Трагедія Ніла Якубчука: герой бою під Новим Загоровом отримав смертний вирок від судді Плахтія у 1984 році

Стаття була опублікована на сайті Район.in.ua

Ми живемо в час, коли українцям повертається справедливість і правда. Коли Українська Повстанська Армія воювала за створення Української Самостійної Соборної Держави проти нацистських і комуністичних окупантів, світ не допомагав їй у боротьбі. 

У великому післявоєнному політичному перерозподілі сфер впливу великих держав у Європі та світі не було місця для сентиментів до невеликої армії повстанців, що наважилася самостійно виступити проти найбільших тогочасних окупантів – нацистів і більшовиків. 

Їм не надавали зброї та міжнародної підтримки, як це роблять сьогодні для України і ЗСУ. І багатьом тоді боротьба УПА здавалася безперспективною. Головна причина такого ставлення – багаторічний окупаційний стан України в СРСР, що піддавав сумніву відродження державності. 

Але пройшло менше століття і на уламках радянської імперії відновилася Українська держава. І оця державницька мрія, яку, вмираючи в кривавих боях і нелюдських концтаборах, передавали з вуст в уста борці з УПА, вижила і зайняла своє головне місце в нашому житті. 

Ми сьогодні продовжуємо добивати окупанта, який не рахується з правом України на власну державну незалежність. І ми сьогодні, як ніколи, розуміємо складнощі боротьби членів ОУН і УПА. 

Вони пов'язані не лише з порівнянням військових потужностей, а й з інформаційною війною та пропагандою, яку нинішня Росія успадкувала в СРСР і продовжує донині вести проти українців.

Путін оголосив метою війни в Україні денацифікацію. Точнісінько таку саму політику проводило і радянське керівництво до окупованих республік. Повернення в 1943-1944 рр. радянської влади в Україну стало періодом жорсткої окупації і радянізації, яку можна назвати ще денацифікацією. 

Вигнавши нацистів з України, радянська влада розпочала боротьбу з місцевим українським населенням, яке активно брало участь у національно-визвольній боротьбі. УПА була передусім народною армією, бо складалася із її вихідців і зуміла понад 10 років протриматися у нерівній боротьби завдяки широкій постійній підтримці місцевого населення. 

Тому радянізація/денацифікація передбачала не лише придушення боротьби ОУН і УПА, а й великий план різноманітних заходів, щоб в очах населення, яке їх підтримувало, скомпрометувати борців за незалежність України, виставити їх у якомога найгіршому світлі, заставити у них сумніватися, боятися, ненавидіти. 

Планове судове виробництво

По завершенню Другої світової війни найгіршим злом людства були нацисти. Радянська влада, яка тісно з ними співпрацювала і спільно розв'язала Другу світову війну, закріплювала за собою статус борців з нацистами не лише боротьбою з ними після 1941 року, а й засудженням своїх політичних ворогів як посібників нацистів. 

Так, сотні людей, які боролися проти нацистів і творили Колківську республіку на Волині, що понад пів року проіснувала без окупантів, радянські спецслужби репресували як гітлерівських прислужників. Це була чітко спрямована інформаційна, юридична та політична війна СРСР проти УПА. 

Коли збройна боротьба повстанців припинилась, а більшість із них загинули чи опинилися у ГУЛАГу, в Україні продовжували боротьбу з бандерівцями у вигляді відкритих судових процесів над окремими членами ОУН і УПА, щоб постійно тримати населення в інформаційному полі плекання до них ненависті та страху перед новими репресіями. 

Для цього не існувало жодних моральних перепон: шантаж, брехня, фальсифікації, маніпулювання масовою свідомістю – все це ми й сьогодні відчувають українці у такому ж самому тоні від росіян на окупованих ними українських землях.

Відкриті багатолюдні судові процеси/розправи над ворогами радянської влади з-поміж членів ОУН і УПА почали планувати у кінці 50-х і активно творити з 60-х років по всіх областях Західної України, де потрібно було втілити важливу пропагандистську мету: розправа з ворогами, тримання суспільства у страху та переконування, що засуджені противники радянської влади "найстрашніші злочинці, які несуть небезпеку кожному".

