ТГМ: "І один у полі воїн"
18 жовтня 1918 року на тлі практично повної поразки блоку Центральних держав Томаш-Гарріг Масарик оголосив у Вашингтоні про незалежність майбутньої Чехословаччини. 28 жовтня у Празі, на Вацлавській площі, було офіційно оформлено незалежність Чехословацької республіки. Уже 14 листопада в Женеві, на засіданні Національних чехословацьких зборів, де були представлені переважно емігрантські організації чехів та словаків, Масарика одноголосно обрали президентом Першої республіки.
Стаття була опублікована на сайті "Дзеркало Тижня".
У кожної нації є пантеон видатних політиків і фінансистів, письменників і філософів, учених і композиторів… Серед цих знакових постатей - і лідери, котрі зіграли провідну роль у завоюванні незалежності або її здобутті після іноземного панування.
XX століття винятком із правил не стало: Юзеф Пілсудський у Польщі, Шарль де Голль у Франції, Карл фон Маннергейм у Фінляндії, Гамаль Абдель Насер у Єгипті, Махатма Ганді в Індії, Сун Ятсен у Китаї. В Україні ж у найбільш доленосний час - у роки Національної революції 1917–1921 рр. - так і не знайшлося особистості, котра зуміла б спрямувати в єдине русло волю нації до незалежності. На жаль, наші соціалістичні лідери були не готовими до тяжких випробувань, загрузли в політичних дебатах, дрібних чварах і нагадували лебедя, рака та щуку…
Трохи осторонь згаданих, безумовно харизматичних особистостей стоїть людина, котра посоромила тих, хто не вірить у приказку "і один у полі воїн". Яскравим прикладом, що підтверджує важливість ролі особистості в історії, є сходження на владний Олімп Томаша-Гарріга Масарика, багатолітнього президента міжвоєнної Чехословаччини (1918–1935).
Завдяки залізній волі та цілеспрямованості він зумів створити демократичну державу, аналогів якій у Європі 20–30-х років XX ст. було зовсім небагато, а в Центральній та Східній Європі - не було взагалі. Тоталітаристські тенденції у країнах Старого Світу між двома світовими війнами ставали домінуючими.
Чим цікавий і сьогодні нам, громадянам України, досвід побудови держави за лекалами Масарика? По-перше, це була по-справжньому багатогранна особистість і блискучий інтелектуал - політик і філософ, соціолог і письменник… По-друге, Масарик, завдяки своїм унікальним людським рисам, мав у суспільстві незаперечний авторитет.
По-третє, українці Закарпаття у 1918–1939 рр. були підданими Чехословацької держави. І для них вельми ліберальне правління Томаша-Гарріга Масарика та другого президента Першої республіки Едварда Бенеша, без перебільшення, стало "золотим двадцятиліттям" на тлі багатовікового жорстокого угорського панування. І, нарешті, Масарик чимало сприяв духовному розвиткові як закарпатських українців, так і численної української та російської еміграції.
Тисячі уродженців колишньої Російської імперії, завдяки стипендіям, виділеним урядом Чехословаччини, навчалися у вишах, отримували престижні кафедри; чимало представників інтелектуальної еліти були затребувані в цій країні. Тільки для українців у 1920-х роках у Чехословаччині було засновано: Український Вільний університет і Педагогічний інститут імені Драгоманова у Празі, Українську господарську академію в Подєбрадах.
Рівень неграмотності в Закарпатті, що охоплював у 1920 р. понад 50% населення, уже 1930 р. становив лише 30%. Утім, питання надання автономії для Підкарпатської Русі, задеклароване президентом 1921 р., було відкладене до 1938 р., що не завадило регіонові отримувати більше коштів, ніж він спрямовував у бюджет республіки.
Цікавий факт: один із творців "чехословацької нації", людина, котра вважала, що словаки розмовляють говіркою чеської мови, народився 7 березня 1850 р. в сім'ї, де батьки говорили німецькою і словацькою мовами. Йозеф Масарик, що працював кучером за наймом, був чистокровним словаком.
