Яків Оренштайн: Історія видавця-єврея та її сучасність

Державний архів Івано-Франківської області

25 лютого 2025 р. виповниться 150 років із дня народження уродженця Коломиї Якова Оренштайна (1875-1942) – небуденної постаті у взаєминах українців та євреїв, знаного у ХХ ст. видавця української книжки. Цьогоріч у Коломиї вже створили Оргкомітет, який займатиметься промоцією видавничої спадщини відомого уродженця цього міста. Напередодні ювілею пропонуємо міркування Івана Монолатія, який кілька десятиліть ретельно вивчає біографію та етнополітичний портрет видавця. 

"Ця вельми заслужена для українства постать належить до гурту конструктивних людей "Нової України" першої половини ХХ-го століття. Вона чекає на свою монографію, так само як і інші українські діячі тієї доби, які боролись і тим чи іншим способом загинули за ідеал самостійної суверенної української держави […] згадував я з великим сумом і пієтизмом цього видатного українського національного діяча, державника, організатора українського письменства, книгаря й видавця, мого й інших учителя, і то не тільки в книжкових справах ЯКОВА ОРЕНШТАЙНА. Він впродовж майже 40-річної своєї невтомної й плідної діяльности, зробив, на мою думку, для українського народу багато більше"

Лев Биковський*

Минуле, що має значення

Ця історія добре пасує до теми, вивчення якої сьогодні має принципове значення – етнічних ідентичностей та націоналізмів. Зокрема у колись у забутій всіма частині європейського континенту, а за якийсь час – на "скривавлених землях"[1] та поза їх межами. Її головний герой – Яків Оренштайн (1875–1942), єврей-видавець з невеликої передгірської, на зламі Покуття і Гуцульщини, нині майже цілком моноетнічної української Коломиї. Моєму героєві вдалося вирватися з мурів традиційної єврейської громади і вийти у світ широкий, створивши власні видавництва-накладні, які активно пропагували українську культуру в умовах її бездержавного статусу.

Як видавець Я. Оренштайн, спершу знаходив час і для польської та російської книжки, все ж таки надавши пріоритету книжці українській. Для своїх сучасників він був диваком, який усі сили віддавав просвіті українців, у той час, коли міг цілком упевнено почуватися "своїм" серед єврейських видавців друків польською чи німецькою мовами, а не бути їм "чужим". Через таку показову українськість його майже завжди не сприймали ані поляки, ані росіяни, ані німці. Однак він поплатився не за відданість українській культурі, а лише тому, що був євреєм.

Центральний державний історичний архів України у м. Львові

Як і сотні його соплемінників, він був добрим торговцем, знав мови оточуючих його народів – німецьку, польську, українську та російську, вдало використовував знання набуті серед коломийських та ряшівських євреїв, навчився користуватися здобутками масової культури. Зокрема друкарством, яке перетворювало "уявлені спільноти" на Галичині у споживачів друкованого слова.

В котрийсь момент, підтримуючи ділові взаємини з українською інтелігенцією, він, дізнавшись про плани організування власне українського накладового товариства, на "народження" якого було все, окрім грошей, вирішив цим скористатися – надавши потрібну допомогу. Звісно, він ставив перед авторами та редакторами своєї "Галицької накладні" високу планку – ретельної праці над текстами й перекладами, графічним оформленням та виданням книжок у та поза "Загальною бібліотекою". Через це Оренштайнів бізнес-проект виявився надзвичайно успішним, якщо не у кількісному чи якісному вимірах, а насамперед – як символічний вираз удоступлення різним прошаркам тогочасної галицько-української спільноти дешевої україномовної книжки.

Наукова бібліотека Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.

Тим самим він, практично монополізував український видавничий рух поза Львовом, тримаючи пальму першості з-поміж інших не-львівських видавців та накладовців. Дбаючи про рекламу й, ясна річ, комерційний зиск він провадив книгарню та випозичальню, таким чином залучаючи до читання учнів коломийських шкіл та гімназії, даючи їм якоюсь мірою альтернативу вибору друків української та світової літератури.

