.

Сама ж отрута "тікала" до жирових тканин. Саме тому спочатку підозрювали усе що завгодно: панкреатит, інсульт і казна-що іще!

Розрахунок був на те, що людина помирає не від отруєння, а від того, що органи її організму починають відмовляти один за одним.

Сам реагент ніхто б не знайшов: просто ніхто не почав би його шукати. Діоксином зазвичай не годують, його просто не існує в природі у такій формі, щоб його можна було випадково з'їсти й у такий спосіб отруїтися.

Тотожних моїй історії хвороб у світі медицини не пам'ятають. Жодна лабораторія не здогадалася б зробити аналіз на діоксин.

Характерні прояви діоксинової хвороби — так звані хлоракне — проявилися тоді, коли за гіршого розвитку хвороби мене уже тиждень як не було б. А тому спочатку робили б 99 інших тестів, і вже потім — сотий — на діоксин.

Саме тоді на моєму горизонті з'явився професор Жан-Хілер Сора. Він єдиний у Європі досліджував у себе в женевській лабораторії вплив діоксину, який вживали, говорячи медичною мовою, орально — тобто через систему травлення.

Професор Сора — унікальних знань і практики людина, але ця людина вступила у боротьбу вже тоді, коли діагностика відбулася і стала зрозуміла причина отруєння.

На порядку денному лишалося одне питання: як це лікувати? Адже практики лікування наслідків отрути діоксином не було. Був якийсь інший випадок з іншими характеристиками, здається, йшлося про двох жінок в Австрії, але там і дози були значно менші, і спосіб потрапляння отрути до організму був інший.

Мене часом дивує, чому хтось ставить під сумнів компетенцію професора чи результати його досліджень. Їх результати були оприлюднені на наукових конференціях в Японії і Шотландії, вони абсолютно відкриті для науковців, сам професор завжди легко і приязно відповідав на запитання журналістів. Можливо, тут варто нагадати те, що він казав у своєму інтерв'ю ВВС.

Якщо коротко викласти висновки професора Сора, картина має такий вигляд. По-перше, про жодне харчове отруєння — суші чи чимсь там іще подібним, просто не могло йтися. Коли наслідки отруєння діоксином проявилися на шкірі у вигляді характерних утворень, усі дерматологи світу ставили цей діагноз просто по телевізору, спостерігаючи крупні плани трансляції з Помаранчевого Майдану.

Виявляється, хлоракне — це дуже характерний симптом отруєння діоксином незалежно від того, як він потрапив до організму — через систему травлення (як у моєму випадку) чи через дихальну, як це траплялося неодноразово в історії.

По-друге, попри те, що діоксин був дуже концентрованим, організм виявився здатним протистояти і навіть розщеплювати отруту.

Ось що розповів в інтерв'ю Світлані Пиркало професор Сора під час медичного конгресу в Шотландії влітку 2008 року:

" Догма твердить, що людина не може перетравлювати діоксин. А він це зробив, і ми також представили цей випадок на іншому медичному конгресі в Японії. Ми знайшли в його організмі перетравлені залишки діоксину. (…) Це нове відкриття".

До досліджень професора можу додати, розповівши, як це відбувалося.

(…)

Професор вивчав, як діоксин з організму виводиться і куди з нього дівається. Він весь час досліджував динаміку змін концентрації отрути і зіткнувся із загадкою. Сора розповідав, через які канали діоксин виходив з організму.

Але ця арифметика у нього не сходилася: концентрація отрути в організмі зменшувалася на більші значення, ніж він міг очікувати, вивчаючи результати аналізів. Вочевидь, був іще якийсь неочевидний канал виведення діоксину з організму. Природу цього явища професор не міг збагнути кілька місяців, бо виходило так, що отрута в організмі кудись зникає без сліду.

Врешті-решт, якось приходить радісний, сідає і каже: "Пане президенте, вас врятувало саме те, що найбільше спотворило!"

