День Незалежності. На межі громадянського конфлікту

З люб'язної згоди автора та видавництва "Vivat" публікуємо фрагмент книжки Олександра Зінченка "Як українці зруйнували імперію зла".

Американський консул Джон Степанчук вранці 24 серпня 1991 року почувався збудженим. Навколо Верховної Ради вже зібралися тисячі людей. Розгніваних людей. Принай­мні так стан юрби оцінював Степанчук: "Вони були злі на комуністів, злі на все!".

Одна з жінок сприйняла американського дипломата за компартійного номенклатурника і вчепилася в його під­жак. "Ганьба!" — кричала вона йому.

Джону Степанчуку здавалося, що того дня обов'язково щось має статися. Він спостерігав, як депутати-комуністи з острахом дивилися крізь вікна на море людей, що за­грозливо хвилювалося перед будинком парламенту.

Юрба підходила ближче й ближче. На обличчях депу­татів-комуністів Степанчук побачив страх: чи вдасться їм вийти з будівлі живими?! Таким йому запам'ятався цей день в українському парламенті: знервовані чоловіки в сі­рих костюмах, дедалі більше напруження, скандування збудженого натовпу за вікнами.

Здавалося, будь-який необережний крок, слово чи рі­шення може здетонувати в натовпі бурхливими емоціями, штурмом парламенту й першою в історії України дефене­страцією. Хоча в сесійній залі спочатку було тихо: засідання надзвичайної сесії почалося буденно і навіть трохи нудно.

Була 10:03. До проголошення незалежності залишалося 7 годин та 57 хвилин.

***

З місяця головуючого почувся всім знайомий голос: "Доброго ранку, шановні народні депутати! Прошу вас реєструватися!".

Зареєструвалося 363 депутати. Дехто з найортодоксаль­ніших комуністів вирішив не з'являтися того дня в парла­менті. Рухівець Михайло Горинь і хотів би бути, але роз­хворівся. Вічний опозиціонер Степан Хмара перебував під слідством, комуністична влада заарештувала його після участі в одному з мітингів. Отже, на засіданні не вистачало понад восьми десятків народних обранців.

"Шановні народні депутати! Дозвольте позачергову се­сію Верховної Ради Української РСР оголосити відкри­тою!" — Кравчук вимовив цю фразу таким повсякденним тоном, що прозвучало це геть неурочисто як для надзви­чайної сесії.

"У Верховній Раді на початку її скликання було 375 ко­муністів. 375 із 450 депутатів. І розвернутися ситуація могла по-різному. Я це знав", — так окреслював ключову проблему голосування того дня сам Леонід Кравчук.

Ярослав Кендзьор пояснював, чому це було такою про­блемою: "Станом на ранок 24 серпня домінувало одне запитання: чи зможемо ми набрати необхідну кількість голосів, щоби був проголосований документ про віднов­лення української державності?"

Перший заступник Кравчука Іван Плющ згодом ствер­джував, що був переконаний у результаті: "Це був такий час, що після путчу в Москві у Верховній Раді ясно було видно, що 250—260 депутатів проголосують в ім'я неза­лежності, не рахуючись ні з чим!"

Плющ тлумачив: "У тій Верховній Раді було 375 чи 376 комуністів. З них сформувалася "група 239". Тобто понад 130 не пішло в цю групу. А ще було 120 чи 130 де­мократів. Разом це вже 260 голосів приблизно. А для ухва­лення рішення необхідно було 226 голосів".

Хоча Плющ прогнозував, що Верховна Рада проголосує за проголошення незалежності того дня, але ця впевне­ність не передавалася ані депутатам демократичної опо­зиції, ані депутатам комуністичної більшості, ані голові Верховної Ради Кравчуку".

До полудня засідання відбувалось спокійно і навіть нуд­но. Годину виступає Кравчук: оцінка ситуації в країні, залаштунки путчу, спроби додзвонитися до Горбачова у Форос, подробиці візиту Варенникова і Чечеватова…

Стрес, який Кравчук пережив у перші дні ГКЧП, він во­лів хоча б частково повернути тим, хто тоді підтримав путчистів. Він застережливо підніс вказівний палець вгору: "Якщо виявиться, що хтось із керівників будь-якого рангу приймав рішення про підтримку рішень цього ГКЧП, я буду голосувати і вимагати звільнення з роботи!"

