"Комендант" Другої Речі Посполитої

Польський історик Мечислав Прушинський зазначав: "Пілсудський здобув собі таку славу, яка в Польщі, швидше за все, вже не випаде нікому протягом наступних пари століть".

В історії Польщі особистість маршала Юзефа Клеменса Пілсудського (1867-1935) посідає особливе місце. Саме він реалізував ідею відновлення державної незалежності після більш ніж 120 років неволі й марних спроб нації здобути волю в боротьбі. Після трьох поділів Речі Посполитої, наприкінці XVIII століття, поляки опинилися в жорстких рамках абсолютистських монархій - Російської імперії, королівства Пруссії (кайзерівської Німеччини з 1871 р.) і габсбурзької Австрії (з 1867 р. - Австро-Угорщини).

Чим нам, українцям, цікавий і сьогодні феномен Пілсудського?

По-перше, він був харизматичним лідером, яких, часто із протилежними політичними поглядами, було чимало в міжвоєнній Європі (Томаш Гарріг Масарик у Чехословаччині, Карл Густав Маннергейм у Фінляндії, Беніто Муссоліні у фашистській Італії, Жорж Клемансо у Франції, Густав Штреземан у Веймарській Німеччині…). На жаль, але в Україні особистості такого масштабу біля керма влади під час Національної революції 1917-1921 рр. не виявилося. Це одна з багатьох причин поразки національно-визвольної боротьби українців.

По-друге, від 5 до 6 мільйонів українців Волині, Галичини, Полісся, Холмщини і Підляшшя були громадянами Другої Речі Посполитої (1918-1939). І вони вповні відчули всі "переваги" політики унітарної Польської держави. Варшава ставилася до "східних кресів", населених здебільшого українцями і білорусами, як до своєї історичної колонії. "Ніколи міжвоєнна Польща не була, по суті, інтегрованою країною. Завжди в ній була Польща "А" і Польща "Б". Це стосувалося не тільки економічної політики держави, а й позиції всіх політичних сил. Усі вони ігнорували у своїй діяльності східні окраїни..." - писав польський публіцист Збігнев Залуський в есеї "Шляхи до достовірності".

По-третє, нині відносини Польщі й України затьмарені цілою низкою скандалів, що мають "історичну основу". Значною мірою вони започаткувалися за доби всевладдя Юзефа Пілсудського, який упродовж багатьох років був фактичним диктатором Речі Посполитої. Авторитарні тенденції, помітні неозброєним оком у сучасній Польщі, також не впали з неба. На нещодавньому - 11 листопада - святкуванні Дня незалежності у Варшаві марш націоналістів зібрав десятки тисяч учасників, які вийшли на вулицю з величезним банером "Пам'ятаємо про Львів і Вільно".

Цей факт маємо всі підстави кваліфікувати як спробу перегляду частиною суспільства і правлячого політикуму всієї повоєнної світобудови в Східній Європі. У чому вже, до речі, чималі здобутки має й нинішній хазяїн Кремля. Голоси реваншистів-"картографів" у Польщі, яка ще недавно вважалася "адвокатом" України в Європі, стають дедалі гучнішими. Так, минулого тижня у варшавському аеропорту кілька днів висів банер з дивною картою Речі Посполитої - у межах після укладення 1921 р. Ризького договору з більшовиками на сході (із Західною Україною, Західною Білоруссю, Східною Литвою з Вільнюсом) і… частиною Східної Пруссії, Померанією, Сілезією, які тоді ще належали Німеччині…

Юзеф Пілсудський народився 5 грудня 1867 року в маєтку Зулов (на Віленщині, нині Залавас - сучасна Литва), у давній шляхетській родині. Пілсудські і Білевичі - еліта нації, вони неабияк прислужилися Речі Посполитій, у тому числі й на полі бою. Білевичі були нащадками Великого князя Литовського і короля Литви Міндовга, що правив у XIII столітті. Пілсудські також були представниками ополяченої литовсько-білоруської шляхти, яку називали в Речі Посполитій "литвинами".

