Співоче поле. За лаштунками спецоперації
Роман Безсмертний запропонував акцію вважати еталонною, помістити її до палати мір та вагів і надалі успіх нових акцій вимірювати "співочимиполями". Зазвичай люди бачили верхівку айсберга. Переважна частина нашої штабної роботи була непомітною, непублічною, інколи – таємною. Деякі подробиці акції на Співочому полі знали тільки я та Тарас Стецьків.
З люб'язного дозволу автора "Історична правда" публікує фрагмент спогадів "Партитура рЕволлюції" ветерана української політики, "польового командира" Помаранчевого Майдану Володимира Філенка, які вийшли у видавництві "Фоліо" у 2021 році.
Спочатку було Співоче поле.
Ми казали, що там – чудове місце: люди на природі відпочиватимуть, поруч Лавра, мости єднають береги – єднають Україну… Нам здавалося, що уся символіка цього місця надихатиме на успіх.
– Вова, куди ти людей тягнеш?! А якщо дощ?
– А якщо – сніг?! У липні дощ це навпаки – добрий знак!
– А якщо провокації, а люди – у тій ямі: як вони з неї виберуться?! Якщо Кузьмук знову ракетою пульне?!
Хтось з кутка скрипучим голосом гуде: "Там відьмаче місце! Там відьми на мітлах літають! Туди неможна йти – це прокляте місце!"
Чого ми тільки не наслухалися!
І тут справді почалися проблеми.
Кампанію Ющенка більшість телеканалів бойкотували. У країні панувала жорстка цензура. Адміністрація президента Кучми розсилала по каналах темники, у яких інформували, що не показувати, а що – показувати треба обов'язково. Позитивних новин про Ющенка на підцензурних каналах бути просто не могло. А непідцензурним залишався лише 5 канал, який показував навіть не в усіх містах. На решті каналів, як я вже згадував, панували "темники". Кампанію Ющенка або замовчували, або перебріхували, або намагалися змішати з багном.
Наша ідея полягала, щоб прорвати інформаційну ізоляцію.
Для цього ми планували привезти людей з кожного села і з кожного міста: якщо вже всенародне висунення народного президента – то насправді має бути делегат з кожного міста і села України.
Нам – історикам – це трохи нагадувало історію, як Ленін на суботнику носив якусь дерев'яну колоду. І тих, хто з ним носив, потім виявилося не четверо, а кілька тисяч, якщо вірити усім спогадам. Тобто була важливою співпричетність: я оце у Києві був, Ющенка бачив, я брав участь у його висуненні, я щасливий і бачив як це усе було насправді, а не так, як про це розказали в брехливих новинах!
І ми намагалися, щоб не просто Харків, чи Львів давав якусь визначену кількість людей, а щоб дійсно географія була максимально широкою, щоб люди приїхали з самої глибинки, з кожного села та містечка!
Ми розробили детальний логістичний план. У плані було зазначено, о котрій годині з якого міста мають виїжджати автобуси з делегаціями. Передбачалося, що перед колонами автобусів їхатимуть народні депутати, які втручатимуться, якщо автобуси спробують незаконно зупинити, наприклад, Державтоінспекція.
За певний час до 4 липня, на яке була призначена акція на Співочому полі, з'ясувалося, що перевізники бояться надавати автобуси. Обласні адміністрації їх залякали можливим позбавленням ліцензій, якщо ті возитимуть людей на "ющенківські акції".
Хлопці з рідного харківського штабу спочатку ненадовго впали у розпач. Проте потім там здогадалися замовити автобуси під приводом обслуговування прощі по святим місцям Києва чи обслуговування зустрічі випускників. Ми зробили вигляд, що граємо по їх правилах. Перевізники зробили вигляд, що нам повірили. І того разу така хитрість вдалася.
Третього липня ввечері харківці виїжджали під пильним наглядом екіпажів міліцейських "бобиків", з яких чомусь зняли державні номери.
