"Сто днів" або останній король: епізод з історії визвольних змагань литовського народу
Кожному в Україні, мабуть, відомі події Української революції. Зокрема, обставини реставрації гетьманської влади у 1918 році. Втім, спроби повернення до історичних форм правління, у ту добу боротьби за незалежність колишніх підневільних Росії народів, характерні не лише для України. Подібне відбулося і у Литві. Майже одночасно з реалізацією ідей українського ІІ Гетьманату народився литовський монархічний проект.
Кожному в Україні, мабуть, відомі події Української революції (1917-1921 рр.). Зокрема, обставини реставрації гетьманської влади у 1918 р. Втім, спроби повернення до історичних форм правління, у ту добу боротьби за незалежність колишніх підневільних Росії народів, характерні не лише для України. Подібне відбулося і у Литві. Майже одночасно з реалізацією ідей українського ІІ Гетьманату народився литовський монархічний проект. У цій статті ми говоритимемо про нього. Хоча спершу зробимо невеликий екскурс у минуле литовської монархії.
Окремо скажемо про розробку конституції Королівства Литва і як там захищалися, в тому числі, права литовської мови. Огляд цього документу, припускаємо, вперше робитиметься українським дослідником. Сподіваємося сказане нами буде доречно до вивчення досвіду державного будівництва країн відроджених або створених у міжвоєнну добу на руїнах старих імперій.
З історії литовської монархії
Прийнято відраховувати історію єдиної Литовської держави від правління князя Міндаугаса (більш знайомий українському вуху варіант – Міндовг). Наприкінці 1230-х рр. йому вдалося встановити більш-менш стабільне єдиновладдя. До цього часу Литва являла собою конгломерат княжінь, які поступово еволюціонували у фактичну чи то конфедерацію чи то союз князів. Міндаугаса можна вважати першим вестернізатором країни. Він прийняв християнство за католицьким обрядом (1251 р.) по тому королівську корону (1253 р.), якою його коронував єпископ Гейденрейх, за дорученням папи Інокентія IV.
Литва стала королівством і увійшла до родини європейських монархій. Однак, на тому таки Міндаугасі процес і призупинився. Він виявився не дуже ревним християнином, повернувся до язичництва. По його вбивстві (1263 р.) наступники не успадкували королівського статусу, хоч і не одноразово використовували у титулуванні позначення "король".
Більш традиційними були титули "князь" (kunigaikštis) або "гоподарь" (gospodaris), від часів правління Вітаутаса Великого закріпився титул "великий князь" (didysis kunigaikštis).
У XIV cт. у Литві запанувала стала династія. Дім Гедиміновичів (Gediminaičiai), що походив від князя Гядимінаса (Гедиміна), нині відомого широкому загалу у якості засновника міста Вільнюса.
У XІV – XVI ст. литовський трон посідали представники двох гілок заснованого ним монаршого дому, які тривалий час ворогували між собою. Кейстутовичі (Kęstutaičiai) походили від сина Гедиміна Кястутіса (Кейстута). Сам князь Кястутіс правив недовго (1381-1382 рр.), його скинув племінник Йогайла (Ягайло) у ході контрперевороту.
Власне, Ягайло, онук Гедиміна, дав початок роду Ягайловичів (Jogailaičiai) або Ягеллонів (і як відгалуженню Гедиміновичів на литовському престолі, і як нової династії у Польщі). За Кревською унією (1385 р.) цей литовський князь одружився з польською королевою Ядвігою та коронувався польським вінцем (1386 р.). Проте йому довелося поступитися владою над Литвою кузенові, – сину Кястутіса, загаданому вище Вітаутасу (Вітовту). Той правив майже сорок років (1392-1430 рр.).
По смерті Вітаутаса почалася громадянська війна між прихильниками його брата Жигімантаса (Сигізмунда) та прибічниками молодшого брата Йогайла - Швітрігайла (Свидригайла). Жигімантас переміг і Кейстутовичі на деякий час повернули трон. Однак, після вбивства Жигімантаса (1440 р.) на литовському престолі остаточно утвердилися Ягеллони. Усі вони були ще і королями Польщі, щоправда, дехто отримував польську корону через деякий час після сходження на литовський трон. Єдина династія правила обома країнами, при збереженні суверенітету кожної.
