День Незалежності. У пошуках історичного компромісу
Віталій Портников теж стояв поруч і уважно слідкував за дискусією: «Мене це засідання неймовірно перелякало. Тому що частина членів "Народної Ради" на чолі з заступником голови ВР України, харківським професором Володимиром Гриньовим говорила, що можна голосувати на незалежність тільки в пакеті: якщо проголосимо незалежність України і заборонимо компартію України. Ну, і я зробив такий дитячий вчинок… Я розшукав Леоніда Макаровича Кравчука і все йому розказав. Сказав, що незалежність не вдасться, напевно, проголосити...»
З люб'язної згоди автора та видавництва "Vivat" публікуємо фрагмент книжки Олександра Зінченка "Як українці зруйнували імперію зла".
Перша частина фрагменту "День Незалежності. На межі громадянського конфлікту"
У перерві події змінювалися з калейдоскопічною швидкістю.
Леонтій Сандуляк: ""Народна Рада" засідала на третьому поверсі, а комуністи — у кінозалі. Я направився до кінозалу. В'ячеслав Чорновіл звернув мою увагу на те, що я не туди йду. На що я відповів, що саме туди, бо в "Народній Раді" нема кого агітувати за ухвалення Акта проголошення незалежності України, а комуністів треба переконувати в необхідності проголосувати "за"".
Депутати комуністичної більшості збиралися у другому за розміром приміщенні будівлі Верховної Ради. Півжартома цю залу називали "Катрусин кінозал" — на честь популярної дитячої програми на українському телебаченні, яку вели тьотя Катя і лялька Катруся. Чомусь у парламентських жартівників це місце спричиняло такі дивні асоціації. Хоча навряд чи хтось із тих, хто там зібрався того дня, хотів би навіть півжартома почути, що вони — ляльки в чиїхось руках.
Микола Вересень теж вирішив спуститися в "Катрусин кінозал": "Я ніколи не забуду, коли Гуренко вмовляв у кінозалі комуністів голосувати за незалежність. Але це також означало, що їх треба було вмовляти!"
Міністр охорони навколишнього середовища і письменник Юрій Щербак, як і решта членів Кабінету Міністрів, був присутній того дня в парламенті. Він теж спустився послухати, що буде на обговоренні в комуністів: "Вони внизу в кінозалі зібралися, і казав Гуренко, що "ми сидимо у повному гівні"".
Микола Вересень так запам'ятав основний мотив дискусії: "Якщо ми зараз не проголосуємо, нас просто розірвуть на шматки і нас не буде!"
Марта Дичок: "Ми слухали їхнє обговорення, там були такі "яструби", що були проти незалежності, й були ті, хто хотів проголосувати. І що буде — то величезне питання!"
Леонтій Сандуляк: "Хтось, здається, секретар Сторожинецького райкому КПУ Жук, сказав, що хотів би бачити того розумника, який склав цей документ. Я підвівся і сказав, що я тут. Потім звернувся до присутніх: "Я розумію глибину вашої відповідальності за ухвалення цього доленосного історичного документа. Але український народ уповноважив вас ухвалювати такі рішення. Спрогнозуймо, що станеться, якщо ви не ухвалите Акт проголошення незалежності України. Гадаю, вам не вдасться вийти з цього приміщення. Вигляньте у вікно: там 50 тисяч громадян України очікують на ваше позитивне рішення… А якщо ви хочете знати думку народу, прийміть документ і винесіть його на всенародне обговорення!""
Юрій Щербак: "Величезну роль відіграв Юхновський. Він колись сам був членом компартії. Він був ветераном війни Другої світової. Його шанували: він академік, він був такий поміркований, і він уколисував комуністів: ухвалюймо Акт незалежності! Він не тільки їм говорив, що це найкращий вихід для України, а й що це найкращий вихід для них, для самих комуністів, — проголосити незалежність. Це взяти на себе відповідальність, це почати будувати Українську державу, це, по суті, змити з себе ту ганьбу, яка була на прапорі комуністичної влади і в дні путчу, і ще до путчу. І тоді суспільство їм пробачить ці всі гріхи, якщо вони будуватимуть Українську державу!"
Разом з академіком Юхновським переконувати комуністів прибіг усюдисущий Павличко: "Ігор Рафаїлович говорив мудро і лагідно, я — сердито і розхристано. Але я нагадав їм пророчі слова Івана Багряного про те, що самостійну Україну побудують комуністи… Ті комуністи, що стали освіченими людьми, що запізналися з історією України, що побачили, як розвивається світ, ті комуністи, що з почуття соціальної справедливості не могли не вийти на почування національної рівності, ті комуністи мусили перейти рубіж — за голосом совісті прийти до усвідомлення потреби мати свою національну державу".
Того дня поет Дмитро Павличко у виступах зловживав високим стилем: "Ваші імена будуть викарбувані золотом на цих стінах! Але проголосуйте за незалежність України! Станьте впорівень із комуністами Франції чи Польщі, для яких патріотизм понад усе!"