1874 року батько "Зюка", Юзеф Вінцент Пілсудський, фактично розорився після того, як згорів його маєток. Родина переїхала у Вільно. Син вступив до Віленської гімназії, де навчання здійснювалося виключно російською мовою. За розмови польською хлопчика навіть відправляли в карцер. Насильницька русифікація на території колишньої Речі Посполитої була в самому розпалі. Але поляки щосили намагалися їй протистояти. Ще були живі в їхній пам'яті події невдалого Польського повстання 1863-1864 рр. Імперія Романових закручувала гайки в боротьбі з усіма "інородцями".

Юзеф Пілсудський. 1899 р.

Факти біографії Пілсудського відомі сьогодні практично всім. Навчання на медичному факультеті в Харківському університеті, зв'язок з народовольцями. Старший брат Юзефа Броніслав став учасником підготовки замаху на імператора Олександра III. А Юзеф виконував дрібні доручення і не був утаємничений у плани народовольців. Після того як змова розкрилася, її учасників заарештували. Броніслава, як і старшого брата Володимира Ульянова (Леніна) Олександра, засудили до смертної кари.

Втім, Броніславу страту замінили п'ятнадцятирічною каторгою. А Юзеф дістав п'ять років заслання до Сибіру. Далі була багаторічна конспіративна діяльність, арешти, участь у терактах та експропріаціях, лідерство у Польській партії соціалістів, неоднозначний зв'язок з японською розвідкою під час Російсько-японської війни 1904-1905 рр., керівництво напівлегальними національними збройними загонами легіонерів… Ці факти й створювали те широке тло, на якому будь-який співвітчизник Пілсудського міг знайти свій власний образ вождя.

Дар'я і Томаш Наленч у книжці "Юзеф Пілсудський. Легенди і факти" зазначають: "Багата і таємнича біографія Пілсудського давала широкі можливості для різного роду інтерпретацій". Вкажемо на такий не надто відомий факт біографії майбутнього "Коменданта": у вересні 1908 року відбулося пограбування поштового поїзда на станції Бездани поблизу Вільно. Під час операції бойовиків Польської партії соціалістів (революційна фракція, що відмовилася брати участь у легальній діяльності) було вбито одного російського солдата, а ще п'ятьох поранено.

Здобиччю терористів стала величезна як на ті часи сума - 200 812 рублів і 61 копійка. Гроші пішли в партійну касу: Пілсудський, скромний і невибагливий у побуті, залишався бідним, як церковна миша. В операції брали участь чотири майбутні прем'єр-міністри Другої Речі Посполитої - Юзеф Пілсудський, Томаш Арцишевський, Александр Пристор і Валерій Славек, а також друга дружина "коменданта" - Александра Щербинська.

Юзеф Пілсудський з дружиною Олександрою і дочками - Вандою і Ядвігою. 1928 р.

З першою дружиною - Марією Юшкевич - Юзеф Пілсудський прожив майже вісім років, з 1899-го; спільних дітей у них не було. Марія багато років не давала розлучення своєму чоловікові. Другий шлюб виявився щасливим, у ньому народилися дві доньки - Ванда і Ядвіга. Ядвіга стала відомою льотчицею, боролася з нацистами в складі ВПС Великої Британії під час Другої світової війни.

До 1914 р. Пілсудський став широко відомим нонконформістом, єдиною метою якого було здобуття Польщею незалежності. Головним ворогом поляків він вважав Російську імперію, що аж ніяк не здавалася тоді колосом на глиняним ногах. З початком Першої світової Пілсудський поставив на Центральні держави - Німецьку й Австро-Угорську імперії. Ще до початку конфлікту він створив у Галичині, що належала Габсбургам, цілу мережу воєнізованих стрілецьких спілок - прообраз майбутніх легіонів, що відіграли дуже важливу роль 1918 року під час відродження Польщі.

У листопаді 1914 р. Пілсудський створює Польську військову організацію (POW), яка влаштовуватиме акції саботажу та диверсії на території Російської імперії. Комендантом Центрального національного комітету POW став Пілсудський. Саме тоді ця посада стала прозивною, як пізніше й "Начальник держави". У народі, вже після здобуття незалежності, Пілсудського ще ласкаво називали Дзядек.

