"Північний фронт": Російська пропаганда проти держав Балтії

Нещодавно вийшов новий підручник з історії Росії для 11 класу. Десятки відгуків у текстовому та відео форматі наповнили інформаційний простір. Творіння, зазначених як автори, В.Мединського та А.Торкунова назвали "схвильованою агіткою"[i] , "ненауковим та заідеологізованим"[ii] а то і просто "підручником ненависті"[iii] , "підручником аморальності"[iv] , "підручником фашизму"[v] , "агіткою…злобною та ядовитою маячнею"[vi] яка являє собою "сталінізовану версію… історії", "перегорнуту історію", "адаптовану під тотальну…інтелектуальну і моральну окупацію офіційним путінізмом", частину "небаченого експерименту у ХХІ ст." зі створення інтелектуального концтабору[vii].

Сакралізація і виправдання Сталіна (багаторазово цитованого у книзі, загалом згаданого у позитивній конотації близька 120 разів), культ сили і влади слугують аргументами для виправдання режиму Путіна[viii] (другий після Сталіна за цитованістю та згадуваністю у підручнику – 53 рази). Так як, приміром, "відновлення імперії", у випадку з першим, виправдовує будь-які жахіття репресій. Тому ж слугують постійні паралелі між Другою світовою, так званою "великою вітчизняною" та сучасним вторгненням до України. Втім, даний підручник, як і повна уніфікація викладу історії, на догоду офіційній пропаганді, а також зазначені авторами "виховні цілі" викладання цього предмету, просто вкотре демонструють початок планомірної роботи з вирощення нового "покоління реваншу".

Цей свіжий "виріб" російських пропагандистів цікавий нам не сам по собі, а виключно як показовий приклад. Підручник – являється сегментом пропагандистської мозаїки, одним з проявів "зґвалтування" історичної правди, свідомої деформації минулого на догоду шовіністичним, імперським наративам і виправдання злочинів сучасності через дзеркало минулого.

Історія, в уявленні московського режиму, не більш ніж інструмент для імплантації штучної "любові до батьківщини" і ненависті до європейської, західної цивілізації, що, по суті, полягає у формуванні генерації, не здатної мислити критично, але готової вбивати і помирати за "Ялтинський світ", "кордони 1945 року" чи інші імперські примари, зі смертельно-холодного склепу під назвою "Російська імперія/СРСР", який вже давно потонув у павутинні на брудному звалищі вицвілого імперіалізму.

Вперто не бажаючи визнавати падіння свого старого імперського ідолу, сучасна РФ, практично у релігійному екстазі, продовжує покланятися його трупу. Охоплена жагою реваншизму, страждаючи від заздрості, глибоких комплексів вторинності і меншовартості (що традиційно прикривається напускною пихою та демонстративною зневагою) у безупинному і програшному порівнянні себе з Заходом. Москва, поглинута конспірологією, відшукує винних у руйнуванні фантомного кумиру і намагається помститися світу за розвал тоталітарного табору, де вона стільки років грала роль старшого наглядача.

Картина клінічна. Це дуже добре видно на сторінках підручника. Легко можна скласти топ екзистенційних ворогів. Очікувану першість тримає умовний "Захід", "англо-американці" яких звинувачують буквально у всьому від початку Холодної війни до розпаду СРСР, організації чеченського спротиву та сучасної підтримки України. Всього 230 раз глобальний і усюдисущий західний блок, подекуди більш конкретизований в образі США, згадується на сторінках книги, в контексті "підступних планів" та таємного керівництва світовою антиросійською змовою.

Друге місце впевнено тримає Україна ("українські націоналісти", "київський режим", "бандерівці" і т.п.). Кожна з 60 її появ у книзі – концентрат, ксенофобних образ і примітивних пропагандистських штампів. Хоча, останнє можна відносити до оповіді в цілому. Книга переповнена відвертими фейками, маніпуляціями з історичними фактами та жонглюванням поняттями і термінами. Наразі, у даній статті, нас саме це і цікавить.

Точніше, впровадження ідеологічних імперських наративів по відношенню до конкретних країн, регіону, з задіянням прикладів із зазначеного підручника. Далі мова піде про умовне третє місце у "топі ненависті" - країни Балтії (близько 25 згадувань в книзі). Литва, Латвія та Естонія – вірні і послідовні союзники України, для Москви ж – одні з трьох основних ресентиментних мішеней.