Тереза Масарикова (у дівоцтві Кропачкова), куховарка, - змішаного чесько-німецького походження. До речі, Томашева мама, що кілька років пропрацювала покоївкою у Відні, все життя говорила виключно німецькою мовою й заледве розуміла словацьку. Ось такі метаморфози… А її син усе життя боровся проти пангерманізму!
Уже в юності Томаш зробив вибір: він вважав себе не словаком, а чехом. Його біографія - чудова ілюстрація, як людина з низів, котра зробила себе сама, довго і вперто добивався поставленої мети, при цьому залишаючись етично бездоганною особистістю. Для нього честь і совість не були порожнім звуком.
Батьківщина Масарика, моравське село Годонін, знаходилося на самому кордоні Моравії та Словаччини, що належала Угорській короні. Хлопчик навчався в місцевій початковій школі, в німецькій реальній школі в Густопечі, був учнем коваля й допомагав у школі вчителеві, котрий навчав його мов та гри на фортепіано. Потім юнак учився в гімназіях Брно та Відня.
Він міг покладатися тільки на себе, але примудрявся ще й допомагати своїй сім'ї. І лише двадцятидворічним Томаш вступив у Віденський університет на факультет філософії та природничих наук, де написав докторську дисертацію (аналог сучасної кандидатської). Паралельно Томаш закінчив і філологічний факультет. Був справжнім поліглотом: вивчав латину і арабську мову, чудово знав не тільки німецьку, а й англійську, російську, французьку, польську та італійську.
Лейпциг, куди молодий доктор філософії вирушив викладати в місцевому університеті, став містом, у якому він раз і назавжди вирішив "сімейне питання". Зустріч із чарівною студенткою місцевої консерваторії, американкою Шарлоттою Гарріг улітку 1877 р. круто змінила життя Томаша. Батьки її неохоче дали згоду на шлюб після поїздки молодих до США, поставивши одну, але доволі жорстку умову: ні цента посагу! Батько Шарлотти був впливовим фінансистом і очолював правління Нью-Йоркського комерційного банку.
Томаш після весілля у вузькому колі друзів 1878 р. прийняв нестандартне рішення (яких йому доводилося приймати в житті чимало) - приєднав до свого імені прізвище дружини й відтоді став Томашем-Гаррігом Масариком. Абревіатура ТГМ була фірмовим знаком ученого й політика не тільки в Чехії, а й у всьому світі. Шарлотта народила Томашу-Гаррігу п'ятеро дітей: Алісу, Герберта, Яна, Елеонору та Ольгу. Ян Масарик був відомим дипломатом і політиком, у 1945–1948 рр. - міністром закордонних справ Чехословаччини; загинув за нез'ясованих обставин під час комуністичного перевороту…
Масарик був людиною глибоко віруючою, але ще в молодості перестав відвідувати католицьку церкву та сповідатися. Тридцятилітнім, уже після одруження, він оформив перехід у євангелічну церкву чеських (моравських) братів, якій давно симпатизував. Такий крок в імперії Габсбургів, де католицизм був державною релігією, здавався для майбутньої кар'єри, як мінімум, недалекоглядним. Але Масарик завжди чинив, як веліла совість, незважаючи на авторитети й резони.
У 1882 г. він із сім'єю переїхав до германізованої Праги, де нарешті було відкрито Чеський університет, і отримав професорську кафедру. Публічні виступи, аргументовані статті в наукових виданнях та періодиці принесли йому популярність. На думку Масарика, чехи від часів трагічної Білогорської битви 1620 р., коли остаточно втратили національну незалежність, зациклилися на цій поразці й забули про бойовий дух, властивий гуситам Яна Жижки і тим-таки чеським братам. У славному минулому народу Масарик закликав черпати силу й віру у краще майбутнє.