Виїзд на фронт штабу польських легіонерів (стрільців). Ю.Пілсудський другий ліворуч, Кельце, осінь 1914 р.

Пізніше він поділився своїм баченням ситуації (і виявився правим, будучи досить проникливим політиком): "Я стверджував з самого початку, всупереч усім, що війна протриває значно довше, ніж багато хто припускав. У результаті обидві сторони, переможець і переможений, будуть виснажені й ослаблені… Я не робив жодних припущень - ці чи ті… Я порівнював наше завдання з перегонами. Коні мчать до фінішу, ми ж, як муха, всілися на вухо одного з них. У момент наближення до фінішу муха летить зі знесиленого коня і приходить першою" (з інтерв'ю підполковникові С.Ляуданському, 1924 р.).

У Юзефа Пілсудського був постійний антагоніст, який також боровся за незалежність Польщі, - націонал-демократ ("ендек"), теоретик польського інтегрального націоналізму і запеклий антисеміт Роман Дмовський. Дуже схожою виявилася ситуація і в Чехії, далі - в Чехословаччині, яка саме зароджувалася і де два шановані лідери-антагоністи - лівоцентрист Томаш Гарріг Масарик і націонал-демократ Карел Крамарж, переконаний русофіл і панславіст, - боролися за звільнення від влади Габсбургів (докладніше див. "ТГМ: "і один у полі воїн", DT.UA, №34(330) - 16.09.2017 р.).

Р.Дмовський, досвідчений політик, колишній депутат II і III Державної Думи, а також лідер неформального парламентського клубу "Польське коло" в Держдумі й Державній Раді Російської імперії, "поставив" на початку Першої світової на імперію Романових, закликавши поляків виконати обов'язок лояльних громадян. Лише 1917 року, після Лютневої революції, він переорієнтувався на країни Заходу (Францію і Велику Британію). Але було запізно. Поїзд Пілсудського вже пішов. До речі, широко відомий вислів: "Комендант" зійшов з поїзда "соціалізм" на станції "незалежність".

Значно більш далекоглядний Ю.Пілсудський завжди виявлявся на один-два ходи попереду Р.Дмовського; він був, якщо можна так сказати, практиком нелегальної боротьби, і тому користувався у співвітчизників значно більшою популярністю. Про суть суперечки двох політиків: про унітарний чи федеративний устрій Польської держави - трохи нижче.

У липні 1917 р., переконавшись в оперетковій по суті незалежності Королівства Польського, створеного Німеччиною на окупованих російських територіях, Пілсудський кидає виклик Берліну й Відню: відмовляється з більшістю легіонерів присягати на вірність імперії Гогенцоллернів. У результаті його заарештували і відправили у Магдебурзьку фортецю, а переважну більшість легіонерів роззброїли та інтернували. Арешт неабияк сприяв створенню ореола лідера й батька польської нації. З пособника одного з окупантів він одразу перетворився на їхню жертву.

"Польське питання" знову опинилося в центрі уваги на самому початку листопада 1918 р. Революція в Німеччині остаточно переломила ситуацію в ході Першої світової війни. Катастрофічна поразка Центральних держав стала доконаним фактом. 10 листопада кайзер Німеччини Вільгельм II Гогенцоллерн вирушив у вигнання, а Пілсудський вийшов з тюремної камери, щоб наступного дня вранці прибути до Варшави. Уже в ранзі національного героя.

Цього ж дня, 11 листопада 1918 р., у Комп'єнському лісі було підписано перемир'я, що означало беззастережну капітуляцію Німеччини. "Війна гігантів закінчилася, почалася війна пігмеїв", - такими різкими словами оцінив ситуацію одразу ж після закінчення Першої світової майбутній прем'єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчилль. Він як ніхто бачив небезпечні тенденції, що стали запорукою майбутнього світового конфлікту - Другої світової війни. На руїнах імперій (Німецької, Австро-Угорської, Російської та Османської), як гриби після дощу, почали з'являтися незалежні держави, що їх тією чи іншою мірою підтримували країни Антанти. Україну, втім, держави Заходу вважали не суб'єктом, а об'єктом історичного процесу.

