Безсенсовні атентати
Політичний революційний терор – явище з погляду історії нормальне. Не тому, що це добре, а тому, що воно завжди "має місце бути". Антиавстрійські радикальні рухи в Італії, антиімперські в підросійській Польщі, народницькі й більшовицькі в Російській імперії, підпільні українські, ізраїльські, чи північноірландські націоналістичні організації – для всіх них терор є спільним знаменником.
Що читаємо? Семен Шевчук. "Пора сказати правду про наші визвольні змагання добитися волі для Галицької землі. 1918–1939". Торонто, Канада – 1965.
У цієї "нормальності" є і спільний зворотній бік. Далеко не всі жертви цього терору були виправданими й мали сенс. Український націоналістичний рух не є винятком.
Історик Ярослав Грицак у своїй праці "Нарис історії України. Формування модерної української нації" наводить наступну статистику. У міжвоєнній Польщі з 1921 по 1939 роки бойовики УВО-ОУН вкоротили віку 63 особам.
З них більшу половину (36) становили українці, причому лише один із них був комуністом. Поляків було помітно менше – 25. А ще один росіянин і один єврей (Грицак Я. "Нарис…". – К., "Генеза", 1996. – С. 142-143).
Не можна сказати, що всі замахи українських націоналістів були геть дивними – вони мали певну логіку, зумовлену характером політичної боротьби.
Приміром, комісара поліції Еміліана Чеховського, котрий практикував тортури в'язнів, було вбито, коли стало відомо про побиття ним кількох заарештованих українських дівчат.
Активного члена "ендеції" Баворовського, котрий брав активну участь у "пацифікаціях" українців, вирізняючись винятковою жорстокістю, теж спіткала помста.
Хрестоматійним уже стало вбивство Андрія (Олексія) Майлова (1909–1933) – емісара кремлівської розвідки в радянському консульстві у Львові. Життям поплатився і поліційний донощик Євген Брежницький.
Але деякі вбивства, доконані бойовиками УВО-ОУН, викликають мінімум запитання, максимум – нерозуміння. Знайти їм якесь раціональне пояснення важко.
Нещодавно авторові цих рядків трапилася книга спогадів адвоката Семена Шевчука (1887–1968). Вона має досить довгий заголовок – "Пора сказати правду про наші визвольні змагання добитися волі для Галицької землі. 1918–1939". Книга охоплює широкий аспект питань. Однак у цій статті ми свідомо обмежимося тематикою політичних убивств.
Семен Шевчук – учасник Української революції 1917–1921 років, захисник українських націоналістів на судових процесах у міжвоєнній Польщі. Для дослідників історії УВО і ОУН його спогади не є секретом.
Однак, як видається, вони інколи залишаються в тіні (свідомо чи ні – це вже інше питання), оскільки підважують доцільність деяких замахів не лише з раціональної ("щоби що?"), але також з моральної точки зору.
Тут ми розглянемо лише деякі з таких убивств – двох українців і одного поляка.
Сидір Твердохліб (1886-1922)
Поет, перекладач творів Тараса Шевченка на німецьку і польську мови, а Юліуша Словацького на українську.
Твердохліб мав намір балотуватися на виборах до сейму, щоб захищати права українців у польському законодавчому органі. Однак йому вкоротили віку бойовики Української військової організації (УВО) 14 жовтня 1922 року.
Семен Шевчук, який був одним з близьких знайомих Твердохліба, вважав його вбивство "цілком неоправданим" (Шевчук С. "Пора сказати правду..." – С. 198).
Спираючись на свій досвід спілкування із убитим, Шевчук стверджував:
Я не пригадую собі, щоб він колибудь говорив щобудь в польонофільськім сенсі. Одного разу говорив, що шкільна рада бажає замовити у нього спорядження підручників української мови для нижчих кляс в українських гімназіях. Твердохліб був дуже занепокоєний підкладання бомб поляками під українські інституції, що вже в тому часі практикувалося (Там же. – С. 198–199).
