Андрій Андрушків: "Дереву пам'яті потрібен гумус з історій"

У Музеї історії міста Києва відбулася виставка ГОЛОСИ – багатовимірна експозиція, що ґрунтується на справжніх історіях українців про війну, зібраних Музеєм "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова. Музей "Голоси Мирних" збирає та зберігає найбільшу у світі добірку свідчень з перших вуст про війну в Україні – це вже понад 110 тисяч історій. 

У рамках виставки відбулося публічне інтерв'ю з Андрієм Андрушківим — магістром богослов'я, військовослужбовцем ЗСУ, викладачем Бізнес-школи Українського католицького університету та Української академії лідерства. 

Андрій Андрушків 18 років працює в комунікаціях, адвокації, проведенні аналітичних досліджень, журналістиці. Екс-керівник комунікаційної команди "Реанімаційний Пакет Реформ". Екс-виконавчий директор аналітично-адвокаційного Центру спільних дій. Ведучий авторських програм на hromadske та Суспільне. Брав участь в обороні Києва у 2022 році.

Публічні інтерв'ю у рамках виставки ГОЛОСИ відкрили цикл культурологічних подій Музею "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова, спрямованих на збереження пам'яті про війну. 

Модерує бесіду Анастасія Платонова – культурна критикиня, аналітикиня культури та кураторка цього циклу подій.

Андрій Андрушків

Анастасія Платонова: Сьогодні ми будемо говорити про теологічну оптику в контексті теми пам'яті, про індивідуальні та суспільні трансформації й про те, як теологічна оптика може допомогти нам їх осмислити. Я почну із запитання, як наша віра, або ж цінності можуть допомогти нам пережити найскладніші часи індивідуально і суспільно, і осмислити ці досвіди? Чому в найтемніші часи ми звертаємося до того, в що віримо і на що можемо спертися? 

Андрій Андрушків: Почну з історії про оборону Києва. Я ніколи не мав військового досвіду, але, як і багато чоловіків в кінці лютого 2022 року, прийшов у територіальний центр комплектації, та за кілька днів вже служив в 15-му реактивно-артилерійському полку і з підрозділом його був в обороні міста Києва. І під час оборони Києва я, виконуючи одне з завдань, попав під мій перший артобстріл.

Під час артобстрілу працюють дві речі. Є фізика, технічні характеристики гармати, снаряду, розрахунки, балістична траєкторія. І є випадковість: чи правильно дали координати, чи правильно їх занесли, чи правильно порахував підрозділ, який націлює гармату на тебе.

А коли ти сидиш в бліндажі, дуже хочеться, щоб крім фізики й випадковості було ще щось, і щоб воно було за тебе. Хочеться якогось божества, як в цьому мемі, де Ісус стоїть та захищає хлопчика, який спить. Або щоб якісь правила спрацьовували, яких ти не знаєш, окрім фізики й випадковості. Це досвід. Для мене це історія, що формує. 

Недавно читав книгу дослідника, соціолога релігії Реза Аслана "Бог. Історія людства". Він починає з анімістичних культів. Наприклад, він описує печеру Ласко у Франції. І там прекрасні малюнки на скелі. Він звернув увагу на те, що ці малюнки доповнюють форми печери.

Тобто людина, яка мала якийсь містичний досвід, яка прийшла в ту печеру на ритуал, намагається промацувати стіни печери: ось тут, напевно, зубр або ось тут, напевно, орел і я буду його домальовувати. Це великі досвіди. Вони якраз про те, щоб відшукувати у всесвіті навколо себе щось, чого ти раніше не помічав, але щось, що там має бути, тому що так встановлено порядок. 

Великий досвід, страшний чи хороший, трансформує. Часто люди починають шукати можливості впорядкувати після цього себе, своє життя, простір навколо. Релігійний світогляд у цьому допомагає, дає певні підпорки, інструментарій.

Анастасія Платонова: Як те, у що ми віримо, може змінюватись паралельно з тим, що ми проживаємо?

