"Троянські вісті". Український Мюнхгаузен та інші помічники більшовицьких людоловів

Стаття була опублікована на сайті kyiv24.news

"Ви всі в міліції? Фантастика!" - ошелешено вигукує головний герой комедії "Дежа вю", події якої нібито розгортаються в Одесі 20-х років минулого сторіччя. Не така вже фантастика насправді. Бо схожі відчуття охоплюють чи не кожного, хто вирішить розібратися у стосунках в середовищі мігрантів, які саме в ці роки або трохи раніше залишили Росію та сусідні з нею країни, що опинилися під владою комуністів.

Йдеться звісно про просочування до цього кола не кіношної радянської міліції, а цілком реальної і моторошної в усіх своїх проявах більшовицької спецслужби – ОГПУ. Чи принаймні Комінтерну, який, втім, із мережею ОГПУ був тісно переплетений.

Агенти Москви були присутні і в емігрантських організаціях, і, звісно, в емігрантській пресі. Роль медіа і пропаганди Володимир Ленін оцінював завжди дуже високо, навіть в ті далекі часи, коли сам тільки-но доєднався до нечисленних тоді підпільників – борців із царатом.

Тож очікував, що цю зброю будуть використовувати і проти його влади. А тому діяв на випередження. Напряму – створюючи відверто комуністичні "рупори" - і під чужою маскою – через нібито незалежні видання та інформаційні агентства.

Найбільше таких маніпульованих з Радянської Росії медіа з'явилося в середовищі біженців – політичних і не тільки політичних. Зрештою, цьому принаймні не заважав мовний бар'єр. А грошей спочатку було неміряно – більшовики в прямому сенсі "взяли банк" і "шикували на всі". Не дивно, що вже в 1921 році в них був цілий букет підконтрольних видань по всій Європі і навіть за її межами.

Москва навіть могла собі дозволити, скажімо, закрити їх усі разом (принаймні російськомовні), залишивши найкращий, на їхню думку, часопис "Новый мир" ("Новий світ"). Щоправда, як і в будь-якій бюрократичній структурі, скорочення врешті-решт призводило до нового збільшення.

Для просування "потрібного" руху "Смена вех" одразу вирішили додати до нього щоденну газету, а потім з'явився і найвідоміший берлінський часопис цього напрямку – "Накануне" ("Напередодні"). Показово, що всі ці рішення – із виділенням мільйонного фінансування - ухвалювалися на рівні керівництва більшовицької партії. Хоча формально медіа були нібито незалежними.

Зрозуміло, що подібні проекти створювалися не лише російською. Створюючи привабливу вітрину для СРСР, мали демонструвати й "розквіт" усіх об'єднаних під його владою народів. Грузинів, скажімо. І безумовно українців. Пропагандистську літературу українською в Європі почали видавати ще в 1919 році, коли ще були живі надії на переможний "західний похід" Червоної Армії. Коли ж надії на швидку "світову революцію" почали танути, на інформаційному напрямку більшовики лише подвоїли зусилля.

Вже на початку 1922 року у Варшаві було створене видавниче товариство "Космос" (формально – "україно-американське"). Серед "акціонерів" фірми були навіть такі безумовно помітні більшовики як Християн Раковський та Олександр Шумський (останній, втім, був тоді офіційним представником маріонеткової УСРР в польській столиці, тож мав долучитися так би мовити і "за статусом").

Щоправда, правління "Космосу" отаборилося зрештою в Берліні, в Німеччині знаходилися і його друкарські потужності. А частина накладів додруковувалася взагалі у Харкові.

Серед організаторів реальної роботи "Космосу" можна назвати таку помітну особу як Наум Калюжний. Колишній боротьбіст на той момент вже мав досвід редагування кількох газет, керівництва "агітпотягами" керівників УСРР і участі в мирних переговорах з Польщею у Ризі. Вочевидь тому його вважали неабияких фахівцем з дипломатії і призначили першим секретарем постпредства (посольства) "радянської України" в Берліні.