Ми не лише продемонструємо засадничі тези анти-балтійської пропаганди РФ але і спробуємо парирувати та спростувати, насправді, давні фейки. Вони розміщені у статті і пронумеровані за хронологією подій до яких мають стосунок, та у порядку розташування у підручнику. Подана нижче інформація є складовою більш широкого дослідження з проблематики.

Відзначення національного ювілею 500-річчя коронації та смерті великого князя литовського Вітаутаса Великого. Клайпеда, Литовська Республіка, 1930 р.[ix]

Маніпуляція №1. Міф про "подаровані землі"

Базовий для російської пропаганди, покликаний посіяти сумніви у праві Литви на володіння рядом її суверенних території, зокрема, містом Клайпеда. Далі розглянемо на прикладі "підручника Мединського" , цитата (мовою оригіналу, тут і далі у душках, після цитування, зазначена сторінка підручника):

"В состав Литовской ССР был включён г. Клайпеда (Мемель), который в  1939  г. был занят немцами" (С.41) (виділення наше, А.П.)

Роз'яснення: У цьому місці йде мова про повоєнне встановлення кордонів.

А) Тезу про "передачу" чи "включення" Клайпеди до складу Литви після Другої світової війни почали впроваджувати у російськомовному просторі з 1990- х рр. Закиди стали частіше озвучуватися з 2002 р., напередодні вступу Литви та інших країн Балтії до НАТО. У 2005 р. Клайпеду поряд з Кримом, як одну з так званих "споконвічних російських територій", назвав диктатор РФ В.Путін^[x].

Дане, історично не підкріплене, твердження лягло в основу фейку про "подарунки Сталіна" Литві і у подальшому широко тиражувалося російською пропагандою. А значить і могло створювати фундамент для формування думки росіян про можливе "відновлення історичної справедливості" та "повернення свого" з подальшим виправданням можливої агресії та анексії литовських територій.

Б) Теза про "сталінські дари" часто сусідствувала зі схожим твердженням про передачу Криму до складу УРСР (1954 р.), як "подарунок Хрущова", який, начебто, продовжив "щедру" практику свого попередника зі штучного збільшення площі деяких "обраних" союзних республік. Виходячи з імперської логіки путінської пропаганди фактично випливало - якщо, використовуючи право сили, можна зазіхнути на український Крим, то ніщо не стримує Москву від аналогічних дій по відношенню до інших територій, можливо і литовської Клайпеди.

Навесні 2014 р. проросійські сили активізувалися у Литві й навіть організували провокацію зі збором підписів за приєднання Клайпеди до РФ. Втім, литовським силам безпеки вдалося і вдається наразі ефективно виявляти та протидіяти антидержавним маргінальним групам, що загрожують суверенітету і цілісності країни.

Однак, це не нівелює небезпеку прямих ворожих дій збройних сил Росії. Загальновідомо, що РФ використовує псевдоісторичні наративи як своєрідний ідеологічний таран напередодні повномасштабних вторгнень. Окремо зазначимо, що провідні литовські науковці (зокрема Др.Вітаутас Йокубаускас і Др. Вігантас Варейкіс) неодноразово обґрунтовували абсурдність і маніпулятивність російських закидів^[xi].

Спростування фейку:

Спробуємо тезово відобразити аргументи, які дозволять захистити історичну правду:

1. Клайпеда і Клайпедський край були невіддільною складовою частиною Литовської держави з 1923 р. СРСР не "включав" їх до складу Литви а здійснив окупацію у 1945 р. (як і повторно решти територій Литви, вперше до цього – у 1940 р.).

2. Росія чи СРСР ніколи, до того часу, не мали жодного стосунку до Клайпедського краю.

Натомість:

• У 1919 р. згідно 99-ї статті Версальської угоди Німеччина (до складу якої входили дані землі до закінчення Першої світової війни) відмовлялася від територій, що знаходиться між Балтійським морем, північно-східним кордоном Східної Прусії та колишнім кордоном між Германською та Російською імперіями^[xii].Таким чином був даний поштовх до подальшого визначення правового статусу краю. Зазначимо, що Німеччина заздалегідь зобов'язалася прийняти будь-яке рішення стосовно майбутнього цих територій.

• У 1923 р. Конференція послів країн Антанти прийняла рішення про передачу Литовській Республіці суверенітету над Клайпедським краєм. Пізніше підтверджене Радою Ліги Націй.

