Театр комуністичних карабасів. Довірливі (і не дуже) західні інтелектуали в ролі "золотого ключика" Москви

Стаття була опублікована на сайті kyiv24.news

25 травня 1926 року на розі бульвару Сен-Мішель і вулиці Расін в Парижі кількома пострілами впритул був вбитий Симон Петлюра. Стрільця одразу затримали перехожі, але він насправді не дуже й намагався втекти. Самуїла Шварцбарда – а саме так звали вбивцю — відправили під арешт, і вже в жовтні 1927 року він постав перед судом.

В середовищі української еміграції – навіть серед політичних супротивників загиблого – не було сумнівів, що вбивство головного отамана було організоване радянськими спецслужбами. Хоча б тому, що в окупованій більшовиками Україні Петлюрі ще в 1921 році був оголошений смертний вирок.

А сам Шварцбард контактував з емісарами з Москви щонайменше напередодні вбивства. Та й деякі деталі його біографії наводили на думку, що він міг бути відправлений до Франції саме як законспірований аґент – після своєї служби в Червоній Армії.

Проте адвокат Шварцбарда Анрі Торрес зробив усе можливе, щоб ці підозри залишилися в тіні. Наполягаючи на тому, що вбивця "лише" мстився за єврейські погроми, що відбувалися на теренах України в 1918-1919 роках.

Співчуття публіки до жертв погромів, за його розрахунком, мало перетворити процес над Шварцбардом на суд над самим Петлюрою. Проте й цим він не обмежився. У списку свідків захисту з'явилися люди, які… не могли бути в той час в Україні. Навіть фізично.

Наприклад, відомий французький фізик Поль Ланжевен, який на суді зізнався, що про події на іншому боці Європи знає виключно "з документів і газетних публікацій". Або ж… Альберт Ейнштейн, від допиту якого Торрес, втім, "шляхетно" відмовився. Свою думку щодо можливих мотивів Шварцбарда публічно висловлювали також Максим Горький, Анрі Барбюс, Ромен Роллан, Анрі Бергсон, Олександр Керенський… Ну й звісно, єврейські організації, які зрозуміли, що процес дозволить нагадати світу про трагічну долю своїх одноплеменців.

Втім, навіть такого відомого єврейського діяча як Володимир Жаботинський напружив той факт, що за захист взявся саме Анрі Торрес. Який при цьому категорично заперечував проти долучення інших адвокатів. Адже Торрес мав репутацію "радянської креатури".

За кілька місяців до суду над Шварцбардом він захищав радянського ж резидента – під час так званої "справи Креме". Та представляв інтереси родини Григорія Вешапелі, грузинського "радянофіла", застреленого його співвітчизником Автандилом Мерабішвілі через два тижні після загибелі Петлюри (в цьому випадку сюжет був, так би мовити, "дзеркальним" до справи Шварцбарда, але присяжні Мерабішвілі теж виправдали, визнавши його дії "вбивством з пристрасті").

Торрес на зауваження Жаботинського відреагував доволі нервово. Заявив, що є "принципово безпартійним". Та й взагалі ще в 1923 році його… виключили з комуністичної партії Франції. Залишається додати – "вчасно". Майже так само, як вчасно для версії захисту, з червоноармійців "виписався" передбачливий Шварцбард.

Іронія насправді доречна. Адже лише після краху комуністичного режиму стало відомо, що за судом в Парижі в СРСР не просто уважно стежили. А й значною мірою визначали хід і сценарій процесу – принаймні з боку захисту.

Та й саме вбивство Петлюри врешті-решт погодилися зарахувати до списку "ліквідацій", влаштованих ЧК-ОГПУ-НКВД. А щодо "свідків" з гучними іменами – то це була лише одна з операцій чекістів, в якій західні інтелектуали допомагали відвести увагу від більшовицького терору.

У пресі і досі сперечаються, хто вигадав термін "корисні бовдури". Володимир Ленін, якому часто приписують авторство, в жодному з надрукованих текстів його не використав. Дехто навіть стверджує, що вперше термін взагалі з'явився вже за часів "холодної війни" і по західний бік залізної завіси.