Така форма зберігалася до 1569 р., коли Велике князівство Литовське уклало з Польським королівством нову унію у місті Любліні, що започаткувало появу польсько-литовського державного союзу – Речі Посполитої. Через три роки (1572 р.) помер останній король і великий князь з дому Ягеллонів – Сигізмунд Август. Після цього монархів обирали. Окремої коронації великих князів литовських більше не проводилося. Додамо, що Ягеллони правили не тільки в Литві та Польщі, представники Литовської династії у різний час посідали трони Угорщини і Чехії.
Навіть за часів виборної монархії мали місце прецеденти творення династій. Польсько-литовський престол більше 80 років належав володарям з дому Ваза (1587–1668 рр.), шведського походження. Батько та син - Август ІІ Сильний і Август ІІІ з саксонської династії Веттінів правили у Польщі та Литві майже 70 років (1697–1763 рр.) з двома перервами на королювання Станіслава Лещинського.
Кінець монархії, як і самій Польсько-Литовській державі, поклав третій поділ країни (1795 р.) між Росією, Австрією та Пруссією. Останній король і великий князь Станіслав Август Понятовський зрікся престолу. Після того титул великого князя литовського використовувався, серед іншого, російськими імператорами аж до повалення монархії Романових і падіння Російської імперії у 1917 р.
Вимушений маневр
Під час Першої світової війни Литва, яка до того 120 років перебувала під російською владою, опинилася у німецькій окупації. Литовський національний рух намагався використати момент для відновлення незалежності. Берлін готовий був певною мірою піти на зустріч. Німеччина мала зацікавлення у демонстрації "самовизначення націй" задля розхитування внутрішньої ситуації у ворожій багатонаціональній Росії.
Восени 1917 р. у Вільнюсі утворився представницький орган литовського народу – Тариба (Рада), до якого увійшли провідні громадські і культурні діячі, просвітники, одним словом – тогочасні лідери думок. Тариба взяла курс на побудову суверенної Литви. Хоча у тих умовах сподіватися доводилося лише на декларативну незалежність під німецьким протекторатом, що і було оформлено у грудні 1917 р. Литовська Рада проголосила відновлення Литовської держави та її "вічний, міцний союз" з Германською імперією. Під контролем Німеччини залишалися військова сфера, транспортне сполучення Литви, митні і валютні питання.
Для литовського руху документ мав скоріше проміжне значення. За першої ж нагоди Тариба спробувала заявити про повну незалежність (16 лютого 1918 р.). Німеччина не прийняла цього, змусивши Литовську Раду погодитися на визнання суверенітету Литви виключно на підставі "союзної декларації" від 11 грудня 1917 р.
Німецький імператор Вільгельм ІІ після підписання, переможного для його держави, Брестського миру з Росією переживав коротку мить тріумфу. Величезні території на сході закріпилися за Німеччиною як трофей. Берлін виношував плани увіковічнити своє панування династичними уніями з молодими державами регіону у яких перед тим мала бути встановлена монархія. Це, зокрема, стосувалося Фінляндії та Литви.
У першому випадку фінський парламент обрав королем зятя Вільгельма ІІ гессенського принца Фрідріха Карла. У ситуації з Литвою імператор планував сам посісти трон, або, у якості альтернативи готовий був схилитися до кандидатури свого сина принца Іоахіма Франца Гумберта. Існував ще варіант посадити на литовський престол членів Саксонського дому, які зазіхали на литовську корону посилаючись на правління Веттінів у Речі Посполитій.
Литовська Тариба вбачала у подібних перспективах загрозу повного поглинання Німеччиною. Щоб не допустити цього вирішили обрати на трон свого кандидата, який мав бути католиком і не походити з прусського і германського правлячого дому Гогенцоллернів. Вибір впав на Вільгельма фон Ураха з Вюрттемберзького дому. Плюсом було й те, що він мав кров Ягеллонів.
У липні 1918 р. Державна Рада Литви (трансформація Тариби) 13 голосами з 20 можливих провела вибори правителя і прийняла постанову у якій проголосила у Литві "конституційну спадкову монархію з католицьким королем на чолі". Згідно того ж документу затверджувалося обрання герцога Вільгельма фон Ураха, Рада запрошувала його посісти престол у Вільнюсі.
