Леся Гасиджак: «Пам’ятання минулого робить нас українцями»

У Музеї історії міста Києва пройшла виставка ГОЛОСИ – багатовимірна експозиція, що ґрунтується на справжніх історіях українців про війну, зібраних Музеєм "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова. Музей збирає та зберігає найбільшу у світі добірку свідчень з перших вуст про війну в Україні – це вже понад 110 тисяч історій. 

У рамках виставки відбулося публічне інтерв'ю з Лесею Гасиджак, кандидаткою історичних наук, в. о. Генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду, музеологинею. Відеоверсію інтерв'ю дивіться за посиланням.

Леся Гасиджак розпочала роботу в Національному музеї Голодомору-геноциду 2015 року на посаді заступниці Генерального директора, у 2016-2017 роках та з липня 2022 року — виконувачка обов'язків Генерального директора. У 2019-2021 роках була директоркою Міжнародного благодійного фонду Музею Голодомору. Членкиня ICOM, ексчленкиня та заступниця голови Музейної ради при МКІП.

У 2007-2015 роках Леся працювала в ГО "Український центр розвитку музейної справи" редакторкою вебпорталу "Музейний простір", координаторкою інформаційно-аналітичного напрямку, Всеукраїнської рейтингової акції "Музейна подія року" та Програми підтримки музейних працівників; була ініціаторкою і кураторкою спеціалізованого стенда музейних видань на "Книжковому Арсеналі". 

Публічні інтерв'ю у рамках виставки ГОЛОСИ відкрили цикл культурологічних подій Музею "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова, спрямованих на збереження пам'яті про війну. 

Модерує бесіди Анастасія Платонова – культурна критикиня, аналітикиня культури та кураторка цього циклу подій.

Леся Гасиджак

Анастасія Платонова:  Сьогодні ми говоримо про музеї пам'яті. Це дуже особливі музеї, окремі види музеїв всередині музейної спільноти. Також ми будемо говорити про розвиток сфери пам'яті і меморіалізації під час повномасштабної війни та про процес інституційних перезавантажень в українських музеях у цей час. 

Леся Гасиджак: Почну з того, що музеї пам'яті є новими для України, для історії української музейної справи, музеології тощо. Для нас більш звичною є форма організаційна, тип меморіального музею, а це абсолютно інше. Довший час в радянській музеології, українській радянській, потім в пострадянській, меморіальними музеями були музеї, присвячені тим чи іншим персоналіям. Вони розглядалися як відділ, вид історичних або краєзнавчих музеїв. І що вирізняло їх? Це речі, предмети, які належали тим чи іншим персоналіям, будинок або простір, квартира, з чимось пов'язана.

І того, що ми сьогодні називаємо музеєм пам'яті, який присвячено складній, важкій, ключовій події, в Україні не було. Усім нам непросто, тому що кожен починав свою дорогу на відчуттях, переймаючи іноземний досвід. Найскладніше – це колекція. Те, що робить музей музеєм. Колекція, яка досліджується, експонується, зберігається та інтерпретується.

Ми підійшли до музеєфікації цих всіх тем дуже пізно. Тоді, коли матеріальна культура пам'яті була втрачена більшою мірою. Це поодинокі речі, які лишилися в родинах і які потрапляють сьогодні до музеїв. Усна історія більшою мірою теж відійшла. Доводилося працювати з останніми свідками, потерпілими, жертвами. 

Анастасія Платонова: Як актуалізується і змінюється ця робота? І роль власне музею в пам'яті під час повномасштабної війни. 

Леся Гасиджак: З досвіду нашого музею Голодомору, і з досвіду інших музеїв війна актуалізувала місії, завдання і цінності кожного з цих музеїв. Тобто, кожен з них не говорить лише про історію, яка була 90 чи 80 років тому. Все це має дуже чіткі паралелі, має спільне коріння з причинами нинішньої війни.

Війна показала, що наша робота сьогодні потрібна й актуальна більше, ніж колись, адже був період, коли здавалося, що вже все досліджено, все вже нікому це не цікаво, люди хочуть жити майбутнім, говорити про підкорення космосу, і їх цікавлять тільки музеї супернауки чи досягнень. Тому, власне, ця війна актуалізувала, ще раз нам показала, наскільки важливо продовжувати робити те, що робить кожен з нас. І це цінно. 