• У 1924 р. Підписано Конвенцію між Литвою та союзними державами (Великобританією,Францією, Італією та Японією) з доданим до неї "Мемельським статутом"^[xiii]. Мемеланд/Клайпедський край визнавався автономною але невід'ємною частиною Литовської держави.

• У 1928 р. відбулося підписання договору про кордони між Литвою та Німеччиною. Цей документ мав вкрай важливе значення. За ним Берлін, без примусу третіх держав, визнав приналежність Клайпедського краю до Литви^[xiv]. Показово, що не тільки російські пропагандисти але і вчені нерідко "забувають" про цю угоду. Вона ж має виключну вагу у контексті даної проблемі.

3.То ж у 1939 р. нацистська Німеччина не "зайняла" регіон, як сказано у "підручнику Мединського", вона анексувала литовські території. Перед цим висунувши ультиматум Литві, який та змушена була прийняти під загрозою вторгнення, не маючи союзників і усвідомлюючи нерівність сил. Республіка вимушена була підписати договір про передачу Клайпедського краю Третьому Рейху.

4. Однак, вже у повоєнний час згідно рішення країн-переможниць у Другій світовій війні межі Німеччини поверталися до стану 1938 р. А значить будь-які документи про визнання анексії, підписані під примусом, справедливо  анульовувалися. Клайпеда повернулася Литві.

5. Сама Росія визнала територіальну цілісність Литви включно з Клайпедою. Про це явно свідчить Договір про російсько-литовський державний кордон. Що характерно - підписаний за часів Єльцина у 1997 р. а ратифікований вже за Путіна у 2003 р. Тому сьогодні будь-які маніпуляції з територіального питання видаються пошуком приводу до вторгнення і агресивних дій проти ще одних мирних сусідів, особливо це явно в умовах коли "маска скинута" російськими ревізіоністами і ведеться безпринципна війна проти вільної України.

Президія ВР Литви після проголошення Акту відновлення незалежності Литовської держави. 11 березня 1990 р. На задньому фоні – завішаний герб Литовської РСР та розміщені національні символи – прапор та герб[xv]

Маніпуляція №2. Звинувачення Литви у "незаконному виході зі складу СРСР".

Традиційний наратив, особливо активно використовується після 2000 р. (нерідко зустрічається у більш розширеному варіанті з "констатацією" наслідків, наприклад, - "вихід Литви зі складу Союзу запустив "парад суверенітетів", що призвів до розпаду єдиної держави").

Приклад задіяння, цитата з підручника (мовою оригіналу):

"Декларация, принятая в  Литве, вообще заявляла о прекращении действия Конституции СССР на "своей" территории и "восстановлении" Литовской республики, существовавшей до Второй мировой войны. В марте 1990 г. III Съезд народных депутатов СССР объявил недействительным одностороннее провозглашение независимости Литвой" (с.255) (виділення  наше; окремо відмітимо взяття авторами у лапки слів "своєї" та "відновлення" - звичний пропагандистський засіб, замінник аналогу - фрази "так зване", покликаний, в конкретному випадку: а) продемонструвати невизнання права литовського народу на суб'єктність; б)заперечити історичність литовської державності, передовсім, у міжвоєнний період, намагання знецінити її. Нижче - детальніше, А.П.)

Роз'яснення:

Подібні тези та їхня тональність зливаються у симфонії із заявами російських парламентарів радикально-шовіністичного напрямку покликані сфальсифікувати реальність та "оскаржити" незалежність не лише Литви та інших двох держав Балтії, але і поставити під питання суверенітет всіх країн колишнього радянського простору. У червні 2022 р. у Держдумі РФ з'явився скандальний законопроект про відкликання визнання незалежності Литви Державною радою СРСР у вересні 1991 р.^[xvi].

У 2023 р. вже звучать заяви про готовність воювати проти всіх колишніх республік Союзу РСР^[xvii] з метою їхньої нової окупації та анексії. Вся ця, здавалося б, маргінальна риторика   цілком відповідає планомірній експансіоністській політиці Москви у різних формах і просторах. Такою є сучасна реальність. У безпеці не може почувати себе жоден. Втім, коли ти попереджений - значить ти озброєний. Зараз, держави цивілізованого світу вочевидь спостерігають, не лише теорію але і практику російського імперіалізму. Україна прийнявши на себе удар загарбника, щодня, величезними жертвами, послаблюючи його дає шанс на виживання іншим сусідам РФ та час на підготовку до відбиття можливої інвазії.