А от Польща витягла "щасливий квиток": і Велика Британія на першому етапі, і особливо Франція (зацікавлена в сильному союзникові на сході), хотіли, наскільки можливо, показово покарати повалені Центральні держави. Вони створювали свого роду буферну зону між зараженою більшовизмом Росією і Німеччиною. Союзники усвідомлювали, що Німеччина рано чи пізно почне реалізовувати програму реваншу. В урядових кабінетах Лондона, Парижа і Вашингтона розпочалася підготовка планів щодо перебудови Європи і всього світового порядку. Де тим, хто програв (не на полях боїв, а в силу наявної політичної ситуації), приділялося місце ізгоїв. Це були перші паростки майбутньої Версальської системи, що зовсім скоро показала свою неспроможність.

Юзеф Пілсудський в Познані, 27 жовтня 1919 р.

…До початку 1919 р. на території колишньої Російської імперії вже рік тривала Громадянська війна. Про своє право на незалежність також заявили численні національно-визвольні рухи "тюрми народів".

1919 року у Баварії й Угорщині спалахнули комуністичні революції, потоплені в крові. Відбулися громадянські війни в країнах Прибалтики й у Фінляндії, які закінчилися перемогою національно орієнтованих еліт. Терор і "червоних", і "білих" став повсякденним явищем у Східній Європі…

Польща ж "відзначилася" цілою серією конфліктів зі своїми сусідами. Так, уже в листопаді 1918 р. розпочалися бойові дії практично на всіх напрямках ще не уніфікованих, не затверджених торжествуючою Антантою кордонів.

Перша, досить кровопролитна війна, вибухнула в Східній Галичині, де українці становили абсолютну більшість населення. Утім, у містах і містечках в основному проживали поляки й євреї. Про польсько-українське протистояння в Західній Україні в 1918-1919 рр. і його джерела писав польський публіцист Ян Липський: "...Найгірше було з українцями. Першою війною II Речі Посполитої була - не кожний пам'ятає - польсько-українська війна в Східній Галичині. 31 жовтня 1918 року (у ніч на 1 листопада українські частини без боїв захопили владу у Львові - так званий Листопадовий чин. - С.М.) зав'язалася боротьба поляків і українців за Львів.

Українські загони зайняли територію на схід від р. Сан - було проголошено Західно-Українську Народну республіку (ЗУНР). Західна Україна, з огляду на переважаючі сили поляків, звернулася по допомогу до київського уряду Симона Петлюри. Але незабаром він у безнадійній ситуації "поступився" Польщі правом на Західну Україну за допомогу проти Радянської Росії. Львів, місто, в якому польське населення явно перевищувало українське, зрісся впродовж століть з історією та культурою Польщі настільки, що важко було собі уявити на той час відмову від нього. Вирішила справу сила..." ("Дві батьківщини - два патріотизми").

До кінця липня 1919 року польські війська, за підтримки насамперед Франції, окупували територію ЗУНР. Ні УНР, ні ЗУНР так і не змогли консолідувати свої зусилля на шляху до незалежності. Та й зовнішньополітична кон'юнктура для України виявилася вкрай несприятливою. Аргументи українців про необхідність побудови власної незалежної держави просто відміталися країнами Заходу. У ситуації міжнародної ізоляції протистояти як червоним, так і білим росіянам, а також Польщі, що відроджувалася, було практично неможливо...

Парад польських військ у Львові, після 1919 р.

"Польща ніколи не окуповувала України. Деякі території сьогоднішньої української держави входили до складу Речі Посполитої на основі міжнародного права", - зазначив буквально днями голова МЗС Польщі Вітольд Ващиковський. Відомий український публіцист та історик Олександр Зінченко у свою чергу процитував слова Юзефа Пілсудського (з інструкції генералу Тадеушу Розвадовському від 28.11.1918 р.): "...єдиним виходом є встановлення військової окупації на території Східної Галичини, зайнятої нашими військами". Як бачимо, Комендант усе чудово розумів. Для нього польський патріотизм закінчувався саме там, де були кордони окупованих територій, на які, на його думку, Варшава мала "історичне право".

