"Поговорімо про Ізраїль. Путівник для допитливих, розгублених та обурених". Уривок з книги Даніела Сокача

Що читаємо? Деніель Сокач "Поговорімо про Ізраїль. Путівник для допитливих, розгублених та обурених" (Лаболаторія, 2023 рік)

Поки Палестину руйнував арабо-єврейський конфлікт, в Європі почала набирати сили нова загроза для європейських євреїв, та і для всієї західної цивілізації, загроза, що лише підкреслила актуальність ідей сіоністів ішуву. Ця загроза росла, збільшувалась, аж поки не вибухнула, сколихнувши світовий статус-кво, показавши, якими моторошно далекоглядними були перші сіоністи, та змінивши хід історії.

Фашизм набирав сили, а крихкий уклад світу після Першої світової ледве тримався купи. У 1933 році канцлером Німеччини став расист і антисеміт Адольф Гітлер. Його першочерговою метою було завоювання всієї Європи та створення Lebensraum ("життєвого простору") для німецької "вищої раси" — чистої раси без євреїв, соціалістів, гомосексуалів, профсоюзних активістів та інших "небажаних". Гітлер упевнено прямував до здійснення своєї мети, і на Європу знову насувалась нова війна. Цілеспрямоване винищення європейського єврейства було вже не за горами.

Загроза, яку становив Гітлер з його планами, прискорила темпи імміграції євреїв до Палестини. Невдоволення місцевих арабів зростало, і в 1936 році вони розпочали масштабний загальний страйк проти імміграції євреїв та проти британської влади. Відносини між арабами та євреями, що й так ніколи не були хорошими, погіршувалися зі збільшенням чисельності єврейської громади в Палестині.

Араби сприймали новоприбулих як загарбників, що забрали їхню землю, експлуатували їхню працю та перетворювали їх на чужинців на власній землі. Те, що масова імміграція євреїв до Палестини була наслідком агресивного антисемітизму в Європі, на думку арабів Палестини, не виправдовувало втрати їхньої батьківщини.

У відповідь на зростання неспокою Британія скликала комісію з вивчення палестинського питання на чолі з лордом Пілем. Комісія мала розібратися з нерозв'язним конфліктом між євреями та арабами в Палестині. Палестинська королівська комісія, або ж комісія Піля, тоді вперше рекомендувала розділити цю територію на дві держави — арабську та єврейську, а також завершити британський мандат.

Єврейським лідерам пропозиція комісії Піля не надто сподобалась — вони хотіли всю Палестину, — проте вони вирішили, що прийняти її теоретично, щоб про цю їхню позицію було відомо, могло зіграти їм на користь. Палестинські ж араби одразу відкинули ідею поділу. Яке право мали британці розділяти територію, що по праву належить її давнім жителям, арабам? Рекомендації комісії Піля виявились нежиттєздатними, і загальний арабський страйк вилився у збройне повстання.

Це повстання, що тривало з 1936 по 1939 рік, врешті-решт, можливо, принесло арабській стороні більше шкоди, ніж користі, хоча воно й допомогло зміцненню палестинської національної самосвідомості та відчуття ідентичності. До того, як їй нарешті вдалося придушити повстання, британська влада вбила тисячі арабів та конфіскувала велику кількість зброї, що значно послабило сили арабів. На відміну від них "Хаґана", після кількарічної співпраці з британськими військовими та поліцією у процесі придушення повстання, стала потужною та серйозною військовою силою.

Тим часом "Іргун" здійснив серію бомбових ударів по арабському населенню. Лідери євреїв засудили ці атаки. Усе це мало серйозні наслідки в подальшому розвитку конфлікту між арабами та євреями Палестини.

Утім, арабське повстання таки мало ще один, можна сказати, позитивний наслідок для арабської сторони (принаймні таким він здавався на той час): воно переконало британців, що поділ (окремі країни для арабів та євреїв, як рекомендувала комісія Піля) нездійсненний.

У 1939 році, напередодні Другої світової війни, коли до євреїв у Європі впритул наблизилась катастрофа, британська влада видала ще одну "Білу книгу", у якій вона відкликала назад своє рішення щодо поділу і пропонувала натомість нову політику, що передбачала заснування національного осередку для євреїв — на той час у Палестині проживало вже майже пів мільйона євреїв та мільйон арабів — у складі незалежної Палестини під спільним управлінням євреїв та арабів, щось на кшталт "рішення з однією державою", розмови про яке можна почути сьогодні.

