Життя на війні та поза нею. Уривок з книги Івана Гоменюка "Мурашник. Нотатки на манжетах історії..."
Багато науковців називають Першу світову війною технологій. Справді, безліч технічних новинок і новацій випробовувалися саме тут. Зросла роль авіації, яку раніше воєначальники вважали дорогою й непотрібною розвагою. Авіатори були потрібні для розвідки та спостереження, набувала поширення бомбардувальна авіація, а повітряні бої вже не були дивиною навіть на Східному фронті.
Що читаємо? Іван Гоменюк "Мурашник. Нотатки на манжетах історії...", видавництво "Віхола", 2023 рік
Багато науковців називають Першу світову війною технологій. Справді, безліч технічних новинок і новацій випробовувалися саме тут. Зросла роль авіації, яку раніше воєначальники вважали дорогою й непотрібною розвагою. Авіатори були потрібні для розвідки та спостереження, набувала поширення бомбардувальна авіація, а повітряні бої вже не були дивиною навіть на Східному фронті.
Серед характерних змін у тактиці ведення війни можна назвати ведення тривалої траншейної (окопної) війни з будівництвом відповідних укріплених пунктів і ліній оборони, прориви ворожих ліній спеціальними штурмовими (ударними) підрозділами, широке застосування масованих артилерійських обстрілів, використання авіації для спостереження і розвідки. На Східному фронті, на відміну від Західного, танків не використовували й майже не застосовували газові атаки. У перші роки війни тут ще велися бої за участі великої кількості кінноти, але поширення кулеметів та артилерії зробили кавалерійські атаки безрезультатними.
Виявилося, що війна — це не прогулянка для розваг, важко доводилося і солдатам на фронті, і їхнім сім'ям у тилу, після обстрілів та реквізицій райони бойових дій залишалися спустошеними, а в тилових регіонах зростала соціальна напруга, спричинена перебоями з продуктами. Те, що Центральні держави не витримають марафонського забігу (а якщо не здобути перемогу в перші пів року-рік, він був неминучий), проглядалося з простого порівняння людського та економічного потенціалів Троїстого союзу та Антанти.
Але в Берліні сподівалися зірвати куш раніше суперників, а Відню не залишалося іншого вибору, як слідувати у фарватері союзника. До того ж Центральні держави сподівалися зламати хід війни завдяки відмінній роботі оборонно-промислового комплексу і стійкості своїх солдатів.
Варто розуміти, що тривала війна була на користь Антанти, яка завдяки своїм більшим фінансовим і матеріальним (Велика Британія та Франція) та людським (Росія) ресурсам могла витримати більше напруження. Водночас Центральні держави прагнули до швидкого закінчення конфлікту.
Німеччина могла похвалитися краще підготовленою та освіченою армією, відпрацьованими до автоматизму мобілізаційними заходами та досконалою на той час логістикою. Своєю чергою, Австро-Угорщина в перший відрізок війни могла закривати потреби в харчах і (за умови збереження контролю над Галичиною) нафтопродуктах як для себе, так і для союзника.
Утім на кінець першого року війни виявилося, що безмежні людські ресурси Росії впираються в катастрофічний брак підготованих офіцерських та унтерофіцерських кадрів, а здатність Австро-Угорщини забезпечувати себе та Німеччину продуктами сільського господарства не витримує випробування часом. У затяжному конфлікті все більшу роль відігравали економічна блокада Антантою Центральних держав, що відрізала їх від життєво важливих ресурсів і корисних копалин, а також питання про вступ у війну США.
Вступ у війну Османської імперії та Болгарії на боці Центральних держав, а Італії та Румунії — на боці Антанти особливо не змінив ситуацію, але помітно розширив театр бойових дій, втягнувши в конфлікт мільйони нових учасників — як вояків, так і цивільних. Затягування війни в часі показало, що практично всі її учасники не врахували у своїх довоєнних планах низку істотних моментів. Зокрема, не приготували запаси артилерійських боєприпасів, не приділяли достатньої уваги розвитку авіації, не були готові до переміщення і забезпечення сотень тисяч біженців, не мали потрібної кількості підготовленого медичного персоналу, а також ліків та медичного обладнання. І до цього варто додати ще катастрофічний брак сучасних засобів зв'язку.