Комуністичній більшості та опозиції треба було побачити компроміс. Академік Ігор Юхновський першим усвідомив, що більшості треба запропонувати референдум на затвердження Акта проголошення незалежності, бо вони не мали аргументів проти народного волевиявлення. Проти референдуму були і Заєць, і Павличко, і багато інших депутатів "Народної Ради". Їм це видавалося
непотрібною тратою сил, справою з погано прогнозованим результатом. Але Юхновський демонстрував незворушний спокій.
Дмитро Павличко: "Він переконував мене: "Ми виграємо референдум. Наш народ розумний. А проголошення нашої суверенності з референдумом матиме легітимний характер. Його ніхто і ніколи не зможе ні оскаржити, ні відмінити"".
Ігор Юхновський повторив ці думки й у сесійній залі: "Незалежність, одержана шляхом референдуму, є справжня незалежність. Усі цивілізовані країни світу одержали незалежність як результат вільного волевиявлення народу!"
"Ігор Рафаїлович — мудра людина. Він каже: "Яким буде парламент у наступні роки, невідомо. Але коли за цим буде воля народу, тут уже змінити рішення парламенту без референдуму неможливо буде", — згадував обговорення серед депутатів опозиційної "Народної Ради" Юрій Костенко.
Юхновський переконав колег.
Іван Заєць: "Я пішов до Леоніда Макаровича і кажу: "Леоніде Макаровичу, треба ставити на голосування Акт проголошення незалежності України!"
А він каже: "А комуністи не проголосують без референдуму!"
Я кажу: "Та ставте з референдумом!"
Хоч я сам був проти референдуму, кажу: "Ставте з референдумом, але ставте, не відтягуйте!""
Кравчук говорив із демократами. Кравчук говорив із депутатами комуністичної більшості.
"Я сказав: на референдум ми можемо винести вже прийнятий Акт. І тут уже аргументів проти цього не було ніяких: ми ухвалюємо рішення і затверджуємо його загальнонародним рішенням!" — так окреслив підсумки кулуарних переговорів голова парламенту.
У цей час на третьому поверсі зібралася опозиція. Там знову вирували емоції. Юрій Щербак прийшов із "Катрусиного кінозалу" нагору. Але навіть за три десятиліття після побаченого він хапався за голову: "А що нагорі робилося? Ну істерика повна! Там були такі пасіонарії…"
"…І тут на засіданні "Народної Ради" з'явився Володимир Борисович Гриньов, заступник голови Верховної Ради, й каже, що ми не маємо ніякого морального права підтримати цей Акт без заборони компартії", — згадував Володимир Філенко.
Ярослав Кендзьор знову ввімкнув камеру. "Значна частина апарату перейнялася ідеєю зробити суверенною Україну. Але комуністичну суверенну Україну", — переконував колег Гриньов.
Він говорив далі: "Сьогодні найбільші консерватори в парламенті готові підіграти в цьому питанні. Тому я — хочу звернути вашу увагу — буду різко виступати в парламенті, що без декомунізації, без націоналізації майна компартії, без призупинення її діяльності, без переслідування комуністів ми не можемо голосувати жодного Акта про незалежність!"
Після Гриньова слово взяла полум'яна Лариса Скорик: "Я хочу сказати! Шановні! Ми будемо мати незалежну Україну! І дуже скоро! Я вас благаю: зробімо те, що є найважніше! Позбудьмося комуністичної диктатури! Незалежна Україна через пару місяців буде!"
Лесь Танюк: "Для Лариси Скорик проголошення незалежності разом із продажними українськими комуністами, які злякалися Єльцина й підуть тепер на будь-які компроміси, аби вижити, було актом нешляхетним, — ми ніби брали незалежність із рук комуністів. Спочатку — заборона партії і все, що з цього витікало, наполягала вона, а потім — незалежність. Марно ми доводили, що в разі заборони компартії "Група 239" опиниться за межами парламенту, після чого просто нікому буде голосувати за Акт незалежності, — нас у "Народній Раді" було не більше від 125, таке голосування для світу мало б вигляд нелегітимного. Сьогодні ми проголосуємо Акт про незалежність — повним складом парламенту, а в понеділок на президії заборонимо компартію. Лариса Скорик не хотіла слухати жодних аргументів".
Генріх Алтунян стояв біля Володимира Гриньова навпроти Лариси Скорик. Він не витримав: "Вибачте, я хочу запитати! Змоделюймо: ми ставимо перше запитання, як ти говориш (декомунізацію). Ось голосуємо — не отримуємо нічого. А далі що? Я хочу, щоб сказав Володимир Борисович!"
"Моя позиція — у цьому випадку не голосувати за Акт про суверенітет! Ось коли вони не проголосують, то звертатися до народу!" — відповів професор Гриньов.
Алтунян ніяк не міг заспокоїтися і раз за разом програвав ситуацію: що буде, якщо не буде голосів ані заборонити комуністичну партію, ані проголосувати за Акт проголошення незалежності України?
Гриньов обурювався: "Ви подивіться, як сьогодні всі заговорили про суверенітет! Та все, що завгодно, лише не чіпайте нас!"
Алтунян погодився: "Бандурка мені так і сказав: "Усе проголосуємо!""