Спростування фейку:

Час повернутися безпосередньо до маніпулятивної тези. То ж, почнемо, по порядку розвитку подій:

1.У травні 1989 р. Верховна Рада Литовської РСР прийняла Декларацію про державний суверенітет Литви^[xviii] в якій: А) вказувалось на історичність литовської державності з ХІІІ ст.; Б) бажання відновити незалежність, втрачену у 1940 р. в результаті насильницьких дій СРСР. Тоді і сам акт і у формулювання у ньому мали величезний ефект для свідомості литовців, одночасно, стали шоком для радянського керівництва.

2. У березні 1990 р. було проголошено Акт відновлення незалежності Литовської держави^[xix] а не самостійності, так би мовити, "з нуля". Це принципово важливий момент. Литовська РСР перейменовувалася^[xx] (а фактично ліквідовувалася), відроджувалася історична Литовська Республіка  проголошена незалежною Актом 16 лютого 1918 р. та резолюцією Установчого Сейму 15 травня 1920 р. про відновлення демократичної Литовської держави. Верховна Рада Литви у своєму Акті називала ці документи такими, що ніколи не втрачали юридичної сили. Окремим законом, того ж дня (11 березня 1990 р.), відновлювалася дія конституції Литви 1938 р.

Тепер щодо правомірності дій литовського Верховної Ради. Навіть згідно, функціонуючої на той момент, Конституції СРСР 1977 р. за кожною союзною республікою зберігалося право вільного виходу з Радянського Союзу (стаття 72)^[xxi] хоча і не прописувався алгоритм. Втім, зазначався суб'єкт – союзна республіка, кожна з яких, за своїми республіканськими конституціями, являлася суверенною державою (у випадку з Литвою - стаття 1 Конституції Литовською РСР 1978 р.)^[xxii]), що сама здійснює на своїй території повноваження, окрім делегованих союзному центру, і вказаних у конституції СРСР.

Серед таких зазначався прийом нових республік до складу СРСР, але не вихід з нього вже існуючих. Тому Верховна рада Литовської РСР, яка являлася вищим органом влади у республіці, (стаття 97 Конституції Литовської РСР)^[xxiii] і мала право вирішувати всі питання не віднесенні до компетенції ВР СРСР, проголошуючи відновлення державності, повернення назви і атрибутів Литовської Республіки тощо, діяла у межах власної компетенції та діючому правовому полі СРСР[xxiv].

Радянські війська вторгаються до Литви, літо 1940 р.[xxv]

В той же час вельми доречно задати питання: яким чином Литва, як і Латвія та Естонія опинилися у складі Радянського Союзу. Відповідь, здавалося б, проста - в результаті радянської агресії, окупації та анексії.

Однак, російська сторона стверджує, що приєднання до СРСР відбулося у відповідності до норм міжнародного права. Про це, зокрема, говорив і В. Путін у 2020 р. у статті присвяченій 75-річчю завершення Другої світової війни[xxvi].Для нього як і для апологетів Кремля чи не основні аргументи – так зване "добровільне звернення" з боку парламентів трьох держав з проханням прийняття їх до складу СРСР та відсутність бойових дій між радянською армією і військами країн Балтії перед та в процесі інтервенції.

Насправді, це одна з найбільших радянських а потім російських маніпуляцій - виправдань загарбання Литви, Латвії та Естонії. Будемо парирувати. По перше: як проходив процес "радянізації" цих трьох суверенних держав?:

• Після радянсько-німецької змови закріпленої підписанням Пакту Молотова-Ріббентропа - Договору про ненапад з секретним додатковим протоколом до неї (23 серпня 1939 р.) та Договору про дружбу та кордон (28 вересня 1939 р.), Москва шляхом тиску та погроз примусила країни Балтії, які опинилися у її сфері впливу, підписати нерівноправні угоди та погодитися розмістити на своїй території радянські військові контингенти. Що і знаменувало початок кінця незалежності Естонії, Латвії та Литви.

• Менше ніж за рік, у червні 1940 р., СРСР висунув ультиматум трьом урядам, вимушено ними прийнятим, під загрозою сили: до країн Балтії напряму вторгалися великі сили Червоної армії. Територія балтійських держав повністю бралася під контроль радянською армією.

