Іванна Климпуш-Цинцадзе: «Нам слід якнайшвидше завершити процес формування української політичної нації»
Розмова з Іванною Климпуш-Цинцадзе – головою Комітету Верховної Ради з питань інтеграції України до Європейського Союзу, віцепрем'єркою з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України у 2016-2019 роках.
Упродовж ста років на зламі ХХ-ХХІ віків закарпатська родина Климпушів незмінно перебувала на гребені доленосних політичних подій у рідному краї. Працьовиті і мудрі (а тому успішні й заможні) гуцули з Ясіня – ветерани Першої світової війни брати Василь, Дмитро та Іван Климпуші були активними учасниками унікального територіального утворення у пору масового розпаду імперій по Першій світовій - Гуцульської республіки (1918 р.), фундаторами мілітарної патріотичної організації Карпатської України "Карпатська Січ" (1938-39 р.).
З приходом на Закарпаття совєтів (1944 р.) "буржуазних націоналістів" Климпушів заарештували та відправили спочатку у табір м. Єнакієво Донецької області, а в 1947 році засудили на 8 років позбавлення волі і до 1955 року вони працювали на каторжних роботах у карагандинських та іркутських таборах ГУЛАГу.
Наступне покоління Климпушів реалізувало присущий йому генетичний підприємницький хист у якості вмілих організаторів транспортної галузі України, а з проголошенням державної Незалежності – у дипломатичній сфері.
У наші буремні дні найяскравішим продовжувачем державотворчих устремлінь цього потужного роду є Іванна Климпуш-Цинцадзе – голова Комітету Верховної Ради з питань інтеграції України до Європейського Союзу, віцепрем'єрка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України у 2016-2019 роках. Про нашу минувшину, сучасність і майбуття - розмова з пані Іванною.
"Мої спогади про Ясіня – це, передовсім, спогади про мою бабцю, її велику мудрість і безмежну любов"…
- У ваших життєписах мовиться, що ви корінна киянка. Водночас закарпатці цілком закономірно вважають вас своєю землячкою, а грузини, теж не безпідставно, своячкою Як так сталося?
Народилася я і виросла в Києві, це моє місто, яке дуже люблю і без якого не уявляю свого життя. Але Закарпаття теж рідне, бо звідти мої батьки, вся наша велика родина. Як дружині грузина, а правильніше – картвела (саме така самоназва народу – картвели, а держави – Сакартвело), ця культура мені теж далеко не чужа. Ми з чоловіком поважаємо і цінуємо обидві культури, наші діти росли двомовними. Це їх збагачує, це їхня ідентичність, без якої немає гідності і повноцінного усвідомлення себе. Щаслива, що доні цінують і Київ, і Закарпаття, і Сакартвело.
- Як часто у роки дитинства ви бували у родинному гнізді батьків у Ясінях? Що вам особливо запам'яталося з тих відвідин?
Майже усі свої зимові й літні канікули я проводила, переважно, саме там. Але не тільки в Ясінях, а і в Мукачеві, бо там народилася моя мама. Її маму я називала бабусею, а татову – бабцею. На жаль, бабуся померла, коли мені було 10 років, але ми все одно приїжджали туди і берегли ту пам'ять. Мукачево досі озивається в мені великим теплом. Коли буваю там чи проїжджаю неподалік – краще не пообідаю, але зайду на цвинтар і постою над Латорицею…
Тож на Закарпатті кілька дорогих серцю дідівських будинків. Та, звісно, в Ясінях із татовою мамою я провела значно більше часу. Ця людина справила на мене дуже серйозний вплив з точки зору прищеплення цінностей, розуміння життя. Незважаючи на різницю у віці, вона була мені справжньою подругою, з якою можна було довірливо говорити про все. Неймовірне щастя – мати таку бабцю. Тому спогади про Ясіня – це, передовсім, спогади про неї, її велику мудрість і безмежну любов.