Анастасія Платонова: Я б хотіла піти на ще один шар глибше і поговорити про те, як ці особливі музеї пам'яті працюють під час повномасштабної війни з експозиціями. Як ці музеї впливають на витворення політик пам'яті прямо зараз?

Леся Гасиджак: Музеї пам'яті є акторами політики пам'яті. Принаймні, це дуже чітко видно і простежується в Києві, у Львові.

Анастасія Платонова: Можемо поговорити по шарах, на різних рівнях глибини, як змінилися стосунки з аудиторіями. Багато українських музейників говорять, що щойно все стало можливо, люди в різних містах пішли до музеїв, і що музейники побачили наплив аудиторії, якого давно не бачили. 

Леся Гасиджак: Так, але вони прийшли в музеї, де демонтовані основні експозиції. Нас, українських музейників, ніхто не застав зненацька, тому що перед цим були два роки ковіду, і дистанційний формат роботи був давно опанований та став нам у нагоді. Музеї пішли на тимчасові виставки, на проєкти, які не містять музейних предметів, але формують зворотний зв'язок з відвідувачем. Стало дуже багато діалогу, майже кожна екскурсія закінчується розмовою, спогадами.

У нас за два роки війни на 25% зросла музейна колекція. Люди усвідомили: те, що важливо і цінно, не треба зберігати вдома, а треба принести до музею. Знову ж, історія Голодомору є такою, що артефакти – це в основному персональні предмети одягу, прикраси або щось інше, що має свою історію, пов'язану з Голодомором. Наприклад, у нас є маленький зразок коралового намиста, як єдине, що лишилося з весільного посагу жінки, бо все виміняли на їжу. 

Анастасія Платонова: Як нинішня повномасштабна війна змінила спосіб говоріння як про трагедії, які віддалені від нас у часі, так і про те, що відбувається зараз? 

Леся Гасиджак:  Моє перше спостереження, що цією мовою стала мова мистецтва. Основна частина проєктів про війну, які пов'язані з рефлексіями, з переживанням війни, переміщенням, втратою близьких, рідних – це все мистецькі проєкти, а не класичні музеологічні, документаційні. По-друге, я б не сказала, що в нас в Україні є класичний музейний проєкт, пов'язаний з війною.

Усі займаються накопиченням, формуванням частини колекції, але поки що для трансформації цього в експозиційну мову не прийшов час, і це нормально. Спочатку треба війну цю виграти, осмислити, усвідомити, дослідити, оплакати, а потім будувати музей. Власне, тому є мистецькі проєкти. Емоційні, але не такі глибокі, як те, що буде пізніше.

Анастасія Платонова: Як вам видається, для чого зараз час і в тактичному, і в стратегічному горизонті? І як взагалі змінюються підходи до меморіалізації просто під час війни? 

Леся Гасиджак: Що стосується сучасної війни, то зараз час максимального накопичення артефактів, свідчень, інших даних, тобто формування якнайбільшої бази для майбутніх досліджень. Що стосується того, що вже є Музейним фондом України - то зараз, коли експозиції демонтовані і музейники мають більше часу, етап який ми мали б максимально ефективно використати для оцифрування, електронного обліку, створення баз даних тощо.

Анастасія Платонова: Чому важливо пам'ятати? Для країни, для нації, яку багато разів позбавляли історичної, культурної, суспільної пам'яті про себе, чому так важливо зберегти тяглість знання про себе самих, передати її світові, наступним поколінням? Чому коректне знання про минуле є критично важливим для майбутнього? 

Леся Гасиджак: Це те, що робить нас тими, ким ми є, – українцями. Це основа ідентичності. А потім вже все інше. Ну, або одночасної, паралельно: мова, матеріальна і духовна культура, і так далі. Але пам'ять – це те, що об'єднує, і тому це є основою.

Анастасія Платонова: Як ви бачите тренд на переосмислення, перевинайдення українських музеїв? Як цей процес відбувається понад два роки в Національному музеї Голодомору-геноциду? 

Леся Гасиджак: Минулого року я змінила структуру, з'явився відділ Усної історії Голодомору. Це колекція свідчень, спогадів, очевидців Голодомору: близько п'яти тисяч свідчень різного періоду з усіх регіонів України. Війна дала мені розуміння, що має бути окремий відділ у структурі музею, який би професійно цим займався. Бо ми маємо записати кожного останнього свідка, який пережив Голодомор. 