А для мешканців центральних, східних і південних українських областей цей образ активно формували за допомогою преси. Паралельно радянська влада переслідувала і з 1965 року і аж до 80-х судила шістдесятників, дисидентів, правозахисників. 

Тут судові розправи для політичних репресій також давали широку практику фабрикування справ і судових маніпуляцій.

У 1984 році на Волині один із таких відкритих судових процесів був у селищі Мар'янівка (колишнього Горохівського району) проти чотирьох членів ОУН і УПА. Трьох із них у 1985 році розстріляли, четвертий помер від серцевого нападу у тюрмі, не дочекавшись виконання вироку. 

Цей суд, як і наступний у 1987 році проти члена УПА Івана Гончарука, був під головуванням волинського судді Бориса Плахтія, який сьогодні отримує від держави високу пенсію – понад 202 тисячі гривень. 

Наголошу: суддя отримує захмарно високу пенсію від незалежної Української держави, а борців за цю незалежність і державу він прирікав на смерть! А, можливо, мав би, на мою думку, отримати покарання, як окупаційний радянський колаборант?

На детальний розбір усіх нюансів 13 томів кримінальної справи й судового процесу 1984 року, який тривав три тижні (!), не вистачить однієї статті. Тут швидше потрібна книжка, де буде можливість розглянути всі проблеми й учасників суду, і підняті важкі сторінки історії (серед них і польсько-український конфлікт на Волині). 

Вивчення цієї справи вкотре переконало у її політичній заангажованості та фабрикуванні кримінальної справи задля прилюдної розправи над українськими націоналістами. І це очевидно на прикладі навіть одного фігуранта справи – Ніла Якубчука. 

Тим більше, що заводили цю справу, починаючи саме з цієї людини.

Ніл Якубчук народився 22 травня 1921 року в селі Довге Берестечківського (згодом Горохівського району, нині – село Довгів Мар'янівської селищної громади Луцького району). У сім'ї було шестеро дітей: троє хлопців і троє дівчат. 

Батько помер у 1941 році, у віці 60-ти років. Тож мама Наталія (молодша за свого чоловіка на більш як 10 років) і Нілко (так його називали і так він підписувався всю молодість), який був найстаршим із дітей, опікувалися всією сім'єю, яка жила бідно, маючи лише 1,5 гектара землі. 

Саме тому Ніл і не зміг провчитися більше, ніж у двох класах. У школу він пішов у 1928 р., але через два з половиною роки найнявся на роботу до Леоніда Процюка у с. Пірванче. 

Заробленим два роки допомагав родині. Потім біля року прожив удома. У 1935 р. Ніл пішов на роботу в Горохів помічником чоботаря. Але й там за чотири роки заробітки були малі, тож хлопець повернувся додому й працював у домашньому господарстві.

Восени 1939 році після радянської окупації Волині Ніл, наслухавшись пропаганди про те як добре живеться людям у вже сколективізованій індустріальній Великій Україні, завербувався на роботу на вугільні шахти Донбасу. 

У той час нова влада зробила все можливе, аби якомога більше людей із Західної України відправити на Донбас, вугіллям з якого постачала весь Радянський Союз. 

Відчувши важку, часом непосильну для юнака працю шахтаря, побачивши брехню про життєве процвітання місцевого населення, у 1941 р. Нілко повернувся додому, де і прожив до початку німецької окупації. 

У той час формувалися перші бойові відділи УПА. І Ніл Якубчук, отримавши псевдо "Малий", навесні 1943 р. склав присягу вояка УПА у сотні Олексія Брися (псевдо "Остап"). 

Був учасником кількох боїв із гітлерівцями, які провів загін "Остапа", а в червні 1943 р. – учасником успішно здійсненої повстанським відділом "Дубового" (Івана Литвинчука) диверсії на залізниці поблизу сусіднього із Довговим села Брани. 

Після цього, як розповів у спогадах повстанець Захар Грибок, невідривно перебував у складі чоти УПА під керівництвом Антона Марценюка на псевдо "Береза". 

У бою чоти "Берези" проти нацистів 11-12 вересня 1943 р. у Новому Загорові повстанець Ніл Якубчук брав участь як кулеметник, маючи на озброєнні ручного скоростріла системи "Льюїс". Йому вдалося вийти з нацистського оточення живим, але мав важке поранення. 