Але відчувалося, що не всі в залі довіряли словам Крав­чука.

У якийсь момент Гриньову закортіло уточнити хроноло­гію подій: "Леоніде Макаровичу, у мене є питання неве­личке. Технічне питання, взагалі-то дрібне, але я вважаю, що дуже важливе. Скажіть, будь ласка, наскільки відпо­відають реальності дані про те, що перед дзвінком Чечева­това вам був дзвінок Гуренка?"

Кравчук дещо награно повів головою і скинув брови: "Я дізнався, що введено надзвичайний стан, якщо чесно сказати, від Станіслава Івановича Гуренка. Я запитав, звід­ки він знає?.."

У цей час опозиція гучно зааплодувала. Важко сказати: це були аплодисменти схвалення чи такий прояв іронії та недовіри опозиції: "Ну, нарешті, визнав свої таємні кон­такти з ЦК!"

Кравчук від далі: "Гуренко відповів, що йому зателе­фонував генерал Чечеватов. Після цього Чечеватов подзвонив мені, пояснюючи, що він не знав мого номера, тому зателефонував спершу Гуренку…"

У цей момент опозиція знову зааплодувала, уже вго­лос сміючись поясненням голови парламенту: частина депутатів "Народної Ради" словам Кравчука не довіряла. У голосі голови парламенту з'явилися металеві нотки:

"А генерал Варенников, як я дізнався, запропонував про­вести зустріч у Центральному Комітеті Компартії України. Я сказав, що ми будемо проводити її у Верховній Раді, бо влада — тут!"

Кравчук казав правду. Але опоненти не поспішали до­віряти. Ці ранкові передзвони в день початку путчу між першим секретарем ЦК КПУ і головою Верховної Ради видавалися їм дуже підозрілими.

"…І на закінчення хочу наголосити, що єдиним надій­ним гарантом збереження народу України від переворо­тів, які відбуваються в Москві, є сам народ України. Тому наше найперше і найголовніше завдання — в якомога стисліші строки завершити побудову суверенної україн­ської держави, виправдати ті великі сподівання, які по­кладає на нас народ", — сказав Кравчук. У заключній фра­зі виступу був натяк, який міг дати надію демократичній опозиції й не роздратував би комуністичну більшість. Кравчук вкотре дав майстер-клас ходіння поміж краплями.

Напруження в залі почало зростати перед полуднем.

Кравчук зачитував проєкт постанови:

"Верховна Рада Української РСР постановляє: КДБ УРСР та МВС УРСР негайно опечатати і взяти під охо­рону документацію та архіви Кабінету Міністрів, Ради Міністрів Кримської АРСР, республіканських міністерств і відомств, виконкомів обласних Рад народних депута­тів, ЦК Кримської АРСР, міськкомів, райкомів…"

Опозиційні депутати хотіли запобігти знищенню до­кументів, які свідчили про причетність компартії до ор­ганізації путчу. Їх підтримувала та частина депутатів ко­муністичної більшості, яка вважала себе непричетною до організації путчу і не співпрацювала із ГКЧП. Плющ май­же встиг поставити проєкт постанови на голосування. Аж тут за трибуну, де й далі відповідав на запитання депутатів Леонід Кравчук, вліз Анатолій Матвієнко. Кравчук завбач­ливо ухилився з траєкторії руху колеги.

"Коли ми слухали питання про опечатування архівів Кабінету Міністрів та інших органів державної влади, тоді виступив депутат Анатолій Матвієнко і сказав: "А чо­го це ми повинні опечатувати архіви, збирати документа­цію тільки з органів державної влади і комуністичної пар­тії?! Треба додати сюди й інші партії, щоб мати цілу картину!"" — пригадував Іван Заєць.

Слова Матвієнка спричинили хвилю обурення в залі. Вже за п'ять секунд за трибуною стояла полум'яна депу­татка з "Руху", відома архітекторка Лариса Скорик. Цьо­го разу Кравчук не встиг ухилитися і тепер був затиснений рухівською пасіонарією в кутку трибуни.