Можна лише гадати, який успіх мав би Я. Оренштайн своїми виданнями серед галицьких українців, національна свідомість яких стрімко зростала напередодні Великої війни. Та обставини геополітичного порядку розпорядилися зовсім по-іншому. Внаслідок цього видавничі потуги Я. Оренштайна сповільнилися, ба загальмували, друкарню, склади з готовою продукцією пограбували, а його самого звинуватили у шпигунстві, а потім – вивезли як заручника до росії. Правда, невідомо чи це була справжня росія, чи території, які нині входять до складу України – Миколаївщина чи Херсонщина.

Порятункові майна не допомогли, за свідченням самого видавця, листи до американського президента, голови російського Тимчасового уряду, чи коломийських властей. Та й ще паралельно він включився у активну громадську працю: то хотів бути на чолі коломийської єврейської громади, то бути серед її репрезентантів у маґістраті, то бажав здійснити ревізію міської казни.

Його, як видно з цієї історії, коломийці не зрозуміли. Не допомогли вже колишні заслуги перед українською громадою Коломиї й Галичини, його й далі називали купцем, а отже – ділком, який переслідує власні меркантильні інтереси. Тому перед Я. Оренштайном стелилася довга дорога у широкі світи, й усамітнення, й пошуки кращої долі за межами ще австрійської Галичини.

Коломия. Середмістя

З колекції Валерія Ковтуна

Його вибір впав на Німеччину, яка, не дивлячись на соціально-економічну трагедію кінця Першої світової війни, ще не була активно-антисемітською, хоча й до початку того, коли її еліти стали на стежку етнічної нетерпимості, було недалеко. Оренштайн, добре знаючи попит та ринок книговидавничих послуг, а також те, що саме українські полонені в таборах Німеччини та Австрії відчувають певний "голод" на українські видання, вміло зреагував на це.

Не відомо власне, як, але фактом залишається його участь у проекті німецького Генерального штабу щодо видання творів Кобзаря, призначених для українців на фронтах ще Першої світової війни. Та й у Німеччині він опинився, одночасно відвідавши Київ, українські видавці якого хоч й мали добрі наміри й грандіозні плани (особливо у 1918-му), але відчували брак поліграфічної техніки і, насамперед, фінансів. І тут знову в нагоді став коломийський видавець, який пропонував київським українцям і кредит, і добру поліграфію за кордоном. Саме тоді, вочевидь, його праця стала справді "соборницькою", не лише за формою, а й змістом.

Відтак кінець десятих – початок двадцятих років ХХ ст. був часом активних мандрівок видавця світом, від Києва почавши, через Ліверпуль, аж до Вінніпеґа та Нью-Йорка. В них, він, як один із засновників нового підприємства – "Української накладні" – лобіював свої професійні інтереси як одного з найбільших, а може й найбільшого, видавця української книжки поза Україною. Його підтримували: спеціально для потреб українського видавництва Посольство УНР в Німеччині передало будинок у Берліні.

Саме у ньому, з 1920-х і до кінця 1930-х проходило життя видавця та його рідних. Скоріш за все, Оренштайнова оселя була гостинною для багатьох діячів української еміграції того часу, адже відомі свідчення про гостинність господаря та його дітей, а також їх гарну українську мову. Жили Оренштайни тоді скромно, як, власне, і у Коломиї. Тільки видавець став раз по раз палити цигарки (що траплялося й раніше), бо поза цими видимими зовні "успіхами", глибоко у душі він був самітником, інколи граючи у шахи.

Герой цієї історії, мабуть, мріяв повернутися до Коломиї, щоб "реабілітувати" себе в очах коломийців. Але там, над Прутом, були вже "нові" порядки, не надто прихильні до євреїв, які мали проукраїнську позицію та ще кілька років тому підтримували державницькі змагання місцевих українців. В категорію таких "антидержавних елементів" й потрапив Я. Оренштайн. Не допомогли позитивні характеристики коломийського маґістрату, свідчення поодиноких коломийців-українців та ще багато чого, йому й далі не довіряли.