Це не зовсім так. Бо про те, що комуністи так іменували несвідомих чи благодушних "помічників" з іншого табору, першим розповів Богдан Радіца, який втік з "тітівської Югославії" наприкінці другої світової. Відтак очевидно, що термін активно вживався і за міжвоєнної доби (хоча б тому, що для його засвоєння не лише в Москві, а й на комуністичній "периферії" був потрібний час), хіба що неофіційно, в усному спілкуванні "між своїми".

Та й незалежно від того, називали комуністи західних інтелектуалів "корисними бовдурами" чи ні, ставлення до них цілком відповідало цьому визначенню. Користувалися їхніми "послугами" більшовики ще до здобуття влади. Бо навіть тоді, коли Ленін із соратниками були лише невеликою маргінальною групою, їм були потрібні гроші – і бажано не свої.

Для акумуляції коштів слово людини з гучним іменем важило дуже багато. Першим у цьому переконався вже згаданий Максим Горький, який ще на початку XX століття працював для більшовиків своєрідним фінансовим "пилососом". Активно використовуючи для цього свої зв'язки на Заході – зрештою, вже тоді його вважали знаним літератором.

Поки гроші збирали для підпільників, які боролися із царатом, – їм симпатизувала не лише освічена публіка ("Товариство друзів російської свободи" діяло навіть в США – за участі Марка Твена та Етель Войнич), а й прогресистські політичні рухи – насамперед соціалісти, ба навіть цілі держави – якщо йшлося про супротивників Російської імперії у війнах (Японія у 1904-1905 роках, Німеччина у 1914-1917).

Втім, показово, що гроші для більшовиків – і під виглядом гонорарів для Горького, і від німецьких есдеків, і від німецького ж Генерального штабу – йшли через руки однієї особи, Олександра Парвуса. Частину грошей, користуючись своїм "монопольним" становищем, він просто привласнював.

Після захоплення більшовиками влади ситуація, звісно, змінилася. Тепер вони самі стали урядом Росії. І при цьому не приховували намірів валити чинні режими мало не по всій планеті під гаслами світової революції.

"Попутники", звісно, були потрібні й надалі – але не так для залучення коштів (тепер в розпорядженні Леніна були ресурси і без того чималої держави та захоплених принагідно сусідніх країн), як для супроводу спецоперацій за кордоном. А головне – вони мали стати золотим ключем – чи радше "відмичкою" – для "зламу" більшовиками їхніх власних батьківщин.

"Кустарних" методів "індивідуальної обробки" та сумнівних гешефтів Парвуса-Горького для цього було вже замало. До того ж і в самого "буревісника революції" почалися дуже невчасні коливання і сумніви. Леніну були потрібні стійкіші борці, професіонали, які б не відволікалися на "богобудівництво" та подібні на нього дурниці. В нагоді став перевірений "німецький товариш" – Вільгельм (Віллі) Мюнценберг.

Мюнценберг народився в тюрингському Ерфурті в родині шинкаря (втім, його мати походила з баронського роду фон Зекендорф). В юності встиг попрацювати робітником на взуттєвій фабриці і помічником аптекаря. Втім, його більше вабила політична кар'єра. Він примкнув до місцевих есдеків і навіть встиг посидіти за ґратами за організацію робітничих заворушень, після чого перебрався до Швейцарії.

З початком першої світової війни Мюнценберг перейшов до лав "незалежної" соціал-демократичної партії, яка виступала проти участі Німеччини у війні. На тих же позиціях перебував і Соціалістичний інтернаціонал молоді, секретарем якого його невдовзі обрали.

В Швейцарії в цей час опинилися й ватажки більшовиків, з якими Мюнценберг швидко зійшовся і навіть допомагав переправити їх через Німеччину до Швеції (звідки вони могли вирушити додому) – в уславленому "пломбованому" вагоні.

Через кілька місяців після захоплення Леніним влади в Росії з Швейцарії вислали і самого Мюнценберга — на його батьківщину, де в цей час також спалахнула революція. Той одразу ж приєднався до "спартаківців" (майбутньої комуністичної партії Німеччини), а на першому конгресі "Комуністичного інтернаціоналу молоді" в Берліні був обраний її міжнародним секретарем. Вже в цьому статусі Мюнценберг знову запропонував свої послуги Леніну та його спільникам.