У цей же час ми приїхали на Співоче поле для репетиції: Ющенко, Іра Геращенко, Ігор Гринів, ми з Тарасом Стецьковим, Тарас Грималюк, іще кілька людей. Пояснили сценарій: ось ідеш по центральному проходу, ось тут – виступ, ось тут – виходити. Віктор Андрійович дивися на порожнє Співоче поле розгублено. Він і в той момент, здається, не дуже вірив нашу затію. Мушу визнати, що я теж нервувався. Зрештою, за успіх цієї акції персональну відповідальність я взяв на себе.
Ми не могли бути переконаними, що в останній момент влада не учварить знову якусь капость: наприклад, як під час з'їзду "Нашої України" у Донецьку наприкінці 2003 року. Ми очікували провокацій влади. Тому окрім основного сценарію ми мали ще ТРИ запасних.
Якби влада оголосила, що Співоче поле, наприклад, "заміноване", ми були готові провести висунення кандидата на центральній алеї Музею Війни. Хоча як би це звучало: "мінне Співоче поле"?! Якби нам заблокували можливість провести мітинг біля Музею Війни, ми мали другий резервний сценарій – провести акцію на Європейській площі. Якби нам завадили провести мітинг і там – ми планували, що місцем збору делегацій з регіонів стає просто площа Лесі Українки перед будинком ЦВК.
Але найбільше хвилювання викликало, чи наші делегації зможуть без пригод дістатися столиці.
Уночі кілька делегацій затримали в дорозі ДАІ. Перед одним з автобусів розкидали металеві шипи. Вранці 4 липня ми почувалися трохи незатишно: ми не знали точно, чи всі зможуть доїхати.
Ранок 4 липня. Погода – неймовірна: на небі – жодної хмаринки! Сонце блищить. Пташки співають. Настрій – бадьорий. І в цей момент з боку Дніпра першою піднімається саме харківська делегація. За ними – полтавська. Здається разом це було півтори або дві тисячі людей. І більше нікого.
Десь протягом години харківці і полтавці дещо здивовано оглядалися навкруги: а де всі?! Першою за логістичним планом ми чекали на Вінницьку делегацією, потім мала прибути Кіровоградська та Волинська. А їх – нема!
Аж тут чаша природнього амфітеатру починає заповнюватися людьми як у прискореній зйомці: делегації з інших областей, масово прийшли кияни. Усе Співоче поле розквітло помаранчевими кольорами. Концерт на початку акції створив необхідний святковий настрій: пісні Марії Бурмаки, Олега Скрипки з "ВВ" та Святослава Вакарчука з його "Океаном Ельзи" вже зазвучали як громадянська лірика попри весь притаманний їм романтизм.
Мені видається, коли Ющенко вийшов з промовою, в нього забринів голос від хвилювання. Тут він і відчув усю відповідальність історичного моменту: куди він іде і за що бореться. Це був переломний момент: він вперше відчув масштаби підтримки. А масовість підтримки дзеркально відображало масштаб його відповідальності перед цими людьми. Думаю, що до цього моменту Ющенко за все своє життя не бачив стільки людських очей одночасно.
Атмосфера була неймовірною: я вперше побачив такий рівень самоорганізації та самодисципліни людей. Після урочистості на Співочому полі ми запланували пішу ходу вулицею Мазепи до площі Слави, а звідти – тодішніми вулицями Суворова та Кутузова до будівлі ЦВК. І треба було організовано вивести тисячі людей з амфітеатру Співочого поля до початку маршруту пішої ходи.
Ми тоді придумали, щоб регіональні делегації виходили по черзі, у алфавітному порядку. Тарас Стецьків вийшов вперед формувати колону і доповідав мені по телефону ситуацію, що коїться там, на початку. Я ж залишився "розважати" тих, хто чекав своєї черги приєднатися до колони. Згодився мій досвід ді-джея.
Ми влаштували "перекличку": "Вінницька область! Ви тут?!" Вінничани голосно дають зрозуміти, що тут і що їх багато, а за звуком може навіть більше, ніж є насправді. "А Волинська область тут?" – і волиняки намагаються перекричати вінничан. І так триває це веселе змагання між областями. Ну, харківська делегація відгукнулася так, що херсонська трохи перелякалася. Принаймні, чути їх було суттєво гірше, ніж харківців.