Ця недовіра "червоною ниткою" пройшла через кілька зустрічей з функціонерами польської поліції, активне листування щодо особи видавця поліційних служб, а ще й стеженням за ним у Коломиї, Станиславові та Львові. В докір ставилися явно надумана підтримка діячів ЗУНР, видання у колишній Оренштайновій друкарні антипольських брошур, участь у маніфестаціях та вічах на підтримку держави галицьких українців, пособництво у воєнних злочинах проти польських вояків.

Усі ці домисли не мали під собою реальних доказів, а польські спецслужби про це добре знали. Не надто допомогли спроби видавця переконати нову, польську владу у своїй лояльності до неї, беручи участь у пропагуванні ідеї окремого українського університету. Адже йому постійно закидали антипольську діяльність і не лише у Галичині, а й у Німеччині, а також нібито співпрацю з Диктатором ЗОУНР Є. Петрушевичем. Мабуть знали й про те, що Оренштайн був одним з фігурантів купівлі військових літаків для потреб УНР, які, щоправда, до України так і не долетіли.

Дуже скоро вигадки про "антидержавну діяльність" видавця забулися, а його спроби повернутися в Коломию і відновити своє майно, стали другорядною справою для польських властей. Щоправда Я. Оренштайнові так і не вдалося повернутися до рідного міста, бо тут проти цього були коломийський староста та малопомітний для решти постерунковий.

Ще раз про видавця заговорили під час "Штайґеріяди", коли він намагався бути успішним комунікатором між міжнародними єврейськими організаціями та УВО у справі Т. Ольшанського. Та зустріч у знаковому берлінському кафе, не дала жодних надій на успіх. Перемовникам так і не вдалося стати вище партійних і політичних інтересів, а тому вони і не могли бути фігурами конструктивного діалогу. А видавця й далі "нотували" спеціальні служби Другої Речі Посполитої. Шлях додому, до Галичини, фактично, був закритий.

В цих умовах Я. Оренштайн пробує й далі бути активним в українському видавничому русі тогочасної Німеччини. Це, як видно з назв його друків, деякий час вдавалося. Час від часу траплялися прикрі конфлікти з авторами та упорядниками видань, зокрема багато шуму наробила Винниченкова "Сонячна машина". А вже скоро на більш-менш стабільному життєвому небокраї з'явилася інша, значно ворожіша, небезпека – нацизм.

Звісно, що його прихід до влади у Німеччині видавець спостерігав в режимі реального часу, не усвідомлюючи усього трагізму для євреїв, і не лише них. Видавець ще, мабуть, наївно вступив до професійного союзу німецьких книготорговців, який містився у знаному своїми друкарськими традиціями Лейпциґу. Та це не дало бажаного результату, адже дуже швидко він, з "Українською накладнею", потратив до "Єврейського списку", укладачі якого навіть не хотіли чути про те, що він видає і продає лише україномовну літературу. Йому торочили, що, як єврей, він не може займатися культурною діяльністю.

Посвідчення Якова Оренштайна - члена Спілки німецьких книготорговців

Федеральний архів Німеччини у м. Берлін

В цьому були вже ознаки не лише переслідування за етнічністю, а й свідчення культурного етноциду. Не переконали нацистів надії Я. Оренштайна на Берлінську Олімпіаду, під час якої він, за його свідченнями, міг би розповсюджувати свої видання, і таким чином, пропагувати українську справу в світі та боротися з більшовизмом. Друга половина 1930-х – надзвичайно складний для Я. Оренштайна час.

Саме тоді за нього "взялися" і "Спілка німецьких книготорговців" і ґестапо. Смішно, але останнє знай боролося з видавцем за таку собі "шильду", вивіску "Українське видавниче товариство" на будинку, в якому той мешкав з рідними. І хоча видавець її зняв відразу після перших не дуже ґречних кореспонденцій, "недремні очі" нацистських структур й далі спостерігали за ним.