У цю саму мить інший депутат-опозиціонер Олесь Шев­ченко перестрів Матвієнка в проході й, емоційно жестику­люючи, щось пояснював головному комсомольцю в ком­панії кількох колег. Той у відповідь не менш емоційно розмахував руками, намагаючись реагувати водночас і на закиди з переднього флангу, і на гнівні окрики Івана Зай­ця, які лунали з тилу.

З-за трибуни було чути уривки розмови. Лариса Скорик сварилася, Леонід Кравчук, як міг, намагався її заспокої­ти. Але з тих стишених фраз годі було щось зрозуміти:

— Я не можу. Я не можу! Я вам не заважаю. Матвієнку ви дозволяєте…

— Мені приємно з вами спілкуватися, Ларисо Павлівно…

Скріншот із фільму "Колапс. Як українці зруйнували імперію зла"

У цей момент Матвієнко під крики опозиціонерів від­ступив до сектора, де сидів перший секретар компартії Гуренко. Цей маневр теж не залишився без уваги опозиції.

Лариса Скорик намертво вросла в паркет за трибуною. Усі зусилля Кравчука і Плюща переконати її залишити це місце і дотримуватися порядку були марними, а публічна близькість із Кравчуком — чимдалі двозначнішою. Плющ щось голосно волав про другий мікрофон. Кравчук швидко капітулював і вже вголос повторив: "Дайте можливість ска­зати Ларисі Павлівні! Мені приємно з нею спілкуватися!"

Ларису Павлівну було не зупинити: "Я прошу дати мені слово! Тільки що виступав представник від "вірного помічника партії" комсомолу. Я думаю, що товариш Мат­вієнко дещо помилився адресою, пропонуючи опечатува­ти архіви демократичних партій і рухів в Україні! Вони не мали жодної причетності до цього ганебного перевороту і не мають найменшої підстави вислуховувати таку ганеб­ну пропозицію від комсомолу!"

Іван Заєць потім згадував: "Це було схоже на таку собі провокацію. Вона збурила залу одразу. І в цей момент хотів виступити перший секретар Комуністичної партії Станіслав Гуренко!"

З появою за трибуною Гуренка в залі зчинився безлад. Опозиція скандувала: "Ганьба КПУ! Ганьба КПУ! Ганьба КПУ!" Гуренко намагався щось сказати, але його не було чутно. Він жестами намагався вгамувати вихор обурення. Виходило непереконливо.

Скріншот із фільму "Колапс. Як українці зруйнували імперію зла"

"Але зала так швидко завелася і так накинулася на нього, кричала, не давала йому говорити, що довелося зробити перерву. І в той момент було таке відчуття, що може зірватися надзвичайна сесія ця", — пригадував по­лудневу баталію Іван Заєць.

Була 12:00. Залишалося шість годин до проголошення незалежності.

***

На вулиці хвилями коливалося море людей.

Вони скандували: "Не-за-ле-жність! Не-за-ле-жність! Не-за-ле-жність! Не-за-ле-жність!"

В'ячеслав Чорновіл був у тому морі буревісником. Та щойно він хотів щось сказати розбурханому люду, хтось поруч екзальтовано і геть невчасно прокричав у мегафон: "Чорновіл перший в Україні опечатав Компартію!" Пар­ламентар доволі холодно відреагував на занадто емоцій­ного активіста: "Прошу мені не помагати!"

Чорновіл звернувся до людей, покладаючи всю повно­ту відповідальності за путч на Комуністичну партію:

"Слава Україні!

Хай вони не викручуються, хай вони не кажуть, що то була група змовників! Це була не група змовників — це був компартійний переворот! Чисто компартійний.

Зараз у залі сесійній хотів ото щось говорити один із найбільших злочинців — перший секретар ЦК Гурен­ко, який дав розпорядження в перший день підтримати хунту.

І воно ще сміє лізти до мікрофона?! На лаву підсудних йому, а не до мікрофона!"

Юрба, яка весь час перед тим слухала трансляцію з се­сійної зали, одноголосно підтримала Чорновола сканду­ванням: "До суду! До суду!"