Андрій Андрушків: Я мислю в категоріях свого релігійного світогляду. Я є християнин, а християнство – це релігія, яка постулює рівність. Всі люди створені на образ і подобу Бога і, відповідно, я, люди з ОСББ чату, мої побратими, це теж образ і подоба. Релігійний світогляд допомагає створювати поле ефективної взаємодії в тому, що ви називаєте страшним мороком. 

Повертаючись до перших днів повномасштабного вторгнення – мені писало тоді дуже багато людей. Також мені писали мої студенти з Української академії лідерства: "Дуже важливо, щоб ви вижили, шановний пане викладач, тому що у вас ще є незакриті лекції". Це приємно. А потім я опиняюся під артобстрілом в бліндажі, роззираюся навколо і не бачу більше нікого з УАЛі бізнес-шкіл, де я викладав.

Вони, очевидно, є в інших бліндажах, але в цьому конкретному сидять ті люди, яких називають "сіль землі": Микола з СТО, Петро, який приїхав з заробітків. І я. Для російського снаряда немає різниці між нашими CV. Немає сенсу мені "вимахуватися" своїм CV. Ми опинилися в умовах рівності та маємо діяти на умовах рівності, підпорядкування.

Такі ситуації досвіду на межі смерті – вони вирівнюють. І мені їх допомагає проходити якраз мій релігійний світогляд. Це образ і подоба Божа, і це образ і подоба Божа, немає ніякої різниці, тому що ми рівні в правах і в обов'язках. 

Анастасія Платонова: Тобто коли наступає темрява або якась небезпечна ситуація, все спрощується до базових заводських налаштувань? 

Андрій Андрушків: Спрощується, але водночас не втрачається глибина. Межові стани – це не про "все, можна, от зараз закінчиться артобстріл, підемо розграбуємо сусідню Фору". Вони якраз допомагають більше бути людьми. 

Анастасія Платонова: Що таке справедливість з точки зору теологічної оптики? Як нам прийняти, що справедливість, якщо і буде, то не одразу і не для всіх? Як дозволити собі бажати помсти або ж передомовитись про базові цінності?

Андрій Андрушків: На бакалавраті з філософії, коли вивчають справедливість, читають діалог Платона "Держава". Сократ з Главконом, братом Платона, довго розмовляють про справедливість. Починається з питання Главкона до Сократа: "До якого ж виду благ, на твою думку, належить справедливість?" І Сократ відповідає: "Гадаю, до найкращого, який і сам по собі, і через свої наслідки повинна цінувати кожна людина, якщо вона прагне бути щасливою". І це 2,5 тисячі років тому, це Греція, це люди, які вже пробують дуже серйозно грати у філософію на високому рівні.

І приблизно в той самий час, в Єрусалимському храмі хтось пише рядок: "Закон і справедливість, основа твого трону, ласка і вірність ідуть перед тобою" в одному із псалмів. Це така молитва до Господа. Поняття справедливості вже в античний час було, люди про нього думали дуже багато і системно. 

Якщо дивитися на оптику теологічну, то Господь встановлює закон, щоб існувала справедливість між людьми. І відповідно, щоб вся взаємодія була справедливою. У Второзаконні є багато про це, що Богові противні гирі з дірками, тому що це несправедливо – обманювати покупця свого неточною вагою. І тут же хочу повернути цитати з Платона, в якій Сократ говорить про щастя.

Один із вимірів щастя – спокій. Коли ви щасливі, ви максимально спокійні. Є такий фільм Стівена Спілберга "Мюнхен", історія про те, як у 1982 році на Мюнхенській Олімпіаді відбувся терористичний акт та 11 спортсменів збірної Ізраїлю були вбиті. Десь у двох третинах фільму дуже добре передана атмосфера неспокою. Люди, які приймають рішення в керівництві МОССАДу, люди, які виконують дуже складне завдання – знайти всіх і всім завдати помсти, щоб встановити справедливість. І помста в цьому випадку – це вимушена міра.