Ясіня мого дитинства – це довгі розмови з нею, розповіді про дідуся і випробування радянської влади. А ще, звісно, пригоди з друзями, з якими дотепер дуже близькі, бужена солонина на вогні перед хатою і неймовірної глибини зоряне небо, у яке можна вдивлятися вічно. Один спогад, як би це правильно сказати, матеріальний. Поріг ясінської хати – для мене особливе місце. Коли батьки ремонтували будинок, я не дала замінити цей поріг з дерев'яного на бетонний. Це не дуже практично, бо періодично доводиться знову і знову перекладати його, але там можна сидіти з кавою і дивитися на сині гори, як дивилася бабця…
- Як минало ваше дитинство без братів-сестер? Хто, окрім батьків, був опорою?
Зізнаюся, я дуже страждала, що не маю рідних братів і сестер. Думаю, частково тому завжди була дуже вимогливою до своїх друзів. Але й була готова віддавати їм велику частину себе, наче поріднитися. У мене так – якщо подруга, то це вже, як сестра. Окрім батьків опорою була, як я вже казала, бабця, татів рідний брат і мамині брат із сестрою, мої чудові вірні друзі і, звичайно, неймовірні вчителі. Учителька географії Любов Василівна Москаль мала шалений авторитет, була страшенно вимоглива і водночас як рідна, я дуже любила її. Також близьким було тріо вчителів з якими ходили у різні походи – Антоніна Миколаївна Петренко, Юлія Сергіївна Гуйська, Василь Петрович Коберник. Ми досі спілкуємося, бачимося. Також дуже вдячна вчительці англійської Нелі Анатоліївні Мельниковій. До речі, цьогоріч 35 років з нашого шкільного випуску…
"Москва жорстоко покарала братів Климпушів лише за те, що вони українці"
- У часи радянського тоталітаризму національно свідомі родини зазнавали репресивних переслідувань системи. Дбаючи про безпечне майбутнє своїх дітей батьки часто накладали табу у спілкуванні з ними на теми участі членів родини у визвольних змаганнях, інших історично важливих для національного відродження подіях. Що вам у дитинстві розповідали батьки про вашого дідуся Дмитра і його братів, події часів Гуцульської республіки та Карпатської України?
У першому класі нас запитали, яке наше улюблене весняне свято. Звісно, я підняла руку і радо повідомила, що Великдень. Не 8 березня, не День космонавтики, не 1 чи 9 травня, а християнський Великдень. Уявіть собі! Удома була розмова з батьками. Мені пояснили, що не про все, що відбувається в хаті, можна говорити на вулиці, в школі, з чужими людьми. Мені, тоді ще геть дитині, було невтямки, що поганого у Великодні? Так я познайомилася з дорослим життям у СРСР…
Відчуття того сюрреалізму по цей день мотивує мене працювати задля того, щоб ми більше ніколи не повернулися в московське стійло, а наші діти не переживали такого стресу від нерозуміння світу, який свого часу пережила я. Уже пізніше бабця Єлизавета – дружина головного коменданта Карпатської Січі Дмитра Климпуша – розповіла мені про дідуся і його братів, про їхню боротьбу.
Мені тоді було десь років 12. Це такий вік, коли людина вже здатна зрозуміти небезпеку і тримати язик за зубами. Бабуся дочекалася цього часу і розказала мені все. Найбільше вразила жорстокість, з якою Москва покарала братів Климпушів лише за те, що вони українці. Тож із дуже юного віку не маю ілюзій про нашого ворога і розумію, що це війна за виживання українців.
- Коли ви почали усвідомлювати свою місію продовжувачки традицій родини?
Це сталося після Революції Гідності. Я довгий час працювала в громадському секторі і свідомо уникала державних структур. Наприклад, мене запрошували працювати в МЗС у той період, коли держава хиталася у зовнішній політиці. Тому я не могла собі уявити, що буду тою державною службовицею, котра незгідна з політикою держави. А вдома витало в повітрі відчуття відповідальності, воно було наскрізним у моєму вихованні. І ось я, розуміючи цю відповідьльність за долі мільйонів, намагалася зробити для країни щось поза держсектором.