Семен Шевчук припускає, що Сидір Твердохліб став жертвою відсутності в УВО єдиної думки щодо участі українців у виборах до польського сейму.
Перед тим колишній лідер ЗУНР Євген Петрушевич (1863–1940) закликав галичан бойкотувати вибори до сейму, аби не склалося враження, ніби вони змирилися з приєднанням Галичини до Польщі. Одна частина УВО, пише Шевчук, очевидно була за участь українців у виборах, інша - проти (Там же. – С. 200).
Петрушевич на той момент був фактично "генералом без армії". Тож вважати його заклик обов'язковим для себе чи ні – кожен, зрештою, міг вирішувати на свій розсуд.
Зрештою, і в інших питаннях в УВО не було єдності.
У колі спілкування Сидора Твердохліба, куди входили також Шевчук, письменник Михайло Яцків (1873–1961), літературознавець Михайло Возняк (1881–1954), педагог, літературознавець і перекладач Василь Щурат (1871–1948), та й сам Семен Шевчук, звертали увагу, що навіть листівки, які розклеювала по місту УВО, за своїм змістом суперечили одні іншим. Відозви, що містилися в них, були "двоякого роду" (Там же. – С. 198).
Отож, робить висновок Шевчук, ті, хто були проти виборів, власне й були організаторами вбивства.
Шевчук наводить свідчення приятеля вбитого літератора, Михайла Яцківа. Той стверджував, що саме представники УВО умовляли його і Твердохліба йти на вибори. Мовляв, потрібно мати свої очі і вуха в сеймі, аби довідуватися про антиукраїнські плани поляків.
Яцків відмовився, а Твердохліба після довгих умовлянь вдалося схилити. УВО навіть була готова оплатити його виборчу кампанію.
У поміч Твердохлібу в якості секретаря був приданий якийсь Дзіковський –нібито колишній офіцер Української Галицької Армії. Той однак представляв ту частину УВО, яка не погоджувалася з участю українців у виборах. Саме він вивів Твердохліба на двох бойовиків УВО, котрі й здійснили убивство (Там же. – С. 201-202).
Дзіковський на допиті в поліції досить швидко "посипався" і здав майже всю верхівку УВО й до купи керівництво її регіональних осередків. Було заарештовано 58 осіб. Причому поліція, очевидно з міркувань "краще перебдіти, ніж недобдіти", хапала навіть абсолютно не причетних до організації людей (Там же. - С. 202-203).
А лідер УВО Євген Коновалець (1891–1938), тільки-но почалися арешти, повідомив члену Начальної Команди УВО Осипу Навроцькому (1890-1972), нібито їде на село до батьків. Починаючи з грудня 1922 року він мешкає на еміграції й більше в Україну не повертається.
Свідчення і факти, наведені Семеном Шевчуком, спонукають до наступного висновку. Вбивство Сидора Твердохліба, настільки ж безглузде, наскільки й трагічне, є не лише свідченням того, що в УВО не було якоїсь чіткої позиції й програми дій у справі поточного політичного моменту. Воно також ставить під сумнів авторитет Євгена Коновальця.
Очевидно, цього авторитету було замало, аби організація змогла виробити таку позицію – незалежно від особистого ставлення колишнього полковника Січових стрільців до "справи Твердохліба". Воно, до речі, теж залишається не до кінця зрозумілим.
На Коновальця, між іншим, дехто в УВО й так косо поглядав. Галичани не могли пробачити йому участі в заколоті проти гетьмана Павла Скоропадського (1873–1945), попри їхні заклики йти на допомогу ЗУНР, яка вела нерівну боротьбу проти польського війська.
Деякі "отці-засновники" УВО з колишніх вояків Української галицької армії з цієї причини взагалі були проти участі Коновальця в організації.