Чорновіл казав далі: "Якщо зараз буде зірвано голо­сування, ми повинні брати ЦК Компартії самі!"

В'ячеслав Чорновіл на мітингу під стінами парламенту 24 серпня 1991 року. З відеоархіву Ярослава Кендзьора

Скріншот із фільму "Колапс. Як українці зруйнували імперію зла"

Раптом із натовпу пролунав вигук: "На штурм!"

Ярослав Кендзьор, який знімав цей момент на відеока­меру, згадував настрій людей: "Я абсолютно переконаний, що ніяка сила людей не зупинила б! Люди все це змели б. І вони б цю Верховну Раду по цеглинці розібрали!"

Від самого ранку опозиційний депутат Ярослав Кен­дзьор ходив кулуарами парламенту з відеокамерою. На відзнятих кадрах депутати більшості о тій порі мали роз­гублений вигляд та ухилялися від відповідей на запитан­ня колеги-журналіста. Вони зупинялися біля вікон і по­хмуро дивилися на море людей.

Після полудня їхні настрої навряд чи мали підстави по­кращитися. Комуністична більшість відчула себе в облозі.

Серед депутатів більшості, які моніторили ситуацію за вікном, був і Олександр Бандурка. Як головний міліціонер Харківської області, він дивився на ситуацію професійним поглядом: "Я виключаю такий випадок, що натовп міг піти на фізичне насильство якесь, на розправу з депута­тами. Я це виключаю! Натовп поводився досить толерант­но: були перерви, виходили депутати до них. Різні вихо­дили: і комуністи виходили, і "Народна Рада". Можливо, вигуки були, але натовп у цілому поводився толерантно".

Опозиціонеру Іванові Зайцю імовірність штурму теж видавалася перебільшеною: "Навпаки, треба було дія­ти всередині самої Верховної Ради. Наша позиція якраз і полягала в тому, що головний удар по комуністичній системі можна завдати через проголошення незалежнос­ті України".

Але багатьох його колег юрба на площі перед парла­ментом лякала чимдалі більше. Незатишно почувалася й охорона парламенту.

На Марту Дичок теж вплинув той переляк: "Нас, жур­налістів, охоронці не випускали з парламенту. Казали: "Там юрба! Там небезпечно! Для вашого захисту ми вас мусимо тримати тут, у приміщенні". Тоді я пішла нагору, до вікна. Звідти було видно величезну юрбу навколо пар­ламенту. Більшої я ніколи не бачила. У них був величез­ний прапор, вони тримали його просто перед головним входом: ніби очікували, що щось ось-ось станеться! І там я зустріла опозиційного депутата Володимира Філенка. І я прошу його про коментар…"

Володимир Філенко теж добре запам'ятав цей епізод: "В одну з перерв до мене підійшла журналістка Марта Дичок із британської The Guardian.

За вікном — хвилюються і скандують сотні тисяч лю­дей. Парламент повністю оточений з усіх боків. Перед головним входом розправляють величезний синьо-жов­тий прапор. Вона запитує: "Що це готується? Що відбува­ється?" Я тоді махнув рукою в бік людей: "Ці люди допо­магають нам ухвалити правильне рішення. Комуністи відчувають тиск людей. І вони розуміють, якщо проголо­сують проти, парламент штурмуватимуть ці люди. Ці лю­ди допомагають проголосити незалежність"".

За вікном — хвилюються і скандують сотні тисяч людей. Парламент повністю оточений з усіх боків. Перед головним входом розправляють величезний синьо-жовтий прапор. Марта Дичок запитує: "Що це готується? Що відбувається?" Володимир Філенко махнув рукою в бік людей: "Ці люди допомагають нам ухвалити правильне рішення. Комуністи відчувають тиск людей. І вони розумі­ють, якщо проголосують проти, парламент штурмуватимуть ці люди. Ці люди допомагають проголосити незалежність"

Юрма перед будинком парламенту допомагала прийняти депутатам правильні рішення

Скріншот із фільму "Колапс. Як українці зруйнували імперію зла"

Після першої перерви ситуація дещо заспокоїлася. Крав­чук повернувся за трибуну і приготувався відповідати далі на нові й нові запитання депутатів. Але його знову перервали. Слово просив Дмитро Павличко.

