Числа поза думками. Уривок з книги "33-й рік" Лавра Нечипоренка

Що читаємо? Лавро Нечипоренко "33-й рік" (Національний музей Голодомору-геноциду у Києві, 2023 рік)

У 2020 році колекція Національного музею Голодомору-геноциду поповнилася унікальним експонатом ₋ рукописом вчителя фізики з Боярки, що на Київщині, свідка Голодомору Лавра Нечипоренка. Оригінальний зошит зі споминами невдовзі буде представлено в основній експозиції музею.

Опрацьований текст зі вступними статтями та коментарями ми представляємо до уваги читача у цьому виданні, вперше в історії музею вводячи в науковий та публічний обіг це мемуаристичне історичне джерело з зібрання Музею Голодомору.

Мемуари Лавра Нечипоренка є цінним історичним джерелом особового походження, яке розкриває події Голодомору-геноциду в Києві та селах сучасних Житомирської та Вінницької областей, а також розповідає про долю людини в жорнах масових репресій у радянській Україні на початку 1930-х років. У своїй розлогій оповіді автор описує читачеві картини свого ув'язнення за сфабрикованим звинуваченням та тотального охоплення Голодомором великого міста та сіл України.

Не менш трагічна й унікальна історія самого рукопису, створеного на межі 1960—1970 рр. На своєму більш ніж п'ятдесятилітньому, драматичному шляху до нащадків його було використано слідчими як доказ антирадянської діяльності проти відомого поета-шістдесятника, дисидента Івана Коваленка та "ув'язнено" в архіві КДБ більш ніж на тридцять років.

Відтворений у мемуарах власний досвід свідка Голодомору-геноциду, безсумнівно, допоможе широкому колу читачів усвідомити трагічність тих подій, посприяє кращому розумінню та допоможе їх реконструювати.

Лавро Нечипоренко, 1933 рік

Числа поза думками

І знову дорога. За Козятином, коли поїзд повернув ліворуч на Уманщину, на полях і зовсім не було видно людей — ми першими їхали в ці місця збірати врожай.

Нові місця завжди викликають цікавість, збуджують уяву. Зараз цього збудження-цікавості не було. Гнітила настороженість, ніби ти мав переступити поріг невідомого, але вже наперед знаєш, що це невідоме невимовно тяжке, жахливе.

Вже я досить наслухався, надивився. Все це було жахливе, але незрівняне з тим, серед якого довелося жити довгий час, яке щоденно проходило перед очима.

В район, до якого ми їхали, було направлено сили людей, бо цей район відносився до найбільш "пораженных".

Чому їх так назвали, ми ніяк не могли взяти втямки. "Пораженные"! Ким, чим, за що? Ворог набіг? Пошесть напала? Сарана налетіла? Град побив?

Не так тії вороги,

Як добрії люди...

Т. Шевченко^[1]

Ново-фастівський район, куди було нас відряджено, належав до "пораженных". Ця назва не коме[н]тувалася в пресі і я не міг розшифрувати її зміст. Лише потім, через канцелярські обіжники, довелося дуже близько познайомитись з розшифровкою цієї "пораженності", щоб було не діждати.

В цих обіжниках "пораженность" набувала конкретного змісту — так визначались спустошені села, а статистики цих обіжників навіть "пораженність" вимірювали відсотками. Страшні ці відсотки — своєрідна, тільки статистикам цим притаманна класифікація. Так, 80% — це середня, 90—95% не мала якоїсь назви, а відмічалась червоною "галочкою", що мала означати: сюди в першу чергу надсилати новоприбуліх людей з міста.

Навколішні села обсіли ці "галочки" цілими зграями, аж в очах рябіло від них.

Ще відсотками статистики відбивали на папері кількість працездатних. На папері підбивалось сальдо: скільки вибуло (на завжди) і скільки прибуло.

Розрахунок був простий і завдання розв'язувалось простими процентами. За сто відсотків бралось усе населення за минулий рік. "Пораженність" визначалась 80—92% і виносилась за дужки, а решта, тобто остача від тих ста, становила 20% чи там 8%. Це та остача, що ще була в дужках, що ще трималася на ногах, чи була розміщена по карантинах і ще зводила дух. Розкрити ці дужки було дуже тяжко, бо часом виходила задача — рівняння з багатьома невідомими.

Було тяжко знайти і тих, кого винесено за дужки, оті 80—92%.