Після того, як минули кілька тижнів після отруєння, у мене по всьому тілу на шкірі почали утворюватися гнійні кісти. Діоксин потрапив у підшкірний жир і спричинив цей процес. (…) І з тим гноєм виходив діоксин. Саме про це йшлося, коли професор говорив про своє відкриття.

Ці кісти треба було весь час чистити. Кожну кісту треба було розрізати, видалити гній, зупинити кров. Операції мені робили спочатку майже щотижня.

Я ніколи не казав про це публічно. Тоді ми прийняли рішення не інформувати про ці подробиці громадськість.

Протягом кількох років я пережив, здається, 26 операцій під повним наркозом.

(…)

Часом організм поводився, як йому заманеться, і рани відкривалися у найбільш незручний момент. Навіть через тривалий час не можна було виключати подібну ситуацію.

Якось я мусив опертися на Путіна, просто щоб не впасти від знесилення. Ця ситуація трапилася в той момент, коли ми обговорювали перспективи співпраці України та НАТО. Ми тільки-но закінчили спільну прес-конференцію, причому Путін тоді якусь абсурдну річ сказав: мовляв, ми не дозволимо, щоб наші ракети були націлені на Україну!

Отже, ми закінчуємо прес-конференцію, виходимо, а я відчуваю, що стан на межі втрати свідомості.

Кажу: "Володимире Володимировичу, мені треба опертися". І так він довів мене до дверей, а там охорона мене забрала. Були випадки, коли раптово відкривалася потужна кровотеча на ногах. Часом кровило тіло, і я мусив змінювати по кілька сорочок протягом дня.

Мене весь час нудило. Ця нудота була реакцією на отруту і тривала майже без кінця два роки. Тільки в грудні 2004 року лікарі змогли повідомити, що небезпека трохи відступила і ризику для життя вже немає. Мушу визнати, що я дуже боявся, щоб хтось дізнався, що хвороба триває. І для цього були певні причини.

* * *

Проте усі ті події трапилися потім — а поки я знаходився у лікарні Рудольфінерхаус. Події тих днів злилися і переплуталися між собою у моїй пам'яті: я повернувся було в Україну, але за кілька днів уже знову мусив повертатися до Австрії, знову була реанімація, біль...

Я почувався зле: я лежу в лікарні, обличчя на восьмий день у мене набрякає, очі перетворюються на міліметрові шпаринки, кісти починають з'являтися. А з України телефонують люди, що бачили мене тиждень тому, і дуже люб'язно, по-дружньому питаються, коли я повертаюся?

Бо післязавтра — великий мітинг у Києві. І з того мітингу на Європейській площі запланована трансляція на 5-му каналі і спеціальних машинах-ретрансляторах по великих містах, бо іншого способу дотягнутися до людей нема: провладні канали мене не показують.

Мені телефонують — я відповідаю: "Хлопці, у мене не те обличчя, щоб на вулицю виходити. Якщо я туди приїду, я не знаю, що люди подумають. Прошу, перенесіть днів на десять мітинг! Я не знаю, що тоді буде, але зараз я не можу виступати точно".

Господи, що я тоді чув у відповідь! Ніхто нічого не розумів, слова були гострі. У мене перед очима був передвиборний графік. І я чудово розумів, що до виборів лишається півтора місяця.

Не час було шукати причин для бездіяльності: нема підстав, щоб не виступати на мітингу і зупиняти кампанію. Але й не поясниш, що ти у лікарні на знеболювальному живеш, а лікарі не знають, що лікувати!

Ніхто не може второпати, що у мене півобличчя паралізувало, а саме воно у півтора рази більше, ніж зазвичай. І — повторюю — жоден лікар не має зеленого поняття, як тому дати раду. Самотність. Безсилля. Усвідомлення, що команді ти не можеш допомогти.

Телефонує Петро Порошенко, один з керівників кампанії, і починає дуже педагогічно пояснювати, що це буде "завал", якщо не приїдеш:

— Вікторе Андрійовичу, коли ти будеш?

— Петре, я не можу!

