Гарвардські студії Омеляна Пріцака… під кутом зору КГБ УССР
Професор Гамбурзького, Вашингтонського, Гарвардського, Київського університетів, засновник і перший директор Українського наукового інституту в Гарварді, сходознавець зі світовим ім'ям, знавець півсотні мов, дослідник давньої історії України, зокрема джерельної бази, яка свідчила про осібні витоки української державності і про українські терени як центр державотворення. Саме послідовний україноцентризм Омеляна Пріцака став головною причиною прискіпливої уваги до його постаті КГБ УССР.
Матеріал публікується з дозволу Служби зовнішньої розвідки України
Професор Гамбурзького, Вашингтонського, Гарвардського, Київського університетів, засновник і перший директор Українського наукового інституту в Гарварді, сходознавець зі світовим ім'ям, знавець півсотні мов, дослідник давньої історії України, зокрема джерельної бази, яка свідчила про осібні витоки української державності і про українські терени як центр державотворення.
Саме послідовний україноцентризм Омеляна Пріцака став головною причиною прискіпливої уваги до його постаті КГБ УССР, збирання на нього інформації, намагання вплинути на його позицію, змусити відмовитися від своїх тверджень і не ставати на заваді трактуванням історії з позицій російсько-радянських вчених. Про це свідчать розсекречені документи, знайдені в архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України.
"Лінгвіст"
У справах оперативної розробки української еміграції у країнах Європи і в США ім'я Омеляна Йосиповича Пріцака зустрічається неодноразово. Зазначається, що він народився у 1919 році в селі Луки нинішнього Самбірського району Львівської області.
Із 1936 по 1940 рік вчився на філологічному (насправді – гуманітарному) факультеті Львівського університету, де вивчав світову історію та сходознавство, а також арабську, перську, турецьку, монгольську мови і літератури. Крім цього, знав англійську, німецьку, польську, китайську, корейську, угро-фінські, семітські мови та багато інших.
У 1940 році вступив до аспірантури Інституту мовознавства Академії наук УССР на кафедрі сходознавства. Саме в той період він чи не вперше потрапив у поле зору органів НКВД УССР. В одному з документів зазначається, що він тоді нібито був членом Львівської крайової екзекутиви ОУН і під час перебування в Києві займався створенням ОУН на території східних областей України. Але то були лише попередні оперативні відомості, які конкретного підтвердження не знайшли. І далі ще така цікава фраза: "У 1941 році розглядався на вербування, яке не було завершене через початок війни".
Як з'ясувалося, такий намір чекісти справді мали. Але коли зібралися здійснити свої плани, О. Пріцак уже опинився в лавах Червоної армії і перебував у далекій Башкирії. У перші дні війни у складі артилерійської частини в районі Тернополя потрапив у полон. За сприяння львівських учених був невдовзі звільнений. Продовжив навчання в Берлінському та Геттінгенському університетах.
Як відомий фахівець у галузі слов'янської, фінської, турецької, алтайської філології і етнографії, зазначається в документах, О. Пріцак за період мешкання за кордоном побував у Англії, Франції, Фінляндії, Туреччині, Швейцарії та інших країнах, де брав участь у роботі конференцій та з'їздів зі сходознавства, обирався членом низки міжнародних організацій. Ця інформація відноситься до 1940–1950-х років. Відтак йому як об'єкту зацікавленості КГБ дали псевдо "Лінгвіст".
Таких як він діячів науки, культури, літератури, мистецтва, які й на еміграції не полишали свою діяльність, органи КГБ намагалися і надалі не залишати повз своєї уваги, збирати інформацію про їхні досягнення, контакти, участь у політичному житті, в роботі емігрантських організацій.
Когось брали в оперативну розробку, на когось пробували вплинути, щоб той змінив свої політичні погляди, інших намагалися схилити до повернення в СССР і продовження своєї наукової і творчої діяльності вже у чітко визначених межах "політики комуністичної партії і совєтського уряду". На непоступливих чинили тиск, здійснювали заходи з дискредитації і компрометації.
О. Пріцак був цікавий для КГБ за всіма позиціями. Особливо як дослідник давньої історії Русі. Значну увагу він приділяв дослідженню "Слова о полку Ігоревім" як історичного джерела, написанню багатотомної наукової праці "Походження Русі", перевиданню "Історії України-Руси" Михайла Грушевського, вивченню історії України козацької доби.