У 2014 все змінилося. Ситуація, у якій опинилася країна, змусила взяти на себе цей тягар відповідальності з розумінням того, що державна машина не зміниться сама по собі, що треба йти змінювати її. До речі, пам'ятаю перші слова, які мовила бабця моєму батькові, коли його мали призначити першим міністром транспорту незалежної України: "Сину, ти розумієш, яка це відповідальність?" Тато розумів, і ми всі розуміли, тому всі працювали на те, щоб він міг нести цю відповідальність. І я вдячна своєму чоловікові, що він теж потужно допомагає мені нести мою. Він і друг, і партнер, і однодумець, окрім того, що коханий чоловік.
- Як ви поєднали Климпушів з Цинцадзе?
Це відбулося дуже природньо. Коли ти дуже любиш і цінуєш своє, то вмієш поважати і цінувати чуже. Ми з чоловіком зуміли через любов до свого навчитися поважати інше. І у нас справді мультикультурна, якщо хочете, родина. Та якщо говорити про традиції, то вдома це, звісно, більше українські традиції. Такі великі свята як Різдво чи Великдень святкуємо по-українськи, бо наш колорит тут неперевершений. І саме діти наполягають, щоб це було за українським звичаєм.
Колядки, дідух, писанки, гуцульські паски – цього їм бракує в картвельських святах. Хоча Сакартвело, безперечно, є в їхньому житті. Уже живучи в Києві ми водили доньок до картвельської школи, щоб вони знали картвельську історію та мову, не забували про іншу частину себе. А на канікулах обов'язково знаходили можливість для їхнього спілкування з картвельською частиною родини.
"Наш підхід до державотворення виявився найбільш правильним, а наші непочуті попередження, на жаль, збулися"
- Сьогодні майже кожен українець, який цікавиться політичним життям своєї країни, а надто її європейськістю – знає ваше ім'я. А як усе починалося? Що мотивувало вас, окрім прикладу батька-дипломата та впливу чоловіка, займатися міжнародними справами та іти у велику політику?
Усе життя займалася "міжнародкою" і безпекою – ще зі школи це завжди дуже цікавило, люблю іноземні мови. Тут, певно, свою роль відіграли часті відвідини багатонаціонального Закарпаття. І ці захоплення з'явилися задовго до того, як тато став дипломатом, а тим паче – з'явився чоловік.
На початку 1990-х, коли батько ще не був послом, я поїхала вчитися у США на психологію, але взяла всі курси, пов'язані з "міжнародкою". Знаєте, якось з дитинства, живучи в закритій тоталітарній державі, було цікаво пізнавати ширший світ, дивитися за ґрати совка. З віком з'явилося вже усвідомлення нашого місця у світі, нашого величезного внеску і значення у світовій історії та сучасності. Безумовно, це надихає.
- Розкажіть будь ласка про своє життя і роботу у Тбілісі та Вашингтоні.
У Вашингтон я переїхала свого часу як дружина дипломата, тож велика частина життя там була пов'язана з допомогою в його роботі. Поза тим я працювала в Інституті "Схід–Захід", редагувала книгу про безпеку в Чорноморському регіоні. Потім працювала на BBC – спочатку у Вашингтоні, а пізніше у Тбілісі. Вашингтон для мене особливе місто. Там ми одружилися, там народилася наша старша доня. У Тбілісі народилася молодша, тож кожне з цих міст дороге і важливе.
- Чому для самореалізації обрали саме "Європейську солідарність"? Ви ж могли впевнено і спокійно почуватися у лавах послідовників Кучми, Тимошенко…
Я вирішила, що треба брати відповідальність на себе і активно включатися в державну, а не лише громадську діяльність. Після Революції Гідності це була постмайданна політична сила, яка ідеологічно наслідувала умовний національно-демократичний табір. Зі своїм вихованням і досвідом я не бачила для себе інших політсил.
Після 2019 року ця сила ще більше ідеологізувалися і кристалізувалася в ідеологічно близьку мені партію, до якої я вступила. Особливо після початку повномасштабного вторгнення я зрозуміла, наскільки правильним було рішення долучитися саме до цієї політсили. Наш підхід до державотворення виявився найбільш правильним, а наші непочуті попередження, на жаль, збулися. Зрештою, зроблене нами дозволило дати відсіч ворогу.