На практиці в Російській імперії, як і в Австро-Угорщині, посилювалися інфляція та нестача найпопулярніших товарів. В Австро-Угорщині це було наслідком обмеженості власних ресурсів і фактичної блокади країнами Антанти її зовнішньої торгівлі. Населення отримувало обмежений харчовий раціон за картками, зменшувалися порції навіть для родин вояків і працівників оборонних заводів.
Загалом в економіці обох держав відбувся помітний перегин у бік промисловості для військових потреб і мінімізація виробництва для цивільного населення. Транспортні системи потерпали від надмірного навантаження, бо не були розраховані на такі обсяги переміщення людей та припасів.
Міста тилових районів обох імперій заполонили біженці, як добровільні, так і примусові, із зон бойових дій на Волині, Поділлі, Галичині та Буковині. Углиб Російської імперії добровільно переміщувалися галицькі москвофіли з родинами, а до австрійських та богемських земель намагалися втекти ті, кому прихід російських військ не віщував нічого доброго. Нерідко біженцям, зокрема українським селянам чи єврейській міській бідноті, важко було адаптуватися на новому місці, вони часто стикалися з нерозумінням чи навіть ворожістю з боку місцевого населення.
Для австрійського та російського урядів евакуація та розміщення стали головним болем, адже люди потребували житла, харчування, бодай мінімальної медичної та соціальної опіки, працевлаштування. Проте не всі покидали рідні краї з власної волі: російська окупаційна адміністрація відправляла углиб імперії заручників з-поміж діячів українських організацій, а австрійська влада створила в Талергофі та Терезині табори інтернування для мешканців Галичини (переважно москвофілів, але де-факто там опинялися всі, на кого писали доноси). Жорсткі умови перебування в цих таборах обурили навіть австрійських політиків, і 1917 року, за нового імператора Карла, їх закрили.
У тилових районах опинилася маса біженців і переміщених осіб, і це зумовлювало, з одного боку, потребу в розвитку на місцевому рівні благодійницьких проєктів. З іншого, втома від війни та обтяжень зростала, така кількість невлаштованих у побутовому плані людей на тлі загальної нестачі продуктів і ліків неминуче підвищувала напругу в суспільстві та збільшувала ймовірність соціальних конфліктів.
Водночас виникали благодійні організації та ініціативи, які допомагали стражденним з цивільних і поранених вояків. Зокрема в обох імперіях успішно й ефективно діяли місцеві товариства Червоного Хреста. Представники обох монарших династій опікувалися шпиталями, товариствами допомоги родинам загиблих і покалічених вояків тощо. Часто ініціативи зі збирання коштів та ресурсів для благодійництва йшли знизу, від суспільства.
Тріщала по швах і фінансова система імперії Габсбургів, бо мала малий запас міцності та нульові шанси на зовнішні кредити від нейтральних країн. Крона знецінювалася, золоті запаси зменшувалися. Трохи покращували ситуацію лише внутрішні військові позики в населення: їх провели 8 у Цислейтанії та 13 в Угорщині. Економічна слабкість дедалі більше прив'язувала Відень до Берліна.
У підсумку Дунайська монархія не була готова до затяжної війни не так через потенційні національні та соціальні суперечності, що люблять підкреслювати історики, як через слабку економіку. Бракувало поїздів, снарядів, хліба, ліків. У міста центральної частини країни прибували біженці, поранені та інваліди з фронту. Розподіл продуктів перевели на карткову систему. Ціни зростали наввипередки з показниками інфляції.
Армія поглинула величезну кількість працездатних чоловіків, багато хто з них так і не повернувся з фронту або прийшов додому калікою. Заміна їх дітьми, жінками та військовополоненими не рятувала ситуації, рівень виробництва в сільському господарстві та промисловості знижувався, зростання спостерігалося хіба що в постачальників армії, які надзвичайно розбагатіли на військових замовленнях.
Роль жінок у Першій світовій війні ще очікує на справедливу оцінку. Ми вже добре знаємо про патріотичний вчинок Олени Степанів, Софії Галечко, Ганни Дмитерко та інших українок, що добровільно пішли в 1914–1915 роках до лав Легіону УСС та на рівних з чоловіками зносили труднощі фронтового життя, а дехто зазнав і гіркоту полону.