А послуги більшовикам і справді були потрібні. Адже кілька років розбудови комуністичного режиму завершилися тим, що підконтрольні Москві території охопив голод. І "архітектори світової революції" змушені були заволати про порятунок.

Гроші для жертв голоду збирав і Горький – доволі успішно, між іншим, на його прохання відгукнулися чи не усі його європейські знайомці. Але це була радше благодійна програма. Ще масштабнішою була допомога від американської АРА, очолюваної Гербертом Гувером, майбутнім президентом США. Роздратований Ленін, однак, вдячності не відчував. Навпаки — хотів протиставити "подаянням буржуазії" суто "пролетарську" альтернативу.

Саме такою альтернативою покликана була стати організована Мюнценбергом "Міжнародна робітнича допомога". За задумом комуністів вона мала звертатися до західних профспілок та інших робітничих організацій, "попутників"-інтелектуалів та просто небайдужих громадян — щоб ті виявили солідарність із "першою в світі державою робітників та селян".

Реальні обсяги зібраних "Міжрабпомом" пожертв – близько 5 мільйонів доларів – щонайменше на порядок поступалися допомозі АРА та інших "буржуазних" благодійників. Від голодної смерті радянських підданих зрештою врятував Гувер, а не Мюнценберг. Але Леніну "Міжрабпом" був насправді потрібен для іншого. Тепер він мав механізм більш-менш легального проникнення на Захід – під виглядом допомоги тамтешнім робітникам з боку "вдячної за порятунок від голоду" більшовицької Росії.

Вже за кілька років "помічники", не криючись, діяли на всьому просторі Старого Світу — від Ірландії до Японії. Допомагали навіть у проведенні загального страйку, що майже паралізував в 1926 році Британію. Ну й, звісно робітничі, соціал-демократичні, анархістські організації насичувалися "агентами впливу" і просто агентами, для яких створювали відповідні "легенди". Того ж Шварцбарда вважали цілком "своїм" серед французьких анархістів, і товариші згодом його цілком свідомо захищали.

Звісно, мережею "Міжрабпому" не перекидали зброю чи вибухівку – для цього зазвичай використовували інші канали, включно з дипломатичними (втім, більшовицькі дипкур'єри возили в той час й діаманти з предметами мистецтва – награбоване шляхом конфіскацій і реквізицій гарячково конвертували в золота та валюту). Але підтримати комуністичні осередки та фінансувати їхню діяльність можна було цілком.

Щоб не виникало питань, звідки беруться гроші, в підпорядкування "благодійної" організації передавали промислові підприємства, землі і рибальські угіддя. Втім, про прибуток здебільшого не йшлося, зазвичай через них просто "прокачувалися" субсидії з радянської державної скарбниці.

Головним же напрямком діяльності "Міжнародної робітничої допомоги" за кордоном – цілком офіційно — стала пропаганда. Мюнценберг став власником видавництва "Нойер Дойчер Ферлаг", навколо якого постала ціла медіаімперія. Її флагманом була "Робітнича ілюстрована газета", до роботи в якій Мюнценберг залучив найкращих авторів і ілюстраторів, зокрема "винахідників фотомонтажу" Джона Хартфілда і Георга Гросса.

Її доповнювали щоденні газети "Берлін ам морген" і "Вельт ам абенд" та "нишеві" видання на кшталт "Шляху жінки" чи "Робітничого фотографа". Ну й, звісно, про "успіхи" СРСР розповідав часопис "Радянська Росія в світлинах". За кілька років за накладами і впливом на ринок холдинг Мюнценберга увірвався до провідної п'ятірки в Німеччині. Але газети, контрольовані ним, виходили і в багатьох інших країнах – навіть на Далекому Сході.

Не меншу увагу новоспечений "медіамагнат" приділяв кіновиробництву. Але його база знаходилася не в Німеччині, а в самій Росії – нею стало кінобюро "Міжрабпом", яке потім перетворилося на "Міжрабпом-Русь" і зрештою на "Міжрабпом-фільм".