І якщо ми вернемося до теологічної оптики, є прекрасна книга в Старому заповіті про помсту, книга пророка Йони. Йоні Бог каже: "Слухай, там Ніневія по сусідству, треба йти їм проповідувати покаяння". І Йона відповідає: "Це наші найбільші вороги, я не буду їм проповідувати покаяння, щоб вони спаслися. Я втечу на край землі". В картині світу Йони, він намагається втекти в Іспанію. По дорозі відбувається кораблетроща. Він – у череві кита, він молиться всередині. В кінцевому результаті Бог йому каже: "Шановний, я тобі казав в Ніневію, значить в Ніневію". І він йде в Ніневію і проповідує покаяння настільки сильно, що кається цар, кається весь народ.

Вони накладають на себе страшну покуту. А Йона все ще переконаний, що Бог покарає їх, що буде помста. Тому що Ніневія знищувала та грабувала Ізраїльські міста і села. Йона виходить з міста, ставить собі намет, щоб побачити місто, яке зараз буде знищене. Але Бог не нищить його. Там є дуже важливий діалог про помсту, і про справедливість, і про покаяння. 

Мені здається, що якщо не настане справедливість, якщо не буде знайдена, наприклад, людина, яка програмувала сьогодні політ ракети на Чернігів, якщо вона не понесе справедливого покарання, для багатьох з нас, українців, народу України, не буде спокою і не буде щастя. Не буде можливості бути щасливим.

Анастасія Платонова: Ізраїль після Мюнхену багато років домагався того, що уявляли собі як справедливість, себто помсти, коли всі учасники цього терористичного нападу були покарані або ліквідовані. 

Андрій Андрушків: Саме так. Ми будемо звертатися в міжнародні інституції. Мені здається, що вивчені уроки якраз мали би підштовхувати міжнародні інституції, міжнародні суди. Я позитивіст. Хочу надіятися на краще. Я знаю, що це не станеться швидко. Коли завершилася Балканська війна, я ще в школу ходив, а деяких злочинців досі видають і судять. Це довготривалі процеси. Треба самим собі пояснювати, що це не буде швидко.

Але якщо частина українського суспільства не буде мати спокою, людина, яка пережила страшний досвід, буде розуміти: справедливість не настає, то мені самому чи нам самим, якомусь невеличкому гуртку небайдужих громадян доведеться шукати, наприклад, в Аліканте дачу директора заводу, який випускає російські ракети, і чинити справедливість. Це природна річ, щоб знайти спокій, бо інакше неможливо жити. І для цього якраз і працюємо  ми як цивілізація.

Ми напрацювали ці всі структури для того, щоб дати можливість на справедливість, яка є, як за Платоном, за Сократом, передумовою для щастя і для спокою. Хто я, щоб сперечатися з цими розумними людьми? Он же по філософських кафедрах їхні постаменти стоять. 

Анастасія Платонова: Як нам, утверджуючи своє право на справедливість і справедливе покарання воєнних злочинців, не втратити людяність і людське в собі? 

Андрій Андрушків: Важливе з одного боку політичне лідерство держави та лідерство людей військово-політичного керівництва, які повинні говорити з народом чесно: ми рухаємося в напрямку засудження цих злочинців, це дуже довгі процеси. Завдання влади – пояснювати суть процесів, явищ, чому одне триває довго, а друге ще довше, бо так влаштована система нормативно-правових інституцій, правосуддя. Але з іншого боку є ще функція нас як спільноти, щоб допомогти гасити цей біль, підтримувати.

І тут теж повертаюся до релігійних практик. Величезна частина практик різних релігій якраз про допомогу прийняти біль, прийняти смерть, бо це найстрашніше, що трапляється з людиною – усвідомлення того, що помер чи померла, загинув чи загинула, близький чи далекий. Це серйозна думка в голові та серйозний досвід, з яким жити. Спільнота допомагає з цього виходити. 