"Цей атентат, – писав у своїх спогадах Семен Шевчук, – ні в якому разі не приніс слави ані для УВО, ані для її вождя. Завданням УВО було провадити війну проти окупантів Галицької Землі, а не провадити війну проти українського населення при допомозі провокаційних засобів. Зрештою, атентат на Твердохліба був засадничо непотрібний, бо Твердохліб упав жертвою внутрішніх інтриг і непорозумінь в УВО" (Там же. - С. 203).
Життя показало, що Петрушевичева ідея бойкоту виборів була абсолютно безглуздою. Приставши на неї, українці позбавлялися би бодай мінімальної можливості захищати свої інтереси на парламентському рівні. Тож із 1928 року і в подальші роки українські "легалісти" (УНДО, зокрема) брали участь у виборах до польського сейму.
Націоналісти проти того більше не заперечували. Але їхні стосунки з "легалістами", замість пошуку спільної мови та шляхів поєднання легальних і підпільних методів боротьби (що вдалося свого часу і російським більшовикам, і полякам наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.), тривалий час супроводжувалися гризнею і взаємними обвинуваченнями.
Про тверезих романтиків, наївних реалітетників та європейські поривання більшовиків
Тадеуш Голувко (1889-1931)
Політик, публіцист, один з організаторів Польської військової організації (POW) і найближчих соратників Юзефа Пілсудського.
Вбивство Голувка, котре Семен Шевчук характеризував як "макабричне", було тим більш безглуздим і безсенсовним, що він ніколи не виступав проти українців. Навпаки – вважав, що Польщі краще мати їх за союзників, аніж за ворогів.
Зрозуміло, Голувкові не йшлося про відновлення ЗУНР. Він мислив про українців, які опинилися під польським суверенітетом. Зрештою, Голувко й не зобов'язаний бути українським патріотом – з якого, питається, дива?!
Однак він засуджував пацифікації й обстоював надання українцям адміністративно-територіальної автономії – як то було обіцяно польськими зверхниками Раді Амбасадорів.
Будучи депутатом сейму, спільно з іншим депутатом, Єнджейовичем, Тадеуш Голувко, котрого вже згаданий Семен Шевчук характеризує як "посла миру", обговорював з українськими депутатами сейму питання укладення польсько-української угоди про міжнаціональне мирне співіснування (Шевчук С. "Пора сказати правду...". – С. 229).
До того ж, Голувко був одним з діячів "прометейського" руху. Рух цей був організований еміграцією УНР і мав за мету звільнення народів, окупованих Росією і пізніше – Радянським Союзом.
А ідеологом прометеїзму його учасники вважали... Пилипа Орлика (1672–1742), соратника гетьмана Івана Мазепи (1639–1709) (Радишевський Р. ""Biuletyn polsko-ukraiński" в історії українсько-польського діалогу культур"// "Київські полоністичні студії". Т. XVIII. – К., 2011. – С. 10-11).
От і виходить, що вбивці Голувка – Василь Білас і Дмитро Данилишин – окрім шкоди, жодної користі українському визвольному руху своїми діями не принесли. Навпаки: вони завдали удар по цілком конкретному антирадянському руху – спрямованому в тому числі й на звільнення України.
По суті, вони (або їхніми руками) вбили послідовника української за походженням ідеї й учасника українського за походженням проекту.
Вбивці дискредитували і себе, і свою політичну силу в очах тієї частини західних українців, котрі бачили в Голувкові захисника їхніх прав – хоча і в межах знищеної Польщею колишньої ЗУНР, пам'ять про яку була ще жива і свіжа (особливо серед тих, хто за неї боровся).
Пояснення того, чому це сталося взагалі, можна знайти хіба що в тому, що між наддніпрянцями й галичанами існувала напруга ледь не до відчуження внаслідок пакту "Пілсудський-Петлюра". Його ціною, як відомо, став відхід до Польщі Східної Галичини, а також частина Волині і Поділля. Тому галичани не бачили причин рахуватися з будь-якими проектами еміграції УНР спільно з Польщею.