— Ні, ти схаменися: у нас два мітинги — один у Києві, другий — у Львові. Тут вже все обклеєне оголошеннями, машини-ретранслятори по містах роз'їхалися, нічого вже не переграєш!

Усе це важко згадувати. Кажу лікарям, що маю їхати у Київ. А лікарі сполохано охають в один голос: "Куди їхати?!" І далі йде дискусія про те, що вони не можуть ручатися за результати лікування і взагалі за моє життя поза стінами лікарняної палати: я весь цей час у руці із "чарівною" валізкою ходжу, яка мене знеболювальним накачує. Який мітинг з такою штукою в руках?!

Пишу заяву про те, що я відмовляюся від лікування. Доктор Цимфер каже: "У такому разі я лечу з вами, я буду вас супроводжувати". У такі моменти відкриваються якісь інші обрії людської теплоти. Ця картинка стоїть у мене перед очима: інтер'єр маленького літачка, лікар сидить напроти мене, і я дивлюся на його долоні.

Я скажу так: це мої герої — Цимфер, Корпан, Сора. Без них мої шанси були просто нульові.

17 вересня штаб оголосив, що Ющенка отруїли. 18 вересня, у суботу, почався мітинг на Європейській площі Києва:

"Останні два тижні були, мабуть, найбільш трагічні у моєму житті. Я міг би не стояти тут сьогодні або навіть не сидіти в інвалідному візку. Але дякуючи українським, і не тільки, лікарям, дякуючи своїй родині, і дякуючи мільйонам вас, я стою на цій сцені, поруч з вами. Хотів би сказати окремі "компліменти" до влади: ви нас не отруїте! У вас не вистачить куль та КАМАЗів! Нас вам не зламати! Будуть знаходитись не один і не тисячі, а десятки тисяч нових Вадимів Гетьманів, Вячеславів Чорноволів, Гій Гонгадзе і багатьох-багатьох добрих людей України!

(…)

Народ хоче змінити злочинну владу, яка насаджує на нашій землі цинізм і беззаконня. Бандитській владі потрібно лише одне: за будь-яку ціну продовжити своє панування. Нічого нового зробити вона не може. Влада намагається посіяти розбрат на українській землі. Нас ділять на "східняків" і "західняків", ділять за національністю і мовою, ділять історією і вірою.

Не вийде!

Ми – єдиний український народ. На Заході і на Сході, на Півночі і на Півдні усім однаково болять бідність і безправ'я. Наш дім не розділиться…"

У перших рядах за 10—15 метрів від трибуни стояло багато жінок. Коли я виступав, вони плакали. Плакали не від змісту промови. Вони дивились на мене. І в такі хвилини народжується відчуття, що ти програєш.

Бо ти викликаєш жаль, співчуття. А це не лідерське: виступ має мобілізувати, підбадьорювати, виступ має розправляти плечі і підіймати похилені голови! А тут усі бачать, як лідер перетворюється на пісок, що витікає крізь пальці, на сухий пісок, який береш у долоню і чим сильніше стискаєш — тим більше він витікає...

Сам виступ був наповнений незвичними для мене незручностями: я не звик відчувати себе інвалідом. А тут треба контролювати кожний свій крок, свою рівновагу.

(…)

Іще одна проблема: дикція. Обличчя було паралізоване. Губи не хотіли слухатися, і всі ці "б", "п", "в", "ф" не вимовлялися. Я заздалегідь позначив фломастером у промові найбільш незручні місця, і коли доходив до них, мусив злегка притискати ліву губу пальцями. Інакше звук "п" перетворювався на щось інше.

Перші два роки в цьому сенсі були найскладніші: це перетворювалося на комплекс — ти маєш вести засідання Ради безпеки та оборони, хочеш не хочеш, перші хвилини є обов'язково публічними, ти маєш викласти суть питання, а губи тебе не слухаються. Але це була не найбільша проблема. Валізка. Ти ж не будеш виходити в одній руці — з промовою, а в другій — з інфузором? Я кажу лікарю:

— Я не можу з тією валізкою виступати. Мені треба її відключити.