Саме ним були зняті "Аеліта" за романом Олексія Толстого, "Закройщик з Торжка", "Процес про три мільйони", "Свято Святого Йоргена", "Маріонетки" тощо. На Заході Мюнценберг займався переважно прокатом – зокрема й німецької версії "Панцерника "Потьомкін"".

Наскільки успішними були всі ці проекти з комерційної точки зору – казати важко. Гроші на пропаганду більшовики витрачали, не оглядаючись на "буржуазні" прибутки. Однак Мюнценберг в будь-якому разі дуже переконливо грав роль успішного видавця і продюсера.

Та вів відповідний спосіб життя. Що в свою чергу дозволяло йому займатися ще одним – вже неофіційним, але, мабуть, найголовнішим завданням. Залученням на свій бік (а точніше на бік більшовицької Москви) все тих же "корисних бовдурів". Але не тільки "поштучно", а й в "промислових" масштабах, майже як на конвеєрі.

Мюнценберга часто називають винахідником цієї технології — створення безкінечної кількості громадських організацій, які декларують найсвітліші та найшляхетніші цілі, залучають до свої лав якмога більше гучних імен, а потім спрямовуються у потрібне русло інфільтрованими до організацій керованими ззовні функціонерами.

Подейкували, що сам Віллі їх іронічно називав "клубами невинних" — проте його громадянська дружина (і, принагідно, керівниця "Нойер Дойчер Ферлаг") Бабетта Гросс згодом ці чутки палко заперечувала. Хоча термін цей, варто погодитися, не менш влучний, аніж "корисні бовдури".

Публічно, звісно, і "корисних" іменували "попутниками", і їхні "клуби" — "супутниками". Ні, їх не порівнювали з керованими із землі космічними апаратами (до їхнього запуску залишалося три десятки років), організації "попутників" ототожнювали з планетами, що обертаються навколо Сонця, а світилом, відповідно, був Комінтерн. Але некерованими "природніми об'єктами" вони в будь-якому разі вони мали лише виглядати.

Вже до співробітництва з "Міжрабпомом" Мюнценбергу вдалося залучити справжніх "зірок" — Мартина Андерсена-Нексе, Джорджа Бернарда Шоу, Анрі Барбюса, Альберта Ейнштейна… А потрапивши в тенета одного "клубу невинних", вони потім постійно опинялися в складі інших.

Варто було, скажімо, викрити маріонеткову організацію "Друзі Радянської Росії", як Мюнценберг створив іншу – "Товариство друзів нової Росії". На чолі її опинився все той же Ейнштейн. А його ім'я дозволило залучити до організації Томаса Манна і Альфреда Дебліна. Газети навіть повідомили про при'їзд автора теорії відносності до СРСР.

Згодом виявилося ще це свідомо запущена дезінформація, але великий фізик не наважився розірвати стосунки з Мюнценбергом. Довірливість інтелектуалів і своєрідне розуміння ними порядності, готовність підтримувати або навпаки — в потрібний момент мовчати, так би мовити "за компанію", щоб не "підставляти друзів", були справжнім подарунком для комуністів.

"Клуби невинних", звісно, працювали не лише на Комінтерн. Не меншим, якщо не більшим світилом для них були радянські спецслужби – в 20-х роках це було ОГПУ. Розвідники, скажімо, скаржилися, що довгий час не могли діяти на теренах Сполучених Штатів, адже в цій країні в них не було ані політичного (не існувало впливової комуністичної партії) , ані дипломатичного прикриття — США не визнавали СРСР, тож навіть посольство в Вашингтоні було відсутнє.

На допомогу прийшов Мюнценберг, який спочатку створив "Робітничий Альянс за торгові стосунки з Радянською Росією", а потім включився у захист Ніколло Сакко і Бартоломео Ванцетті – до цієї гучної справи були також активно залучені американські анархісти, профспілкові активісти, журналісти і письменники (скажімо, Ептон Сінклер і Джон Дос Пасос), в середовищі яких він вишукував чергових "попутників".

Звісно, був задіяний і вже наявний в нього набір "корисних інтелектуалів" — проти смертного вироку виступили Альберт Ейнштейн, Бернард Шоу, Герберт Веллс… Цікаво, що до захисту був залучений і вже згаданий Анрі Торрес. Але це ж може бути співпадінням?