Але загалом це було свято самоорганізації. Усі делегації область за областю організовано вийшли з амфітеатру Співочого поля без жодних пригод. Думаю, якби оті відьми, про яких згадували на штабських нарадах, взяли участь у мітингу – вони б теж самоорганізувалися у ескадрилью і у парадному порядку полетіли б по маршруту ходи.
Телефонує Тарас. Виявляється, вони вже дійшли до будинку ЦВК. А в нас лише тільки літера "Р" виходить: Рівненська область! А ще чекали Тернопіль, Харків, Херсон, Черкаси, Чернігів!
Ми тоді оцінювали, що у акції на Співочому полі та у пішій ході до ЦВК взяло участь до 200 тисяч учасників.
Тоді вперше так масово на наші акції прийшли кияни. І вся ця помаранчева ріка нескінченним людським потоком потекла вулицями столиці. Люди виглядали з вікон навіть трохи перелякано: люди йдуть і йдуть вже годину, а кінця і краю тій колонні нема!
Тоді масово почали скандувати "Ю-щен-ко! Ю-щен-ко!" Хтось спочатку соромився так гучно проявляти емоції. А потім це зазвучало настільки потужно, що навіть складно підібрати щось для порівняння. Можливо, це було схоже на те, як 24 серпня 1991 року люди масово скандували по складах "Не-за-леж-ність!".
Після завершення акції до мене підійшла Віра Іванівна Ульянченко: "Вова, геніально!" Роман Безсмертний запропонував акцію вважати еталонною, помістити її до палати мір та вагів і надалі успіх нових акцій вимірювати "співочимиполями".
Зазвичай люди бачили верхівку айсберга. Переважна частина нашої штабної роботи була непомітною, непублічною, інколи – таємною. Деякі подробиці акції на Співочому полі знали тільки я та Тарас Стецьків. Ми створили робочу групу, яка складалася із помічників Тараса та моїх. Неоцінений внесок у наші креативні напрацювання зробили наші помічники Юрій Пацук, Руслан Секрет, Юрій Крикунув і львівські друзі Тараса Маркіян Іващишин, Орест Друль, Роман Кечур та інші. На період проведення цієї і наступних акцій нам підпорядковувався весь штаб за виключенням керівників – спочатку Романа Безсмертного, а потім – Олександра Зінченка.
Підготовка акції означала підготовку купи документів. Ми спочатку готували ключову ідею, навколо якої будувалася концепція акції. Штаб її затверджував, і тоді ми готували детальний сценарій: місце, час, учасники, їх орієнтовна кількість, послідовність подій, що робить лідер, що роблять інші учасники акції. Тобто сценарій перетворювався на типовий бюрократичний документ. Той, що стосувався 4 липня 2004 року називався "План підготовки і проведення Народних зборів на підтримку висунення народного кандидата на посаду Президента України Віктора Ющенка".
Як я вже зазначав, до базового сценарію ми інколи готували кілька резервних. Ключові моменти великої акції, яка мала кілька складових, могли бути розписані докладніше: хто виступає, в якому порядку, яка музика звучить, яке відео демонструють на екранах. "План підготовки і проведення Народних зборів" складався 69 пунктів, об'єднаних у кілька розділів: загальні питання, ідеологічні питання, розробка сценарію, формування делегацій, питання оформлення Народних зборів, забезпечення агітаційними матеріалами, медійні питання.
Був мільйон дрібних справ, за кожну з яких мала відповідати конкретна особа: логістика для делегацій з усієї України, укладання договорів із дирекцією Співочого поля та комунальними службами, виготовлення транспарантів, прапорів і табличок, забезпечення акції апаратурою, розбивка простору на сектори, встановлення і демонтаж сцени на Співочому полю та подіуму біля ЦВК, забезпечення чергування "швидкої допомоги", випуск листівок та газет "Так!" і "Без цензури". Це я називаю, можливо, десь п'ять відсотків від усіх завдань, які були згадані у цьому документі.
А ще були справи, які проходили повз штабну бюрократію: за пару днів до події я на колінах з рулеткою облазив усе Співоче поле, виміряючи та розмічаючи квадратні метри для кожної з регіональних делегацій.
Після всього цього цей план розрізався на дрібні смужечки. Кожний виконавець отримував свою, а керівник штабу підписував по кожному пункту окреме розпорядження.