ТГМ хотів знайти ключ до "сенсу існування" чеської нації. У цьому йому мав допомогти критичний аналіз її історії (чого так бракує українським історикам, філософам, соціологам). Учений підкреслював важливість історичної тяглості. Але "минуле Масарик закликає у свідки тільки для того, щоб обґрунтувати нинішню політичну програму, побудовану, хоч як це парадоксально, саме на відмові від "національних міфів", на висуненні практичних вимог насамперед морального характеру.
Ключове тут - не просто констатація наявності якогось "плану" і "сенсу" існування нації, а, по-перше, сам підхід до нації не як до біологічної расової неподільності, а як до ідейної спільноти, і, по-друге, інтерпретація цього "плану" у термінах сучасної практичної політики… тому він звертається саме до історії ідей, шукаючи ідейну наступність між різними епохами чеської історії" (Олександр Бобраков-Тимошкін).
Ставши до боротьби чехів за рівноправність із німцями, цією державотворчою нацією (поряд із угорцями) імперії Габсбургів, Масарик першим вказав на "хуторянство" своїх єдиноплемінників, нерозуміння ними важливості науки та розвитку культури (сучасним українцям це до болю знайоме після захоплення Трипільською культурою та Араттою).
У 1886 р., він, як Дон Кіхот, незважаючи на неминучі прикрощі й проблеми на батьківщині, вв'язався у відкриту суперечку про автентичність Краледворського і Зеленогорського рукописів, буцім виявлених Вацлавом Ганкою у 1817–1818 рр., які доводили високий рівень розвитку чеських і моравських земель у IX–X стст. н.е.
Слід зазначити, ці рукописи були важливим козирем у руках національно-визвольного руху, який народжувався в боротьбі з германізацією. Масарик, заснувавши журнал "Атеніум", тут-таки відкинувши всі сумніви, взявся розвінчувати міф, який тільки шкодив чеській справі. Опублікована в кількох числах журналу стаття славіста Яна Гебауера "Про необхідність подальшого дослідження Краледворського і Зеленогорського рукописів" стала каталізатором потужного скандалу.
З Масариком перестали вітатися на вулиці, погрожували ("хай собі шукає інший народ"), а домовласник-чех відмовив його сім'ї у квартирі… І все-таки розслідування завершили, не залишивши каменя на камені від цієї містифікації початку XIX століття. Наукова етика й чесність були для Масарика понад усе.
На шляху до визнання Масарику довелося зазнати чимало випробувань. У 1899 р. він люто виступив проти антисемітської кампанії, ставши на захист Леонарда Гільснера, обвинуваченого в ритуальному вбивстві 19-річної чеської дівчини Агнеси Грузи й засудженого до смертної кари. Слід визнати, Масарик чудово знав про кримінальне минуле обвинувачуваного й називав його "покидьком, за яким давно плакала тюрма". Але бездоганна чесність професора завжди залишалася його фірмовим знаком.
Після року боротьби було доведено, що всі докази підроблені, однак невблаганна Феміда знайшла нові "свідчення", і Гільснера вдруге засудили до страти. Зусиллями Масарика страту замінили на багаторічне ув'язнення. Тільки 1918 р., вже в незалежній Чехословаччині, Гільснер вийшов на волю. До речі, аналогічний процес із обвинувачення єврея Бейліса в ритуальному вбивстві дитини в Києві пройшов у 1911 р. Він закінчився відновленням істини та звільненням обвинувачуваного.
З 1891 р. Масарика неодноразово обирали в чеський земельний і віденський імперський парламенти. Він вирізнявся незалежним характером, завжди виступав одинаком і практично не мав сподвижників. Наприкінці XIX ст. цей професор філософії і депутат став творцем досить сміливої теорії єдиної нації - "чехословаків", що не витримала випробування часом (про це нижче). Вже в 1900 р. Масарик створює Народну партію, яку пізніше перейменовує у Прогресивну. І знову він, як єдиний представник партії виступає з парламентської трибуни з багатьох животрепетних питань: рівності мов в імперії, автономії для чеських земель, союзу між чехами та словаками.
