На могилі Алли Горської
2 грудня 1970 року на Київщині виявили тіло жорстоко вбитої Алли Горської. Поховали художницю у Києві на Берковецькому кладовищі. Її похорон перетворився в акт громадянського спротиву. Публікуємо текст Євгена Сверстюка, який він написав після смерті Алли Горської. Сверстюк виголосив його на похороні, згодом прощальне слово надрукували у пресі та поширили на Заході.
Нема Алли Горської. Німотно, темно й незрозуміло. І вривається до свідомости тоскним розпачем — не буде, ніколи вже не буде з нами Алли Горської. Наче темна завіса спадає на сонце.
Але я знаю — Алли не може не бути! Її духовної сили й енергії. Її соняшної усмішки і по-материнському уважного погляду глибокої спільности. Вона живе у всьому. Людина, якій особисто ніколи нічого не треба — вона не може відійти в небуття. Алла є — вона незмінно присутня завжди там, де комусь горе, нещастя, біля бездомних і бездольних, де можна підставити своє дуже плече. Вона завжди перша дізнається і найважчий тягар бере на себе — самовіддано і просто, наче вже сама доля поклала на неї місію бути опорою іншим людям.
З нею приходить спокій людини значної, сповненої гідности з непідкупним спокійним сумлінням, людини, на яку можна покластися у всьому, як на самого себе, навіть більше, ніж на себе. Бо вона має щедрий художницький талант віддаватись безкорисно й цілком людям і справі, за яку візьметься. Рідкісне втілення обов'язку, людської сили і значучости.
Виразне, радісне, світле обличчя Алли несе з собою свято. А її сміх підноситься над усім так само, як її велична вродлива постать височіє і біліє у будь-якій численній юрбі. І завжди знаєш, що в душі її освітиться якась фанатично віддана любов до всього доброго, чесного і порядного. І завжди віриш, що погляд її невпинно шукає навколо щось значне і гідне поваги. А кожен її рух і жест сповнений погорди до полохливої ницости, лукавої корисливости та всіх дешевих мідяків, на які люди розмінюють своє єдине життя та ще й втягують до цього нечестивого торгу ближнього.
Нині перед її могилою, над прірвою вічности, осипаються всі хитроубогі споруди, нагромаджені під її ногами, і ми, нарешті, стаємо перед неперехідною правдою, до якої вона безоглядно йшла в житті і в мистецтві, гордо відкинувши гладенькі дороги напівправд, які допомогли б їй давно утвердитися на виставках мистецьких досягнень.
Стишено-тривожні, якісь дорослі на її картинах діти, наче задумливо ростуть-визрівають під вітром і сонцем. Портрет матері, що тривожно вдивляється у простір очима душі. Ескіз портрета Довженка із захмарено-роздвоєним чолом, болісно затиснутим білою і чорною рукою. Скільки страждання і гідности в тих опечалених жіночих обличчях! Як нині в її траурній майстерні, перетвореній на художню виставку, все стає зрозумілим у її картинах, і як підходить терновий вінок до печально-мудрої зосереджености її автопортретів, таких далеких від усміхнених фотографій, на яких веселість служить засобом відпорности і виразом незалежности.
Трагічний талант, вона йшла до трагічної правди, крізь жах якої наче далекі зорі просвічується сніжно-білий ідеал десь в материнській постаті, шо дужими руками прагне захистити свою дитину і наче лебединими крилами відгортає віття калини.
В її інкрустації "Земля" — в тому дивовижному сплетенні закованих у землю сил, що випинаються глибокими борознами на жіночому чолі, сплітаються грубим корінням мозолистих, жадібних витягнутих рук, у тому покаліченому дереві життя можна побачити притаманну ЇЙ глибину осягнення традиції, повноту осягнення болів і сил рідної землі, яку відкрила для себе художниця і якій служила з вірністю неофіта.
Якби ми уявили детально історію її життя — то була б повчальна повість про те, як художниця Алла Горська відкрила свою Україну, як шукала її жертовника і як поступово вчилася бачити головно в невидимому, докопуючись джерел та в глибинах захованого коріння, як вона дужими руками і ногами розгортала рясні килими декоративних квіточок, покликаних до життя лише на один сезон.
В день останнього прощання ми, нарешті, відчуваємо драматизм її таланту. Ескізи, ескізи і сама вона через незакінчені ескізи — вся в дорозі до своєї глибини. Треба було тільки чистої години, щоб повернутись до самої себе і засвітитись у своїй глибині. Але, коли може бути чиста година у дискримінованого художника-монументаліста, що бере замовлення, аби працювати, і виконує виснажливу роботу просто за харч?
1962-1968 роки. Клюб творчої молоді, якому вона віддавала свої сили, кошти і притулок у власній хаті. Це була пора пошуків себе, своїх джерел і цілей у тісному гурті молодих ентузіястів-художників, літераторів, режисерів, окрилених перспективою справжньої творчості, надіями культурного відродження.
Ескізи театральних костюмів і декорацій до п'єси М. Куліша "Так загинув Гуска" — вистави, що так і не побачила сцени... Така ж сама історія з "Правдою і кривдою" в Одесі.
1964 рік — Шевченківський вітраж до вестибюля університету їм. Т. Шевченка — дні і ночі самовідданої праці, розтоптаної після завершення роботи ректором Шевцем ще до огляду Художньою радою, і єдина винагорода — виключення із Спілки художників.
1965-1969 роки — виїзди на монументально-декоративні роботи до Донецька, Жданова, Краснодару. Поновлення в Спілці художників і наступне виключення за громадянську позицію у справі політичних процесів 1965-1967 років. Каламутні закулісні інсинуації безпринципної сірості, зведення рахунків — і знову втеча в працю без просвітків у село на Черкащині.
Після смерті, перед похороном, кажуть, зважили її працю і, нібито, знову поновили в Спілці. Але хто зважить і поновить спопелілі творчі спалахи за ті скупі роки життя, отруєного свідомістю того, що нічого, крім злої напасті, не викличуть кращі квіти твоєї душі, що хтозна кому твій талант потрібен, і нічого від тебе твоя епоха не чекає, крім влучного потрапляння у вибиті сліди.
Скільки праці і сподівань кануло на тому шляху, занесеному снігом! Всі світлі години — у світлому майбутньому... В минулому — горіння, що розвіялося димом у кризі байдужності, в хащах ненависті, в душі якась душевна втома, що відбилась в останньому виразі її лиця.
Але, як вона при цьому вміла гідно й незалежно йти своїм шляхом — і повно відчувати радість випробувань, праці і важкої борні за самоствердження! Її голос, її усмішка, її постать перекриває випадок спільної трагедії, що обірвала її життя. Алла Горська буде випромінювати світло, буде вселяти присутність духу самим своїм ім'ям.
То була рідкісна людина, що навіки залишається з нами, як рідна душа. В образі цілого десятиріччя вона височить білим привидом Доброго Духа, що втілює в собі сумління, гідність, поривання молодості і сяйво вільного людського обличчя, освітленого талантом і відданістю людини.
Вічна слава мужній і чесній Людині-художниці, що загубилась у холоді сліпої осінньої мжички, але! залишила людям щедроти великої душі, свій шлях і свій бадьорий усміх.