"Нинішнє скликання Верховної Ради – здебільшого випадкові люди"
- Чим, на ваш погляд, сьогоднішня Верховна Рада принципово різниться від парламентів попередніх скликань?
Насамперед, відсутністю суб'єктності. На жаль. Соціальна катапульта закинула в парламент людей не здатних усвідомити рівень своєї відповідальності, тим більше у такий надзвичайно вимогливий час.
Верховна Рада упродовж усього періоду незалежності України відігравала ключову роль у продовженні шляху держави на її трансформацію, на утвердження демократичного вектору. Саме вона проголосила Незалежність, ухвалила Конституцію, проголосувала за третій тур виборів 2004-го, рятуючи ситуацію. Та сама Рада, яка ухвалювала диктаторські закони Януковича, не дала в 2014-му росії занурити Україну в хаос і забезпечила тяглість легітимної влади. Попереднє скликання зробило багато для руху в ЄС і НАТО.
Нинішнє скликання Верховної Ради – здебільшого випадкові люди. Весільні фотографи та аніматори дозволили собі те, чого не дозволяли навіть комуністи у 1990-му. Уперше за всю історію розсадка в сесійній залі зроблена так, що депутати лише однієї партії мають доступ до трибуни, сидять, як у театрі, ближче до сцени. Решту посадили "на периферії" та під балконами.
Це яскрава ілюстрація недемократичної суті цього скликання. Уже мовчу про антиконституційні обмеження парламентської роботи за кордоном і приховування роботи найвищого законодавчого органу від ЗМІ. Однак варто віддати належне, що й ця Верховна Рада змогла зібратися, коли Київ був у напівоточенні. Це був сильний сигнал і суспільству, і друзям, і ворогу. Хотілося б, щоб депутати все таки збагнули, що вони не мають бути мовчазними натискачами кнопок, хоча не маю ілюзій. Ті люди не можуть стрибнути вище себе. Депутатський значок не робить з нікого державного діяча…
- У демократичних країнах чинна влада є відображенням рівня політичної свідомості та відповідальності суспільства. Доки українці будуть давати маніпулювати собою?
Допоки будуть недостатньо освіченими назагал і віритимуть у казки та відверту брехню популістів, котрі обіцяють зарплати по 4 тис. доларів та іншу маячню.
- Окрім історичної місії виграти Визвольну війну у нашого екзистенційнийного ворога, які ще невідкладні виклики стоять сьогодні перед нацією?
Зберегти демократію – не лише незалежність, а й демократичну державу. Адже в час дії воєнного стану у влади наростають авторитарні апетити. Понад міру закону відбувається знищення демократичних засад, балансу влад, прав і свобод, які ми вважали вже незворотнім надбанням. Також критично важливо закінчити процес деколонізації, який включає в себе і мову, й історію, і церкву. Нам треба якнайшвидше завершити процес формування української політичної нації.
"Аванси від Заходу Україна уже отримала"
- Ви багато спілкуєтесь з європейськими політиками, депутатами Європарламенту, єврокомісарами, чиновниками ЄС. Як вони оцінюють нинішню внутрішню ситуацію в Україні: пресинг на парламент, намагання придушити свободу слова, підмінити якимись недолугими постановами Конституцію, корупцію у найвищих ешелонах влади під час війни? Не вірю, що вони про це не знають…
Безумовно, наші друзі бачать ті неподобства, які коїть чинна влада. З початком великої війни вони намагалися висловлювати нам свої зауваження дуже дипломатично, непублічно, за зачиненими дверима, сподіваючись, що влада не буде пропускати це повз свої вуха, не наважиться ігнорувати зауваження тих, хто надає допомогу для виживання країни. Але люди, які у 2019-му "хакнули" Україну, повірили у свою велич і винятковість. Ці фіглярі, прикриваючись воєнним станом, думають, що правила демократичного світу не розповсюджуються на них. Усе це дуже дратує партнерів. Тому дедалі частіше вони почали виставляти умови до України, бо вкладають у неї шалені кошти і думають про можливість для українців реалізувати мрію і свої стратегічні цілі.