Іван Плющ, побачивши відчайдушну жестикуляцію Павличка, сказав: "Ідіть до першого мікрохвона! Ми вам дамо слово".

Віталій Портников: "Павличко в цій історії був таким посередником. І він був, якщо хочете, втіленням Кравчу­ка. Він був дуже близький до Кравчука тоді, у них були особливі стосунки. І в принципі те, що він транслював, — це було те, що хотів побачити Кравчук. І я думаю, що на­справді Павличко був головною постаттю в цій історії…"

Дмитро Павличко почав повільно, обережно добираю­чи слова:

"Ми надто збуджені сьогодні. В такій емоційній ситуа­ції ми можемо загубити головне… Я звертаюся до всіх зі словами Вольтера: "Я ненавиджу думку свого противни­ка, але я готовий померти за те, щоб він мав право її ви­словити!""

Іван Заєць здогадався, куди хилить Павличко: "Він найбільше відчув в оцей момент, що може заіскритися і може піти все не так, як потрібно! От його мудрість якраз проявилася в тому, що в момент такого протистояння він вкинув ідею незалежності в залу".

Ярослав Кендзьор теж добре запам'ятав той момент: "Напруга — колосальна! Передати словами її — немож­ливо! Вирішується в цю мить історична доля нашої держави".

Дмитро Павличко говорив далі:

"Я хочу, щоб ми знали й відразу настроїлися на три головні рішення, без яких ми звідси не повинні вийти:

1. Проголошення повної незалежності України;

2. Передання всіх військових одиниць, дислокованих на території України, під командування президії Верховної Ради України;

3. Повна департизація державних органів України".

Дмитро Павличко був одним з трьох ключових гравців того дня

Скріншот із фільму "Колапс. Як українці зруйнували імперію зла"

За кілька хвилин після цього виступу Кравчука запита­ють, чи підтримує він запропонований Павличком і "На­родною Радою" проєкт Акта проголошення державної незалежності.

Кравчук знову відповідав, максимально обережно до­бираючи слова: "Я підтримую позицію тих народних депутатів, яка випливає з Декларації, — позицію, яка фактично проголошена в цій Декларації про незалежність України!"

У цих словах демократи почули те, що хотіли почути: Кравчук підтримує ідею незалежності. А комуністична більшість могла б оцінити обережність, з якою Кравчук нагадав їм, що вони не тільки голосували за Декларацію про суверенітет, а ще й лише п'ять тижнів тому, 16 липня, святкували "першу річницю незалежності". Це були перші пів кроку для зближення позицій більшості та опозиції.

Ярослав Кендзьор: "Це великий парадокс. Людина, яка вогнем і мечем в час своєї роботи в ЦК компартії, працюючи керівником ідеологічного відділу, випалювала ідею неза­лежності, враз почала агітувати свою команду, своїх колег по партії за те, щоб підтримати цей історичний документ".

12:39. Залишалося 5 годин 21 хвилина до проголошення незалежності.

***

Проєкт Акта проголошення незалежності України напи­сали напередодні.

Левко Лук'яненко у звичайному шкільному зошиті ви­водив: "Виражаючи волю народу України до життя в незалежній державі, продовжуючи традиції державотворення Української Народної Республіки, сформульовані 22 січня 1918 року Четвертим Універсалом…" Над Лук'яненком у цей момент схилився "союзний" депутат Леонтій Сандуляк.

О 10-й годині ранку в п'ятницю 23 серпня на третьому поверсі будівлі Верховної Ради за круглим столом зібра­лося декілька депутатів "Народної Ради". Сандуляк був депутатом З'їзду народних депутатів СРСР. Але в ті дні відчував, що більше потрібний у Києві, ніж у Москві. Схоже, це був правильний вибір: не щодня стаєш свідком наро­дження нової держави.

Напередодні було ухвалено, що для обговорення під час надзвичайної сесії належить підготувати низку проєктів постанов. Для цього і зібрались.