Час від часу видавець рятувався від цього поїздками до Варшави, де його син Йосиф у 1932 р. відкрив власну книгарню, а на початку Другої світової війни втік до Львова (досі вважалося, що Оренштайн виїхав до Польщі у 1933 р., відкривши у її столиці книгарню). Був там Я. Оренштайн і в 1940 р., коли донька І. Франка писала листи до нацистських установ, з'ясовуючи долю майна "Української накладні".

На з'ясування правди було вже пізно, адже будинок і майно ліквідованого нацистами видавництва планували передати українській греко-католицькій парафії, створивши там центр українського життя у Берліні. А от залишки книжок Оренштайнового видавництва використали для створення українських бібліотек на території Генерального Губернаторства, а ще після Другої світової війни окремі видання можна було відшукати у американських українських книгарнях.

Ймовірно 1938 р. Я. Оренштайн, його дружина Роза-Хая і донька Реґіна назавжди опинилися у Варшаві, у ґетто якого вони увійшли десь на межі 1941–1942 рр. Там їх й розстріляли 12 вересня 1942 р. Трохи згодом, 12 березня 1943 р. у Львові, нацисти знищили Йосифа та Аделю – інших дітей видавця. Про онуку видавця, доньку Аделі – Міру – з тих часів теж нічого невідомо.  

Сучасність, яка пам'ятає

Сучасний доробок істориків і культурологів про Я. Оренштайна – інформативний, однак більшою мірою спирається на уже відомі факти, аніж історичні джерела. Першим "вписуванням" Я. Оренштайна в галицько-український контекст стали 1900-ті рр., зокрема згадки про його видавничі плани та перші успіхи у львівських періодичних виданнях "Літературно-науковий вісник" (1904) та "Діло" (1909). Щоправда на всеукраїнському рівні (хоча й в умовах бездержавности) про нього заговорили у 1930-х рр. окремим гаслом "Оренштайн Яків – видавець жидівського роду," вміщеним в другому томі "Української Загальної Енциклопедії":

Оренштайн Яків, укр[аїнський]. видавець, жид[івського]. роду, *1875, основник і власник "Укр[аїнської]. Накладні", що видає універсальну бібліотеку п[ід].н[азвою]. "Загальна Бібліотека" (від 1903 р. в Коломиї, від 1919 в Берліні), до 1932 – 230 томиків, укр[аїнські]. музичні твори, укр[аїнських]. клясиків, шкільні укр. підручники, атляси й ґеоґр[афічні]. карти, книжки для дітей, суспільно-політ[ичні]. твори, тощо[2].  

Цій інформації передувало прохання З. Кузелі, яке той надіслав 23 квітня 1931 р.:

Вельмишановний пане Оренштайн! Я б хотів у енциклопедії, котра тепер виходить у Львові, також опублікувати відповідне гасло про Вас і Вашу діяльність і був би дуже радий, якби Ви за кілька днів надіслали необхідні персональні відомості. При цій нагоді прошу Вас повідомити адресу пана капітана [Вальтера] фон Люберса, про якого я хотів би також умістити (в енциклопедії. – І. М.) інформацію[3].

Львівська національна наукова бібліотека ім. Василя Стефаника НАН України

Цікаво, що З. Кузеля просив подати контактну адресу колишнього чиновника кайзерівського Міністерства оборони Вальтера фон Люберса, якого, вочевидь, Я. Оренштайн добре знав ще з часів поширення україномовних видань на Східному фронті у 1917 р., а отже міг з ним листуватися. Поза цим, нині, мабуть, так і не вдасться віднайти хронологічно перший відгук на Оренштайнові ініціативи, адже тривалий час ані його біографія, ані його видавнича діяльність не згадувалися в тодішніх публікаціях відомих українських книгознавців.