Через 20 років після початку Великої війни Олена Степанів напише в невеличких спогадах-роздумах:
Чи задумувалися ви колись над тим, чим манила, манить і причаровуватиме молодих жінок і дівчат страшна і в наслідках ніяк не приваблива війна? Чи порив молодості, заборона битися в рядах з мужчиною, страхіття переживань, бажання незвичайних пригод, нудьга буденщини, втеча від життєвих обов'язків; чи, може, бажання саможертви, невтишний голос людської душі, що наказує в деяких моментах життя сповнити цей, а не інший обов'язок; чи, може, охота доказати світові, що ми, жінки, здібні до всього — кинуло нас в обійми війни?
Це ж знана річ, що ми потрапимо бути жінками, матерями, товаришами в різних ділянках праці, не тільки послушними, але й творчими, не тільки виконавцями чиєїсь волі, але відповідальними одиницями, що самі комбінують, організовують та провадять у життя свої думки. Вміємо бути рішучими, меткими, відпорними, впертими й непоступливими, як ті, що вибирають діло під гаслом: "Цінна кожна хвилина, бо криє в собі смерть!? А тим ділом між іншими є і війна..."
Останнім часом з'являється більше досліджень про подвиги та страждання жінок у ті роки. Найпомітнішою, звісно, була роль медичної сестри, яка працювала безпосередньо на полі бою, служила у військових шпиталях й опікувалася каліками в тилу. Менш помітною, але поширенішою була праця жінок у галузях, які до війни вважалися суто чоловічими: сфера обслуговування, сільське господарство, транспорт і промисловість.
Уже в перше воєнне літо селянкам довелося взяти на себе основний тягар роботи зі збирання врожаю, оскільки їхніх чоловіків призвали на військову службу. Наступними етапами соціальної мобілізації жінок і дівчат стали залучення до роботи в шпиталях, а потім — у промисловості та сфері обслуговування. І в Центральних державах, і в країнах Антанти не дивиною були жінки, що працювали листоношами, офіціантами чи навіть водіями трамваїв.
Політичне життя завмерло, парламент не збирався. Громадянські права було обмежено, поступово наростала шпигунофобія. Особливо пильно наглядали за слов'янами, передусім чехами, словаками та сербами, яких підозрювали в неблагонадійності, а відповідно намагалися не брати до поштового відомства, на залізницю, до інших стратегічно важливих сфер, зате легко могли звинуватити в москвофільстві чи взагалі державній зраді. Утім частина підозр була виправдана: нерідко заарештовані справді вели антиурядову пропаганду або бажали наблизити перемогу Антанти іншим способом.
Щодо політичного життя галицьких українців, то 1915 року Головна Українська Рада стала Загальною Українською Радою (ЗУР) на чолі з авторитетним парламентським діячем 56-річним Костем Левицьким. До ЗУР належали й українські політики з Буковини, а також делегати від СВУ як представники Наддніпрянської України.
Щоправда, вже 1916 року ЗУР саморозпустилася — тим самим галицькі українські політики протестували проти обіцянок Відня надати полякам ще більше прав в управлінні Галичиною в обмін на збереження лояльності. На зміну ЗУР прийшла Українська парламентська репрезентація на чолі з 74-річним педагогом і видавцем Юліаном Романчуком.
Вона об'єднувала українських депутатів віденського парламенту й намагалася відстоювати українські інтереси перед імператором та його урядовцями. Це було нелегко, оскільки на боці польських політиків, які прагнули залишити Галичину під своїм контролем, були більші гроші та реноме старої аристократії, яке високо цінувалося в Австрійській монархії.
З інших сторінок Першої світової, про які зазвичай забувають, варто згадати про нелегку долю галицьких, закарпатських і буковинських українців, які заради кращої долі раніше переселялися до Канади. Ця держава стала учасницею війни на боці Антанти як британський домініон, а піддані Австро-Угорщини стати для неї потенційно ворожою агентурою. Тож чимало українців, включно з жінками, дітьми та особами похилого віку, інтернували в табори, де вони не мали достатньо харчування та медичної опіки.
Уже у другій половині ХХ століття канадська влада визнала певну непропорційність цих дій. Утім у роки Першої світової вони вважалися цілком природними для тодішнього мислення урядовців. У Канаді інтернували близько 4 тисяч українців з Австро-Угорщини, а ще близько 80 тисяч мусили регулярно з'являтися до поліції як неблагонадійні іноземці.