З нації пригнобленої поляки відразу ж на величезних територіях стали нацією панівною. У політичній культурі практично всіх польських партій II Речі Посполитої не було місця толерантності до національних меншин (українців, білорусів, євреїв, німців, литовців). "Ендек" Роман Дмовський наполягав на інкорпорації та асиміляції (у тому числі й насильницькій) українців і білорусів на сході. Водночас він був прихильником експансії на захід (німецькі Сілезія і Померанія).

У свою чергу, ліві партії і сам Пілсудський наголошували, на словах, на необхідності федералізації держави. Лунали навіть голоси про федерацію чотирьох народів - поляків, литовців, українців і білорусів. Американський історик польського походження Пьотр Вандич у книжці "Ціна свободи" писав: "Суперечка між Дмовським і Пілсудським з приводу польської східної політики не залишалася поза увагою великих держав, хоча вони, як і прикордонні нації, вважали, що обидві течії були лише прикриттям польських імперіалістичних планів".

Юзеф Пілсудський і майбутній маршал Польщі Едвард Ридз-Смігли на польсько-більшовицькому фронті, 1920 р.

Пілсудчики не могли допустити серйозного загострення відносин з Берліном, їх більше цікавило просування на схід, знову ж - на "відвічно польські" землі. Практично водночас із широкомасштабною війною в Східній Галичині польські військові частини і добровольці вплуталися на заході в конфлікти з німецькими частинами, які поверталися з фронтів Першої світової (т.зв. фрайкори) - на Познанщині та Верхній Сілезії. Там спалахнула низка повстань польського населення, яке вимагало приєднання до відродженої Польщі. Лише до липня 1922 р. було встановлено остаточний кордон між Польщею і Німеччиною.

Варшава отримала вихід до Балтійського моря ("Польський коридор", який роз'єднав Східну Пруссію та іншу частину Німеччини), Познанщину й третину Верхньої Сілезії (на всіх цих територіях проживало від 30 до 20% німців). Населений на 95% німцями Данциг став "Вільним містом" під управлінням Ліги Націй. Але Варшава після складних переговорів з країнами Антанти отримала низку преференцій, забезпечивши собі можливість впливати на політику Данцига - митний союз, військова база і польська пошта були елементами присутності Польщі в цьому важливому мікрорегіоні на Балтиці. І саме Данциг і "Польський коридор" стали каменем спотикання у відносинах між Польщею та Німеччиною - спочатку Веймарською, а потім і нацистською.

Також поляки вступили в конфлікт з литовцями й чехами. Після зухвалої кавалерійської атаки частин генерала Люціана Желіговського в жовтні 1920 р. вдалося захопити Вільно (Вільнюс), на всі міжвоєнні роки зіпсувавши відносини з Литвою. Каунас не визнавав анексії Віленського краю, населеного, втім, здебільшого поляками, євреями та білорусами. 1922 року квазідержава "Серединна Литва" була просто приєднана до Польщі. Боротьба за Цешин (польськ. Тешин) з Чехословаччиною завершилася поразкою Варшави, змушеної поступитися цією багатою вугіллям і стратегічно важливою для Праги територією під тиском Антанти і в ситуації стрімкого наступу більшовиків на Варшаву...

Польський плакат часів радянсько-польською війни 1920 р.

З 14 листопада 1918-го до 9 грудня 1922 р. Юзеф Пілсудський був фактично диктатором, отримавши посаду Начальника держави Польської. Весь цей час він був у центрі уваги і нажив собі чимало ворогів у середовищі політичної еліти. Пілсудський у найскладніших ситуаціях спирався на легіонерів. Саме вони, які пройшли бойову підготовку в роки Першої світової, роззброїли в листопаді 1918 р. у найбільших містах Польщі "заражених" більшовицькими бацилами німців, що розгубилися в умовах поразки.