Вже після жахіть Другої світової війни, Я. Оренштайн та його видавнича спадщина повільно інтегруються в український діаспорний контекст. Свідчення цього – послуговування вже давно апробованим відомостями про Я. Оренштайна при підготовці "Енциклопедії Українознавства". "Новими" тут були вказівки на переїзд видавця до польської столиці у 1933 р., а також те, що після 1939 р. про нього нічого не відомо:

Оренштайн Яків (1875–?), жид[івського]. роду засновник і власник в-ва "Укр[аїнська]. Накладня" у Коломиї (з 1903) і Берліні (1919-32), що видавало універсальну бібліотеку п[ід]. н[азвою]. "Заг[альна]. Бібліотека" (всього 230 тт.), ілюстровані твори українських клясиків і сучасних письм[енників]., бібліотеку українських й іноземних романів, муз[ичні]. твори, шкільні підручники, атласи й геогр[афічні]. мапи, кн[иги]. для дітей, суспільно-політичні твори тощо. З 1933 р. О[ренштайн]. переїхав до Варшави, де мав книгарню; з кін[ця]. 1939 р. доля невідома[4].

Кілька років потому, 1962-го в Аргентині, накладом Адміністратури Української автокефальної православної церкви, з'явилася десята книжка "Української Малої Енциклопедії" Євгена Онацького, у якій містилася стаття про видавця. Щоправда, її зміст, фактично, повторював текст 1930-х років про Я. Оренштайна, хіба що з невеликими змінами – переказував все у минулому часі. Правда були ще дві особливості: перша – помилкова дата народження (мало бути – 1875 р.); друга – важливіша – припущення (з покликанням на свідчення В. Дорошенка), що видавець міг загинути у Варшавському ґетто під час Другої світової війни:    

Свідоцтво народження Якова Оренштайна

Державний архів м. Ряшева

Оренштайн Яків (1877– ) – український видавець жидівського роду, основник "Української Накладні", що видавала книжки "Загальної Бібліотеки" (від 1903 р. в Коломиї, а від 1919 р. в Берліні) – видала до 1932 р. 230 томиків, а крім того видавала українських клясиків, українські музичні твори, українські шкільні підручники, книжки для дітей, атляси і географічні мапи, суспільно-політичні твори тощо. Загинув, мабуть у варшавському ґетто під час німецької окупації (В. Дорошенко)[5].

Як бачимо, поза зовнішніми несприятливими обставинами, розуміння Оренштайнової праці упродовж 1930–1960-х рр., суттєво не змінилося. Поза цим, в США першовідкривачем видавця та його внеску в українську культуру, судилося стати відомому українському бібліотекареві Л. Биковському. Саме він у 1963-му в кількох випусках нью-йоркського часопису "Наша Батьківщина" оприлюднив свої спогади "Яків Оренштайн"[6]. В підсумковій публікації 15 червня 1963 р. він зокрема згадував, що

Коли я приїхав у 1948 р. до США, мені доводилося частенько бувати в українських книгарнях Нью-Йорку. Бачив я там чимало книжок, що їх видавав невтомний на тому полі Я. Оренштайн в Европі. Очевидно перед другою світовою війною, а властиво перед 1939 роком, він мав жваві книготорговельні зносини з Америкою. Висилав українським книгарням в Америці свої видання на комісію. Якийсь час все йшло нормально. Друга світова війна назавжди перервала ці взаємини. Кожний раз, оглядаючи Оренштайнове видання "Трилогії" Б. Лепкого, або монументальне п'ятитомове "Повне видання творів Т. Шевченка" в оформленні "Галицької Накладні" в Коломиї, а особливо його двотомове, четверте видання "Історії Українського Письменства" С. Єфремова з 1924 р., згадував я з великим сумом і пієтизмом цього видатного українського національного діяча, державника, організатора українського письменства, книгаря й видавця, мого й інших учителя, і то не тільки в книжкових справах… ЯКОВА ОРЕНШТАЙНА. Він впродовж майже 40-річної своєї невтомної й плідної діяльности, зробив, на мою думку, для українського народу багато більше…[7]