Юрій Смолич, письменник і в майбутньому (принаймні за тими документами, до яких мають доступ дослідники) агент радянських спецслужб, автор безумовно художніх звітів-доносів на Олександра Довженка, описував Калюжного так:

"Зовні аж надто типовий українець із "свідомих": завжди ходив у вишиваній сорочці, козацькі вуса вниз, та й статурою кремезний, присадкуватий, з зірким оком. Говорив гарною, витонченою, я б сказав, українською мовою, залюблений в усе українське – мову, традиції, мистецтво, літературу. Національністю був єврей."

Вочевидь робота Калюжного із "Космосом" його кураторам сподобалася, тож вони перевели "підопічного" на аналогічну посаду до Відня. Виконувати нове партійне завдання (в буквальному сенсі, це було саме рішення по "партійній лінії") – створювати формально незалежний часопис "Нова громада".

Мета була визначена чітко – нейтралізувати вплив тамтешніх "ворожих" видань на кшталт "Нової доби" Володимира Винниченка. Схема взаємодії – та ж, що з берлінським "Накануне" (дослівно – іноді комуністи бувають на диво відвертими "між своїми").

"Фронтменом" видання став Семен Вітик, один з засновників Української соціал-демократичної партії, колишній депутат австрійського парламенту і голова президії Трудового конгресу, того самого, який освятив акт злуки 1919 року. Серед тригерів, які могли підштовхнути діяча з таким поважним "бекграундом" до радянських "обійм", іноді називають Варшавську угоду, за якою Симон Петлюра від імені УНР по суті відмовився від "рідної" для Вітика Галичини. Врешті-решт, навіть Євген Петрушевич після неї перейшов на радянофільські позиції. Але навряд чи це було єдиним фактором.

Проте Вітик був радше "обличчям" "Нової Громади", не лише технічні питання, а навіть формування кола авторів часопису взяв на себе Калюжний. І робив це завзято, принагідно виконуючи ще одне, не надто шляхетне завдання. Своєрідного "троянського коня".

Адже часопис мав спонукати українців повертатися (а у випадку галичан – переїжджати) до Наддніпрянської України. І спонукати не лише словом. Надія Суровцова згадувала, як разом з Вітиком – нібито для "Нової громади", але фактично для влади УСРР та ОГПУ – вони збирали й обробляли персональні дані українців, які опинилися за кордоном – фактично створючи "картотеку" для спецслужб.

Підступність більшовицьких людоловів полягала в тому, що для багатьох з тих, хто "клюнув" на їхні обіцянки, це був "квиток в один кінець". Не всіх, звісно, одразу брали під варту. Але для більшості знайомство із "комуністичним раєм" вже за кілька років завершувалося таки ув'язненням, або й смертю.

Пройшли через це й дописувачі "Нової громади", які наважилися долучитися до "будівництва нової України" на батьківщині. Суровцова отримала термін вже через три роки після повернення. Вітик – через вісім. Розстріляли його в 1937 році.

Калюжний після Відня ще кілька років "дипломатствував" у Празі, але потім теж був відкликаний додому, де займався переважно літературною діяльністю, редагуванням та цензорством (про ті часи й згадував Смолич). Відчувши, що дотягуться й до нього, Калюжний поквапися залишити всі посади та навіть вийти з партії "за станом здоров'я", але марно – після арешту помер у в'язниці, не дочекашись суду.

"Плинність кадрів" була однією з причин того, що "Нова громада" проіснувала лише кілька років. Та й взагалі більшість медіа, створених більшовиками для спецзавдань за кордоном, діяли недовго. Хоча б тому, що читачі швидко переконувалися - мають справу з черговою радянською "бульбашкою", і йшли.

Виконавці, можливо, могли працювати й тонше, але куратори до цього їх не надто заохочували – в СРСР навіть за позірну "об`єктивність" могли звинуватити і тих, і інших в укомусь ухилі чи навіть "потуранні українській дрібнобуржуазній стихії", а там і до "викриття петлюрівщини" із вироком у фіналі було недалеко. Замість цього частіше засновували нове видання, іноді навіть в іншому місці.