Симпатій і розуміння серед польського суспільства – принаймні серед тієї частини, яка не була агресивно налаштована проти українців – ця акція, ясна річ, теж не зустріла. Той факт, що українці стріляють у того, хто виступав за нормальне співіснування з ними, не міг не викликати обурення. Адже серед "прометеїстів" вистачало теж поляків.
Та й сам рух мав фінансову та організаційну підтримку від уряду, спочатку відкриту, а після 1932 року, коли був укладений польсько-радянський пакт про ненапад – приховану (Кравченко С. "Україна в геополітичній концепції польських прометеїстів на шпальтах часопису "Biuletyn polsko-ukraiński" (Варшава, 1932-1938 рр.). // "Київські полоністичні студії". Т. XVIII. – К., 2011. – С. 19).
Головний редактор "Польсько-українського бюлетеню" Влодзімєж Бончковський, котрий бачив у прометейському рухові продовження польсько-більшовицької війни 1919-1920 років, підозрював, що вбивство Тадеуша Голувка – справа рук радянських спецслужб.
Бончковський припускав, що їхні агенти були інфільтровані в ОУН (як показав час, припущення виявилося аж ніяк не безпідставним).
Сам факт появи очолюваного ним видання Бончковський презентував як наслідок убивства Голувка. Головний редактор "Бюлетеню" бажав донести і до поляків, і до українців, що їхнім спільним ворогом є російський радянський імперіалізм (Яручик О. ""Польсько-український бюлетень": передумови створення та програма видання"// "Київські полоністичні студії". Т. XVIII. – К., 2011. – С. 29, 30; Gaczkowski M. ""Biuletyn Polsko-Ukraiński" wobec polskich władz państwowych (1932-1938)"// "Київські полоністичні студії". Т. XVIII. – К., 2011. – С. 43).
Це, до речі, збігалося з поглядами на цю проблему Дмитра Донцова, висловлену в його праці "Підстави нашої політики".
Згодом, у листопаді 1943 році ОУН(б) фактично скопіювала концепцію прометейського руху, організувавши "Антибільшовицький блок народів" (АБН).
Були там, окрім українців, словаки, чехи, угорці, хорвати та інші. А поляків не було. А між тим поляки відзначалися великою відпорністю щодо совєтів. Польська пристуність там аж ніяк не завадила б.
Іван Бабій (1893-1934)
Убивство директора львівської Української академічної гімназії, колишнього офіцера УГА і Діючої армії УНР Івана Бабія й досі подається як приклад покарання зрадника (на сленгу підпільників – "хруня").
Між тим, Семен Шевчук у своїх спогадах зазначає, що розправа з Бабієм викликала "навіть у рядах націоналістів глибокий несмак і огірчення" (Шевчук С. "Пора сказати правду...". – С. 205).
Вважається, що Бабій видавав польській поліції учасників націоналістичного руху серед студентів очолюваного ним закладу.
"Канонічна" версія "зради" Бабія в цілому збігається з анонімним дописом у підпільній газеті Проводу українських націоналістів "Розбудова нації" (№5-6, 1932. – С. 150). У дописі, зокрема, стверджується, що Іван Бабій
"…арештував" у Преображенській церкві у Львові студ.[ента] університету Вол.[одимира] Гірного й віддав його в руки польської поліції, закидаючи йому, що Гірний розкидав у церкві, між військом, летючки ОУН, видані з нагоди річниці смерті Ярослава Любовича".
Любович був бойовиком УВО, який наклав на себе руки після невдалого замаху на листоношу з метою добути гроші для організації.
У тому ж дописі Івану Бабію закидаються заборона студентам гімназії відвідувати меморіальні заходи пам'яті загиблих членів УВО і ОУН, випадки виключення їх за це і в цілому вірнопідданські настрої щодо Польської держави.
Однак інші свідчення наводять на думку, що зради як такої не було. Зокрема і в цьому конкретному випадку з Гірним.
Але про це пізніше. Перед тим варто звернути увагу на становище українських навчальних, а також просвітницьких закладів у міжвоєнній Польщі.