Щоправда, спогади Л. Биковського про видавця та його добу, так і не зацікавили повної мірою українські наукові кола упродовж майже 40-ка років, оскільки в англомовній "Encyclopedia of Ukraine" вмістили відомості про Я. Оренштайна, які оприлюднилися ще в 1950-х (додавши припущення про смерть у варшавському ґетто або нацистському концтаборі), натомість тепер вже англійською мовою:

Orenshtain, Yakiv [Orenštajn, Jakiv], b[orth] 1875, [died]? Jewish-Ukrainian owner of the *Ukrainska (originally Halytska) Nakladnia publishing house in Kolomyia (from 1903) and Berlin (1919-32), which published hunderts of Ukrainian books. In 1933 Orenshtain moved to Warsaw, where he ran a bookstore. He disappeared in the 1939 after the Germans occupied Warsaw, and probably died in the Warsaw getto or a Nazi concentration camp[8].

Згодом, у 1999 р. ув "Універсальному словнику-енциклопедії УСЕ" вмістили гасло про видавця такого змісту:

Оренштайн Яків, 1875-?, укр[аїнський]. видавець і культурний діяч євр[ейського]. походження; засновник і власник видавництв Укр[аїнська]. Накладня (з 1903 у Коломиї, 1919-32 у Берліні); бл. 230 томів укр[аїнських]. письменників ХІХ-ХХ ст., атласи, шкільні підручники; з 1933 у Варшаві, після 1939 доля невідома[9].

В Україні тривалий час знаним дослідником основних віх життя і діяльності Я. Оренштайна була книгознавниця, довголітня співробітниця Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України Марія Андріївна Вальо (1925-2011)[10]. Саме її перу належить узагальнююча стаття про видавця в "Енциклопедії історії України", а припущення вченої досі не втратили актуальності й є "дороговказом" для дослідників біографії Я. Оренштайна:

Оренштайн Яків (1875–1944) – народився в м. Коломиї. Походив із династії відомих друкарів і книготорговців. Вищу освіту здобув у Львівському та Віденському університетах. Високоосвічений фахівець друкарської справи. Заснував і був власником "Галицької накладні" в Коломиї (1903–1915) та "Української накладні" в Берліні (1919–1932) з філіями у Філадельфії і Катеринославі. У Коломиї деякий час видавав також польську "Загальну бібліотеку" ("Biblioteka Powszechna"). Успіх його українських видань забезпечувала вдумлива програма, зорієнтована на поширення доброї української книжки серед народу та залучення до співпраці відомих українських письменників і вчених – О. Барвінського, А. Крушельницького, Б. Лепкого, В. Сімовича та ін.

Виданий у Берліні 1921 року об'єднаний каталог "Галицької" та "Української" накладень за 1903–19 рр. відображає понад 350 видань, систематизованих за видавничими жанрами. Це, зокрема, кількатомні, багатоілюстровані твори Т. Шевченка, І. Котляревського, Марка Вовчка, Б. Лепкого, 30 випусків творів великої української і світової прози (твори І. Франка, І. Нечуя-Левицького, О. Кобилянської, Л. Толстого, А. Франса та ін.), 150 випусків "Загальної бібліотеки", до якої, крім художніх творів, входили також праці філософського та наукового змісту (Ф.-В. Ніцше, І. Раковського та ін.), праці з історії України, історії української літератури, мистецтва, культури, а також словники, атласи, ілюстровані дитячі книжки, сотні штук кольорових листівок українознавчої тематики, збірки українських народних, стрілецьких, маршових пісень, українські гімни, музичні твори на слова Т. Шевченка та інших письменників. Найцінніші з цих видань, власне, були реалізацією широкої видавничої програми, укладеної Оренштайном на початку 1918 р. з урядом Української Центральної Ради в Києві, що засвідчувало його підтримку і відданість національному відродженню України.

У 1932 р. Оренштайн із родиною переїхав до Варшави, де заклав антикварну книгарню. Місце смерті Оренштайна достеменно не відоме: варшавське ґетто або концтабір Заксенхаузен[11].