До того ж і міжнародна кон'юнктура швидко змінювалася. Вже в 1924 році, скажімо, увага більшовицького керівництва з Німеччини і Австрії значною мірою переключилася на Францію. І замість берлінського "Накануне", інтерес до якого вже був втрачений, зусилля зосередили на створенні часопису у Парижі.

Назву для нього вигадували недовго, зупинилися на "Паризькому віснику". А потім вирішили створити і видання "для українців" - за тим же шаблоном його назвали "Українськими вістями".

На чолі проекту стала персона, колоритніша навіть за Калюжного з Вітиком. Ілля (іноді кажуть Ілько) Борщак. Який сам себе називав правником і "професором історії". Звання професора він, щоправда не мав, але ось, наприклад італійською "професоре" - це взагалі будь-який викладач, а викладав історію в своїх публікаціях Борщак і справді захоплююче.

Та що там історія! Найуважніший і найприскіпливіший дослідник біографії цього персонажа, Вадим Ададуров з'ясував, на підставі знайдених ним документів, що й власну біографію Борщак… вигадав. Ба навіть кілька біографій. І так само кілька разів змінював навіть не прізвище, а власну ідентичність.

Народився він як Ілля Баршак, син Лейби Баршака і Двойри Троцької в бесарабських Більцях у 1894 році. Його батько був вчителем і невдовзі переїхав з родиною до поселення Нагартав біля Березнегуватого (тепер це Миколаївщина), а після закінчення Іллею школи віддав сина до гімназії у Херсоні.

В останньому її класі Баршак охрестився за православним обрядом, при цьому за хрещеного батька взяв директора гімназії Костянтина Тюльпанова (за поглядами – російського імперця) і згодом називав себе по-батькові Костянтиновичем.

Дослідник впевнений, що в цей час і сам Баршак ідентифікував себе як росіянина. Згодом він навіть позначав так свою національність в деяких анкетах, а місцем народження називав Херсон. Більше того - у вигаданих для себе життєписах підвищував статус батька з вчителя до інспектора училищ і стверджував, що той теж був православним.

Українцем, за припущеннями Ададурова, Баршак остаточно відчув себе вже після лютневої революції 1917 року (історик наводить навіть визначення, яке тоді вживали до цієї категорії людей, - "березневі українці"). Але за кілька місяців до того він познайомився в Одесі із майбутнім генеральним суддєю УНР і сенатором Української держави Сергієм Шелухіним. Тож за його рекомендаціями влаштувався до міністерства закордонних справ.

У складі дипломатичної місії його спрямували до Сполучених Штатів, але вони з колегами не отримали віз, тож Баршак "застряг" в Європі. Та вирішив вже не повертатися в Україну – тим більше що в післявоєнній сум'ятиці від біженця з "нансенівським" паспортом не завжди вимагали документальних підтверджень подій його попереднього життя. І він був вільний конструювати власну біографію на свій смак. Навіть прізвище почало змінюватися – спочатку на "Барчак", а потім на "Борщак".

Відчувши талант до художнього осмислення фактів, Борщак захопився справою, в якій він міг застосувати нестримну фантазію "на всі сто". Історичною публіцистикою. Переконаний, що однією з проблем українства є незнання власної історії, він вирішив заохочувати інтерес до минувшини, вишукуючи цікаві і невідомі широкому загалу факти. Здобуваючи їх насамперед в європейських архівах, до яких його співвітчизники не добиралися.

А коли зрозумів, що ближчим часом і не доберуться – почав знайдені документи "доопрацьовувати". Змінював окремі слова чи речення. Цифри й дати. Давав неіснуючі посилання. І врешті-решт насмілився просто вигадувати, або "конструювати" джерела на підставі власної інтуїції. Але видавав їх за розшукані ним особисто.