А потім стали основою сил, які відбили за мінімальної допомоги Антанти навалу більшовиків. "Західні держави прагнули зберегти напруженість у німецько-польських і польсько-радянських відносинах, щоб залишити у своїх руках важелі тиску на Німеччину, Польщу, більшовицьку Росію, а геополітична спрямованість політики пілсудчиків сприяла здійсненню їхніх намірів", - писав російський історик Віктор Зубачевський.

Радянська Росія до серпня 1920 р. домоглася великих успіхів, витиснувши польські й українські частини з Правобережної України та Білорусі. Червоні кавалерійські частини стояли вже під Варшавою і Торунем. І коли на Віслі вирішувалася доля держави, усі політичні сили (від лівих соціалістів до крайніх правих націоналістів, крім більшовиків, які прибули в обозі з Росії) стали на її захист. Поляки відчули смертельну загрозу державності, що зароджувалася. "Спочатку незалежна Польща, а вже потім подивимося, яка", - казав у ті дні Юзеф Пілсудський. У "Диві на Віслі" важливу роль відіграли й українські частини на чолі з генерал-хорунжим Марком Безручком...

Під час Паризької мирної конференції 1919-1920 рр., у якій брали участь виключно переможці в Першій світовій війні, "...ідеал Вудро Вільсона про самовизначення націй повністю підтримали, але втілювали його в життя непослідовно і несправедливо... Суміш помсти та цинізму, що проступала в діях союзників-переможців, не передвіщала добра" (Норман Девіс. "Історія. Європа").

Парад польських військ на честь інкорпорації "Серединної Литви" до складу Другої Речі Посполитої. Вільно (суч. Вільнюс), березень 1922 р.

Не можна сказати, що Пілсудський легко підкорив політичний олімп. "Начальник держави" поступово приходить до розуміння того, що країні необхідний класичний варіант диктатури. Він намагався дистанціюватися і від лівих, і від правих, спираючись на "громадські" організації.

У грудні 1922 р. Пілсудський офіційно склав повноваження "начальника держави". Першим президентом Польщі став Габріель Нарутович, який прийшов до влади завдяки голосам лівих, центристів і представників нацменшин. Націонал-демократи, так і не змирившись з поразкою, підняли хвилю терору в країні, і вже на п'ятий день після інавгурації ультраправий терорист убиває президента. Невдовзі після парламентських виборів до влади приходить коаліція "Ендеків" і Польської селянської партії "Пяст".

Пілсудський тимчасово йде з політичної арени і їде у свій маєток Сулеювек. Використовуючи помилки політичних опонентів в умовах неконтрольованої інфляції та економічної розрухи, а також корупції буквально на всіх рівнях, Пілсудський крок за кроком готував тріумфальне повернення до столиці.

Юзеф Пілсудський. після 1926 р.

Він приймає численні делегації прибічників, намагаючись непомітно впливати на їхні настрої. А "п'ята колона" (в особі відданих маршалу легіонерів з офіцерського корпусу) ретельно готувала військовий переворот. У секретній директиві на початку 1926 р. він писав: "Урятувати державу від занепаду, обстояти честь народу, зберегти його моральне здоров'я тепер уже можна було тільки зі зброєю в руках, пройшовши через кровопролиття. Цю найтяжчу відповідальність звалив на себе Пілсудський". Не більше й не менше...

Військовий міністр Люціан Желіговський на початку травня 1926 р. під приводом маневрів збирає в кулак особисто віддані Пілсудському дивізії і, неочікувано для законної влади, спрямовує їх до столиці. У свою чергу залізничники, які дотримувалися лівих поглядів, не пропустили потягів із вірними уряду військами. Після трьох днів збройної боротьби на вулицях Варшави з 12-го по 14 травня 1926 р. путчисти перемогли. Почалася ера режиму "санації" (оздоровлення). Незадоволені офіцери були відразу репресовані.

Чимало генералів емігрувало або потрапило в тюремні камери. Маршал уміло контролював ситуацію в середовищі військових, використовував "політику батога та пряника", і разом із поліцією та легіонерами армія незабаром стала сферою його виключного впливу. Ні сенат, ні уряд навіть подумати не могли про контроль над збройними силами. З цього часу в країні правили фактично військові й поліція.