Інформація берлінської поліції про долю родини Оренштайнів

Архіви меморіалу "Яд-Вашем", м. Єрусалим

До слова саме ці відомості лягли в основу сучасного енциклопедичного гасла про Я. Оренштайна у "Енциклопедії Сучасної України"(2022) – "Оренштайн Яків Саулович", не зважаючи на те, що 2015 р. з'явилася друком перша біографія видавця, в якій чимало фактів із біографії Я. Оренштайна нині або підтверджені, або спростовані, зокрема й ті, що вкотре вказані у цьому гаслі[12].

Єдине, що внесли редактори в посмертну версію статті М. Вальо – дати життя і смерті видавця, а також інформацію про нього по-батькові[13]. Аналогічними огріхами хибує гасло, присвячене видавцеві в "Українській музичній енциклопедії" (2016), головним чином вносячи плутанину з місцем загибелі Я. Оренштайна[14]. Не кращий поступ спостерігається й у англомовній "Internet Encyclopedia of Ukraine", з гаслом "Orenshtain, Yakiv", датованим 2018 р.[15]

Варто підкреслити, що, починаючи 2015 р., студії українських дослідників над життєписом видавця помітно пожвавилися. Однак не тому, що вони виявили досі невідомі документи життя і книговидавничої Одіссеї Я. Оренштайна, а почасти завдяки публікації моєї книжки "Вічний жид з Коломиї. "Українець" Мойсеєвого визнання Яків Саулович Оренштайн", яка отримала кілька рецензій[16], а ще містила огром неопублікованих до того часу архівних документів, віднайдених в Україні, Німеччині, Польщі, Ізраїлю.

Оренштайновій популяризації також сприяли кілька авторських публічних лекцій і виступів:

31 березня 2015 р. в Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Йосафата Кобринського (м. Коломия) "Яків Оренштайн: людина та міф на тлі архівних знахідок";

19 лютого 2016 р. у рамках роботи офісу програм з юдаїки Національного університету "Києво-Могилянська Академія" "Український джентльмен західно-європейського покрою і жидівської національності": Яків Оренштайн та його доба" (дивитися тут: https://www.youtube.com/watch?v=yHkKKNBzqE8 );

11 листопада 2017 р. в етері авторської програми Вахтанга Кіпіані "Історична правда" на телеканалі "Zik" (м. Київ), присвяченої Іванові Тикторові та Якову Оренштайну (спільно з Миколою Тимошиком);

29 листопада 2017 р. в рамках наукового семінару єврейських студій Українського католицького університету (м. Львів) – "Свій" серед "чужих": єврей-видавець Яків Оренштайн в українській традиції ХХ – поч. ХХІ ст." (модератори – Ярослав Грицак, Владислава Москалець);

14 вересня 2022 р. в етері "Польське Радіо для України" – розмова з Володимиром Гарматюком. (слухати тут: https://www.polskieradio.pl/398/7866/Artykul/3036416 )

Cьогодні дослідження місця і ролі Я. Оренштайна в історії української видавничої справи не можна вважати задовільним, окрім що перших спроб з'ясувати діяльність видавця в контексті українського книговидавничого процесу першої половини ХХ ст.[17], адже досі не укладено повного каталогу видань ані "Галицької накладні", ані "Української накладні", а дисертаційних досліджень стосовно цієї проблематики не написано.

Не надто переконливими є й публікації молодих науковців – як за постановкою проблеми, так і використаними ідеями, судженнями і джерелами[18]. Натомість найкраще вдається здійснювати аналіз Оренштайнових жанрово-видових друків, у чому науковці справді пішли вперед, зокрема висвітливши відгуки рецензентів у тогочасній пресі та коментарі, наукові дослідження сучасних критиків і книгознавців[19].