Ярослав Кендзьор: "Багато з нас розуміло, що такий радикалізм може зірвати найголовніше питання, яке тоді стояло перед нами. Ухвалити документ, який би фіксував відновлення української державності, без голосів комуністів ми не могли ухвалити жодного рішення, і сподіватися на те, що за такі проєкти постанов Верховної Ради проголосує фракція комуністів, було дуже-дуже наївно".
Дмитро Павличко: "Лариса Скорик і Володимир Гриньов підтримували думку про те, що сьогодні необхідно проголосити незалежність України, але в пакеті документів. Один із тих документів пропонував не просто департизувати державні органи України, тобто вивести за межі державних структур комуністичні парткоми, а заборонити компартію в Україні як злочинну організацію. Правильна була позиція, але того дня немислима, неосягненна. Чи могли комуністи проголосувати за такий пакет рішень? Та ніколи, нізащо. Я виступав проти. Я наполягав, щоб Акт проголошення незалежності України був схвалений окремо. Було ясно, що за такий документ за наявності постанови про референдум на підтвердження Акта комуністи проголосують. Але за заборону компартії? Ні".
Володимир Філенко: "Богдан Гаврилишин тоді був у Верховній Раді. Він буквально за нами ходив, смикав, за рукави хапав: "Що ви робите?! Що ви робите?! Голосуйте! Голосуйте зараз! Голосуйте тут! Бо завтра цього може не статися! Може, завтра цієї можливості не буде!""
За кадром камери Ярослава Кендзьора чути голос: "Хто "за"?" У кадрі видно, як тягнуть угору більше і більше рук депутати "Народної Ради" за рішення вимагати голосування в пакеті Акт проголошення незалежності та заборону компартії.
Володимир Філенко: "Ми чули, як представники комуністичної більшості між собою перешіптувалися: "Треба цей Акт незалежності приймати, бо якщо ми його не приймемо, нас звідси винесуть!" У нас були ті, хто міг би відчинити двері в парламент: той же Василь Червоній, Тарас Стецьків міг…
Тобто сценарій, як мотивувати комуністів, щоб вони пакетом проголосували і за заборону компартії, і за незалежність був. Можливо, такий пакет проголосували б не з першої спроби. Можливо, це розтягнуло б у часі парламентську дискусію, але люди на вулиці нікого з Верховної Ради не випустили б, допоки в сесійній залі не проголосували за незалежність. Комуністи проголосували б не о 18:00, а о 21:00, чи по опівночі. Але проголосували б обов'язково. Ми відчували, що значна група комуністів — Плющ, Чепурний, Кучма, Яцуба, багато інших — вони були готові голосувати і за заборону компартії, і за незалежність пакетом".
Отже, один сценарій передбачав, що демократи не голосують за проголошення незалежності без одночасного рішення за заборону компартії. Цей сценарій примушував комуністів до вибору: голосувати чи наражатися на штурм парламенту революційними масами. Поле для маневру залишалося невелике: проголосувати за заборону власної партії або дефенестрація, тобто вилетіти у вікно волею повсталого народу. Це був не найкращий сценарій. Якби ситуація стала надто гарячою і вийшла з-під контролю, штурм парламенту був би лише початком хаосу. Голосувати за незалежність просто не було б кому.
Віталій Портников теж стояв поруч і уважно слідкував за дискусією: "Мене це засідання неймовірно перелякало. Тому що частина членів "Народної Ради" на чолі з заступником голови ВР України, харківським професором Володимиром Гриньовим говорила, що можна голосувати на незалежність тільки в пакеті: якщо проголосимо незалежність України і заборонимо компартію України. Ну, і я зробив такий дитячий вчинок… Я розшукав Леоніда Макаровича Кравчука і все йому розказав. Сказав, що незалежність не вдасться, напевно, проголосити. Леонід Макарович наді мною посміявся. Він мені сказав, що я демонструю незнання української національної психології".
Була 17:02. Залишилось 58 хвилин до проголошення незалежності.
***
Дмитро Павличко рухався подібно до броунівської частки. Але так можна було казати лише про складну траєкторію його руху. Сам рух мав усвідомлену мету. Спочатку Павличко спустився в "Катрусин кінозал" переконати комуністичну більшість голосувати за Акт проголошення незалежності, де намагався домовитися про компроміс щодо референдуму. Потім пішов нагору до колег із "Народної Ради", щоб переконати опозицію не голосувати заборону комуністичної партії в пакеті з проголошенням незалежності. Після цього він спустився до "захристії" — так Павличко називав закапелок біля кабінету голови Верховної Ради.
"Я був ніби офіцер зв'язку між Леонідом Кравчуком і "Народною Радою"", — згадував свої траєкторії Павличко.
У "захристії" стояв круглий стіл. Навколо нього зібралася узгоджувальна комісія — кілька депутатів, яким колеги делегували погодити остаточний текст Акта проголошення незалежності: Олександр Мороз, Олександр Бандурка, Анатолій Матвієнко, Михайло Голубець, Ігор Юхновський, Іван Заєць, Олександр Ємець. Поруч опинилися член дорадчої групи парламенту Богдан Гаврилишин і журналіст Віталій Портников.