За кілька тижнів через проблеми зі здоров'ям Ніл повернувся додому в село Довге. Через поганий стан здоров'я його визнали непридатним до служби у війську після повернення у 1944 р. радянської влади.

Працював стрілочником на залізниці у Стоянові. Підтримував зв'язки з УПА, виконував різні розвідувальні завдання. Саме за це Ніла Якубчука 30 грудня 1944 р. радянська влада й заарештувала.

В'язень ГУЛАГу

У справі з Нілом Якубчуком йшли ще три повстанці Іван Гальчин, Іван Данилишин і Леонід Конопацький. Очевидно, їх згрупували через те, що всі є вихідцями з села Довге. За діяльність в УПА їм інкримінували "зраду Батьківщини" і 17 лютого 1945 р. засудили в Рівному. 

Гальчина – до смертної кари, яку згодом замінили на 20 років каторжних робіт у таборах ГУЛАГу, Данилишин також отримав 20 років ув'язнення, Якубчук і Конопацький – по 10 років у виправно-трудових таборах. 

Ніл Якубчук відбував покарання на Колимі у найважчих виправно-трудових таборах, де політв'язні добували золото. Втекти із цих таборів було неможливо, лише загинути там від нестерпно важких умов перебування і праці. 

Ніл жив у бараках для в'язнів у селищі Палатка та працював на руднику "Дніпровський" Магаданської області. У 1952 р. його звільнили і залишили жити на спецпоселенні у селищі Сусуман із 1953 до 1975 року. Одружився, в сім'ї народився син. 

Працював на у селищі "Ударник" із 5 липня 1955 р. до 5 червня 1974 р. Роботу виконував добросовісно, у стосунках з людьми був тихим, неговірким, стриманим на емоції. 

У 1972 р. Ніл вийшов на пенсію, але продовжив працювати "обувщиком" (російською), тобто майстром із пошиття та ремонту взуття у Сусуманському райпобуткомбінаті в комплексному прийомному пункті селища Ударник. 

Із 1974 р. дружина Ніла – Тамара отримала кооперативну квартиру в Свердловську, тож наступного року сім'я Якубчуків переїхала.  Ніл Якубчук зумів прожити спокійним життям пенсіонера лише вісім років. 

У вересні 1983 р. його викликали в Луцьк у якості свідка у справі минулої діяльності в УПА, а в грудні заарештували. Більше Ніл до сім'ї не повернувся.

Жертва радянського судочинства

Фабрикування справи проти Ніла Якубчука у 1983 р. очевидне з перших сторінок нового кримінального провадження. 

8 квітня 1983 р. на ім'я прокурора Волинської області Н.Н. Найденко надходить лист від жителя села Борочиче, уродженця села Борисковичі Сергія Степащука про те, що Якубчук у січні 1944 р. у складі групи УПА брав активну участь у арештах, жорстокому побиттю і вбивствах багатьох радянських активістів у селі Борисковичі Горохівського району Волинської області. 

Серед них був і батько Степащука, встановлював радянську владу в місцевих селах ще з 1939 року, ділив "панську" землю, працював фінагентом, а в 1941 р., за словами Сергія Степащука, "мого батька бандити побили за те, що він організовував колгосп". 

Виникає питання: чому раптом у 1983 р. Степащук згадав про Ніла Якубчука, про якого після засудження його у 1945 р. в рідному селі не знали нічого (напевно було лише листування з братами і сестрами Ніла)? 

У справі є довідка з 27 березня 1958 року про членів ОУН і УПА з села Довге, де сказано, що після засуду подальша доля Якубчука невідома.

Звідки Степащук довідався про те, що Якубчук живе у Свердловську? Думаю, очевидно, що тут він виконував доручення з КДБ написати таку заяву. Тим більше, що заявник був членом КПРС з 1956 року, працював старшим агрономом по торгівлі мінеральними добривами Горохівської "Райсільгоспхімії". 

Ще одним доказом фабрикування початку справи є і те, що лист Степащука на ім'я прокурора Волинської області Н.Н. Найденка, датований 8 квітня 1983 р. – це була п'ятниця. 