Натомість вражаючою є активність видавця, і не лише його контакти з українськими еміграційними середовищами 1920-х рр., а й приватними особами – знаними українськими громадськими і культурними діячами, будівничими України в умовах відсутності її фактичної національної державності, зокрема у 1920 – 1940-х рр. Зосібна відомо про листування Я. Оренштайна з Олександром Барвінським, Сергієм Єфремовим, Мироном Кордубою, Зеноном Кузелею, Михайлом Павликом, Василем Сімовичем.

Про Я. Оренштайна згадували його сучасники – Лев Биковський, Станіслав Вінценз, Володимир Винниченко, Павло Вергун, Ярослав Веселовський, Михайло Грушевський, Іван Кедрин, Зіновій Книш, Євген Коновалець, Зенон Кузеля, Іван Кревецький, Богдан Лепкий, Осип Маковей, Василь Микитчук, Ярослава Острук, Євген Чикаленко, Марія Ясеницька та, найімовірніше, Андрей Шептицький.

Цей перелік, вочевидь, можна було б продовжити, знаючи про залученість Я. Оренштайна в українські видавничі та політичні проєкти 1920 – 1930-х рр., адже цілком ймовірно, що після "українського мандрованого філософа" Григорія Сковороди, означення "український мандрований видавець", найбільше пасувало б коломийському (з народження) видавцеві. Наразі слово і за коломийцями, і за українською культурою, адже саме їм Яків Оренштайн віддав свої найкращі роки.

Життєпис Я. Оренштайна добіг свого кінця. Видавець поділив долю своїх одноплемінників, а його тривалі мандри у пошуку бізнесового успіху й життєвого спокою перервали злочинці, які запроторили його в ґетто Варшави, з мурів якого йому так і не вдалося вирватися. Однак доля Я. Оренштайна надто промовиста для нас, людей ХХІ ст., адже оповідає сама за себе.

Адже варто пам'ятати: Яків Оренштайн ніколи не був українцем за вибором, а той факт, що його "український" проект, побіч польського і російського, виявився найуспішнішим, був результатом фахових знань і вдалої видавничої кон'юнктури. Звісно, що як коломиєць від народження, та європеєць за світоглядними установками, він сповідував зовсім не групові, етнічні чи якісь інші інтереси. В основі його діяльності завжди лежав власний, приватний інтерес, суть якого полягала у здоровій конкуренції за бізнесові, а вже потім – культурні інтереси. Він був "австрійцем", "поляком", "німцем" чи, навіть, "росіянином" не зі свідомого вибору, а у силу зовнішніх обставин, з необхідності – державної, територіальної чи географічної належності, чи життєвої небезпеки.

Він був радше австрійським, польським чи німецьким євреєм, а передусім і завжди – сином Народу Книги, ніколи не зраджуючи свого етнічного походження й конфесійної належності. Оренштайнова ідентичність була "збентеженою", як й політичні системи, в рамках яких йому випало жити і працювати. До того ж, він ніколи не вважав себе видавцем, а лише накладовцем і купцем, таким чином зберігаючи персональну відданість одній з наймобільніших форм виживання єврейства в умовах "чужого" етнічного оточення.

Поза сумнівом, Я. Оренштайн справді був талановитим організатором українського культурного життя початку – першої третини ХХ століття, її "соборником", який активно поєднував через свою професійну діяльність національні інтереси підавстрійських та підросійських українців. Ця обставина дозволила йому стати вдалим менеджером та промотором в умовах української бездержавності, символічним "українцем" Мойсеєвого визнання.

Життя і жертовна праця Я. Оренштайна для українців заперечила панівну в певний час тезу, що "Україна не знала ніколи типу національно-українського жида, так як він витворився в німецькім чи анґлійськім середовищі; навпаки, українське жидівство засвігди трималось осторонь, творячи націю в нації, відділюючись від населення не тільки вірою і звичаями, але й мовою, ношею і цілою зовнішньою культурою"[20]. Виявляється, що бездержавна Україна 1910 – 1940-х рр. Оренштайна знала краще, аніж тепер, адже досі він залишається "Іншим своїм" у спадщині двох народів – українців та євреїв.