Богдан Гаврилишин: "Ішлося про остаточне редагування тексту Акта, і це було зроблено казково швидко. Але найбільше мене вразило, коли хтось запитав: "А як має називатися країна, яку плануємо проголосити незалежною?" Перша пропозиція: "Демократична Республіка Україна". "А чому не просто — Республіка Україна?!" — запитав Іван Заєць".
Олександр Бандурка: "Виникла дискусія, як назвати цю державу, яку ми проголосимо як незалежну. Одні пропонували назвати Українська Народна Республіка, як було в 1918 році за першої спроби зробити Україну незалежною. Інші говорили Українська Радянська Республіка: "Ради" ж залишалися як основа народовладдя. А "Соціалістичну" — відкинути. Була пропозиція назвати на кшталт Чеська Республіка чи Польська Республіка…"
Богдан Гаврилишин: "І тут вступає Павличко, який уміє голосно і запально говорити: "Чому не просто — Україна?!" Рішення про назву ухвалили десь за 30 секунд!"
Поруч стояв Віталій Портников: "Вони вирішили, що не буде ніякої "республіки", і Дмитро Васильович Павличко сказав мені, щоб я взяв ручку і повикреслював це слово всюди, де я його побачу. Тепер, коли я беру свій український паспорт, я розумію, що там могло бути написано "Республіка Україна". І від того, що я змінив назву країни власною рукою, мені стає дивно".
Іван Заєць: "Але найбільші суперечки відбулися вже в преамбулі Акта проголошення незалежності України, там, де йдеться про те, що "Виражаючи волю народу України до життя в незалежній державі…" І оце викликало велике заперечення з боку Олександра Мороза, з боку комуністичної більшості: "Як це так "виражаючи волю народу"?! Ми референдум не проводили. Ми народ не опитували. Ми не маємо право це говорити!" І Дмитро Васильович Павличко пішов на такий компроміс: він прив'язав преамбулу Акта до події, яка відбулася на днях".
Дмитро Павличко: "Хоч як мені це було не до душі, я викреслив це перше речення і запропонував інший початок цього документа. Думка з'явилася блискавично, і я голосно проговорив її: "Виходячи зі смертельної небезпеки, що нависла над українським народом у зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року…" Одразу я зрозумів, що думка сформульована недостатньо точно. Потрібно було вжити позаминулий час, оскільки подія 19 серпня вже була в минулому, а українська мова має таку можливість. Текст від цього став точнішим і навіть урочистішим".
Замість "нависла" в тексті з'явилося "нависла була".
Іван Заєць хотів замінити "смертельну небезпеку" "надзвичайною небезпекою". Але швидко відмовився від цієї правки. Натомість внесли слушні зміни, озвучені Зайцем іще в залі: замість "Територія України є цілісною і недоторканою" записали "є неподільною і недоторканною".
Була 17:30. Залишилося 30 хвилин до проголошення незалежності.
***
Іван Заєць: "Після того як відбулося остаточне редагування проєкту Акта проголошення незалежності України ми з Дмитром Васильовичем Павличком побігли в друкарське бюро".
Друкарське бюро було на другому поверсі, як і "захристія", де редагували Акт, але в "підкові" — закругленій тильній частині будівлі парламенту. Збудований він так, що спочатку треба піти вгору на третій поверх, потім — знову вниз на другий. Виходило, треба було коридорами і сходами набігати метрів 150 в один кінець.
"Хто буде друкувати Акт проголошення незалежності України?" — схвильований Павличко влетів у кімнату. Всі розгубилися. "Людмило, давай швидко!" — це поет побачив керівницю парламентського друкарського бюро Людмилу Шикуту. За дві хвилини Павличко і Заєць побігли назад до сесійної зали з начисто видрукованим текстом.
Попереду мчав Павличко. За ним ледь встигав на двадцять років молодший Іван Заєць. Дмитру Павличку здавалося, що вони бігли не самі. Йому ввижалося, що з ними біжить його брат Петро, розстріляний гестапівцями в січні 1944 року. Йому ввижалося, що з ними біжить сотенний УПА "Спартан" Михайло Москалюк, який вигнав шістнадцятирічного Павличка додому з наказом учитися, не вмирати, а трудитися на благо України. Павличкові здавалося, що з ними біг його наставник у поезії Максим Рильський…
Душі, які летіли навздогін їм, збиралися в хмару з героїв і мучеників, поетів і шибеників, князів і простолюду, козаків і гетьманів… Аркуш, на якому був надрукований Акт проголошення незалежності, був ніби паличкою в нескінченній естафеті, яка тривала століттями.
Кравчук сидів на своєму робочому місці в залі. Перерва була оголошена до 17:00. Телетрансляція відновилася вчасно. Але зала лишалася напівпорожньою. Депутати більшості не поспішали збиралися. Кворуму не було. Нічого не проголосуєш.
Десь о 17:15 Кравчук не витримав і спитав у Плюща розгублено і трохи роздратовано: "Де вони є?! У кінозалі? Щось ідуть по одному, по два…" Трансляція знову перервалася…
Близько 17:35 Дмитро Павличко добіг до сесійної зали. Він і ще кілька депутатів обступили Кравчука.