• За цим слідувало повалення національних урядів, репресії проти еліт та патріотичної частини соціуму, встановлення прорадянської влади, те що комуністична пропаганда, імітуючи підтримку окупаційних сил місцевим населенням, назве "народними революціями" а в історії отримує влучну назву "підробних революцій"^[xxvii] .

• Під дулами радянських танків пройшли "вибори" до місцевих парламентів, що являлося і виглядало фарсом. Вони відбулися одночасно  у всі трьох країнах Балтії, вже фактично окупованих. Були повністю проігноровані дати передбачені виборчими законами балтійських країн а їхні результати так і не були підтверджені у конституційному порядку^[xxviii].До участі допустили тільки прокомуністичні, нашвидкоруч створені, "блоки" та "союзи" "трудового народу" (ще й на безальтернативній основі - один кандидат на одне місце). Ці фальшиві псевдо-виборчі блоки набрали "фантастичні" більш ніж 90% голосів, а в Литві - просто неймовірні більш ніж 99%. (При тому у трьох країнах комуністи увесь міжвоєнний період були абсолютно маргинальними силами). Дійшло до того, що радянське інформаційне агентство ТАСС оголосило результати виборів  у Латвії за 12 годин до того, як закрилися виборчі дільниці і почався підрахунок голосів^[xxix].

• Потім фейкові "парламенти" з колаборантів проголосили у всіх трьох країнах утворення радянських республік. У подальшому швидко відбулося їхнє включення до СРСР. Потім до політологічної літератури буде введене поняття "балтійські вибори",що буде позначати нечесність та заангажованість виборчого процесу^[xxx]. То була чиста фікція.

Радянські танки на вулицях Риги. Червень 1940 р.[xxxi]

По друге: Відсутність бойових дій не означає, що не була вчинена агресія. Про це, зокрема, свідчили і міжвоєнні міжнародні угоди. Частина з них, як не дивно зараз, укладалися з ініціативи Москви, яка їх згодом легко порушила. Зокрема:

• У 1929 р. було укладено так званий Протокол Литвинова (за прізвищем тодішнього радянського комісара закордонних справ) який реалізовував Пакт Бріана -Келлога щодо відмови від війни як засобу національної політики. Протокол підписали СРСР, всі три балтійські країни та Румунія.

• Згідно Лондонської конвенції (Конвенція про визначення агресії), укладеної через 4 роки, у 1933 р., агресією визначався напад збройних сил однієї держави на іншу навіть без формального оголошення війни або блокада портів і узбережжя^[xxxii]. Що цілком відповідає діям СРСР у 1940 р. (Пізніше на Лондонську конвенцію посилалися у 1945 р. під час суду над нацистськими злочинцями у Нюрнберзі^[xxxiii]). Агресія не могла бути виправдана жодними причинами (стаття 3 Конвенції).

Засідання маріонеткового прорадянського "парламенту" Естонії. У залі комуністична символіка і відкрито присутні військовослужбовці окупаційної армії та флоту. Літо 1940 р.[xxxiv]

Додамо, що повоєнний Статут Міжнародного воєнного трибуналу 1945 р. пішов ще далі. Як злочин проти миру визначав навіть підготовку до агресивної війни (стаття 6, пункт а)^[xxxv]. Це також характеризує дії СРСР у червні 1940 р. Радянський Союз планував бойові дії проти Литви та двох її сусідок по регіону. Частини 11-ї армії, згідно наказу №002 від 11 червня штабу Білоруського особливого військового округу, мали наступати на територію Литовської Республіки. Паралельно перед військами Ленінградського воєнного округу стояла задача розгрому естонської та латвійської армій і загарбання цих держав^[xxxvi] .

СРСР напряму порушив статтю 10 Статуту Ліги Націй, яка зобов'язувала "поважати і охороняти" від всякого зовнішнього нападу територіальну цілісність всіх членів організації. Ними були три балтійські держави. І хоч на літо 1940 р. Союз РСР вже був виключений з Ліги (це відбулося у грудні 1939 р. за напад на Фінляндію) все ж на момент укладення Пакту Молотова-Ріббентропа на нього ще розповсюджувався Статут Ліги^[xxxvii].

Дії СРСР, вчинені у результаті злочинної змови з нацистською Німеччиною, йшли і у супереч попередніх міждержавних угод укладених з країнами Балтії (ці факти також підпадають під дію згаданої статті 6, пункту а), зазначеного Статуту). Останнє прекрасно демонструє приклад Литви і двох договорів підписаних нею з Москвою у міжвоєнний період, грубо порушених Радянським Союзом.