З іншого боку — далеко не завжди в черговому "клубі невинних" можна було розгледіти "відбитки пальців" Мюнценберга. Можна навіть припустити, що його "колеги" з Комінтерну чи ОГПУ просто діяли за опрацьованим ним сценарієм. Створювали нові чи "зламували" старі громадські організації, використовуючи їхніх членів у своїх інтересах. І не обов'язково одразу. Можна було дочекатися "слушної нагоди".

Хто ж міг передбачити, що така поважна організація як французька "Ліга прав людини" в 30-ті роки не стане засуджувати організовані Сталіним "московські процеси" над опозиціонерами, а намагатиметься виправдати їх? Навпаки. Членський квиток "Ліги", знайдений у Шварцбарда, його адвокат згадував як аргумент на його користь.

Зрештою, й Ейнштейн повірив у сталінський "судовий" спектакль, а ще раніше — відкликав свій підпис з під протесту проти більшовицьких переслідувань "буржуазних спеціалістів". Втім, в проміжках між цими двома вчинками він встиг заявити, що "бував обдуреним організаціями, які представлялися суто пацифістськими чи гуманітарними, а насправді займалися нічим іншим, як закамуфльованої пропагандою на службі російського деспотизму".

Від інших інтелектуалів з "кишені Мюнценберга" і цього не почули. Барбюс та Роллан "не помічали" голодомору й сталінських чисток та само впевнено, як звинувачували очільника Директорії в єврейських погромах.

"Червоний медіамагнат", втім, встиг використати довірливих інтелектуалів ще в кількох своїх кампаніях. Коли Комінтерн вирішив створити міжнародну асоціацію для "розширення та координування революційних дії в Азії, Африці та Латинській Америці", медіа Мюнценберга одразу ж почали обробляти аудиторію в потрібному дусі, сам він створив Комітет дій, президентом якої став засновник німецької "Ліги прав людини", а в 1927 році в Брюсселі був влаштований конгрес за участю делегацій з колонізованих та залежних від метрополій країн (але, звісно, не тих, які були захоплені Москвою – їх знову ж таки "не помітили").

Головує Анрі Барбюс. Запрошені, серед яких Джавахарлал Неру, Джозайя Гумеде і (яка несподіванка) Альберт Ейнштейн, у захваті. Леопольд Сенгор каже, що "Радянський Союз — єдина країна у світі, яка справді бореться з колоніалізмом". Обидва секретарі створеної на конгресі Антиімперіалістичної ліги – комуністи. Бабетта Гросс іронізує щодо "дитячих" надій "кольорових" на Москву…

В 1932 році Мюнценберг організував в Амстердамі "Всесвітній конгрес проти війни", зібравши біля двох тисяч делегатів з 27 країн (більшість – комуністи, голова оргкомітету — Горький). На конгресі створили Світовий комітет проти війни та фашизму. На чолі його стає все той же Барбюс (а після його смерті – Ланжевен, той самий свідок на суді над Шварцбардом, з часом – голова комітету "Франція-СРСР"), а серед членів – Ейнштейн, Драйзер, Сінклер, Дос Пасос…

Щоправда, завадити приходу до влади в Німеччині нацистів ані комітет, ані медіа-імперія Мюнценберга не змогли. Не в останню чергу тому, що його газети всі зусилля зосередили на кампанії проти соціал-демократів та буржуазних партій, союз з якими хоча б теоретично міг зупинити Гітлера. "Червоний медіамагнат" був змушений залишити батьківщину – тепер вже назавжди.

Він помстився нацистам організацією в Лондоні "альтернативного" процесу у справі підпалу рейхстагу та випуском так званої "Коричневої книги", в якій зібрав усі звинувачення на їхню адресу, справжні та удавані. Суміш вийшла настільки ядучою, що від приписаного йому авторства відкараскався здавалося безвідмовний Ейнштейн.