Відомим в Австро-Угорській імперії Масарик став завдяки своїм виступам у ролі громадського захисника на сфальсифікованому владою в 1908 р. судовому процесі за обвинуваченням сербських і хорватських політиків у шпигунстві на користь Сербії та державній зраді. Аргументація й натиск чеського депутата дали свої плоди. Цей процес став поворотним пунктом і змінив орієнтири в його політичній діяльності. Масарик перестав бути прибічником "широкої автономії" Чехії і Словаччини, а лише - державної незалежності.
Якщо говорити про філософську доктрину Масарика - він дотримувався позитивістських поглядів, підкреслюючи незалежність науки від світогляду (зокрема й релігійного; передусім це стосувалося католицької церкви, яку він так не любив). Він був прибічником "реалізму", або "конкретизму", спирався на здоровий позитивізм, але при цьому ніколи не забував про релігійну етику (залишаючись людиною віруючою). Для Масарика важили конкретні справи, а не порожні просторікування і філософствування…
На початку XX ст. Масарик почав готувати матеріали для фундаментальної праці "Росія і Європа" (видана німецькою мовою 1913 р. в Лейпцигу). Події Першої світової війни залишили книжку практично непоміченою. Він кілька разів приїжджав в імперію Романових і був близько знайомий зі Львом Толстим, якого відвідував у Ясній Поляні. Професор філософії полемізував із письменником і мислителем, не приймаючи його концепції "непротивлення злу насильством".
Масарик вважав, що "абсолютистська Росія не може забезпечити справжньої незалежності слов'янських держав, оскільки її першорядний інтерес - збереження самодержавства, а революційна Росія пронизана духом нігілізму (його Масарик розглядав як ключову характеристику російської культури загалом), тому слід шукати нові орієнтири", – зазначає дослідниця Елла Задорожнюк.
Масарик критично ставився до царату: "Росія, царська й офіційна Росія, була не слов'янською, а візантійською. Наше русофільство стосувалося насамперед російського народу, - це русофільство не було ослаблене війною; навпаки, воно посилилося". І все-таки, попри всі симпатії до Росії, він залишався "західником", а взірцем демократії вважав США та Велику Британію, меншою мірою - Францію.
Перша світова війна захопила національно-визвольні рухи Європи зненацька. Ніхто й подумати не міг, що три найбільші імперії на континенті - Російська, Німецька й Австро-Угорська - розваляться після чотирьох із гаком років руйнівної боротьби. Чехи і словаки, які жили в різних політико-економічних умовах (відповідно, на наслідних землях австрійських Габсбургів і під управлінням корони Угорщини, що належала тим-таки Габсбургам) у перші місяці війни були непоганими воїнами. Але скоро зрозуміли, що жертвують життями за чужі інтереси, і цілими полками здавалися в полон, переважно на Східному фронті.
У грудні 1914 р. Масарик приймає доленосне рішення. Скориставшись дипломатичним паспортом депутата австрійського парламенту, він виїздить через Італію до Швейцарії. У Відні його оголошують зрадником батьківщини й засуджують до розстрілу, а в Празі заарештовують дружину - Шарлотту Гарріг-Масарикову. Кілька місяців вона провела у в'язниці і указом імператора Австро-Угорщини Франца-Йосифа I була відпущена на свободу лише після настійного прохання президента США Вудро Вільсона, який особисто знав Масарика.
Доки результат Великої війни, як її називали сучасники, був неясний, "чеське питання" (а невдовзі - й "чехословацьке") не стояло на порядку денному країн Антанти. Діяльність Масарика та його найближчих соратників - чеха Едварда Бенеша та словака Мілана Штефаника - аж до кінця 1917 р. обмежувалася безплідними перемовинами про майбутнє батьківщини у разі перемоги Антанти.