Анастасія Платонова: Хочу перекинути місток від релігійного до світського і поговорити про категорію відповідальності. Що релігія говорить нам про відповідальність у важкі часи? Як накласти це на дуже світську оптику людини, яка – про інституції, про реформи? 

Андрій Андрушків: Тут немає суперечності. Загалом розуміння того, як мають бути облаштовані структури, держави, взаємодії, росте з юдео-християнського світогляду. Ми могли би втікати від цього, скільки хочемо, але якщо ми мислимо себе частиною європейської цивілізації, то від цього ми нікуди не втечемо. 

Якщо говорити про християнський світогляд, є два базових правила: люби Бога і люби свого ближнього. Ця заповідь любові якраз формує поле відповідальності. Вона чітко означає: любити як самого себе – і відповідно так і треба діяти. Тобто, любиш себе – не хочеш собі смерті, любиш своїх близьких – не хочеш їм смерті, любиш своїх дальніх – теж не хочеш їм смерті. І це такі чіткі правила, які вже встановлені, до яких просто люди повертаються, щоб передомовитися, коли щось не зрозуміло.

Якщо говорити про відповідальність людини в межах держави, то в нас є закони, є Конституція, як користувацька угода. Там написано, що захист держави й народу є обов'язком. Людина, яку штрафують за перевищення швидкості, не каже: "Я не створений для цієї повільної їзди". Це твоя задача – зрозуміти, які тут правила, подивитися, що там був знак в'їзду в населений пункт. І це задача громадянина — зрозуміти, що написано в законах. 

Є люди на посадах, які уникають відповідальності, прийняття рішень. Може, ти вийдеш зі свого кабінету, глянеш, що написано на дверях? Відкриєш сайт своєї державної установи, подивишся свої посадові обов'язки: там зазвичай одним із перших пунктів йде ухвалення рішень. Вернешся в кабінет і почнеш приймати рішення? Якщо ти не береш на себе відповідальність, а береш тільки бонуси, які дає твоя посада, то це створює поле для несправедливості. Особливо якщо ти влада. Влада – це про обов'язок, про служіння.

Анастасія Платонова: Чим є пам'ять з погляду теологічної оптики? Пам'ять індивідуальна, пам'ять сучасна, пам'ять поколінь, пам'ять культурна, історична, національна?

Андрій Андрушків: Якщо говорити про християнство, як називається книга про святих? "Життя святих". Християни шанують життя. І не смерть, хоча мученики – це основа всіх церков, які є. Це ті, хто пожертвував своїм життям заради ближніх. Але це завжди про те, що людина робила, якими діями вона запам'яталася. 

Роздрукував собі, наприклад, гімн, що співають в церкві Миколаю Чудотворцю, з якого Санта Клауса змалювали: "І правилом віри та образом лагідності, стриманості вчителем явив тебе стаду Твоєму Той, Хто є Істиною всіх речей". Тобто він не просто роздавав подарунки, а був для своєї спільноти свідченням віри. Його люди так вирішили вшановувати. Пам'ять – для того, щоби повторювати приклади минулого в спільнотах. Того, що ми вважаємо показовим, зразком, цінним для повторення.

І тут теж хочу провести паралель. Днями загинув Павло Петриченко, сержант ЗСУ, активіст багатьох середовищ з Києва. У перші години, поки ще не було офіційно повідомлено про смерть Павла, російські осінтери, військкори та всі решта почали писати, що, мабуть, сталося щось жахливе. Що, якщо в Україні такий страшний розпач, то вбили росіяни або керівника СБУ, або керівника ГУР. Тому що в їхній картині світу не оплакують сержанта. В їхній картині світу є "безымянный солдат".