Вузька, звивиста стежечка, проволочена ногами конаючих людей і кволими ноженятами осиротілих дітей, поведе вас до криниць з німими журавлями, з яких уже давно ніхто води не бере; вона поведе вас бур'янами до хат-пусток; далі через незасаджені городи виведе вас до незлічених братніх могил і там ви знайдете німу відповідь про тих, кого винесено за дужки життя.

Числа в дужках і за дужками дуже не сталі — за дужками число змінюється в бік зростання...

***

Разом зі мною в Ново-фастів прибув аспірант Київського кооперативного інституту^[2] Шевченко. Директор цього інститута був надісланий сюди начальником політвідділу місцевого МТС. Він добре знав Шевченка, свого аспіранта, і прийняв нас якнайкраще, та, взагалі, це була хароша людина. Доручив він нам вести облікову роботу, переписувати різні папери, складати списки на людей, різні матеріали, писати вимого, звіти. Доручив нам ще й культурно-масову роботу: випускати стінгазету, писати різні гасла.

До всієї цієї роботи, нам було доручено ще й працю з трактористами-курсантами.

Слухачі наші були зібрані з навколишніх сіл: Сніжної, Старої й Нової Степанівки, Бабинець, Якубець, Озірної, Бистрика, і ми з Шевченком мали розтлумачувати їм устав с/г артілі, розбіратись з новим положенням про облік с/г робіт в колгоспі та оплатою за працю на нове мірило — трудодні*.

Кількість курсантів була не стала: то 12, то 16, інколи всього 5—6 чоловік. Така нестійкість "кадрів" пояснювалась тим, що окремі курсанти залишали курси назавжди. Одні по дорозі на курси, інші з курсів, а деякі дома. Приходили інші.

Ми добре розуміли, що "курсантів" надсилали сюди перше за все, щоб підхарчувати.

Для занять було відведено недалеко від церкви пустку. В хату ми заходили тільки в негоду, а найчастіше наші курсанти лягали на зелений шпориш серед двору, а ми сідали на колоду і починалась наша бесіда. Читали їм писане чи предписане, а найчастіше вели розмови про сьогоднішній день, про сьогодня навколішнього життя. Курсанти розповідали нам про події в їхніх селах, розповідали один одному про рідних і знайомих.

Курсанти наші були різні віком, переважно молоді хлопці та молоді жоначі. Всіх їх об'єднувала одна спільна дума, одно спільне бажання: обід, шматочок хліба. Полежати проти сонця, послухати нашу балаканину і почути дзвін-рятівник, що сповіщав про обід...

Що може бути більше бажаним в цьому конаючому і мертвому царстві. Наша бесіда уривалася на пів-слові і всі ми плентались до "їдальні". Після обіду, курсанти брели по домівках, а ми з Шевченком сідали за різну писанину, а потім бродили по селі, заглядали в різні куточки, забродили на цвинтар, вилазили на дзвіницю і оглядали околиці навколо.

Кількість нашіх курсантів змінювалась щоденно, а кожний ранок потрібно було подавати замовлення на кухню. Ми звернулися до начальника політвідділу, щоб він створив нам сталу кількість курсантів і дозволив приносити обід курсантам до хати, в якій ми переводили наше навчання. Начальник зрозумів нас і видав такого наказа.

В наказі було підкреслено, щоб курсантів не відривати від роботи і не витрачати часу на ходіння до їдальні, видавати на всю кількість курсантів обід і хліб та приносити це все на місце занять. Перед обідом ми виділяли двох-трьох людей, які дужчі, вони брали відро для якогось варива, торбину для порцій хліба і вирушали по обід. Один з нас супроводжував посланців, одержували обід, стежили, щоб нашіх курсантів не кривдили.

Такий спосіб одержувати обід був не лише зручний, але була можливість збільшити якусь кріхту хліба нашім слухачам, бо курсантів завжди було менше ніж за списком.

***

Від саду, ліворуч церкви, йшла пряма широка вулиця. Одного разу ми з Шевченком вирішили пройтись тією вулицею трохи далі, хоч і лякала нас мертва її тиша, безлюддя.

Вузька стежина петляла між бур'яном (і де тільки беруться ті бур'яни на вулиці!). Навколо була тиша, не чути було людського голосу, хоч сонце вже підбилось високо. До багатьох хат зовсім заросли стежки. Порожні хати, поламані тини. Ми боялися заглянути в якусь хату, хоч добре знали, що там нікого не було, бо перед самим порогом росли високі бур'яни, а креслаті будяки заглядали в побиті, не миті шибки.