Значною мірою підтримували їхні зусилля чеські та словацькі емігранти, що проживали у США. Але в знаменитих "14 пунктах" Вудро Вільсона лише мимохідь говорилося про "якнайширшу можливість для автономного розвитку чехів". У імперії Габсбургів рух за національну незалежність очолила організація під суто італійською назвою "Мафія", неформальним лідером якої був Карел Крамарж, що спирався на Російську імперію і хотів бачити на чеському престолі одного з великих князів сім'ї Романових.
Оскільки Масарик орієнтувався на країни Заходу, то вже тоді проростали зерна майбутніх конфліктів великих політиків. Крамарж вважав, що без опору в Чехії та Моравії (як він казав - "домашньої боротьби") не могло бути й мови про незалежність і створення держави.
Ситуація кардинально змінилася навесні 1918 р.: на хвилі успіхів Антанти на Західному фронті вміла й напориста (часто на межі фолу) дипломатія Масарика, Штефаника і Бенеша увінчалася успіхом. Це унікальний випадок визнання держави не після, а ще до її виникнення. Вони зуміли переконати Францію, Велику Британію, США та Італію в необхідності створення на руїнах Австро-Угорської імперії незалежних держав, передусім - Чехословаччини і Югославії.
Заради створення Малої Антанти (Чехословаччина, Югославія та Румунія) союзники пішли на безпрецедентний крок - продовжили кордон майбутньої держави на схід, до кордонів Румунії. Підкарпатська Україна (Закарпаття) ще з раннього Середньовіччя перебувала під владою Угорщини. Одним із козирів Масарика й компанії були не такі численні, як ефективні під час бойових дій легіони - предтеча збройних сил Першої республіки. У Франції, Росії та Італії в роки Першої світової вони відігравали не останню роль. І невдовзі мимоволі стали учасниками Громадянської війни на території колишньої Російської імперії.
Ще у травні 1917 р. Масарик приїхав у Російську імперію, щоб очолити Чеську національну раду, яка базувалася в Києві. На околицях нашої столиці (під Борисполем, Лохвицею і Пирятином) дислокувалися добре озброєні чеські частини - понад 50 тисяч багнетів. В історію Першої світової війни вписана блискуча перемога легіонерів над австро-угорськими військами під Зборовом на початку липня 1917 р.
Але позиція Масарика і його ради стосовно української державності, що народжувалася, апріорі була негативною. Цілі й завдання Української Центральної Ради, орієнтованої на Берлін і Відень, виявилися абсолютно чужими для чехів та словаків. Діалог так і не вдалося налагодити, хоча Масарик неодноразово зустрічався з Михайлом Грушевським і Володимиром Винниченком.
Масарик засудив Брестський мир, підписаний як більшовиками, так і урядом УНР, і зайняв вичікувальну позицію, плануючи у стислі терміни евакуювати корпус, - до Києва наближалися війська Центральних держав. Саме тому під час бою під Крутами і подальшого штурму Києва військами червоного полковника Муравйова Чеська національна рада оголосила про свій нейтралітет.
Легіонери легко могли змінити результат битви більшовиків і українських частин, але не хотіли вплутуватися в громадянське протистояння на території колишньої імперії Романових. І потім, уже вирушаючи через Сибір на батьківщину, вони були втягнуті в бойові дії після провокації, організованої більшовиками… Абсолютна більшість учасників "заколоту білочехів" повернулася додому через Владивосток тільки 1920 р. Масарик же виїхав до США ще в березні 1918 р.
Події розвивалися стрімко. 18 жовтня 1918 р. на тлі практично повної поразки блоку Центральних держав ТГМ оголосив у Вашингтоні про незалежність майбутньої Чехословаччини. 28 жовтня у Празі, на Вацлавській площі, було офіційно оформлено незалежність Чехословацької республіки. Уже 14 листопада в Женеві, на засіданні Національних чехословацьких зборів, де були представлені переважно емігрантські організації чехів та словаків, Масарика одноголосно обрали президентом Першої республіки.