Я читав усі ці дні історії друзів про те, ким був Павло, що він робив, як він підтримував друзів, як відповідально ставився до багатьох задач, який він був легкий на підйом, як він не боявся свого часу поліцейського свавілля на акціях. Саме пам'ять про дії людей втримує людину в суспільній свідомості і продовжує дії цієї людини. Тому що неможливо продовжувати дії невідомого солдата. Бо хто це? Забрали на війну: "Погиб под Ржевом" чи десь ще, при штурмі Берліна, всім братська могила. В нас же зовсім інша, людиноцентрична, життєцентрична культура вшанування загиблих – вшановуємо їхнє життя.

Дуже добре, що в Україні є така платформа, як Меморіал. Я часто туди заходжу почитати інформацію про якусь людину. Буває таке, що загинув військовослужбовець, і ти заходиш і розумієш: це перекладач, це художник. В УКУ, в Могилянці є іменні стипендії для продовження справи науковців, які загинули, засновуються культурно-мистецькі центри, реалізуються проєкти, щоб підтримати, продовжити діло, того, хто загинув.

Анастасія Платонова: Чому задокументовані досвіди цієї війни важливі? Чому важливо створити коректне і повне міжнародне знання про цю війну, про природу російсько-українських відносин? 

Андрій Андрушків: Пам'ять дає реальність в повноті. Дуже добре, що в нас є багато способів фіксації. У нас є відео, у нас є фото. Дуже добре, що Мстислав Чернов, Євген Малолетка і Василіса Степаненко були в Маріуполі. Неймовірний фантастичний фільм. Але дуже добре також і те, що є багато інших відео і текстів, інших свідчень.

Саме багатогранність пам'яті та джерел дає можливість зрозуміти та докричатися. Для когось свідчення журналістів можуть бути упередженими, але буде промовляти дитячий щоденник, чи "сторіз", чи інші речі. Тому що пам'ять формує майбутнє. 

Наприклад, у 2016 році ми перейменували Комсомольськ на Горішні плавні. Ми відновили справедливість, відновили пам'ять, взяли відповідальність. Наступні покоління, які будуть вчитися в Горішніх Плавнях або приїжджатимуть в Горішні Плавні, не будуть мати цього "комсомольського" фльору. Ми програмуємо таким чином майбутнє. 

У квітні 2022 року канадський журналіст взяв в мене інтерв'ю. Питав: "Всі аналітичні центри говорили, що Київ впаде за три дні. Максимум тиждень. Чому цього не сталося? Чому була така згуртованість, така відсіч?" Моя версія полягає в тому, що так працюють казки. Наприклад, так працює казка про Котигорошка. 

Це казка про сім'ю, яка працювала в полі, народила багато дітей. Прилітає змій, викрадає дітей. Народжується ще один син, виростає міцний і каже: "Я піду визволяти братів та сестер!" Його відмовляють, але Котигорошко – в дитячій українській казці, яку батьки читають на ніч дітям – каже таке: "Заради рідної крові життя власного не шкода". Він формує бойовий підрозділ та йде виконувати місію. І навіть коли кожен з підрозділу каже: "Поки інших нема, ми заберемо скарб і втечемо", Котигорошко відповідає, що у жодному разі не кине побратимів: "Ми мусимо це все пройти разом". 

Він перемагає змія – і назад летить на орлі. Орел потребує м'яса, щоб долетіти. У польоті м'ясо закінчилося. Котигорошко дістає ніж, відрізає свою литку, годує орла. Вони долітають. Дізнавшись про те, що це було за м'ясо, орел розчулюється, летить на край світу, приносить живу воду та зцілює Котигорошка. У фіналі Котигорошко, який не відмовився від чину та відповідальності, має гроші, принцесу й славу. 

Казка – це трансформований досвід. Люди вважали, що це правильно, тому вони це формулювання передавали. Це історія з минулого, яка програмувала наше майбутнє і продовжить програмувати далі. Чим більше ми перекажемо, чим більше ми зробимо казок та документальних фільмів, чим більше наскладаємо цього гумусу з історій, тим більше буде шанс, що з нього проросте дерево пам'яті.