А воно було досить хитким. За даними, що їх наводить Семен Шевчук, близько 5000 сільських шкіл з українською мовою викладання були переведені на польську мову, де викладали вчителі, які не знали й не розуміли української.
Українські школи закривалися або перетворювалися на утраквістичні (двомовні) навіть якщо в них не було польських дітей.
Просвітницькі товариства переслідувалися. Якщо в 1914 році – за Австро-Угорської імперії – українці в Галичині мали 2941 хату-читальню, то під польським суверенітетом кількість таких українських культурних осередків зменшилася майже у чотири рази. Станом на 1923 рік їх залишалося 823.
За таких умов керівники й викладачі українських шкіл попросту змушені були вдаватся до тих чи інших актів "вірнопідданства", або виявів лояльності до Польської держави – незалежно від того, що вони самі про це думали.
Це проявлялося не лише в зовнішніх церемоніях (вітальні промови, концерти, зібрання, меси тощо), але й під час навчально-виховного процесу. Але й це не завжди було гарантією того, що українські школи чи гімназії вдасться вберегти від закриття або перепрофілювання їх на польські.
Українська Академічна гімназія й так залишалася одним з небагатьох українських освітніх закладів у Львові. Українська освіта весь час перебувала під тиском. А діяльність ОУН у гімназії та інших українських школах лише надавала польській адміністрації дедалі більше приводів до цього.
Зрештою, саме з цієї причини були закриті, приміром, гімназія в Тернополі й український учительський семінар у Долині, інші заклади. За оцінкою Семена Шевчука, цим була завдана шкода справі підготовки кадрів української інтелігенції (Шевчук С. "Пора сказати правду...". – С. 207).
В чому ж полягала "зрада" Бабія? – зокрема в конкретному випадку з Володимиром Гірним.
Тут версії газети "Розбудова нації" і тієї, що її наводить Семен Шевчук, суперечать одна іншій буквально "вістрям проти вістря".
Як пише Шевчук, у львівській Преображенській церкві з нагоди дня Конституції Польщі (3 травня) проходила урочиста меса. На ній були присутні вчителі й студенти гімназії. Володимир Гірний був одним зі студентів гімназії, а не університету. Саме він розкидав серед студентів (про військових – жодної згадки) листівки.
Їхній зміст, пише Шевчук, був спрямований проти уряду Польщі. При цьому він однак не подає конкретних деталей щодо тексту листівок. Студента заарештували й притягли до суду.
Іван Бабій, котрий сам замовив цю месу і був присутній на ній, проходив у суді як свідок. Він повідомив, що справді бачив, як хтось із студентів розкидав листівки, але не може сказати, чи це був Гірний, чи ні (Там же. – С. 205-206).
Якщо так, то Бабій нікого не зрадив і не видав. Тим більше, не "заарештував" – він попросту не мав таких повноважень.
Навпаки – він зробив усе можливе в його ситуації, щоб вигородити Гірного. Той, до речі, й сам признався у скоєному і отримав шість місяців тюрми (Там же. – С. 206).
Збереглися й інші свідчення про проукраїнську позицію Івана Бабія ще в бутність його викладачем української гімназії в Бережанах (1921–1928). Семен Шевчук наводить їх із посиланням на лист якогось Б. Кальби до газети "Гомін України" (№31 від 1 вересня 1962 року).
У 1929 році в Бережанах відбувався судовий розгляд справи щодо діяльності в тамтешній гімназії нелегального пластового осередка. На судовому процесі над його учасниками Бабій виступав як свідок, причому, як пише Б. Кальба, "дуже прихильно для підсудних".
У підсумку пластунів звільнили, але виключили з гімназії, попри те, що вони закінчили сьомий, останній клас навчання. Одному з них, Дмитру Мирону-Орлику (1911–1942), згодом провіднику ОУН(б) у Центральній і Східній Україні, Бабій дав можливість у 1930 році здати випускні екзамени в Українській Академічній гімназії, де він тоді вже працював (Там же. – С. 208).