• У липні 1920 р. укладено мирну угоду між Литовською Республікою та радянською Росією. Незалежність Литви визнавалася безумовно, Москва "на вічні часи" відмовлялася від "прав...над литовським народом і його територією" (стаття 1)^[xxxviii]. Визнавалася територіальна цілісність Литви включно з Вільнюсом (стаття 2)^[xxxix] (містом, яке являлося офіційною столицею Литви, що окремо зазначалося у Акті незалежності 1918 р. а також Конституціями Литовської Республіки 1928 та 1938 рр.).

• У 1926 р. між Литвою і СРСР підписано договір про ненапад. Перша стаття документу підтверджувала чинність положень угоди 1920 р., там же зазначався принцип недоторканості кордонів, як основа взаємовідносин двох країн. Друга стаття проголошувала взаємоповагу суверенітету і цілісності обох сторін^[xl], а значить і приналежність Литві Вільнюса і Клайпедського краю. Крім того, у офіційних нотах перед тим, радянське керівництво також не раз визнавало дієвість угоди 1920 р. і суверенітет Литви над Вільнюським краєм^[xli] (попри тимчасове знаходження столиці поза межами фактичного литовського контролю).

• У 1931 та 1934 рр. дія угоди про ненапад подовжувалася з ініціативи радянського уряду^[xlii]. Аналогічні угоди у 1932 р. СРСР підписав з Єстонією та Латвією. При тому стаття 1 угоди з Латвією звучить вироком всім адептам радянського міфу про "мирне приєднання Прибалтики". У документі чітко вказувалося - нападом могла вважатися не лише збройна агресія але й "інша насильницька дія", саме так сталося у 1940 р. – погроза застосування сили і примус^[xliii].

За ним, як нам вже відомо, слідувала протиправна інтервенція. Існує практика (назвемо це "австрійським прецедентом") коли погроза застосування сили і дана жертвою згода на прийняття ультиматуму не виправдовує агресії і не робить законною окупацію, то ж і така згода не має юридичної сили, а значить не може стати для агресора санкцією для дій. Саме так трибунал у Нюрнберзі встановлював незаконність аншлюсу Австрії Німеччиною у 1938 р.^[xliv]. Аналогічний принцип цілком може бути застосований до ситуації з країнами Балтії.

Насамкінець про те, що вкрай не любили згадувати у СРСР і про що ладні промовчати у РФ, стосовно приєднання країн Балтії, - це реакція міжнародної спільноти. Ще у 1940 р. про своє невизнання входження балтійських держав до складу Радянського Союзу (на підставі Декларації Самнера - Уеллеса) заявили США^[xlv]. Позиція не була змінена, де-юре і де-факто, аж до розпаду СРСР.

На території Сполучених Штатів продовжували діяти дипломатичні місії балтійських країн (вони функціонували і у ряді інших західних держав), Вашингтон постійно зазначав Литву, Латвію та Естонію у переліку держав світу і визнавав дію укладених з ними угод^[xlvi]. При Палаті представників Конгресу США в 1954 р. утворили Спеціальний комітет з розслідування комуністичної агресії і насильницького включення країн Балтії до СРСР. Його висновком стало визнанням фіктивними виборів 1940 р. та кваліфіковані дії Москви як насильницька окупація та незаконна анексія^[xlvii].

У 1982 р. в США навіть  з'явилося офіційне свято День свободи країн Балтії, яке відзначалося 14 червня, в день початку масштабних депортацій населення Балтії у 1941 р. - злочину сталінського режиму. Ватикан та Ірландія також не визнавали інкорпорації (де-юре і де-факто факто)^[xlviii]. Де-юре не визнали окупацію ще 27 країн, включно з соціалістичною Югославією^[xlix].

Попри те, що СРСР доводив повне підтвердження його меж згідно Хельсинського заключного акту 1975 р., який встановлював "непорушність кордонів" держав Європи^[l], провідні західні гравці, зокрема США, своїми окремими деклараціями знову підтвердили невизнання окупації країн Балтії^[li].