— Добре, я її відключу. Але май на увазі — у тебе тільки 25 хвилин!

— А якщо буде 29?

— Упадеш на місці біля мікрофона, і ми тебе на ношах заберемо.

(…)

Саме на Європейському майдані мене вперше після отруєння побачили старші діти. До виступу ми не зустрілися. Вони стояли за трибуною. І коли я вийшов, я відчував, що Андрій і Ліна остерігаються до мене підійти. Для них це був шок. Вони просто не впізнали батька.

* * *

З Києва я поїхав на мітинг до Житомира. Отруєння мало широкий розголос і коментарі. Різні коментарі. Багато коментарів.

Олександр Олександрович Мороз, голова Соціалістичної партії, "дружньо" порекомендував їсти картоплю і сало.

Координатор парламентської більшості у Парламенті і представник Януковича у ЦВК Степан Богданович Гавриш наговорив якісь дурниці про отруєння суші.

Один із заступників Медведчука видав дослівно таку перлину красномовства: "Хай Зінченко першим пробує їжу, а потім Ющенко... Так робили правителі у Середні віки".

Це були дуже дивні коментарі: адже ж є святі речі, починаючи від бажання, щоб Бог не забирав здоров'я і життя. Навіть якщо ворога до тебе привели — ти не маєш бажати йому смерті, рахунки треба у якийсь інший спосіб зводити.

Коли я згадую виступ Мороза, який картоплю і сало мені їсти радив, — що це, як не політиканство? Це була така бездушність, яка тільки твоїм стражданням перекривається. Ти ж не можеш звернутися до когось: "Слухай, скажи мені, як реагувати на твої слова, щоб не було так боляче?!" — ти сам маєш знайти відповідь, налаштувати себе, пояснити, чому люди себе поводять у такий спосіб...

21 вересня на деякі питання я зміг відповісти. Було засідання Парламенту:

"Шановна президія, шановні народні депутати!

Я щасливий бути сьогодні в залі і дозвольте, я не заберу багато часу вашого, але хотів би висловитися по ряду речей, які відносяться також до вашої долі!

Два останні тижні ряд українських політиків, журналістів ведуть дебати, що треба їсти, що треба пити, щоб у цій країні вижити і не вмерти.

Оскільки у ряді випадків мова йде про мою честь, про мою мораль, про те, що я у ряді історій цих задіяний, я просив би вашої уваги на декілька хвилин.

Ряд речей мені буде говорити некоректно, тому що вони стосуються мене, але я їх буду вживати виключно для того, щоб апелювати, як до фактів.

Подивіться на моє обличчя. Прислухайтесь до моєї дикції. Це - одна сота тієї проблеми, яка у мене була. Подивіться добре, щоб з вами цього не сталося, бо це не проблема кулінарії, це не проблема їжі, як хтось пробує це трактувати.

Не спішіть, шановні друзі, судити! Я хочу запитати кожного з 450 народних депутатів, які є в цьому залі: За останні 10 чи 20 років ви мене п'яним коли-небудь бачили? Підніміть руки!

Я звертаюся до журналістів "Інтера", так званого Національного каналу "УТ-1", "1+1", "дудариків", інших каналів: ви у моєму житті бачили ситуацію, коли я не контролював собою? Якщо у вас є факти, сьогодні по телебаченню їх пустіть. Але таких фактів немає.

І тому я вам хочу заперечити всім: я не є гурман східної кухні, західної кухні, я їм той самий борщ, картоплю з салом, що і ви, що і 47 мільйонів людей. І те, що зі мною сталося, це не проблема їжі і не проблема режиму харчування - це проблема політичного режиму в цій країні.

Жаль, що немає Олександра Олександровича в цьому залі. Я хотів йому сказати, що, Олександре Олександровичу, ви можете їсти сало з картоплею, як ви полюбляєте, але запам'ятайте: як ви тільки станете реальним опонентом цього режиму, я підкреслюю, реальним, якщо вас тільки заберуть із підтанцьовок Медведчука, картопляна дієта вам не допоможе!