Левко Лук'яненко звернувся до колег:

"Комуністична партія України брала участь у держав­ному заколоті. Заколот провалився. Вони розуміють, що є співучасниками антиконституційної змови. Ця антиконституційна змова мовою Кримінального кодексу (ст. 56) зветься зрадою Батьківщини. Ця стаття передбачає кару аж до страти.

Комуністи у Верховній Раді розгублені: вони не знають, що з ними буде. Вони дивляться на Москву й думають, чи не почне Єльцин усіх їх завтра-післязавтра стріляти. Вони не знають, у що обернеться в Україні ненависть народу до комуністів, чи не почнуть кияни виловлювати їх по квар­тирах і вулицях і бити їх чим попало, як мадяри 1956 року в Будапешті.

Ця розгубленість довго тривати не буде… Поразка жбур­нула комуністів додолу і тим створила унікально сприят­ливий для нас момент. Він недовго триватиме.

Того пропоную підготувати документ про проголошен­ня України самостійною державою.

Якщо ми тепер цього не зробимо, то не знати, коли ще його можна буде зробити. Не можна проґавити нагоду, яку сама історія нам принесла.

Проєкт усіх інших постанов і законів — дрібниці, як порівняти з цим кардинальне питання нашої національ­ної долі!"

— Добре, — відгукнувся Сергій Головатий, — вважайте, що ви нас загітували!

— Я беруся написати проєкт документа, — озвучив свої наміри Лук'яненко.

— І справді, кому ж, як не Левку, писати?! — підтримав ідею Дмитро Павличко.

— То дайте мені в допомогу Леонтія Сандуляка — і на 12-ту годину ми знову зберемося для обговорення проєкту!

Лук'яненко і Сандуляк відійшли в ліве крило на цьо­му ж поверсі; там стояв невеличкий стіл під вікном, що виходило на вулицю Шовковичну. Ось у таких геть неуро­чистих умовах почалася робота над найважливішим до­кументом у новітній історії України.

Леонтій Сандуляк згадував: "Спочатку ми обговорили концепцію документа. Вирішили, що він має бути лаконічним та оформленим так, щоб за нього проголо­сували 239 комуністів".

Левко Лук'яненко: "Я кажу Сандуляку: "Є два пiдходи до складення цього документа. Якщо ми напишемо його довгим — то вiн неминуче викличе дискусiю, якщо ж ко­ротким — вiн має шанси бути проголосованим. Напишімо якнайкоротший документ, щоб дати якомога менше при­водів для дискусій!""

Лук'яненко хвилювався. Довгий документ міг спричи­нити довгу дискусію. Дискусія могла затягнутися на дні й тижні. "Кравчук тепер схиляється на наш бік, а куди він хилитиметься за тиждень-два? Завтра він нам сприятиме, а чи сприятиме за тиждень-два? Страх комуністів мине, і вони перейдуть у контрнаступ, і де тоді буде Кравчук?" — міркував Левко Григорович.

Як назвати документ? Спочатку Лук'яненко написав: "Закон". Потім закреслив. Бо один закон можна змінити іншим законом. Тому на аркуші з'явилося: "Універсал".

Сандуляк заперечив: це слово можуть не сприйняти ко­муністи, бо воно буде нагадувати їм про акти "буржуазно- націоналістичної" Центральної Ради. І тут осяяння: Акт!

На 12-ту годину проєкт Акта був готовий. Півтори го­дини зусиль. Три речення. 597 літер.

"Народна Рада" погодилася з концепцією максимально лаконічного тексту. Але вирішила його дещо відредагувати. Сергій Головатий узяв чорну ручку і почав правити.

"Акт Верховної Ради Української РСР про проголо­шення незалежності української держави…" Останні два слова назви документа викреслили і замінили на "про­голошення незалежності України".

Проєкт Акта проголошення незалежності, написаний рукою Левка Лук'яненка 23 серпня 1991 року

 Фото Олександра Зінченка

"Виражаючи волю народу України до життя в неза­лежній державі; продовжуючи традиції державотво­рення Української Народної Республіки, сформульовані в її Універсалах…"

Тут знову виникла дискусія, чи не переполохає кому­ністів згадка про Українську Народну Республіку та її універсали?