Тричі (1960, 1994, 2005 рр.) підтримку націям Балтії висловлювала Рада Європи, засуджуючи злочинні, загарбницькі дії Москви проти них. Перша з резолюцій від 29 вересня 1960 р. називала заподіяне Радянським Союзом окупацією (пункт 2), протиправною анексією здійсненою "без урахування дійсної волі народу" (пункт 3), балтійські республіки визнавалися незалежними "більшістю урядів держав вільного світу" (пункт 6)^[lii]. Послідовною виявилася позиція і Європейського парламенту, який у 1983 р. також назвав потрапляння країн Балтії до складу СРСР окупацією^[liii], за 22 роки у 2005 р. знову підтвердивши сказане^[liv].

Тому не дивно, що західні держави визнавали і визнають пряму спадковість сучасної Литви, Латвії та Естонії від республік міжвоєнного періоду. У серпні 1991 р. Міністри закордонних справ країн ЄС заявили саме про відновлення суверенітету і незалежності країн Балтії^[lv] втраченого в результаті радянського вторгнення і окупації.

Цікаво, що і сама Росія (у формі свого попередника РРСФР) визнала анексію 1940 р. а значить і спадковість і історичність, наприклад, литовської державності. Мова про Договір про основи міждержавних відносин між Російською Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою і Литовською республікою від 29 липня 1991 р. В його преамбулі недвозначно сказано : "відносячи до минулого події та дії, які перешкоджали повній та вільній реалізації ... свого державного суверенітету, будучи впевненими, що усунення Союзом РСР наслідків анексії 1940 р., які порушують суверенітет Литви..."^[lvi] (переклад наш, А.П.).

Тому подальші спроби Москви довести, що держави Балтії, зокрема Литва, новоутворені суб'єкти, які постали в результаті виходу з Союзу РСР (а не звільненні від окупації країни з традицією незалежності, як мінмум, від 1918 р.) розбиваються об бетон нормативних документів, самою ж Росією підписаних. Аргумент про те, що наведена вище угода уклададася ще РРФСР а не РФ , в даному випадку, також не аргумент. Адже ратифікувала його вже Верховна Рада Російської Федерації 17 січнія 1992 р. ^[lvii].

Демонстрація росіян з шовіністичними гаслами та атрибутикою. Латвія, Рига. 2011 р.[lviii]

Маніпуляція №3. "Гніт російського і російськомовного населення у країнах Балтії".

Такий же давній наратив російської пропаганди, як і попередні, що активно був задіяний починаючи з 1990-х рр. Приклад, цитата з підручника (мова оригіналу):

"Возрождение нацизма. После распада СССР в странах Прибалтики власти фактически возродили практику сегрегации. Население разделили по языковому и национальному признакам. Русскоязычные получили  статус "неграждан", отдельные неполноценные паспорта и значительные ограничения прав" (С.395).

Спростування:

1. Використання терміну "Прибалтика".

Як зазначав литовський дослідник Павло Лавринець термін "країни Прибалтики" або "Прибалтика" є складовою старого імперського погляду Москви/Петербурга на "околиці",  що не мають політичної суб'єктності. Початково під "Прибалтикою" розуміли території приблизно сучасних Латвії та Естонії, що називали "остзейськими" (за німецьким позначенням Балтійського моря), які увійшли до складу Росії у XVIII ст. Литва, наприклад, до них не відносилася, адже століттями належала історично-культурному простору Великого князівства Литовського, була приєднана до Росії тільки з поділами Речі Посполитої.

Вже у XIX ст. її землі, разом з латиськими і естонськими, включили до імперських конструктів –"Прибалтійський край" та "Прибалтійські губернії". У період міжвоєнної незалежності трьох балтійських держав у них, в силу географічного розташування та минулого, відбулася еволюція усвідомлення деякої близькості між собою, належності до Балтії -  одного регіону.

Зі встановленням радянського режиму повернулося старе імперське найменування "Прибалтика", яке сучасними жителями країн регіону нерідко сприймається символом колоніального минулого, іноземної окупації. Лише після відновлення незалежності його знову замінив більш коректний термін "Балтія", "Прибалтика" ж вперто використовується РФ, як "характерна ознака специфічної оберненості" Росії до імперського минулого та шовіністичного погляду на навколишні народи з ментальним несприйняттям їхнього права на самостійність[lix].

2. Використання терміну "країни Прибалтики" або "влада Прибалтики" не виділяючи окремо самостійні Литву, Латвію, Естонію.

На прикладі даного підручника таке позначення є дуже частим. На нашу думку абсолютно некоректне узагальнення. У читача, далекого від тематики, може скластися помилкове враження  наче говорять про якесь єдине державне утворення. При тому, кожна з країн являється незалежним суб'єктом,  унікальним державно-національним організмом, з власним історичним шляхом, культурою, дуже давніми мовами, що належать до різних груп (литовська і латиська до балтської, естонська - до фіно-угорської).