Якщо ми, наприклад, хочемо отримати відчиненими двері в НАТО, то не можемо і далі просто нарікати на партнерів, відсутність лідерства, політичної волі, чіткої позиції… Якби ми не лише покладалися на героїзм ЗСУ, а й максимально мобілізували всі політичні і державні інституції, щоб виконувати домашнє завдання – це зробило би з нас умовну Фінляндію чи Швецію. Ставити питання про членство в НАТО було б легше, ми зняли би купу застережень від тих, хто не хоче України в Альянсі.
Нам треба частіше дивитися на себе в дзеркало, бо всі аванси від Заходу Україна вже отримала. Треба бути максимально чесними, бачити свої вади, визнавати їх і усувати. З часом європейські суспільства гостріше реагуватимуть на дії української влади і будуть міряти нас нею, а не настроями українського суспільства, яке хоче незалежної, демократичної, європейської України. Це треба розуміти вже, щоб не нарікати потім.
- Яким є ваш рецепт очищення громадянського суспільства від скверни популізму? Чим вакцинувати народ від цієї пошесті ХХІ ст?.
Знаннями – починаючи від власної історії і закінчуючи всім, що відбувається навколо: невидаванням бажаного за дійсне, притягненням до політичної відповідальності людей, які мелють язиками казна-що, обіцяють нереальні речі, занурюють країну в хаос і виходять сухими з води. Нам потрібен інститут репутації, бо ми ніколи не збудуємо ефективну державу і навіть не втримаємо її, якщо відомими будуть ті, кому чхати на репутацію, хто завдяки її руйнуванню і стає відомим. Це якась крива соціальна драбина, якою нагору постійно будуть вилазити негідники.
"Наступні покоління українців повинні жити творенням"
- По приїзді з численних відряджень якими враженнями ділитесь з рідними? Не думаю, що лише переповідаєте їм зміст розмов з Жозепом Боррелем чи Олівером Варгеї…
На жаль якихось позаробочих вражень, через щільність робочих графіків, практично немає. Робота політика за кордоном (якщо це відповідальний політик) – це продумування кожної хвилини свого перебування там із користю для держави. Ти снідаєш, обідаєш і вечеряєш за розмовою з колегами, якщо буваєш у музеї чи парку, то це теж буде якийсь організований офіційний захід.
Ти собі не належиш і будуєш графік так, щоб мати якнайбільше і найефективніше охоплення, взаємодію з партнерами. Це дуже важка і різнопланова праця, яка вимагає повної концентрації. Хоча, звісно, доводиться бувати в гарних місцях, бачити чудову архітектуру і краєвиди. Часто я фіксую щось у пам'яті в надії повернутися колись туди з родиною, але поки це лише мрії, на жаль…
- Вам вдалося прищепити своїм донькам потяг до родинних цінностей? І як вони синхронізуються з цінностями роду Цинцадзе?
Пишаюся, що незважаючи на постійне завантаження, особливо останні 10 років у політиці, я не випала з життя родини. Доньки люблять наші родинні свята, шанують старших і дві наші культури. І це неможливо зробити штучно. Лише власний приклад вчить або не вчить дітей чомусь. Батько моїх доньок пішов добровольцем захищати свою країну змінивши фах архітектора на військовий, а потім військово-дипломатичний. Я також присвятила життя служінню державі. Діти дивляться на нашу роботу, на наше ставлення одне до одного та до світу й життя – і всотують усе це.
- У якій Україні майбутнього житимуть наступні покоління Климпушів?
Мені би хотілося, щоб у незалежній, мирній, європейській і НАТОвській Україні. Ми з чоловіком робимо усе від нас залежне для цього. Дуже не хочеться передавати цю боротьбу дітям. Хочеться щоб вони, наступні покоління українців, жили тільки творенням.