Перед читачами його повідомлень, статей і книжок відкривалися яскраві картини, кожна з яких захоплювала більше за попередню. Написані жвавою мовою, із запевненням автора в тому, що він спирається лише на факти, вони влучали просто в серце свідомого українця, який бачив свою країну саме такою, якою волів бачити – із справді величною історією, вписаною в європейський контекст, у фокусі уваги всього світу.

Не здогадуючись, вочевидь, що оповідки ці іноді (хоча й незавжди) нагадують розповіді барона Мюнхгаузена, в яких справжні події на кшталт війни росіян з турками чи облоги Гібралтара іспанцями змішуються з мандрівками на гарматному ядрі і водопоєм розрубаного навпіл коня. Хіба що Борщак не видавав їх за власний життєпис – йому вистачало маніпуляцій в особистих анкетах.

Мабуть, більшість із тих хто цікавиться українською минувшиною, неодмінно чули якійсь з міфів, насправді вигаданих Борщаком, - про Івана Сірка і Богдана Хмельницького під Дюнкерком, про лист Жана Балюза з описом зовнішності Мазепи і його палацу, зворушливі послання самого Мазепи до Мотрі, про аеропорт Орлі названий на честь Орлика або про наполеонівські плани щодо України (останній конструкт, щоправда, був створений пізніше, вже в 30-і роки).

Ці міфи й досі популярні, бо в них багатьом хочеться вірити. І цілком зрозуміло, чому в них вірили українці 20-х, що втратили тільки-но здобуту незалежність.

Між іншим, саме в цьому контексті прізвище Борщака вперше згадав Симон Петлюра – у брошурі "Сучасна українська еміграція та її завдання". Вочевидь, головний отаман чув, як історичні розвідки "розкопувача архівів" надихають українців, вважав цю справу корисною, тому зацікавився автором і навіть вирішив його підтримати. Інша справа, що сам Борщак ставився до Петлюри різко негативно. Можливо, як і у випадку з Вітиком, це було однією з зачіпок, якими скористалися більшовики для залучення публіциста на свій бік.

Захоплення історичними "реконструкціями" чи дивні маніпуляції з власною біографією для спецслужб взагалі були подарунком. "Попутника" при необхідності завжди можна було шантажувати можливістю викриття. До того ж в окупованій Україні залишалися родичі Борщака, з якими він підтримував зв'язки (хоч і відхрещувався від батька в анкетах, а може й саме тому) і він розумів, яка доля чекає на них в разі необережних кроків з його сторони.

З іншого боку, створені публіцистом історичні міфи мали цілком патріотичне спрямування і допомагали підтримати легенду про його глибоко проукраїнські погляди навіть тоді, коли співпрацю з радянським посольством вже й неможливо було приховувати. Навпаки, дехто був переконаний, що це патріот Борщак водить більшовиків за ніс, роблячи велику справу в інтересах поневоленої батьківщини.

Врешті-решт співпраця з представниками Москви почалася за ініціативи самого Борщака. Спочатку він створив так званий "дієвий комітет" - його спрямуванням і стосунком до історичних розвідок його керівника (які продовжував вважати корисними) у своїх листах цікавився Петлюра, дещо заскочений особистими випадами Борщака проти нього особисто.

Але спрямування комітету було зрозумілим хоча б тому, що вже в 1922 році він спрямував меморандум до радянської делегації у Швейцарії (більшовиків тоді ще не всюди пускали), а його очільник особисто з'їздив до "країни гномів", щоб поспілкуватися з її очільником Раковським.

Як публіцист Борщак співпрацював із вже згаданими "Новою громадою" і львівським "Ділом" (цей часопис був близьким до найбільшої організації галицьких українців, УНДО, в якому в цей час існувало й впливове радянофільське крило).

А також… з "Паризьким вісником" - попри те, що він позиціонував себе як часопис, що стоїть на позиціях російського патріотизму. Це, звісно, викликало бурхливу реакцію українців у Франції, зокрема, того ж Петлюри. Але то вже були, на переконання Борщака, "неправильні" українці.