Заспокойся! Я говорю це з болем!

Друзі, я звертаюся далі. Шановний Степане Богдановичу Гавриш, ви переживаєте зараз складні політичні часи, бо лопається те, ради чого поставлено було ваше ім'я: лопається так звана президентська більшість.

Я хочу сказати: як ви тільки станете неугодні тій владі і станете маленькою загрозою, вас викинуть, як папірець непотрібний. І ваша рибна дієта вам не допоможе!

Друзі, сьогодні не йдеться про кухню буквальну – мова йде про українську політичну кухню, де замовляються вбивства! Тільки стоїть питання: яким чином?

Говорячи про вбивства, я хотів би сказати з великим задоволенням хто є вбивці в цій країні, але перед цим маленька історія.

Пригадайте, як у цьому залі в 1998 році ще ходив Вадим Петрович Гетьман живий. Хто його вбив? Президент Кучма заявляв, що це питання його честі, що Генпрокурор дасть відповідь і на те, хто вбив. Проходить час. Відповіді немає.

У1999 році тут ходив В'ячеслав Чорновіл. Хто його вбив КАМАЗом? Ми начебто не знаємо.

У 2000 році на тому балконі сидів Георгій Гонгадзе, вів політичний репортаж. Хто йому відрізав голову? Та начебто не знаємо, хоча один прокурор говорив, що вбивця уже знайдений, інший сказав, що його прізвище починається на "К", тільки не вистачило смілості сказати ще декілька букв.

(…)

Не питайте хто слідуючий! Слідуючий буде кожен, кожен із нас!

І коли стоїть питання як доля обійшла мене: просто не та доза, не в той час і мої ангели тоді не спали!

Оце мені допомогло вийти на цей світ!

І давайте зробимо два уроки!

Урок номер один. Я б дуже хотів друзі, щоб ми отримали відповідь правову, хто це зробив і хто цей вбивця.

Але ви добре знаєте, хто цей вбивця, вбивця – це влада.

І ніколи Генеральний прокурор нинішній не дасть відповідь на те, хто вбив Гонгадзе, хто вбив Гетьмана, хто зробив замах на всіх і на багатьох.

І тому я дуже здивувася, коли президент Кучма розпорядився відкрити кримінальну справу по факту мого отруєння. Я не вірю цьому дорученню! Я не вірю цьому Генеральному прокурору! Для чого, Леоніде Даниловичу, ви ставите питання, на які не збираєтеся відповідати?!

Нам краще зробити політичний урок! А політичний урок, шановні друзі, полягає у тому, що Леонід Макарович Кравчук пропонує стати на коліна перед українським народом. Кому ж треба стати, Леоніде Макаровичу? І довго треба стояти! Щоб кожний із 47 мільйонів вибачив!

А я пропоную інше. Звертаюся до вас мої дорогі народні депутати! Зробіть маленький подвиг зараз, сьогодні, з цієї секунди: хоча б на один сантиметр кожний день вставайте з колін!

(…)

Зробіть цей маленький подвиг ради України – і ви побачите демократичну країну з вільною і заможною людиною!"

Мороз на тому засіданні повівся якось дивно, намагаючись виправдатися.

Реакцію Гавриша кожний може оцінити самостійно за фрагментом стенограми його виступу, який я наводжу:

"Шановні колеги!

Сказане на цій трибуні зобов'язує мене принести особисті вибачення Віктору Андрійовичу Ющенку.

Моя особиста позиція, вона була пов'язана з обставинами, які були мені невідомі. Я глибоко співчуваю його стану здоров'я. І вважаю, що маніпулювання ним є неморальним з усіх боків, від кого б воно не виходило! (…)"

Це був дуже несподіваний жест. Не всі у владі були здатні на подібні прояви людськості.

На телебаченні й у газетах вирувала інформаційна війна. Головні телевізійні канали країни перебували під тиском жорсткої цензури.

З Адміністрації Президента на канали розсилали щоденні циркуляри "темники", які регламентували, у який спосіб висвітлювати ті чи інші теми.