Головатий зауважив: "Пане Левку, якщо ми запишемо нашу традицію державотворення лише від універсалів, то вважайте, що в нас не було традиції державотворення в принципі. А ми ж мали свою державу від часів княжін­ня Володимира та Ярослава! Хай вона тоді не називалась, як зараз, а традиція державотворення була! Ярослав ко­дифікував право… Ми є давня нація!"

Друга редакція Акта проголошення незалежності із поправками Сергія Голо­ватого 23 серпня 1991 року

Фото Олександра Зінченка

Лук'яненко погодився. Декілька слів знайшли нові за­кінчення і нові місця в тексті. Декілька слів викреслили. Але вже за добу Акт довелося ще раз відредагувати.

***

15:26. Залишилось 2 години 34 хвилини до проголошення незалежності.

У залі знову зачиналася якась незрозуміла метушня. Схоже на те, що частина депутатів мала на руках проєкт Акта проголошення незалежності України, а частина обу­рювалася, що їм його не дали. Кравчук вигукнув у залу: "Є цей Акт на руках?"

У відповідь кільканадцять рук з аркушами з копіями Акта здійнялися в залі. Отже, головний документ і справ­ді був не у всіх.

Юрій Костенко той Акт мав. У момент, коли в залі на­магалися з'ясувати, хто його має, а хто ні, біля місця Кос­тенка опинився Володимир Яворівський. Костенко згаду­вав: "А біля мене — Яворівський у черзі до трибуни: "Що це таке?"".

Цей момент випадково потрапляє в запис трансляції: на передньому плані Іван Заєць в оточені кількох колег про щось дискутує з Дмитром Павличком, а за ними — Яворівський із Костенком.

"…Значить, ось такий розда­ний документ. Другий мікрофон, що ви стоїте з піднятою рукою?!" — у момент розмови Костенка та Яворівського обурюється з місця головуючого Кравчук.

Костенко далі згадував той короткий діалог з Яворів­ським так: ""Ану, дай!" Узяв. Іде в чергу і починає читати. Він не встиг дочитати до кінця, як до нього підходить Лук'яненко і каже: "Володю, що ти робиш?! Ми домовля­лися, що я зачитаю як автор цього!""

Іван Заєць був поруч: "Я так само стояв у черзі на виступ до президії. Я стояв, стояв Лук'яненко і стояв Яворівський. І я побачив, що Яворівський переглядається з Леонідом Кравчуком… Я вже відразу зрозумів, що цей документ буде озвучений. А ми думали, що озвучить Левко Лук'яненко. Логіка Кравчука була інша. Я так розумію, що якщо Лук'яненко буде озвучувати, то це буде начебто виклик для ко­муністичної більшості…"

Кравчук так пояснював свою логіку: "Запитують: "А хто оприлюднить Акт про державну незалежність?" Автором документа був Левко Лук'яненко. Я кажу: "Ну, хай ав­тор…" Кажуть: "Левко Лук'яненко сприймається як один із наймогутніших націоналістів у Верховній Раді. І тому щойно Лук'яненко вийде читать Акт — усі комуністи бу­дуть проти нього". Тоді хтось пропонує Яворівського…"

Хто і коли обговорював із Кравчуком кандидатури? Тут свідки "розходяться у свідченнях".

Леонтій Сандуляк стверджує, що в перерві він підходив до Кравчука та попросив дозволити зачитати Акт Левку Лук'яненку: "Кравчук промовчав. Тоді я нагадав йому, що пан Лук'яненко за настання цієї миті відсидів 27 років у в'язниці та 72 доби в камері смертників. Кравчук мов­чить. Кажу, що він склав цей документ, і в нього сьогодні день народження, тож зробіть людині подарунок. Крав­чук не стримався і викрикнув: "Та пішли б ви…""

Кравчук в одному з інтерв'ю геть інакше описує ситуа­цію. Мовляв, перед Сандуляком у перерві до нього піді­йшла "група товаришів": "А хто буде вносити це питання на голосування? Я щиро (ніколи не хотів бути першим) кажу: на мою думку, це має зробити Лук'яненко. Він автор, хай вносить! Прибігають через хвилину Павличко і група людей: "Ні в якому разі! Якщо буде Лук'яненко, комуніс­ти не проголосують!""