Потім я створила відділ дослідження геноциду, масових злочинів і злочинів проти людяності. Мені хотілося вийти за межі виключно Голодомору і геноциду, бо було розуміння, що війна і злочини, які вчиняються, мають ознаки геноциду 100%. І воєнні злочини. Кому, як не нам зараз починати на експертному рівні підходити до цієї теми? 

І ще один величезний напрямок роботи – це робота над експозицією другої черги музею. За контент та наратив відповідає музей, тобто наша команда. Адже свого часу, у 2009 році,  було споруджено першу чергу, якою є нинішня Зала пам'яті та частина меморіальних пам'ятників довкола неї - "Свічка", пам'ятник дітям, померлим в роки Голодомору тощо. За первісним задумом це меморіальний простір (хоч сьогодні це наша єдина експозиційна зала), завданням якого було переключити людину від буденного життя і налаштувати на перегляд основної експозиції, яка буде розміщена у будівлі другої черги.

Закінчувалося все історіями українців, які попри вчинений геноцид і інші випробування  перемогли: ми відстояли та збудували незалежну державу, ми маємо націю, досягнення. Але війна внесла зміни. Сталося повномасштабне вторгнення, і ми зрозуміли, що в цій формі вже не може бути фіналу експозиції. Ми знайшли рішення, і сподіваюся, що найближчим часом презентуємо художню концепцію громадськості.

Анастасія Платонова: Якщо не відкривати таємницю художньої концепції на рівні загальної ідеї, у чому загальна ідея? Як ми зв'яжемо ту історію, яка вже відбулася, і ту, яка відбувається зараз?

Леся Гасиджак: Загальна ідея майбутньої основної експозиції - показати повну і правдиву історію вчинення злочину геноциду. Від передумов, причин, механізму, який був продуманий і задіяний, до практик виживання і перемоги правди і добра. Зв'язувати 90-річну історію і сьогодення ми будемо у частині розповіді про механізм вчинення геноциду, в паралелі сьогодення і Голодомору. Це речі і символи, які ми зустрічаємо досить часто.

Наприклад, у  нас є свідок, жінка з Житомирщини, яка пережила Голодомор, пані Любов Ярош, а два її внуки  сьогодні захищають Україну. Ця жінка плете маскувальні сітки у свої 103 роки. Червона лінія, квінтесенція експозиції другої черги - це не плач і посилення образу жертви, до якого вдавалися роками. Наше завдання - показати нашу національну силу і незламність, яка попри все сильніша, яка дала нам сили вистояти в десятиліттях окупації і відродити державу. І завдяки їй ми є, були й будемо. 

Анастасія Платонова: Чи змінилося за два з лишком роки бачення Національного музею Голодомору-геноциду як інституційної функції? Що ми, про що ми? Чи, можливо, нам варто більше про щось публічно говорити, більше залучати спільноти, аудиторії? 

Леся Гасиджак: І змінилася, і ні. З одного боку, ми чітко бачимо свою функцію, завдання, те, якими ми хочемо бути як інституція через 5 років. А  іншого - місія, яку музей поставив  перед собою декілька років тому, вона точно змінилася, бо вона не зовсім працює, оце все "ніколи більше" чи "ніколи знову". Що стосується публічності, то я над цим працюю.

Мені здається, що за останні 2 роки ми показали, що музей - це люди. За різною роботою стоять різні люди, і кожен результат - це результат роботи команди. Один керівник нічого не зробить і нічого не вартий. Над залученням спільнот чи аудиторії ми також працюємо, але це також складна історія, бо за кожним рішенням є додаткові виклики. 

Анастасія Платонова: Я була в кінці 2022-го на музейній конференції, де представниця Мінкульту сказала, що в нас 1200 музеїв. Цифри різняться. Але менше з тим…

Леся Гасиджак: Точної кількості ніхто не знає. Бо є музеї громадські, є музеї незареєстровані, так звані "народні", є музеї комунальні і національні, музеїв при  навчальних закладів і при підприємствах - взагалі декілька тисяч. Але базові, які зберігають державну частину музейного фонду, їх 800 плюс-мінус 20, за останніми даними.