У своїх наукових працях і виступах він трактував історію не так, як це подобалося кремлівському керівництву і як це пропагувалося й викладалося в СССР. При цьому спирався на унікальні писемні джерела і артефакти, які сам знайшов і переклав. А для цього ще й опанував рідкісні мови й діалекти, нерідко такі, які вже вийшли із вжитку.
Інформація про це доходила до москви через повідомлення резидентури у Берліні. Відтак на цей процес вирішили певним чином вплинути.
Вирватися з пастки
У квітні 1959 року О. Пріцак приїхав до Польщі, де були заплановані його лекції в Краківському, Познанському і Варшавському університетах. Туди ж пропонував приїхати матері, бо давно не бачилися. Про це в КГБ дізналися з листа, якого він надіслав їй у Тернопіль. Інформацію про місце проживання матері вже знали, і її листування взяли на контроль.
У КГБ УССР вирішили скористатися цією його поїздкою до Польської Народної Республіки, яка входила до соціалістичного табору і зі спецслужбами якої мали тісні контакти.
Спершу дали вказівку не випускати до Польщі матір. Хотіли, щоб він сам приїхав до неї. А для того, щоб це відбулося, спланували окрему оперативну комбінацію. Згідно з розробленим у надрах КГБ планом, до Кракова на 20 днів відрядили працівника Львівського управління КГБ під виглядом професора юридичного факультету Львівського державного університету. За легендою, він нібито приїхав для збирання матеріалів для написання дисертації з кримінального права і відвідання могили брата.
Невимушене знайомство з О. Пріцаком організували польські працівники Міністерства громадської безпеки ПНР через одного з місцевих професорів. Тривала розмова в готельному номері і розпитування про Львівський університет, місто, загалом про Україну неабияк розчулили вченого. Він зауважив, що дуже хотів би побувати на батьківщині, зокрема у Львові й Києві, побачитися з матір'ю, але не знає, чи йому дадуть дозвіл на в'їзд.
До цього питання львівський "професор" був готовий. Він запевнив, що період протистояння у "холодній війні" вже минув і що такий дозвіл легко отримати. Пообіцяв після повернення до Львова це питання вирішити і організувати таку поїздку. До того ж зауважив, що невдовзі у Львові проходитиме Український з'їзд славістів, на якому можна буде побувати й поспілкуватися зі сходознавцями. Це була остання крапля, яка переважила всі сумніви О. Пріцака.
Того вечора в готельному номері О. Пріцак ще довго з теплотою говорив про Україну, про свою сім'ю, про шестирічну доньку, яку навчав української мови і для якої хотів би купити патефонні платівки з українськими піснями. Співбесідник запевнив, що з легкістю допоможе в цьому. У своєму звіті він зазначив, що на завершення зустрічі вони стали майже друзями і перейшли на "ти". Тоді О. Пріцак ще не здогадувався, що той удаваний приятель насправді виявиться для нього недругом.
Наприкінці квітня 1959 року О. Пріцак отримав телеграму зі Львова із запрошенням до СССР для обговорення наукових питань і побачення з матір'ю. Водночас через КГБ СССР у москві, у міністерстві закордонних справ, вирішили питання, щоб консульство СССР у Польщі без зволікань видало йому відповідну візу. Відтак на початку травня його вже приймали в Україні, організували зустрічі з науковцями у Львові й Києві, зокрема з його вчителем академіком Іваном Крип'якевичем та іншими, поїздку в Тернопіль до мами.
А напередодні від'їзду за кордон його "друг", який супроводжував у всіх тих поїздках, зізнався, що він ніякий не професор, а працівник КГБ. О. Пріцак був шокований цією звісткою. Він просив залишити його у спокої, запевняв, що політикою не цікавиться, а займається винятково наукою.
З урахуванням його емоційного стану і небажання йти на контакт "другу" вдалося добитися від ученого лише обіцянку, що той зможе опублікувати в редагованих ним виданнях статті радянських науковців, робитиме рецензії на надіслані йому з УССР книги і журнали та всіляко сприятиме розвитку співпраці на ниві наукового обміну.
У своїх спогадах і враженнях від поїздки О. Пріцак пізніше неодноразово в колі знайомих зауважував, що у нього були проблеми з виїздом із СССР і він мав побоювання, що його могли просто не випустити й залишити там.