На противагу їм під неофіційним, але дуже щільним патронатом радянського представництва була створена організація українців "правильних". Називалася вона "Союз українських громадян у Франції" (СУГУФ) і об'єднувала тих, хто вважав, що єдиною українською державою має бути чи вже є УСРР.

Борщак взяв активну участь в створенні Союзу та став його генеральним секретарем. Навіть попередив видавців, що тимчасом припиняє діяльність у сфері історичних публікацій заради "громадської роботи"

Формально "Українські вісті" були органом СУГУФа, і разом з ним грали роль все тих же "троянських коней", хоча й з трохи іншими завданнями, аніж у "Нової громади". Про людоловство, звісно не забували. Але водночас вони мали демонструвати, що у Франції існує та існуватиме надалі (якщо навіть хтось і поїде з неї) українська громада, налаштована на підтримку СРСР і приязних французько-радянських відносин.

А також просувати ідеї "звільнення" українських земель від польської і румунської окупації – звісно за сценарієм Москви. Оскільки і Варшава, і Бухарест були не просто союзниками Парижа, а значною мірою залежали від його підтримки, тиск на французький уряд зсередини був точно не зайвим.

Ну й ще одним, а може й головним питанням була протидія українським протибільшовицьким організаціям та діячам, серед яких особливу увагу приділяли Петлюрі та опікуваному ним часопису "Тризуб". Не виключено, що й серед можливих легенд замаху на головного отамана розглядали нібито "помсту українців-галичан" за все ту ж Варшавську угоду.

Проте зрештою зупинилися на версії "відплати за погроми", як таку, що може знайти більшу підтримку в громадській думці Заходу. Але Борщак, дізнавшись про вбивство, таки перелякався, згадавши про риторику антипетлюрівських статей у попередньому номері "Українських вістей".

Втім, слідство так і не пішло цим шляхом, обійшлося без обшуків в реакції та офісі СУГУФ, який одночасно був і власною резиденцією його керівника. При цьому Борщак сумлінно висвітлював хід процесу в потрібному для Москві річищі та навіть допомагав адвокатам збирати матеріали, потрібні для звинувачення вбитого.

Справи в "Українських вістях" Борщак взагалі намагався вести з максимальною обережністю, і цим навіть викликав кпини з боку Олександра Севрюка – формально його провідного співробітника, а можливо й спеціально приставленого до редактора спостерігача. Севрюк, між іншим, мав біографію не менш сумнівну, аніж самого Борщака. Проте не завдяки мюнхгаузенським маніпуляціям з анкетними даними.

Учасник перемовин в Бересті (спогади про які він, між іншим, оприлюднив у "Вістях) та український представник в Берліні, він зганьбився, витративши на власні потреби суми, призначені для військовополонених в Італії. Та майже одразу після цього став радянофілом, а за твердженням Дмитра Донцова – відвертим більшовицьким агентом.

Якщо триматися цієї версії, Севрюк цілком міг "приглядати" за Борщаком, щоб в разі необхідності попередити кроки, що могли виходити за межі інструкцій, наданих головному редактору. І тому почував себе впевненішим за свого "підопічного".

З одного боку "дах" Борщаку забезпечував його знайомець Раковський, якого в 1925 році призначили радянським представником у Парижі. З іншого – коли французам набридла надмірна активність радянських агентів, вони домоглися відкликання посла (в Москві того теж недолюблювали, з огляду на його "троцькізм" - реальний чи удаваний) і вирішили вислати керівництво СУГУФ.

Як з'ясував Ададуров, за Борщака вступилися "корисні бовдури" з французьких науковців, які цілком серйозно переконували поліцію, що той насправді "український націоналіст" (все ж стали в нагоді його мюнхаузенівські оповідки). Проте і йому вдалося лише відстрочити "прощання з Парижем".

Провівши певний час в Бельгії (щоб не казати про депортацію, він оголосив, що вирушив туди з суто науковими цілями), Борщак домігся дозволу повернутися. Але це викликало підозри вже з боку його радянських кураторів – що побачили в цьому свідчення його співробітництва з їхніми конкурентами з французьких спецслужб. "Українські вісті" в нього зрештою відібрали, віддавши їхнє редагування "надійнішому" Севрюку.