Мушу зауважити, що тоді, у вересні та жовтні 2004 року, я був не дуже обізнаний з інструментами маніпуляцій. Я просто бачив цензуру, неправду і маніпуляції у мас-медіа, але не знав, як це працювало "зсередини".

Усвідомлення механізмів цензури прийшло згодом. Але тут для контексту я хотів би навести ще один витяг з одного такого циркуляра.

Обурені журналісти опублікували його просто наступного дня після того, як він прийшов на один з каналів з Адміністрації Президента. З таких публікацій починалась журналістська революція:

"Увага

30.09.2004

13.00 1.

(…)

29 вересня також оприлюднено заяву для ЗМІ Центрального виборчого штабу кандидата на пост президента України В.Януковича.

З повідомлень зарубіжної преси стало відомо, що інформація про навмисне отруєння, яку поширює оточення Віктора Ющенка та сам кандидат на пост президента України стосовно причин стану його здоров'я, виявилася необґрунтованою.

Здоров'я кандидата на пост президента України дуже серйозно хвилює виборців. Тому бажано б, щоб про стан здоров'я Віктора Ющенка була надана правдива інформація. Виборці повинні свідомо розуміти свій вибір.

Назвемо речі своїми іменами – кандидат на пост президента України Віктор Ющенко увів в оману український народ і повинен принести свої публічні вибачення. Ця поведінка стосується не лише його самого – вона дискредитує український політикум та дає привід для принизливих висновків, в першу чергу, для міжнародної спільноти, щодо практики політичного суперництва в Україні.

Спекуляція здоров'ям Віктора Ющенка з боку його оточення викликала неоднозначне ставлення до української політики та до нашої країни. Він повинен чесно визнати це перед усім українським народом.

Що стосується реального стану його здоров'я, то ми бажаємо Віктору Ющенку якнайшвидшого одужання та відновлення політичного діалогу, гідного принципам сучасної демократії.

Коментар. Подія важлива і актуальна. Аналітики вважають, що ЗМІ широко подадуть вищенаведену інформацію в розгорнутих сюжетах про інформаційний резонанс навколо хвороби В.Ющенка разом з оцінками народних депутатів. Основна ідеологема сюжетів – В.Ющенко та його оточення свідомо ввели в оману громадськість, інсценізували отруєння, прагнуть виграти вибори з використанням відвертої брехні, голослівно звинувачуючи своїх політичних опонентів".

Ось так: я свідомо вводив в оману громадськість. Коли вийшов цей "темник", я знову був в Австрії і знову відходив після ще одного загострення хвороби в реанімації.

* * *

Через кілька років до цієї інформаційної війни підключився Давид Жванія. У липні 2008 року, уже після публікації на міжнародних наукових конференціях результатів досліджень професора Сора та після його інтерв'ю для ВВС, "Українська правда" публікує розгорнуте інтерв'ю із Давидом. Він категорично поставив під сумнів факт отруєння діоксином, доведений тоді українськими, австрійськими і швейцарськими лікарями.

Журналіст Сергій Лещенко запитав Жванію про те, коли виникла версія із діоксином, і той відповідає, що саме у той час, коли я вдруге мусив летіти до віденських лікарів і знову опинився в реанімації:

— Тому що поперли віруси. Оперезуючий герпес – це страшна річ! Плюс почав накладатися панкреатит. Це все є в описах лікарів, це ж не явигадав!

Це нечесні слова. Це така собі спроба показати себе інформованим у деяких питаннях і політично, і навіть теоретично. Ці заяви є безвідповідальними.

Наприкінці 2005 року відбулися додаткові дослідження крові, здійснені трьома незалежними лабораторіями у Бельгії, Британії та Німеччині. Дослідження були проведені у відповідності до процедурних вимог українського законодавства в рамках слідства, яке провадила Генеральна Прокуратура.

Усі три лабораторії зафіксували надвисокий вміст діоксину у досліджених зразках крові. Тому слова Жванії — це приклад цинічної маніпуляції. Я думаю, насправді Давид переконаний у протилежному тому, що він говорив.