Ярослав Кендзьор, який стояв поруч, став свідком діалогу Павличка і Кравчука: "Дмитро Васильович каже: "Текст готовий, читай!" Леонід Макарович взяв його в руки і не квапиться, весь час десь поглядає в залу. І каже він, вагаючись: "А може, не сьогодні, може, на понеділок перенесемо?" Павличко ще раз каже: "Читай! А як ні — я задушу тебе!""
Кравчук потім підтвердив: ""Читай, бо вб'ю!" Або "задушу"… Таке було".
17:42. До проголошення незалежності залишилось 18 хвилин.
Ярослав Кендзьор згадував: "Питання, будуть голосувати комуністи чи не будуть, вирішувалося вже до останньої миті".
Іван Заєць: "Був такий момент, що ми вже відчули: Леонід Макарович починає відтягувати вирішення цього питання. Ми ж чудово розуміли, що вікно історичних можливостей відчиняється на одну мить".
Опозицію охопило хвилювання. Їй здавалося, що Кравчук чомусь зволікає, вагається, поглядаючи на сектори, де були сконцентровані основні комуністичні ортодокси.
Кравчук уже якийсь час — напередодні та в перервах — зустрічався з головами регіональних делегацій. Він пропонував їм порадитися й повідомити, яка кількість депутатів від тієї чи іншої області схиляється проголосувати за Акт незалежності.
23 серпня тих, хто був готовий проголосувати за незалежність, за оцінками того-таки Кравчука, було десь 190 депутатів. Цього недостатньо. Коли Кравчук отримав сигнали, що вже точно буде понад половину голосів, він зрозумів, що можна перестати пригальмовувати темп засідання: результат буде. Залишалося питання, досягнуть його простою більшістю чи конституційною — 300 голосів і більше? Але в парламентській дискусії все може піти шкереберть у будь-яку мить! І Кравчук далі вагався.
Леонід Кравчук потім пояснював: "Мене більше турбувала комуністична більшість. Тому що їх було 239. А в "Народній Раді" було десь 120. І далеко не всі були на позиціях Гриньова. Там дух патріотизму і дух незалежності був дуже високий. І я знаю, якщо я скажу: "Будемо голосувати за незалежність!" — люди будуть голосувать за незалежність. Це для них було найважливіше в їхньому житті. А на другому боці треба було переконувати більш серйозно!"
У "Народній Раді" це усвідомлювали. Ярослав Кендзьор підтвердив: "Без фракції комуністів ми цього документа не могли ухвалити!"
Володимир Філенко потім згадував: "Кравчук міг втратити підтримку компартійної більшості. І тоді в нас із проголошенням, як кажуть у народі, "була б гайка". На наше щастя, у Кравчука тоді волиняка переміг комуняку".
Волиняка переміг комуняку, бо в цій історії був присутній іще один чинник — народ України.
Володимир Філенко: "Усе це проходило в оточенні синьо-жовтого моря прапорів. Верховна Рада була взята в кільце. Як у народі кажуть: "Рєдкій комуніст добіжить до середини Дніпра!" Це якби вони не проголосували те, на що люди чекали!"
Дмитру Павличку видавалося, що в парламенті в будь- який момент могло запалати, якби не Кравчук: "Досить йому було стати рішуче й одверто по якийсь один бік — і кінець. Група 239 — більшість у Верховній Раді, і "Народна Рада" — меншість у тій же Верховній Раді, втративши трохи свого і трохи не свого лідера, могли зіткнутись і допровадити до конфлікту, який, мов вогонь у сухому лісі, міг підпалити і роз'єднати ненавистю всю Україну". Щоб не запалало, Кравчук мав балансувати між комуністичною більшістю й опозицією.
За стінами парламенту люди скандували по складах одне слово: "Не-за-леж-ність! Не-за-леж-ність! Не-за-леж-ність!"
Оксана Забужко була в цей час серед людей на площі перед будівлею парламенту. "Ми тоді ще не вміли рахувати. Складно просто заміряти було: ну, от заповнена була площа! Ну, от натовп! Ну, от юрба! І сама ця неконтрольована юрба, звичайно ж, їм, котрі дивилися на нас звідти, зверху, з вікон, мусила здаватися загрозливою!"
Богдан Гаврилишин: "Так, існував тунель між будинком парламенту й будівлями через вулицю. Я ніколи тим тунелем не користувався. Але звідки я почув про його існування? Кравчук розпорядився замкнути двері в той тунель, бо комуністи хотіли просто піти геть. Але піти непомітно, адже величезна кількість людей оточила парламент".
Юрій Костенко: "Я маю власний досвід, коли підходили до мене як до так званого поміркованого націоналіста і казали: "Ми будемо з вами будувати незалежну Україну, тільки давайте без репресій!" А деякі просто казали: "Тільки ви нас не вішайте!""
Саме тому комуністи так довго збиралися після завершення перерви: їм був потрібний час, щоб зрозуміти, що іншого виходу нема. В усіх сенсах: і політичному, і фізичному.