"Біла книга 1939 року" також накладала заборону на купівлю євреями землі в Палестині і, найважливіше, суворо обмежувала єврейську імміграцію до Палестини — і це в найнебезпечніший і найрозпачливіший момент єврейської історії, якраз перед початком Голокосту, під час якого буде вбито шість мільйонів євреїв.

***

Поки Ізраїлем та окупованими територіями котилась хвиля інтифади, у світі відбувалось багато змін. У 1989 році впала Берлінська стіна, почав розвалюватися Радянський Союз. У серпні 1990-го Ірак, яким керував Саддам Хусейн, вторгся на територію свого меншого, багатого на нафтові родовища, сусіда — Кувейту. Світова коаліція під проводом США (до неї входили й арабські країни) вигнала іракські війська з Кувейту в ході війни в Перській затоці. Хусейн спробував розхитати західноарабський союз, що сформувався проти нього, обстрілявши Ізраїль балістичними ракетами Scud і сподіваючись спровокувати відповідну реакцію в останнього.

Проте США закликали Ізраїль стриматись, і він не потрапив на цей гачок.

На початку 1991 року СРСР доживав свої останні дні, Кувейт був знову вільний, а сша стали глобальною супердержавою. Президент Джордж Герберт Вокер Буш вирішив спробувати використати неймовірний авторитет і вплив Америки в регіоні для того, щоб раз і назавжди покінчити з конфліктом на Близькому Сході, особливо ізраїльсько-палестинським. Він скликав мирну конференцію. Прем'єр-міністр Шамір не хотів брати в ній участі, але що йому залишалось?

Перші збори було проведено в Мадриді, на них були присутні представники Ізраїлю, Палестини, Сирії, Йорданії, Лівану та посередники з Америки. І хоч ці переговори незабаром перекрили мирні угоди в Осло, Мадрид позначив кінець першої інтифади й початок періоду, що тепер здається золотим десятиліттям спроб вирішення, на перший погляд, нерозв'язного конфлікту.

Хоча повстання й закінчилось, його наслідки ще тільки починали відчуватися. Вплив інтифади на Ізраїль був так само сильним, як поразка у Війні Судного дня, якої йому ледь вдалося уникнути, або катастрофічні наслідки війни з Ліваном. Інтифада змусила ізраїльтян уперше відчути ціну окупації для ізраїльського суспільства та репутації держави у світі. Палестинцям на Західному березі та в Секторі Гази вона дала нове відчуття сили й свободи. У Секторі Гази в ході інтифади виникла радикальна воєнізована ісламістська організація під назвою "Ісламський джихад".

Незабаром у Газі виникла ще одна збройна ісламістська організація — Ісламський рух опору. Більше відомий за арабською абревіатурою своєї назви хамас швидко обійшов за популярністю "Ісламський джихад". Попри те, що ХАМАС закликав до збройної боротьби проти Ізраїлю, включно з терактами проти цивільних, спочатку Ізраїль вбачав користь у його популяризації, адже це був суперник ОВР.

Метою хамас було створення ісламської держави на історичних палестинських землях — тобто на землях Ізраїлю теж. ХАМАС критично, навіть ворожо ставився до світських очільників палестинської інтифади та ОВП, тому що вважав, що вони хотіли компромісу з Ізраїлем. Поки що він був готовий скоординувати зусилля зі своїми суперниками в Палестині заради спільної боротьби проти окупації. ХАМАС не лише постачав протестувальників та бійців для боротьби, а й забезпечував соціальну допомогу й підтримку для постраждалого від боїв, знедоленого населення Гази. Завдяки цьому популярність організації росла, і скоро вона стала важливим гравцем на політичній арені Палестини, серйозним суперником ОВП.

Що стосується ОВП, то інтифада стала шоком для старих ватажків, що перебували в Тунісі у вигнанні: вони зрозуміли, що ризикують стати непотрібними. Ясір Арафат вирішив, що для відновлення впливу овп йому доведеться співпрацювати з місцевими лідерами на окупованих територіях. Слідом за ними він вимагав не кінця Ізраїльської держави, а створення незалежної Палестинської держави на Західному березі й у Секторі Гази.

У грудні 1988 року Арафат оголосив, що ОВП "прийняла існування Ізраїлю як держави в регіоні", і засудив тероризм.

"Ми визнаємо дві держави: Палестинську державу та єврейську державу Ізраїль", — заявив він. Ізраїльська влада не сприйняла цю заяву всерйоз, але було очевидно, що відбуваються зміни. Наскільки великими вони будуть, світ дізнається після виборів в Ізраїлі 1992 року.

Купити книжку Деніела Сокача "Поговорімо про Ізраїль. Путівник для допитливих, розгублених та обурених" можна на сайті видавництва Лабораторія.