Чому Жванія так поводився у 2008 році і яка природа його нав'язливого прагнення затягнути мене на ту зустріч вночі після поїздки до Чернігова — пояснити усе це є питанням слідства. Це людина, яка видає брехню за святу правду. Спочатку він стверджував, що сам теж був отруєний. В одному інтерв'ю він розповідав, що його теж там нудило і що потім він кудись там літав на другий чи третій день. Намагався показати, що він теж є потерпілою стороною.

Маю визнати, що спочатку ця ситуація аж ніяк не вплинула на мою довіру до нього. Я теж вважав, що він міг бути однією з жертв отруєння, так само, як і я. Врешті-решт, могли його самого ввести в оману? Могли. Могли використати як людину, яка не знала нічого про злочинні плани. Він тоді страшенно пишався, що може бути якось мені корисний, що він є ланцюжком якихось важливих контактів комунікації між владою й опозицією, що він щось може зробити для виборчої кампанії.

На цьому дуже легко зіграти.

Але коли з'являються подібні до тієї брехливі заяви — ти маєш забути цю людину, повинний викреслити її, бо порядна людина так не зробить. Це випадкові люди в твоєму житті, а випадкові люди в житті не потрібні. У житті треба триматися далі від таких попутників. Проте ніколи не знаєш заздалегідь, хто і коли тебе зрадить: на чолі таке не написано. Жаль, що розуміння цього приходить із досвідом.

(…)

Авжеж, в ідеальній ситуації підбір однодумців і політичних союзників є сферою відповідальності політичного лідера. Але це у тому разі, коли ми говоримо про ідеальну ситуацію. Період, про який ми говоримо, таким не був.

Весь бізнес тоді знаходився під каблуком у Кучми, і коли невелике гроно бізнесменів наважується піти з тобою в опозицію до диктатури — це щось значить. Чи багато людей були тоді готові зі мною йти проти системи?

Коли ти таких людей знаходиш — виникає шана до тих людей?! Ми вже трохи забуваємо, як ми жили у часи пізнього Кучми. Може, з десяток представників бізнес кіл — як більш, так і менш відомих — не боялися критикувати владу, симпатизували опозиційному руху.

Я мав чи не мав довіряти їм?! Такі речі я не міг не цінувати.

Наші стосунки вибудовувалися в контексті формування руху, який був опозиційним Кучмі. Я провів кількох з них у Парламент у 2002-му і вважав їх однодумцями і після 2004 року. Я не можу сказати, що тоді вони робили якісь вчинки, від яких я мав би дистанціюватися. На все треба дивитися в контексті часу. Те, що ці люди роблять зараз, я часом не можу зрозуміти. Але не буває так: якщо сьогодні щось чорне — то воно народилося чорним. Ні, деяких рис люди набувають згодом. Жванія взірця 2003 року і Жванія 2008 — то дві різні людини.

Я думаю, що просто з'явилися мотиви, які змусили йти дорогою низьких почуттів. Ця мімікрія зумовлена доцільністю, а не принципами. І це той випадок, коли ти до якоїсь миті поважаєш і шануєш людину, а після — не бажаєш навіть згадувати про неї. Такі люди — це пустоцвіти, що трапляються при дорозі кожному з нас.

* * *

Сьогодні імена підозрюваних в отруєнні відомі слідству.

Але це виконавці. І всі вони зараз знаходяться поза українською юрисдикцією. Саме слідство відбувається в контексті змін політичного клімату.

Я розумію, що ця справа і сьогодні має політичну складову. Проте для пошуку правди високі політичні інтереси є найгіршим кліматом. Тим більше, що ці інтереси не закінчуються Хутором Михайлівським.

Саме тому слідство набуває певної пікантності. Слідству важко пробиватися крізь політичну доцільність.

Мене вже кілька разів питали журналісти, чи знаю я, хто мене отруїв?

Так, я знаю. І він знає, що я знаю.