Здавалося, що вже ніщо не зупинить позитивний результат голосування.
Раптом Володимир Гриньов просить слова, встає з місця в президії та прямує до трибуни: "Я бачу небезпеку, щоб ми приймали цей Акт ізольовано. Без гасіння проблем декомунізації України — цей Акт буде порожнім місцем! Ми створимо тоталітарне комуністичне суспільство на Україні! Я пропоную цей Акт приймати тільки в пакеті з питаннями, які руйнуватимуть тоталітарне суспільство на Україні. Інакше історія нам цього не пробачить… Я пропоную приймати тільки в пакеті! Інакше ми створимо тоталітарну Україну!"
Цей виступ примусив багатьох спостерігачів та учасників засідання захвилюватися. Виступ Гриньова міг спричинити розкол у "Народній Раді", здавалося теж, що він зруйнує домовленості з комуністами. Адже частина "Народної Ради" проголосує солідарно з Гриньовим. А більшість вважатиме це порушенням домовленостей. Голосів не вистачить. Усе знову зависло на волосині: як поведуть себе комуністи?
Володимир Філенко був переконаний: "Комуністи злякалися демократичних на той час, як їм здавалося, Росії та Єльцина. Вони на все були готові, вони не готові були віддати крісла".
Віталій Портников пояснював: "Маємо зрозуміти головну мету комуністів: у них не було головної ідеї проголосити незалежність. Комуністи хотіли сховатися в цій незалежній Україні від демократичної Росії".
Після Гриньова до мікрофона підійшов депутат Леонід Табурянський і підтримав його ідею.
За Табурянським виступив академік Ігор Юхновський: ""Народна Рада" і більшість узгодили повністю текст Акта проголошення незалежності України. Це перше.
Друге. Недостатньо проголосити незалежність України, важливо її мати. Для цього потрібно, щоб нас визнали наші сусіди. Більше за все це стосується нашої сусідки — Росії. Вона прийняла Акт про припинення діяльності Компартії на території Росії до з'ясування її участі в державному перевороті.
Я вважаю, що для того, щоб ми могли прийняти Акт проголошення незалежності і щоб ця незалежність була прийнята Росією, ми повинні повторити вслід за Росією абсолютно аналогічне формулювання відносно припинення діяльності партії…"
З кожним таким виступом могло здаватися, що тонка волосінь, на якій тримався компроміс, щораз тоншає.
Поруч з Ігорем Юхновським біля мікрофона весь цей час стояв член узгоджувальної комісії від комуністичної більшості Олександр Бандурка, який менш як годину тому погоджував із Павличком, Юхновським і рештою остаточну редакцію Акта.
Він не витримав і заговорив як справжній "рухівець": "Україна повинна жити власним розумом! І Росія нам тут не указ! Ну ж бо, хоч раз будемо робити власні кроки! Леоніде Макаровичу! Дмитре Васильовичу! Ми з вами тільки що узгодили всі позиції! Я прошу хвилинку. Я прошу сьогодні розв'язувати два питання кардинально: прийняти Акт про незалежність України — раз і постанову Верховної Ради про політичну ситуацію — два. А все ж інше — це те, що виходить із цього. І про департизацію органів! Ці питання будуть внесені потім у робочому порядку до порядку денного!"
Кравчук зачитує:
"Постанова Верховної Ради Української РСР. Проголосити 24 серпня 1991 року Україну незалежною демократичною державою. З моменту проголошення незалежності чинними на території України є тільки її Конституція, закони, постанови Уряду та інші акти законодавства республіки.
1 грудня 1991 року провести республіканський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності".
17:57. 3 хвилини до проголошення незалежності.
***
О 17:57 Кравчук ставить на голосування компромісну постанову: Верховна Рада проголошує незалежність, але затверджує Акт на референдумі. Водночас це голосування стало сигнальним. Це був тест: скільки комуністів погодиться на цей компроміс. Імперативний тон постанови накладав на тих, хто за неї проголосував, зобов'язання проголосувати за Акт проголошення незалежності. Скільки комуністів готові проголосувати за незалежність? Чи готові вони?
На табло з'явилося: "За" — 321!
Голосування показало дещо несподіваний результат: комуністи були готові голосувати, а демократи були готові не всі! Частина демократів і далі лишалася в логіці Гриньова.
Кравчук оголосив: "Наступний документ — "Акт проголошення незалежності України""!
У залі залунало:
"Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була, — тут Кравчук злегка затнувся на Павличкових плюсквамперфектах, — над Україною у зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,
продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,
виходячи з права нації на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,
здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто
проголошує
незалежність України та створення самостійної української держави — УКРАЇНИ.
Територія України є неподільною і недоторканною.
Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.
Цей Акт набирає чинності з моменту його схвалення".
— Прошу проголосувати! Референдум — у постанові! — Кравчук навздогін нагадав про домовлений компроміс між більшістю та опозицією.
Секунда за секундою табло показувало зворотний відлік до завершення голосування: 5, 4, 3, 2, 1…
— "За" — 346! Приймається! — вигукнув Кравчук.