Останньою масштабною і при цьому вдалою операцією Мюнценберга стало підкорення Голлівуду. З традиційним для нього розмахом і вже не раз опрацьованими методами. Для вирішення цього амбітного завдання, "червоний медіамагнат", використав, зокрема, наплив за океан біженців з Німеччини, серед яких було чимало талановитих фахівців з виробництва кіно, які й справді ненавиділи нацистів.

Багатьорічний помічник Мюнценберга Отто Кац (він продюсував, між іншим, і лондонський "контрпроцес") приїхав до Сполучених Штатів під псевдонімом "Рудольф Бреда". Й розгорнув бурхливу пропагандистську та вербувальну діяльність, що завершилася створенням "Антинацистської ліги Голлівуду".

Дехто з розагітованих — за прикладом сценариста Дональда Огдена Стюарта – взагалі вступив до комуністичної партії. Сам Мюнценберг відвідав США цілком відкрито і його зустріли з таким захопленням, що це навіть викликало приступ ревнощів у Москві.

Власне, "ляльковод" західних інтелектуалів ніколи не був особливо близьким до Йосипа Сталіна – його найближчими партнерами після смерті Леніна були "комінтернівці" Карл Радек і Григорій Зінов'єв. І з зміцненням всевладдя "кремлівського горця" ставлення до Мюнценберга лише погіршувалася. Так, його терпіли, поки він був "корисним" (і в цьому нагадував своїх підопічних "бовдурів"), але лише, так би мовити, до часу.

За іронією долі, в той момент, коли пригодовані ним інтелектуали виправдовували сталінські "судові" спектаклі, Мюнценберг приїхав за викликом керівництва Комінтерна до Москви. І раптом зрозумів, що наступною жертвою стане він сам. Вирвався з СРСР йому вдалося лише дивом.

За допомогою Пальміро Тольятті — який переконав своїх кураторів в тому, що лише Мюнценберг зможе організувати на Заході кампанію з пропагандистського прикриття радянського втручання у громадянську війну в Іспанії.

Ще до останнього приїзду "червоного медіамагната" з Москви, газета "Піонерська правда" надрукувала казку "Золотий ключик, або Пригоди Буратіно" Олексія Толстого (його "Аеліту", нагадаю, екранізував "Міжрабпом"). Зазвичай її вважають пародією на московську театральну тусовку. А прототипом Буратіно називають Максима Горького.

Втім, деякі повороти сюжету надто вже нагадує зовсім іншу історію. В який "ляльковод", дуже схожий на Карабаса-Барабаса, за допомогою веселого бовдура-маріонетки та його друзів намагається здобути ключ від іншого світу. Але так і не досягає мети.

Скарги ж Тарабарському королю завершуються тим, що той звільняється від надокучливого Карабаса і забирає ляльок собі… Дивно тільки, що "ерфуртський вундеркінд" так довго вважав себе незамінним. Врешті-решт, вербував "корисних інтелектуалів" не лише він.

Мюнценберг, щоправда, надії не втрачав до останнього – навіть після офіційно виключення з німецької компартії. Коли Сталін підписав пакт із Гітлером — відкрито звинуватив його в зраді. І навіть намагався розпочати боротьбу проти обох диктаторів, бо, вочевидь, щиро вважав себе антифашистом.

Але зрештою потрапив до французького табору для інтернованих німецьких громадян, втік під час перевезення до іншого місця разом із ще одним ув'язненим… і невдовзі його тіло знайшли понівеченим та повішеним у лісі.

Подейкують, що відповідь на питання "хто вбивця?" і як звали "товариша за втечею" добре знав Еріх Мільке, майбутній міністр держбезпеки НДР. Але ж свідків не залишилося… то може це теж було "вбивством з пристрасті"?

Засновані Мюнценбергом рухи – антивоєнний, антиколоніальний, антифашистський та багато інших – після другої світової були відроджені. Вони й справді були дуже потрібні для Москви. Участь в них брали все ті ж "інженери людських душ" — і з часом "корисних активістів" ставало все більше.

Бабетта Гросс теж не кинула медійну справу. Вона стала співзасновницею шанованої й досі газети "Франкфуртер альгемайне цайтунг". А "Межрабпомфільм" в 1948 році став "Кіностудією імені Горького". Ну, не на честь же Мюнценберга було її називати!