Майже в цей самий час, 25 травня 1926 р., у Парижі було вбито Симона Петлюру - голову Директорії та головного отамана військ УНР. Якби він прожив іще кілька років, то наочно переконався б, наскільки необачним був 1920 року його "союз" з Ю.Пілсудським. Для Пілсудського Західна Україна завжди залишалася колонією. Якщо говорити про "реалполітик", то для маршала тема незалежної України була лише ширмою. Хоча всім відомі його численні висловлювання, в яких він шкодує про несправджені надії на федералізацію Речі Посполитої і незалежності України...

Посол Німеччини в Польщі Ганс фон Мольтке, Йозеф Пілсудський, міністр пропаганди нацистської Німеччини Йозеф Геббельс і глава МЗС РП Юзеф Бек на зустрічі у Варшаві, через п'ять місяців після підписання договору про ненапад, 15 червня 1934 р.

Полонізація України після перемоги пілсудчиків набрала найпотворніших форм. Національні й культурні потреби українців повністю ігнорувалися. "Радикалізація українського руху в 1930-х роках була зворотнім боком все більшого відходу польського режиму від демократії, наростання судового та поліцейського свавілля", - писав український історик Ярослав Грицак. Ця радикалізація також була відповіддю на майже поголовне закриття українських шкіл, культурних та економічних організацій (насамперед, кооперативів); воєнізовані загони польських колоністів за допомогою поліції вривалися в українські села і громили українські "Просвіти", змушували селян переходити з православ'я в католицизм.

Православні церкви руйнували або ж перетворювали на Волині на костьоли. "Польсько-українські відносини 1930-х років спорадично перетворилися на майже партизанську війну, яка характеризувалася, з одного боку, вбивствами польських політиків, посадовців та колоністів, а з іншого - драконівською військовою брутальністю та "замиренням" ("пацифікацією". - С.М.) українських сіл", - писав американський історик Джозеф Ротшильд.

На знущання над в'язнями-українцями в Березі Картузькій бойовики-націоналісти з ОУН відповідали вбивствами високопоставлених чиновників уряду, але гинули й безневинні люди - учителі, вчені... Серед жертв опинялися також представники легальних українських організацій, які йшли на співпрацю з владою. 15 червня 1934 р. в столичному ресторані бойовики ОУН смертельно поранили міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького, який керував "пацифікаціями". Саме після цього вбивства і був відкритий концтабір у Березі Картузькій (сучасна Білорусь).

1930 року Пілсудський (він органічно не сприймав будь-яких форм парламентаризму, про що неодноразово казав) розганяє Сейм і навіть формально знищує залишки демократичних свобод. Політичні противники опинилися на лаві підсудних, їх били, інтернували, висилали. Авторитарна влада фашистського типу (на кшталт режиму Муссоліні в Італії, Хорті в Угорщині) дедалі більше еволюціонувала до крайніх ультраправих. У результаті Польща опинилася в майже повній ізоляції, особливо після смерті Юзефа Пілсудського від раку печінки 12 травня 1935 р. Його похорон можна було порівняти із похороном Леніна, Сталіна. Національна жалоба паралізувала країну.

Генерали і офіцери тягнуть платформу, на якій була встановлена труна з тілом Юзефа Пілсудського. Центральний вокзал Варшави, 18 травня 1935 р.

Понад чотири роки по тому, у вересні 1939-го, Польщу буде розгромлено спільними зусиллями нацистської Німеччини і сталінського Радянського Союзу. Але дітище Дзядека не піде в небуття. Воно продовжить своє життя вже в Третій Речі Посполитій, після падіння комуністичної системи в Європі. І, жорстко оцінюючи режим "санації", що мав яскраво виражені авторитарні, антидемократичні риси, ми все ж таки зазначимо: Юзеф Пілсудський у свідомості поляків був і залишатиметься уособленням незалежності, відтвореної з попелу більш аніж столітньої неволі.