Камера показувала обличчя. Плющ — ляльково очуднений такою кількістю голосів. Кравчук — сяяв і всміхався, показуючи залі долоні вгору: мовляв, ось він — результат! Гриньов теж усміхався, але очі його були сумні: його слушну, але не дуже вчасну ідею зала не підтримала.
Зала підхопилася на ноги й аплодувала. Комуністи, здається, раділи навіть більше, ніж демократична опозиція.
Олександр Бандурка: "Було таке враження: гора з плечей. Що це сталося".
Іван Заєць: "Була втома. Велика втома".
Юрій Костенко: "Головатий Сергій Петрович плакав. У багатьох сльози були на очах. Як і в мене, до речі. Така була емоція, що передати неможливо".
Дмитро Павличко: "То була найвища хвилина радості в моєму житті. "Добре було б тепер умерти!" — подумав я".
Левко Лук'яненко відчув щось дуже подібне до емоцій Павличка: "Від щастя хотілося плакати. Подумав: "Якби на цьому моє життя закінчилося, то я не дурно прийшов на білий світ!""
Леонід Кравчук: "Завдання, яке було поставлене, виконалося. І це завжди приємно, коли перемагаєш!"
На балконі було помітно фігури трьох офіцерів у погонах із великими зірками. В одному з них можна було впізнати командувача Київського військового округу, генерала Віктора Чечеватова. Як і всі, він теж аплодував стоячи. Але не всміхався.
Один депутат проголосував проти.
Є міф, що цим депутатом був майбутній другий президент України Леонід Кучма. Але червону кнопку в момент проголошення незалежності натиснув інший депутат — Альберт Корнєєв. Микола Багров, який найгостріше виступав у дискусії проти цього голосування, не проголосував. Перший секретар ЦК Компартії України Станіслав Гуренко проголосував "за".
Віталій Портников став свідком несподіваної сцени: "Я вийшов до фоє і побачив першого секретаря ЦК компартії України Станіслава Гуренка, який стояв біля вікна і дивився на розбурханий натовп. І до нього підійшов голова КГБ Микола Голушко: "Вітаю тебе, Стасе, — сказав Голушко, — нарешті ми вільні". І вони обійнялись".
Лариса Скорик принципово не хотіла "брати незалежність із рук комуністів". Але її ім'я також значилося серед тих, хто проголосував "за".
Лесь Танюк: "Не натиснула своєї кнопки й Лариса Скорик, яка в цей час металась по залі й закликала не голосувати за незалежність із рук комуністів, — "ганьба тому, хто цього не розуміє!" Її кнопку натиснув я — наші місця були поруч.
— Що ви робите!? — з обуренням скрикнула вона. — Для чого?!
— Для історії! — сказав я трохи пишно, — щоб ваше прізвище було там, де йому належить бути…"
Але в списку тих, хто не голосував, несподівано опинилися декілька демократів. Лише декілька. Адже голосувати за Акт проголошення незалежності в пакеті із забороною компартії збиралася більшість опозиційних депутатів.
Володимир Філенко: "Було ясно, що без заборони компартії ми досягаємо тільки частини успіху. Це не був повний успіх: велике щастя і трохи дьогтю — продовження існування компартії псувало почуття найглибшого задоволення. Тим більше, що на мені лежала персональна відповідальність за те, що я своїх земляків, колишніх компартійних лібералів, втягнув у "Народну Раду", переконуючи, що ми спільно будемо і за незалежність, і за демократію.
І тут виходило, ніби "незалежники" зрадили "демократів". Виходило, що вони свій приз отримали, а ми — ліберальні демократи, соціальні демократи — свій приз у вигляді заборони компартії — ні…
Ми хотіли взяти по максимуму. Та коли дійсно дійшло до остаточного голосування, більшість із нас відступила. З точки зору історії, можливо, це була помилка. Але і не проголосувати теж було помилкою".
Про ці суперечності між депутатами в залі на площі перед будівлею парламенту не знали. Юрма скандувала: "Не-за-леж-ність! Не-за-леж-ність! Не-за-леж-ність!"
Оксана Забужко: "Я свідок того, що було внизу — в юрбі, на вулиці. Я свідок тієї ейфорії! Я це пам'ятаю: Боже, ось воно! Отак раптом тебе пробиває і раптом ця вся історія починає фугасити крізь тебе, ти її чуєш! Ось воно — оцей дев'ятий вал історії, який володіє колосальною сугестивністю! Який втягує в себе, от втягує просто всіх по дорозі, підгрібає, як цунамі!"
Катерина Ющенко згадувала: "У 1991-му, ще до незалежності, ми з батьком приїхали в Україну. Він побачив країну після 50 років. Наприкінці він сказав, що ця країна ще не готова до незалежності: "Я боюся, що ми ще не готові". 24 серпня, я телефоную татові. Пам'ятаю: я стрибала і кричала: "Тату, ми — незалежні!" І він сказав: "Я не вірив! Я не вірив…" І він такий щасливий був. Це була найкраща хвилина нашого життя!"