Проект монархічної конституції
Напередодні запрошення герцога президія Тариби затвердила "Основний проект Литовської монархічної конституції (PACTA CONVENTA)". У преамбулі конституції говорилося, що королівський трон могли посідати лише прямі нащадки Вільгельма фон Ураха за чоловічою лінією. Втім, тільки у випадку прийняття умов Тариби. Сходячи на трон Вільгельм мав взяти ім'я Міндаугаса ІІ, на честь першого, середньовічного, короля Литви. Литовська монархія мала бути "заснована на демократичних засадах" (стаття І).
Король мав ділити державну владу з обраними народом представниками. Разом, монарх і "представники", складали законодавчий орган. У свою чергу "Народне представництво", - парламент, складався з двох палат – Ради (верхньої) та Сейму (нижньої). Виконавча влада належала королю, він її реалізовував через Міністерство (Кабмін), що був підзвітний парламенту. Король, уряд і не менш ніж 15 депутатів парламенту мали право законодавчої ініціативи.
Парламент приймав закони, король затверджував. Ініціатива ревізії Конституції (що повинна була бути обов'язково переглянута через 10 років після вступу монарха на престол) належала королю і абсолютній більшості нижньої палати парламенту (Стаття ІІІ). Основний закон готувався і оприлюднюватися спільно – монархом і верхньою палатою (Радою) (Стаття ІІ).
Литовська мова оголошувалася не тільки державною але і мовою королівського двору (Стаття ІХ). Усі міністри та інші високопосадовці мали бути призначені з литовців, котрі були зобов'язані володіти державною мовою і вживати її (Стаття V). Так само, бути призначеними на посади і служби при королівському дворі могли тільки литовськомовні литовці. Хоч надавався і перехідний період у 5 років, коли посадовцями двору Його Величності Короля Литви могли бути іноземці. Втім, за квотою не більше як у третину загального штату (Стаття Х).
Ще одна жорстка умова стосувалася королівської родини. Діти монарха зобов'язувалися відвідувати литовські школи і виховуватися у Литві. Тільки після закінчення навчання у литовських закладах їм дозволялося продовжити освіту за кордоном (Стаття ХІ). Король разом з сім'єю повинен був мешкати у Литві, без згоди парламенту він не мав права перебувати за межами королівства довше ніж два місяці на рік (Стаття VІІІ). Монарх присягав дотримуватися Конституції, захищати незалежність і територіальну цілісність Литви (Стаття IV), свободу віросповідання у королівстві (Стаття VІ). Без згоди парламенту литовський король не мав права посісти трон інших держав (Стаття VІІ).
Герцог Вільгельм фон Урах, граф фон Вюрттемберг, який на той момент перебував у Німеччині, прийняв, за себе та своїх нащадків, пропозицію корони та конституційні умови Тариби.
Кінець монархічного проекту
Інформація про появу Міндаугаса ІІ зовсім не обрадувала Вільгельма ІІ. Імпульсивний німецький імператор був роздратований зламом своїх династичних планів і не визнавав виборів та незалежності королівства. Литовське ж керівництво, на чолі з хитромудрим Антанасом Сметоною, вело маневрову риторику, намагаючись уникнути загострення у стосунках з Берліном.
Відповідно, затягувався процес офіційного вступу фон Ураха на престол у Вільнюсі. Треба сказати, що невдоволення відновленням монархії мало місце серед політиків Литви, як і у литовському суспільстві. Епопея тривала до листопада 1918 р. Коли став зрозумілий фінал Першої світової війни, неминуча поразка Німеччини і її союзників, Державна Рада Литви "відкрила карти".
Постанова Ради від 02.11.1918 р. анулювала обрання короля. Остаточне вирішення форми правління і державного устрою Литви передавалося на розгляд майбутнього Установчого Сейму. За лічені дні по тому світова війна закінчилася і литовська Рада перебрала на себе усю повноту влади у країні. Міндаугас ІІ не був коронований і так ніколи не відвідав Литву.
Через своє нетривале королювання його прозвали "Стоденний король". Литва ж пішла республіканським курсом, що вперше прямо проголосила Тимчасова Конституція Литовської Держави 1920 р.