Засновник Українського центру в Гарварді
Співробітники КГБ мали намір продовжити тиск на О. Пріцака у 1960 році на міжнародному конгресі орієнталістів у москві, куди той пообіцяв приїхати. Туди ж на відкриття відрядили зі Львова і "давнього друга". Але О. Пріцак, хоч і надсилав на адресу оргкомітету листи зі згодою на приїзд і тези своїх виступів, не прилетів. Даремними були і всі інші потуги КГБ сконтактуватися з ним. У архівних документах це трактується як його небажання більше зустрічатися і побоювання можливих провокацій.
Після багатомісячних намагань КГБ з'ясувати, куди подівся О. Пріцак і чим займається, здобули інформацію, що він отримав запрошення зі США і викладає в університетах Вашингтону і в Гарварді. А в 1964 році на запрошення Гарвардського університету обійняв посаду професора тюркології та історії центральної Азії. Відтак переїхав на постійне мешкання до США.
Невдовзі в КГБ з'ясували, що за ініціативою О. Пріцака в Гарвардському університеті був створений Український науковий центр у складі науково-дослідного інституту українознавства і трьох кафедр: історії України, українського літературознавства і українського мовознавства. Повідомлялося, що сам професор набуває дедалі більшого авторитету серед української еміграції, зокрема з-поміж науковців. Зазначалося, що він має своїх однодумців-українців, молодих професорів, які мають на меті ознайомлення американців з досягненнями українських вчених і української науки.
У зв'язку з цим з москви у резидентуру КГБ і посольство СССР у Вашингтоні надійшла вказівка зібрати якомога більше відомостей про цей Український науковий центр. Відтак більшість делегацій або окремих осіб, які приїздили з УССР до США по лінії наукового, культурного і творчого обміну, орієнтували на відвідання цього центру.
Серед архівних документів збереглося кілька звітів, написаних після перебування у Гарварді членами таких делегацій і їх зустрічей з О. Пріцаком та іншими викладачами. В одному з повідомлень зазначається таке:
"Згідно з планами українських досліджень Пріцак має намір щорічно видавати й перевидавати близько 20 томів (бібліографічна рідкість). Особлива одержимість у нього до того, щоб видати багатотомне серійне зібрання документів запорозької козацької держави (універсали, грамоти, договори тощо).
Сам Пріцак особисто написав і нині доопрацьовує книги, по 600 сторінок кожна, про походження Русі і про "Слово о полку Ігоревім" як про історичний документ. Судження його стосовно цих питань ґрунтуються на багатьох багатомовних джерелах і є оригінальними й переконливими…
У нього величезна бібліотека, розміщена в цокольному приміщенні і на першому поверсі будинку. У ній – здебільшого сходознавча література і джерела, включно з рукописними, майже на всіх мовах Сходу загалом і радянських народів Сходу зокрема…
Знайомство і спілкування з Пріцаком справило враження, що це справжній і талановитий вчений…" (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 11041. – Т. 3. – Арк. 110).
Інше повідомлення – про відвідання у грудні 1972 року Гарварду письменником Павлом Загребельним і тодішнім членом Постійного представництва УССР при ООН Віктором Батюком. Загалом метою тієї поїздки була зустріч П. Загребельного з американським письменником Джоном Апдайком. Але держдепартамент США не надав дозволу на поїздку до того в Іпсвіч. Відтак домовилися про зустріч у Бостоні й водночас у програму перебування вписали відвідання Українського наукового центру в Гарвардському університеті.
Після спілкування з О. Пріцаком у звіті було зазначено:
"…Професор Пріцак за фахом тюрколог. На цій посаді він лічиться в Гарварді. За це, власне, отримує платню. Україністику він розпочав просто заради патріотизму, як він сам каже, для збереження українських духовних надбань на цьому континенті. Девіз Пріцака від самого початку: Verіtаs, себто правдивість, сумлінність наукових досліджень, невтручання в політику, чиста наука.
Досі студії велися без будь-яких планів і, сказати б, без надмірних амбіцій. Але з часом грошові пожертви… від української еміграції ставали щораз численніші, і це наштовхнуло професора Пріцака на думку зібрати такий капітал, який дав би змогу заснувати при Гарвардському університеті Український інститут. Для цього потрібно було 1,5 млн. доларів з тим, аби на проценти з цього капіталу Інститут існував "доки й буде Америка", як каже Пріцак…" (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 11041. – Т. 3. – Арк. 112).
Далі в повідомленні зазначалося, що О. Пріцак дуже зацікавлений у встановленні наукових контактів з університетами в УССР, в організації курсів у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка терміном на один місяць для українських студентів з Америки. А у висновках пропонувалося запросити О. Пріцака до Києва для обговорення цих та інших питань наукового обміну.