***
До завершення надзвичайної сесії парламент "клепає" одну постанову за іншою. Депутати приймають постанови "Про політичну обстановку і негайні дії Верховної Ради по створенню умов неповторення надалі військового перевороту" та "Про надання додаткових повноважень Голові Верховної Ради України".
Постановою "Про військові формування на Україні" Верховна Рада підпорядковує собі всі війська та створює Міністерство оборони.
Постановою "Про департизацію державних органів, установ та організацій" припинено діяльність будь-яких політичних партій у держапараті.
Крім того, Верховна Рада підготувала окреме звернення до парламенту та президента Росії Бориса Єльцина, в якому поінформувала про ухвалення Акта проголошення незалежності України та подякувала за героїзм під час спроби держперевороту в Москві.
Під кінець засідання до трибуни вийшов народний депутат Роман Лубківський: "Пропоную внести національний український жовто-синій прапор і встановити в приміщенні Верховної Ради України!"
І Кравчук підтримав цю ідею: "Пропозиція зводиться до того, що йдеться про пам'ятний прапор, який був на нашому танкові… Ну не на нашому, а на якому?! Я не знаю…"
Обмовка Кравчука про "наш танк" у Москві спричинила хвилю ентузіазму і сміх як серед депутатів демократичної опозиції, так і серед представників комуністичної більшості.
Кравчук завершив: "…І він стояв, той прапор, і той танк, і захищав Верховну Раду РСФСР, ми його бачили часто по телебаченню. Я вважаю, що він завоював право як пам'ятний прапор бути в цій залі!"
Раптом у центральному проході з'являється група людей. Вони вносять у залу величезне синьо-жовте полотнище, яке цілий день тримали в руках люди на площі перед будівлею парламенту. Попереду йшли абсолютно щасливі В'ячеслав Чорновіл та Іван Заєць, за ними — Микола Поровський і Михайло Косів і, здається, кілька звичайних людей з юрби на майдані. Замикав процесію ще один опозиційний депутат Дмитро Чобіт із тим самим прапором "з нашого танка" в Москві.
Кравчук явно не очікував такого масштабного перформансу:
— Так, що це таке?!
— Прапор! — відповів Іван Плющ, він того дня виконував функції Капітана Очевидність.
Ярослав Кендзьор згадує той момент із неприхованим зворушенням у голосі: "Вперше за роки існування цього приміщення Верховної Ради УРСР у залі появилися синьо-жовті кольори…"
Біля трибуни утворилася невеличка метушня: синьо- жовте полотнище зісковзнуло зі столу президії. Іван Заєць цей момент добре запам'ятав: "Тут Плющ його так бере, це полотнище, — з такою усмішкою, з таким задоволенням — і натягує його до себе, щоб не впало. А Леонід Макарович бере цей прапор у Чобота і ставить під постамент статуї Леніна в куточок".
Ярослав Кендзьор: "Він, напевно, перший раз у своєму житті тримав у руках древко, на якому красується синьо- жовтий прапор!"
Було помітно, що Кравчук почувався виснаженим. Наостанок він оголосив: "Сесія завершується. Бажаю вам творчих успіхів!"
Але депутати не поспішали розходитися. "У сесійній залі панувало фантастичне піднесення. І впевненість, що все, тепер Україна як рво-о-о-оне!" — вимовив Юрій Костенко це слово так, ніби Україна здіймалася, як космічний корабель у космос.
Ярослав Кендзьор: "Після цього стихійно трибуну обступили наші колеги з "Народної Ради", тобто такий імпровізований депутатський хор".
У залі залунало: "Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля! Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля. Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці…"
Іван Плющ жестами і не тільки жестами намагався задати напрямок руху цьому імпровізованому хору. Але представники співочої нації виходили не поспішаючи. За дверима Верховної Ради і далі чекали тисячі людей. Вони підхопили: "…Душу й тіло ми положим за нашу свободу і покажем, що ми, браття, козацького роду!"
Левко Лук'яненко приїхав додому за десять хвилин до півночі. На порозі його зустріла дружина Надія: "Щиро вітаю! Я все чула. А ти що — сам?! У тебе ж день народження!" Лук'яненко увійшов до хати і побачив гарно накритий стіл.
У 1961 році Лук'яненку оголосили вирок: розстріляти! Бо він "з 1957 виношував ідею відриву УРСР від СРСР". 30 років по тому на день народження він отримав як подарунок те, за що тоді мав отримати кулю. А за кілька хвилин у передпокої зазвучали радісні голоси: Лук'яненка наздогнали друзі, щоб відсвяткувати день народження — і його, і країни!
Консул США Джон Степанчук вийшов із Верховної Ради та поїхав до дипломатичного представництва Канади: "Я пам'ятав про сумний стан телетайпа в нашому посольстві. І відіслав рапорт про події того дня з посольства Канади. Я був дещо консервативнішим у своєму рапорті, а канадський колега закінчував свій розмовним зворотом: "Товстушка заспівала". Українською це означало щось на зразок: "А от і рак на горі свиснув!"
Сталося диво. Сталося те, у що мало хто міг повірити за кілька тижнів до цієї події. Україна проголосила незалежність.