Але важливо не так моє знання, як відповідь, яка буде сформульована у правовому контексті, як рішення відповідного суду.

(…)

Який мотив замаху? Чесні вибори я вигравав без будь-яких застережень. І тому хтось вирішив, що Ющенко не мав бути політичним гравцем. Бо внутрішній і зовнішній політичний курс, який я декларував, був нічним кошмаром для багатьох і в Україні, і поза Україною. Адже я бачив свою країну в традиційному європейському вимірі. І для Росії це було неприйнятно.

(…)

Так чи інакше, у цілком конкретних людей був мотив Ющенка убити. І ці люди відомі.

* * *

Мушу визнати, що моя команда не наважилася ані тоді, ані потім сказати усієї правди про стан мого здоров'я.

І у вересні, і в жовтні, і потім — аж до грудня включно — ніхто не міг дати на 100 % позитивну відповідь на запитання, виживе Ющенко чи ні.

Дехто навіть намагався з тієї непевності скористатися.

Чи думав я, щоб зійти з дистанції? Так, я думав над цим питанням.

Але бажання піти не було. Спрацював один запобіжник — усвідомлення: якщо я не витримаю, здам позицію, усе повернеться, як було.

Не буде демократії.

Не буде свободи.

Просто аргументів для себе самого не вистачить, щоб пояснити таку зраду, — саме у таких категоріях я сприймав цю ситуацію.

А біль? По-перше, твій біль невідомий нікому. Його відчуваєш лише ти сам.

По-друге, твій біль — то твоя проблема і більше нічия.

Уявімо, якби я зійшов з дистанції у вересні 2004 року: чи відбулася б Помаранчева революція, чи було б потім 5 років щеплення демократії?!

Ми зараз кажемо, що нам дуже важко, що навколо у стосунках із державою багато несправедливості; а що було б, якби після Кучми не наступила демократія, продовжував би розвиватися його політичний спадок?

Інше питання, що хвороба сама по собі перетворилася на політичний чинник і причину майбутньої кризи.

Ми старанно приховували хворобу. 80 % моїх найближчих соратників не знали про те, що чи не кожної п'ятниці вночі я роблю операцію. А вранці у понеділок я знову іду на роботу.

І в такому режимі я працював весь 2005-й і весь 2006 рік.

Більшість тих операцій я робив за кордоном, бо у нас не було необхідного обладнання.

Я розумію, що це усе дуже деморалізовувало команду. Вона втратила стрижень і почала розпадатися.

На шаховій дошці влади почалися маніпуляції і рокіровки, пішаки рвалися у королеви.

За моєю спиною відбувалися певні контакти осіб, втаємничених у перебіг хвороби. Суть тих контактів зводилася до одного простого твердження: він не сьогодні-завтра помре, давайте домовлятися! Із таким багажем ми вступали у фінальну частину виборчої кампанії.

* * *

Мабуть, варто повернутися до того, що мене турбувало на мітингу в Чернігові 5 вересня 2004 року: здоров'я мами. Хвилювання останніх років підірвало її життєві сили. Влітку стався інфаркт, а в лікарні згодом діагностували рак.

Ми намагалися регулярно її навідувати, не було такого дня, щоб хтось не приїжджав до мами у Феофанію: брат, онуки, Катя. І тут я зникаю!

Мамі про отруєння, звичайно, не говорили. Казали, що йде виборча кампанія, що просто нема можливості, нема часу. Але минали тижні, і мама почала усе частіше питати: "А де Вітя? Чого його нема?"

Треба було йти на сповідь до неї. Ми їй нічого не говорили, але я думаю, що вона усе знала. Мама усе знала...

Я прийшов до неї. Вона подивилася на моє змінене хворобою обличчя... Мама ніколи не була дипломатом і завжди усе говорила прямо, навіть трохи різкувато це могло звучати. Вона подивилася на мене:

— Вітю, який ти страшний! Але ти сам це вибрав...

Інші фрагменти книжки Віктора Ющенка "Недержавні таємниці. Нотатки на берегах пам'яті" читайте за посиланням