Кравчук опинився між двох вогнів: хтось хотів, щоб Акт зачитав Лук'яненко, хтось боявся, що це зашкодить справі.

Павличко згадував: "Володимир Яворівський вийшов до трибуни й зачитав проєкт Акта. Я дав йому в руки цей документ, сподіваючись, що його лагідний гумор, який справляв добре враження на наших опонентів у залі, про­кладе дорогу Актові до уваги розбурханої більшості, мож­ливо, навіть переконає комуністів, що треба підтримати історичний документ".

Володимир Яворівський зачитує попередню редакцію Акта проголошення Незалежності

Скріншот із фільму "Колапс. Як українці зруйнували імперію зла"

Яворівський мав свою версію цього епізоду: "Уже ситуацiя назрiвала. Нею треба було скористатися. У нас була така домовленiсть: кому вдасться прорватися за трибуну, той перший оголошує документ… Головне, щоби прозву­чало у Верховнiй Радi, що сьогоднi ставиться питання про ухвалення Акта незалежностi!"

Таке враження, що через роки, коли були записані свідчення всіх учасників цього епізоду, кожний менше або більше, але плутався в показах. Спочатку справді до Кравчука підходили різні депутати із запитанням, хто мав би зачитати Акт: автор чи хтось інший? Хтось був "за", хтось — "проти". Бо прагматична тактика переконливі­ша за красу символізму. Борець за незалежність України Левко Лук'яненко справді мав реноме радикала серед комуністів. Врешті-решт саме комуністичний режим приговорив Лук'яненка до смертної кари за його бороть­бу за незалежність. Якби він вийшов прочитати доку­мент, який вбиває СРСР, — це було б символічно, але з боку комуністичної більшості це могли сприйняти як помсту. І в цій логіці краще було б передати слово комусь "лагіднішому".

У випадку з Яворівським ситуація виявилася дуже про­стою. Він справді побачив Акт вперше за кілька хвилин до того, як прочитав його з трибуни. І вирішив скористатися моментом та увійти в історію. Павличко теж ніяких доку­ментів Яворівському не давав: проєкт Акта той експромтом поцупив у Костенка.

На відеозаписі трансляції добре видно, що відбувається протягом кількох хвилин перед тим. Лук'яненко підходить з одного боку від трибуни, Яворівський майже одночасно — з іншого. Кравчук переводить погляд з одного на іншого. У цей момент він обирав: Лук'яненко чи Яворівський… За трибуну стає із процедурними поясненнями Плющ і на­прикінці виступу закликає ухвалити "насамперед Акт про незалежність України". Камера в цей момент показує, що за спиною Яворівського нервово метушиться Павличко. Він в останній момент намагається затримати Яворівсько­го за рукав. Яворівський іде за трибуну. Павличко змахує обома руками, усім виглядом показуючи: "А грець із ним, хай іде та говорить!"

Левко Лук'яненко потім згадуватиме: "Було несподівано і трохи образливо".

Іван Заєць: "У тій ситуації то вже не мало абсолютно ніякого значення. Але було б справедливіше, якби той текст Акта виголосив саме він. Тому що Лук'яненко писав першу версію цього документа, Лук'яненко відсидів 27 років за ідею незалежності… Та я тут не можу і так сильно дорікати Яво­рівському і Кравчуку! Бо, я так розумію, що вони працю­вали на результат".

Кравчук оголошує: "Володимир Яворівський!"

Той почав повільно, повчально, похмуро:

"Шановні депутати! Шановні гості! Дорогий наш укра­їнський народе!

Давайте ми скажемо, що сьогодні не момент помсти, а момент істини… У нас є момент вийти із цих чвар…

Були підготовлені документи, які опрацьовані нашими юристами. Дехто їх, правда, взяв, дехто не взяв. Через кіль­ка хвилин вам роздадуть цей документ, найголовніший документ, заради якого ми тут зібралися! Тут кілька рядків. Я його зачитаю, і давайте почнемо працювати!