3. Теза про "відродження сегрегації" за національною і мовною ознакою може означати традиційність подібної політики для країн регіону у минулому. Дане твердження є вкрай маніпулятивним. Адже такої  дискримінаційної політики не проводилося раніше і сегрегація, у звичному розумінні слова, не має місця зараз. Детальніше:

А) Інститут негромадянства взагалі не стосується Литви, у цій країні його не існує! З відновленням незалежності цієї країни у 1991 р. громадянство Литви було надано всім постійним жителям республіки без поділу за мовною чи етнічною ознакою.

Б) Інститут негромадян справді функціонує у Естонії та Латвії. Його введення відноситься до 1990-х рр. Першої декади по відновленню самостійності. Тоді у місцевої влади існували великі побоювання через значний відсоток представників нетитульних націй, які масово переселялися до цих двох республік з різних частин СРСР. Радянська окупація суттєво змінила етнічну мозаїку Латвії та Естонії. Проблема полягала у тому, що у більшості переселенці мали радянську або російську ідентичність, нерідко не знали і не бажали знати естонської чи латиської мов, це, природньо, викликало підозри у нелояльності з боку відроджених держав.

Тому і були прийняті рішення створити кластер мешканців, які мають особливий статус і обмеження у сфері виборчого права, зайняття державних посад, сфері національної безпеки тощо[lx]. Однак, не громадянство не є вироком, наявність відповідного статусу не означає належності до якоїсь закритої "нижчої касти". Будь хто з негромадян може отримати громадянство шляхом натуралізації. У Латвії для цього потрібно здати екзамен зі знання мови, історії, державного гімну, основ конституції[lxi]

В Естонії достатньо скласти іспит з мови на рівень В1 та екзамен з громадянства – на знання основ конституції[lxii]. Обидві держави зацікавлені у консолідованості власних суспільств та всіляко сприяють інтеграції цієї категорії. Наприклад у Естонії нею опікується спеціальний "Фонд інтеграції", чиї послуги безкоштовні.

Маніпуляція №4. "Переслідування російської мови та заборона російських шкіл".

Та ж природа і час появи та задіяння, що і у попереднього фейка – від часів Єльцина. Використовувалися російською пропагандою, зазвичай, у єдиній зв'язці.

Далі - приклад з тексту підручника. Цитата (мовою оригніналу):

"В странах Прибалтики и на Украине преподавание на русском языке запрещалось, русские школы закрывались". (С.395) (мова йде про період від початку 1990-х рр. до сьогодення, А.П.)

Спростування фейку:

Дане твердження являється повністю неправдивим. В усіх трьох країнах Балтії держава охороняє право національних меншин на освіту рідною мовою. В тому числі це стосується російської діаспори. Так, у Литві на 2022 р., функціонувало 27 освітніх закладів з російською мовою викладання (лояльне ставлення Литовської держави підтверджують, в тому числі, представники російськомовної спільноти країни, на публікацію її представників ми посилаємося у цьому питанні)[lxiii] .

У Латвії на травень 2022 р. в 140 школах навчання здійснювалося білінгвально – латиською та російською мовами[lxiv] при тому у 320 школах російська мова в 2021/2022 навчальних роках вивчалася як друга іноземна[lxv]. В Естонії на кінець 2021 р. діяли 74 середні школи в яких освіту можна було отримати російською мовою. І тут ми оминули інші освітні рівні, наприклад, дошкільний де також у значній мірі продовжує бути присутнім російськомовний сегмент.

Підсумовуючи зазначимо, наведене вище – основний, але далеко не повний список провокативних маніпуляцій та брехливих тез, як розміщених у підручнику так і тих, що просуваються іншими каналами. Припускаємо, що обравши перманентну боротьбу проти українсько-західного альянсу, який фактично і остаточно склався у 2022 р., РФ продовжуватиме продукування нових фейків та використання старих напрацювань. Направлених, в тому числі, на дискредитацію образу країн-партнерів України, серед яких держави Балтії займають стратегічне положення.

Здійснена нами розвідка – буде вмонтована, у якості одного з тематичних блоків, до загальної архітектури дослідження зі змісту російської пропаганди, її форм та засобів розповсюдження у європейському просторі.