Борщак навіть хотів поїхати до Радянського Союзу, але вже отримавши візу, передумав. На своє щастя. Бо Ададуров зауважує, що там на той момент вже ухвалили рішення впустити його, але одразу ліквідувати. Непосидючість "мюнхгаузена", вочевидь, набридла кураторам.

Тепер вони робили ставку на Севрюка. Однак французи і його вже невдовзі вислали, попри те навіть, що він встиг отримати їхній паспорт. "Українські вісті" закрили. Севрюк перебрався до Берліна. Там на цей час вже видавалася така ж за спрямуванням "Українська газета" і діяла організація "Воля", орієнтована на залучення до своїх лав західноукраїнських робітників, а тому більш помічна для радянофільської роботи на Галичині і Волині, аніж той же СУГУФ.

Проте в Москві, схоже, розчарувалися в стратегії відвертого радянофільства на Заході за великі гроші. Їхні дипломати скаржился на скорочення фінансування. А Севрюка з часом перелегендували зовсім радикально. Після приходу до влади Гітлера, він… записався в нацисти.

Вчорашній редактор пробільшовицького часопису працевлаштувався в гестапо, крутився у Генштабі та у відомстві Альфреда Розенберга. В усіх цих місцях він збирав розвідувальну інформацію для радянської розвідки, але, як стверджує відомий дослідник Павло Гай-Нижник, примудрявся ще й "підзаробляти" на її продажу французьким і навіть чехословацьким спецслужбам.

Відводив від себе підозри Севрюк нібито тим, що виконував спеціальні завдання німців в українському середовищі, а тому мав "заплутувати сліди". Як бачимо, "троянські" звички стали йому в пригоді в зовсім інших умовах.

Цікаво, що в самих українських організаціях його вважали мало не своїм агентом в німецькій верхівці. Подейкували навіть, що Розенберг планує запропонувати Севрюка на посаду голови уряду створеної за його пропозиціями української держави.

Отримати на такій позиції свого агента було б, звісно, справжнім тріумфом для Москви. От тільки ні про яку державу для українців, навіть маріонеткову, нацистські очільники і не думали. Та й самого "недопрем'єра" схоже таки викрили.

Він загинув у грудні 1941 року – офіційно в великий зілізничній катастрофі поруч із Франкфуртом–на–Одері. Але тіло дружині не показали. Звідси й підозра, що його насправді ліквідувала спеціальна група. А справу зам'яли, щоб не визнавати провал "абвера".

Як не крути, Борщаку пощастило більше. Він занурився в улюблену справу – годувати історичною белетристикою вдячну публіку. Якою в нього вистачало на тій же Західній Україні, де його книжки вдавалися масовими тиражами. А дещо поширювалося і у Франції, з якою він надалі себе й ідентифікував. Вочевидь, колишній керівник СУГУФ залишався під наглядом французьких спецслужб, а може й продовжував числився в резерві радянських агентів. Що, звісно, не завадило в самому СРСР репресувати його батька та брата за зв'язок із "петлюрівцем Іллею Борщаком".

Після окупації Франції нацистами заарештували і самого Іллю. Але він вийшов на свободу – можливо тому, що талант переконувати слухачів він мав неабиякий. Про участь Борщака в Русі Опору ми, між іншим, теж знаємо насамперед з його власних слів. А розповідь про те, що нацисти розглядали його кандидатуру на посаду ректора Київського університету, нагадує чутки про "прем'єрство" Севрюка.

Іноді розповідають, що після війни Борщак спробував отримати радянський паспорт. Але, як і в 20-х, передумав. Знову ж таки, на своє щастя. Все ж таки краще було завершити життя поважним українським діячем у Парижі, аніж в той самий час бути реабілітованим на хвилі "відлиги". Якщо ж колишні куратори так і не скористалися його послугами на Заході, то лише тому, що їм, вочевидь, були потрібні вже інші "троянські коні".