21 грудня 1918 р. його зустріли у Празі натовпи шанувальників. Уже наступного дня в урочистому зверненні до Національних зборів у Празькому Граді президент жорстко артикулював своє ставлення до німців - найбільшої національної меншини (22,3%), зазначивши, що їм доведеться змиритися з реаліями та допомагати "чехословакам" будувати нову країну.
Справжній шок у німецьких депутатів викликало нагадування про попередній статус німців як "іммігрантів і колоністів" (історично правильне зауваження, але в цій ситуації доволі спірне й недалекоглядне, з приводу чого ТГМ пізніше жалкував), тоді як багато століть німці перебували в ранзі панівної нації. До речі, як і угорці стосовно "темних", на їхню думку, словаків та закарпатських українців…
На кінець 1918 р. чеські легіонери й жандармерія, що повернулися з Франції та Італії, повністю опанували ситуацію в німецькомовних районах Чехії, Моравії і Сілезії (так званих судетонімецьких), вийшовши на історичні кордони середньовічного Чеського королівства. Розгромлені Німеччина і Австрія дивилися на події з жалем, але мовчали. "Горе переможеним!" Останню спробу німців домогтися незалежності з наступним приєднанням до Німеччини або Австрії придушили 4 березня 1919 р., - 52 людини було вбито, близько сотні - поранено.
Президент почав вибудовувати жорстко централізовану державу, спираючись на професійних бюрократів, добре навчених в імперських структурах. Томаш-Гарріг Масарик отримав у народі напівофіційне прізвисько "Батюшка" - Tatíček. Можна сказати, у країні розвинувся культ вождя. Тих, хто тільки пробував стати на стежку війни з цим "демократичним монархом", неминуче відкидали на маргінес політичного життя. Уряд ставав закритим клубом політичних партій, які делегували до його складу своїх представників, що незаперечно виконували волю лідерів.
Найменший непослух чи спроба депутатів, а тим більше - міністрів виступити проти партійної дисципліни завершувалися вигнанням із партії й політикуму. Так зване угруповання Град, тобто найближчі радники президента і підконтрольні їм ЗМІ, мало величезний вплив на всі сфери життя країни. Сам Масарик вважав, що для демократії на етапі її зародження необхідні деякі елементи диктатури. Попри всі ці нюанси, що дивно, президентові вдавалося дотримуватися демократичних принципів.
Незважаючи на багатонаціональний склад населення країни, президент намагався проводити на всіх рівнях управління ідею "чехословакізму", вважаючи чехів і словаків двома гілками однієї, чеської нації. Німці й угорці ніби опинялися за дужками, - їхні громадянські права не порушувалися, але певні проблеми в галузі освіти і культури були. Серйозні преференції отримали чеська мова та культура, а адміністрація на місцях неухильно проводила "дегерманізацію" (у Чехії й Моравії) та "демадьяризацію" (у Словаччині й Закарпатті).
На середину 1920-х років найбільші підприємства і банки опинилися переважно в руках національного капіталу. Земельна реформа торкнулася маєтків великих магнатів (теж переважно німців та угорців). "Активістські" партії судетських німців - які співпрацювали з владою, - з великими труднощами знаходили спільну мову як із Празьким Градом та урядом, так і зі своїми виборцями. Ситуація погіршилася в роки Великої депресії, з якої промисловість і сільське господарство, орієнтовані на експорт, виходили дуже важко. Тільки напередодні 1937 р. ситуація в економіці трохи поліпшилася.
Із приходом до влади в Німеччині 1933 р. Адольфа Гітлера крайні націоналістичні партії судетських німців (передусім судетські нацисти Генлейна) стали отримувати з Берліна всебічну допомогу. Генлейнівці – справжня "п'ята колона", дії якої були направлені на дискредитацію Чехословацької держави.