Підійшли до криниці. З неї вже давно ніхто не брав воду, хоч біля журавля висіло відро-цеберка. До криниці вже й стежка заросла. З глибини криниці загуло відлуння нашіх голосів, ніби десь із самої глибини землі почувся стогін стомленої, колись такої дужої людини. Це відлуння було таке страшне серед мертвої тиші навколо, що нас охопив якийсь невимовний страх і ми швидко відійшли від криниці.

Ми знову повернули на стежку. Здалека замаячіла якась постать. Цяточка то збільшувалась, то зменшувалась, то зникала за розлогими будяками. Постать наближалась до нас і ми побачили, що це була дівчинка років шести. Замурзане, обшарпане, змарніле, воно було з якимсь горнятком в руках.

Ми пішли на зустріч і спинили її.

— Як звати тебе, дівчинко?

Дівчинка дивилася на нас якимсь байдужим поглядом. В дитячих очах не було ні допитливості, ні дитячого страху — за плечима дитини не було материнського захисту. Дитяча байдужість! Який це жах!..

Ми знову запитали в неї ім'я.

— Таня...

— А куди ти, Таню, йдеш?

Дівчинка якось пожвавішала і тихо відповіла:

— Іду до котла по куліш.

— А де ж твоя мама?

— Мама й татко повмирали. Вмер Івасьо і Маруська.

— А с ким ти дома?

— Сама.

— А хто ж с тобою спить.

— Я сплю сама на печі. Замкнуся і сплю, — якось байдуже сказала Таня.

Не можна збагнути, як спить оце мале дитя само на печі в хаті-пустці!.. Хто ж доглядає оцих осиротіліх малят? Про них же знають, коли варять для них куліш в казанах...

В нас було трішки хліба й кілька грудочок цукру. Таня побачила хліб і в неї якось лякливо заблищали оченята, але ручок до хліба не простягала.

Ми сказали, що це хліб і цукор для неї і щоб вона їх взяла. Ми ще сказали, щоб вона вийшла до нас завтра і ми ще принесемо хліба й цукру.

Таня взяла хліб і цукор і обіцяла завтра прийти до нас на вулицю, де ми будемо її чекати.

Дівчинка пішла далі до "котла", а ми не могли рушити з місця. Все скидалось на якийсь жахливий сон. Це було якесь божевілля. Плутались думки і вже, коли Таня зайшла за ріг церкви, ми трохи опам'ятались. Шевченко несподівано, якимсь страшним голосом на все горло завів:

— Де ти бродиш, моя доля!

Потім його очі налилися кров'ю, руки трусилися.

Навіженний, невигласе, що ти робиш?

— Що я роблю!? Хочу кричати на весь світ! І буду кричать!.. Я навіженний? Так, я збожеволів! Я буду кричати, я кинусь на когось і буду бити, кусати, шматувати на шматки! Зараз вилізу на дзвіницю і буду гамселити в дзвони аж доти, поки не поб'ю на шматки... Запалю село і кинусь у вогонь!..

Його трусило, очі горіли, кулаки комусь погрожували — він готів зараз на будь- який вчинок.

— Запалю! Я буду кидать в огонь усіх, хто підвернеться під руку.

— Хто прибіжить на твій сполох? Хто почує твій крик? Кинуся в огонь... І так палить гірше вогню. Заспокойся, друже. Нас чекають люди, йдемо до них.

— Які люди? То завтрашні мерці! Навіщо їм наша балаканина, наші трудодні, коли їх дні вже полічено?

З роботи ми прийшли пізно, але ще довго не могли заспокоїтись після ранкової зустрічі та усього баченого й почутого за день.

Ми тихо розмовляли, але Шевченко раптово почав вигукувати й погрожувати.

— Пожалій старіх! Вони онде тремтять від страху за стіною.

Наші господарі, старий єврей з дружиною, вже метушились в сусідній кімнаті і щось тривожно говорили одне одному.

— Тремтять? Це добре, що вони можуть ще тремтіти, що вони ще знають, відчувають страх, переляк. Нехай весь світ тремтить! А воно мале вже й страх згубило. Воно саме в хаті-пусці, зараз, глухої ночі!..

На другий день, і на третій, і в усі наступні дні, ми ходили на ту вулицю, щоб зустріти Таню.

Розпитували, розшукували. Ніхто не знав, що з нею, куди поділась, що сталось, з дівчиною. Так ми й не відшукали її.

Що з тобою Таню? Чому ти не вийшла до нас?

Широка вулиця мовчала, сиротою бованіло відро-цеберко біля забутої криниці, тільки якесь шмаття на вишні від малого вітерця приглушено лопотіло:

Нема Тані, нема Тані! Нема, нема Та...ні!..