Упродовж 1970–1980-х років прискіпливий інтерес до діяльності Українського наукового інституту в Гарварді з боку і Постійного представництва УССР при ООН, і КГБ не припинявся. Зрештою у 1980 році під час одного з відвідань Гарварду в О. Пріцака поцікавилися, як би він поглянув на пропозицію відвідати УССР по лінії Товариства дружби і культурних зав'язків з Україною.
Він відповів, що із задоволенням погодився б, але за двох умов. По-перше, щоб його запросила лише Академія наук УССР, а не будь-яка інша організація. По-друге, щоб йому гарантували, що у нього не буде проблем, як це сталося у 1959 році, коли його намагалися схилити до думки залишитися в СССР на тій підставі, що він нібито раніше був громадянином СССР.
Заборонити в'їзд в СССР
Як свідчать архівні документи, саме КГБ найбільше в усі періоди стояв на заваді налагодженню нормальних наукових, культурних, творчих контактів на міжнародному рівні. В особі ледве не кожного представника української діаспори намагалися розгледіти агента іноземних спецслужб або емісара так званих еміграційних націоналістичних центрів. З іншого боку, кожний приїзд закордонних українців до УССР розглядали під кутом зору можливості здійснення на них "вигідного ідеологічного впливу". Так було і з О. Пріцаком.
"Особисто
Центральний Комітет Комуністичної партії України
тов. Щербицькому В. В.
Доповідна записка
Комітетом державної безпеки Української РСР з метою використання в роботі проти закордонних ОУН вивчається Пріцак Омелян Йосипович, 1919 року народження, уродженець Львівської області, українець, професор, керівник Інституту українських досліджень Гарвардського університету (США), діяльність якого носить в цілому антирадянський характер…
На зустрічі з нашим джерелом в червні 1980 року в Гарвардському університеті Пріцак звернувся з проханням надати йому сприяння у відвіданні СССР на запрошення Академії наук УССР з метою встановлення ділових наукових контактів, обміну літературою, вивчення досягнень науки і культури Радянської України.
Вважали б доцільним запросити Пріцака до СССР від імені Інституту історії Академії наук УССР терміном на 10 днів із утриманням за рахунок коштів Товариства "Україна". Приїзд Пріцака в республіку, на нашу думку, посилив би розбіжності між лідерами наццентрів, дав змогу здійснити на нього вигідний ідеологічний вплив, провести роботу з відриву очолюваного ним закладу з-під впливу націоналістів, вивчити можливість переведення Інституту українських досліджень на антиоунівські позиції.
Просимо розглянути.
Голова КГБ УССР В. В. Федорчук" (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 11041. – Т. 3. – Арк. 166).
У межах здійснення таких заходів КГБ планував, як свідчать інші документи, використати приїзд О. Пріцака для збирання додаткових відомостей про очолюваний ним інститут і для впливу на нього з метою відмови від участі в антирадянських акціях.
А ще – "для отримання інформації про наццентри, їх лідерів, задуми, здійснювану антирадянську політику, зв'язок зі спецслужбами, сіоністами, маоістами та іншими реакційними силами, про процеси, які відбуваються в емігрантському націоналістичному середовищі". І це при тому, що в усіх попередніх повідомленням закордонні джерела повідомляли, що О. Пріцак займається винятково наукою і принципово дистанціюється від політики, щоб це не зашкодило тій основній ідеї, заради якої він вирішив заснувати інститут.
Ще певний час тривало листування, узгодження дати приїзду, плану зустрічі. Аж раптом наприкінці 1981 року все різко змінилося. У шифртелеграмі КГБ УССР з Києва до москви зазначалося:
"… у зв'язку з публікацією в націоналістичному журналі "Сучасність" № 9 за 1981 рік статті з різкими антирадянськими вигадками стосовно 1500-ліття м. Києва, а також матеріалами подібного змісту про так званий "штучний голод" на Україні в 1932–33 рр., які готуються зазначеним інститутом Гарвардського університету, вважаємо доцільним у в'їзді в СССР йому відмовити, в'їзну візу анулювати і через Представництво УССР при ООН від імені Академії наук УССР офіційно оголосити О. Пріцаку про прийняте рішення" (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 11041. – Т. 3. – Арк. 217).
А в лютому 1982 року в москву, у КГБ СССР, був надісланий документ з клопотанням про те, щоб О. Пріцаку офіційно через МЗС заборонили в'їзд на територію СССР, "про що повідомити консульському відділу посольства СССР у Вашингтоні".