До Мюнхена-38 Чехословацька держава пройшла непростий шлях консолідації інститутів влади. Країна входила в десятку найбільш індустріально розвинених у Європі. Роль і вплив її у світі виявилися незрівнянно більшими, ніж територія, населення та ресурси. І в цьому велика заслуга Масарика. Він був послідовним прибічником нереалізованого проекту об'єднаної Європи (Сполучених Штатів Європи) - прообразу сучасного Євросоюзу.
Нарешті, якщо говорити про Східну та Центральну Європу між двома світовими війнами, то саме Чехословаччина зуміла зберегти парламентаризм і відносну економічну стабільність. Спроби зазіхати на демократичні інститути були знищені в зародку дуже ефективним управлінським апаратом, а перший президент уособлював стабільність і наступність.
До речі, у Чехословаччині було прийнято жорсткий Закон про захист республіки, блискуче працювала чехословацька розвідка. Військова промисловість упевнено посідала перше місце у світі за обсягом поставок; збройні сили країни були оснащені новітньою зброєю.
…14 грудня 1935 р., у віці 85 років, Томаш-Гарріг Масарик подав у відставку за станом здоров'я, призначивши своїм наступником багатолітнього соратника і майстерного дипломата Едварда Бенеша. Ще у квітні 1934 р. Масарика розбив дуже тяжкий інсульт. Реально державою Бенеш керував уже з початку 1930-х.
Учень виявився далеко не харизматичною особистістю. Уміло лавіруючи на міжнародній арені, мало уваги приділяв як економіці, так і внутрішньополітичній боротьбі з "п'ятою колоною", яку уособлювали судетонімецькі нацисти (що отримали на муніципальних виборах 1938 р. майже 85% голосів німців), що виконували накази з Берліна, та угорські партії, підбурювані у своїх домаганнях Будапештом…
14 вересня 1937 р. Томаш-Гарріг Масарик помер у своєму маєтку Лани. Похорон багатолітнього лідера країни, яку він створив і випестував, був грандіозний за розмахом і порівнянний лише з похороном у 1935 р. "Начальника Польської держави" Юзефа Пілсудського. Масарик не дожив до Мюнхенської змови лише рік…
Ні судетські німці, ні угорці Словаччини й Закарпаття так і не змирилися з другорядною роллю в новоствореній державі, їхній іредентизм став однією з причин Мюнхенської змови 1938 р. (докладніше див. "Судетський сценарій: чи готовий Захід іти стопами "миротворців" Чемберлена і Даладьє?", DT.UA, 6.03.2014 р.). Країна, яку Захід зрадив, була розчленована, а в березні 1939 р. зникла з карти Європи, оскільки послідовникам Масарика (президентові Бенешу передусім), які мали потужну армію й унікальну систему оборонних укріплень, забракнуло мужності боротися з нацистами.
…Час усе розставив на свої місця. Не все зі спадку Масарика дожило до наших днів. Чехословацька нація була блефом. Важко знайти дві настільки ментально різні нації, як чехи і словаки. Вони розвивалися в різних частинах імперії (австрійській та угорській). Чехи, - мабуть, найменш релігійна нація в Європі, словаки ж (переважно католики, менша, освіченіша частина - лютерани) вирізняються набожністю.
Чехи і словаки з 1990 р. живуть у своїх "національних квартирах". Але Масарик залишається в їхній свідомості реалізатором ідеї державної незалежності. На мій погляд без "Батюшки" не було б сьогодні ні Чехії, ні Словаччини.
Якщо подивитися з висоти сьогодення, то саме Томаш-Гарріг Масарик заклав підвалини демократичного суспільства в цих двох країнах. Австрійський філософ і соціолог Карл Раймунд Поппер одного разу зазначив: "Чехословаччина Масарика була найбільш відкритим серед усіх суспільств, включно з розвиненою частиною Європи". У цих словах немає і йоти перебільшення.