Потім Юра Луценко, коментуючи нашу штабну бюрократію, жартував, що "комсомол непотоплюваний!".
У той день ввечері ми почувалися абсолютно щасливими. Нам здавалося, що ми організували історичну подію. І так це насправді було. Ми змобілізували людей. Це була потужна акція, яка сказала кожному з учасників, що "разом нас багато і нас не подолати!" Безкінечна помаранчева ріка на вулицях надихала "своїх" і налякала опонентів.
Після цієї акції у кампанії стався перелом. Бізнес, власники медійних компаній і навіть силовики почали жити з оглядкою: а що іще може утнути Ющенко зі своєю командою?
Врешті-решт, була ще одна причина радіти: були побоювання, що без такої масової підтримки Ющенка ЦВК могла не зареєструвати кандидатом у президенти. Добре, що того дня я не дивився відцензурованих новин по телевізору.
"6. В ході висунення В.Ющенка на Співочому полі у Києві зафіксовані численні випадки пияцтва та торгівлі горілкою. (При висвітленні не показувати загальних планів акції, виду натовпу, показувати виключно групи нетверезих людей з асоціальною девіантною поведінкою)," – ось як цю подію рекомендували "висвітлювати" "темники" у той день.
Назва "Темники" утворилася від назви директив "Теми тижня", які розсилалися з Адміністрації президента Кучми у редакції ключових ЗМІ. Тобто підцензурне телебачення не показало у той день фантастичної святкової атмосфери Співочого поля. У кадрі якісь голомозі тінейджери петеушного вигляду у однакових чорних сорочках з чорних пакетів діставали і розливали горілку.
Є провокація, а є – "дешева провокація". Оті "чорнорубашечники" з горілкою – це дешева провокація. Це зіграло проти організаторів цієї провокації. Уявіть: ти береш участь у масовій надзвичайно оптимістичній акції, зустрічаєш тисячі красивих усміхнених людей, зустрічаєш своїх знайомих, кого добре знаєш, приходиш додому, вмикаєш телевізор – а він тобі показує якихось сумнівних персонажів у чорних сорочках з горілкою в руках. Люди ж не дурні! Вони співвідносили те, що насправді відбувалося на Співочому полі та на вулицях столиці в той день та те, що показували прокучмівські канали. Для киян це був іще один доказ, що вірити кучмобаченню неможна.
Багато хто сміявся з таких сюжетів. Вони цією цензурою навпаки збільшували кількість наших прихильників. Звичайно, цензура ускладнювала нам комунікацію із суспільством: ми не могли розраховувати на традиційні засоби масової інформації. Усе радіо співало панегірики "прєємніку", усе телебачення – цілодобово у позитивному світлі показувало тільки одного Януковича.
Інтернет тоді ще не був настільки поширений, як тепер. Я вже згадував, що "5 канал" мовив не в усіх містах. А інколи – його вимикали і у тих, де мовив. Тобто нам залишалися методи прямої агітації, листівки, газети, мітинги у регіонах, кампанії "від дверей до дверей". І тому масові акції були не тільки демонстрацією сили і суспільного спротиву, але і способом комунікації та протидії дезінформації суспільства. Ключовим дезінформатором стала влада.
"10. Коментар до акції на Співочому полі, походу прихильників В.Ющенка до ЦВК та мітингу там, абсолютно всіх заяв, виступів, коментарів, поїздок В.Ющенка, до будь-якого відео і згадувань, крім викладеного в п.5, 6, - суворо відсутній".
Тепер це речення з кучмістського темника потребує пояснення. Темники мали свої кодові слова. "Тема актуальна та важлива" – означало, що інформація є обов'язковою до висвітлення. "Тема не актуальна" – інформація не є аж так бажана, але її і не забороняють висвітлювати. "Коментар відсутній" – інформацію неможна згадувати у цей день. "Коментар відсутній до всієї інформації по даній темі" – інформацію не можна згадувати взагалі.
"Наш" темник забороняв будь-які згадки Ющенка за виключенням самого факту його існування на білому світі.
Це була тотальна цензура. Це було те, що ми тоді називали – "кучмізм".