У червні 1987 року з москви до Києва надійшла шифртелеграма, у якій йшлося про те, що термін заборони на в'їзд О. Пріцаку спливає і потрібно приймати рішення про зняття цієї заборони або продовження.
На виконання цієї ШТ було підготовлено довідку, в якій зазначалося, що Український науковий інститут Гарвардського університету за час, що минув, не змінив спрямувань своєї діяльності, провів дослідження голоду в Україні у 1930-х роках і видав низку публікацій на цю тему, бере активну участь у підготовці до відзначення 1000-ліття запровадження християнства на Русі, але з антирадянських позицій. Відтак висловлювалася пропозиція продовжити йому термін заборони на в'їзд до СССР.
У кінці цієї довідки один із заступників голови КГБ УССР (підпис нерозбірливий) від руки написав таку резолюцію начальнику 1 Управління КГБ УССР Леоніду Макарову:
"Леоніде Олексійовичу, я також за те, щоб ворога в країну не пускати. Водночас є ще один варіант. Підготуватися як належить і запросити. Розібратися з ним, дізнатися, що він за штучка, хорошо повозити його цікавими місцями, все задокументувати, а потім, в залежності від поведінки, скомпрометувати… Порадьтеся з 5 Управлінням і Центром. Потім доповімо Голові" (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 11041. – Т. 3. – Арк. 222–223).
Зрештою 31 липня 1987 року за поданням КГБ УССР О. Пріцаку було знято заборону на в'їзд до СССР. Очікувалося, що в січні 1988 року він приїде до Києва для участі в радянсько-американському літературному симпозіумі або у тому ж році у складі делегації від української діаспори у США – для участі в заходах із відзначення 1000-ліття хрещення Русі. Таку подію він не міг пропустити. Але ні про ті його приїзди в УССР, ні про можливу фіксацію органами КГБ його перебування на батьківщині відомостей в архівних фондах не виявлено.
У той період дедалі більшого розвитку набували процеси демократизації. Водночас не лише це не дало змогу органам КГБ вдатися до запланованих заходів відвертого тиску, залякування і провокацій. У першу чергу, принципова і послідовна позиція упродовж усього життя самого О. Пріцака як вченого зі світовим ім'ям, його рішуче небажання діяти всупереч власним переконанням, змінювати свої погляди на українську і світову історію стали тим своєрідним бар'єром, який захистив його від наполегливих спрямувань з боку КГБ.
Іноземний член Академії наук України
Із відкритих джерел відомо, що у 1989 року О. Пріцак залишив посаду керівника Українського наукового інституту Гарвардського університету і вирішив повернутися на свою історичну батьківщину. Він приїхав на запрошення президента Академії наук УССР Бориса Патона. Після приїзду до Києва спершу читав лекції в українських університетах, невдовзі зумів створити Інститут сходознавства імені Агатангела Кримського і з 1991 по 1996 був його незмінним директором.
Наполегливо поновлював в Україні справу цього визначного вченого, дослідника і свого вчителя. Сформував науковий колектив, бібліотеку, організував першу міжнародну сходознавчу конференцію, започаткував видання журналів і серій наукових праць. Його обрали іноземним членом Академії наук України.
О. Пріцак брав участь у створенні Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського Академії наук України, де входив також до складу вченої ради із захисту кандидатських та докторських дисертацій.
У Національному університеті імені Тараса Шевченка заснував першу на пострадянському просторі кафедру історіософії, читав курс всесвітньої історіософії, проводив науковий семінар, керував науковою роботою аспірантів. У 1991 році став лауреатом премії імені Агатангела Кримського Академії наук України, у 1993 році – лауреатом Державної премії України в галузі науки і техніки.
У 1996 році через хворобу дружини та погіршення свого самопочуття О. Пріцак змушений повернутися на постійне мешкання до США, хоча й після того ще двічі відвідував Україну. Він пішов із життя 29 травня 2006 року в місті Бостон, штат Массачусетс. Але пам'ять про нього і його справи живе і в США, і в Україні. 2009 року створено Науково-дослідний центр орієнталістики імені О. Пріцака при Національному університеті "Києво-Могилянська академія".
2022 року одну з вулиць Києва перейменовано на вулицю Омеляна Пріцака. Загалом наукова діяльність вченого знайшла визнання в усьому світі. Свідченням цього є його численні міжнародні нагороди й відзнаки, членство у понад двох десятках наукових академій та міжнародних наукових інституцій.