Семен Шевчук був знайомий з адвокатом і "головним дорадником ОУН на терені Східної Галичини", доктором Степаном Шухевичем (1877–1945) (двоюрідним дядьком Романа Шухевича). Обоє були присутні на похороні Івана Бабія.
Шухевич повідомив Шевчуку, що вбивство директора львівської гімназії сталося "на виразний розказ "гори". (Там же. – С. 207). На цій підставі останній вважав головним винуватцем убивства самого Євгена Коновальця.
З різкими засудженням убивства Івана Бабія виступив митрополит УГКЦ Андрей Шептицький, назвавши діяльність тих, хто стояв за ним "злочинною і глупою роботою".
"Суспільний осуд вбивства Бабія в подальшому пішов на користь ОУН, – пише історик Василь Стефанів, – можливо, ставши причиною того, що українські націоналісти не пішли ганебним шляхом деяких інших націоналістичних рухів Центрально-Східної Європи, таких як румунська "Залізна гвардія", хорватський рух "Усташів", чи угорська партія "Схрещені стріли"".
На щастя, Українська Академічна гімназія у Львові не була закрита. "Поляки в цім випадку не перетягнули струни, – писав у своїх спогадах Семен Шевчук, – хоча мали на це претекст" (Там же. – С. 207).
Інші дивні атентати
Семен Шевчук не надто вдається в аналіз причин наведених тут вбивств – за винятком хіба що справи Твердохліба, котру він вважає наслідком внутрішньої незгоди в УВО стосовно поточного політичного моменту.
Щодо решти справ, то він обмежується моральною оцінкою й осудом. У справі Бабія – прямим, у справі Голувка – більш стриманим. Поза тим, Шевчук прагнув подати максимально докладно всі відомі йому, безпосередньо чи з чужих слів, деталі цих справ.
Згадує Семен Шевчук також про інші замахи УВО, в тому числі на маршалка Юзефа Пілсудського, президента Польщі Станіслава Войцеховського. Їх однак він вважає "авторами наших нещасть" (Шевчук С. "Пора сказати правду..." – С. 197), а тому замахи на цих діячів виправдовує.
Разом з тим він наводить також деякі прізвища українців, убитих УВО-ОУН, головним чином війтів (Пігалюк, Бехматюк, Куцак, Антонов, Петрійчук), "за уявні приязні настрої супроти поляків" (Там же. – С. 209).
Після прочитання розділів книги Семена Шевчука, присвячених згаданим терактам, складається враження про відсутність якогось системного підходу в керівництві УВО і ОУН до планування своєї бойової (чи терористичної – кому як зручніше) діяльності. Підхід цей радше нагадує постріл шротом по зграї горобців – а раптом у когось влучить.
Напрошується висновок, що очільник УВО, а пізніше ОУН, Євген Коновалець, которого Семен Шевчук вважає головним винуватцем загибелі Твердохліба і Бабія, визначав, хто "хрунь", а хто ні, абсолютно довільно, на власний розсуд, зі свого еміграційного далека.
У автора цього огляду нема на руках матеріалів, котрі дозволяли би зробити власні висновки: у чому ж полягала колабораційна діяльність згаданих Семеном Шевчуком тих п'ятьох (і не лише їх) українців - жертв атентатів УВО-ОУН? – якщо така колаборація справді мала місце.
Гадається однак, що дослідникам варто ретельтніше придивитися до всіх 36 українців, убитих бойовиками націоналістичного підпілля в міжвоєнній Польщі – ким вони були і чи справді всі з них заслуговували на смерть як колаборанти.
Фраза: "Так малася справа зі смертю блаженної пам'яті директора Івана Бабія. Моя згадка про його трагічний кінець нехай буде китицею квітів, зложеною на його могилу на нашій рідній землі від усіх тих, які його любили й поважали" (Семен Шевчук. "Пора сказати правду про наші визвольні змагання добитися волі для Галицької землі. 1918–1939". Торонто, Канада – 1965. - С. 208)