А вже у понеділок, 11 квітня прокурор Н. Найденко вже мав детальну інформацію про справу Ніла Якубчука у 1945 році і дав доручення начальнику УКДБ УРСР по Волинській області полковнику Н. Кравченку про хід нового (додаткового!) розслідування: 

"У зв'язку з новими відкритими обставинами, направляю для додаткового розслідування архівну кримінальну справу №20111 щодо Якубчука Н.К. разом із постановою прокуратури області про призначення додаткового розслідування і заявою громадянина Степащука С.В." 

Звідки в понеділок у прокурора було готове досьє на справу Ніла Якубчука, якщо заява про нього від Степащука надійшла у п'ятницю? Комп'ютерів із електронними базами даних ще не було! Для пошуку справи і складання довідки по ній мало б пройти як мінімум два робочі дні. 

Але все було готове до очікуваної заяви Степащука. У той же день, 11 квітня, майор КДБ Дігтярь за дорученням взявся вивчати слідчу справу Якубчука для проведення додаткового розслідування.

Через три місяці 8 серпня 1983 р. начальник слідчого відділу Управління КДБ УРСР по Волинській області підполковник А. Андрієвський "…взявши до уваги, що справа складна, багатоепізодна, з великим об'ємом роботи"… постановив: 

"з метою швидкого і оперативного розслідування справи № 20111 створити із працівників слідчого відділу групу в складі: старшого слідчого з особливо важливих справ майора Дігтяря А.І., у виробництві якого перебуває ця справа (старший групи), старшого слідчого капітана Приступи В.М. і слідчого капітана Виборнова М.М.".

10 жовтня А. Дігтяря перевели на інше місце роботи. На його місце головним у групі 21 грудня 1983 р. призначили Костянтина Кохана, який вів справу надалі спільно зі слідчими Віталієм Приступою і Миколою Виборновим. 

Перед початком слідства майор КДБ А. Дігтярь 7 вересня 1983 р. у Луцьку допитав Ніла Якубчука "пенсіонера по старості" як свідка (!) у справі минулої діяльності в УПА. Про це засвідчують і назви протоколів "допиту свідка". На другому допиті 8 вересня 1983 р. Якубчук повторив: 

"Ні в яких убивствах я не приймав участь і не був на таких присутнім. У період німецької окупації я зустрічався з дівчиною із с. Борисковичі Галиною Калахан, тому бував у тому селі".

Справу для судового процесу планували за кількома сценаріями. Очевидно, сподівалися, що Якубчук через те, що довелося йому пережити в місцях ув'язнення, буде боятися нового строку, тож піде на співпрацю зі слідством і буде переведений у статус свідка. 

Слідству дуже потрібен був такий свідок, який би їздив з ними по селах і розповідав: тут я робив те і те, зі мною був той і той. Це полегшить обвинувачувати інших фігурантів справи і яскраво виглядатиме на відкритому суді. За це Ніл Якубчук мав би бути у статусі свідка і залишитися на волі. 

Але Ніл вперто заперечував свою участь у будь яких вбивствах радянських активістів, визнавав лише свою вину в тому, що перебував у лавах УПА. 

Відтак, слідчі 24 грудня 1983 р. Нілу Якубчуку повідомили про арешт і долучили його до інших трьох обвинувачених у цій справі, хоч із усіх матеріалів справи зрозуміло, що у факти злочинів, про які йшлося, Ніла просто вписували поруч з іншими фігурантами кримінальної справи. 

Тут варто зазначити, що на наступному такому відкритому судовому процесі проти Івана Гончарука у 1987 році, ці ж самі слідчі зуміли знайти таких свідків. Їх також поставили перед вибором: розповідати так як треба слідству або сідати на лаву поруч із звинувачуваним. 

І наводили приклад Ніла Якубчука – він не погодився, тому його засудили та розстріляли. Тож до слідства у 1987 р. у якості свідків залучили трьох колишніх повстанців (місцевого Василя Луцика, Івана Гайдича привезли з поселення Мегет в Іркутській області, Івана Кошеля із Дніпропетровської, де він оселився після виходу з ув'язнення). 

Усі вони їздили зі слідчим по селах і розповідали як "разом з Гончаруком" убивали, фотографувалися і показували на різних слідчих експериментах, де саме. 

Дивно вийшло: вони зізнавалися прилюдно у вбивствах і залишилися, як свідки, на волі, а розстріляли Гончарука, якому у всіх злочинах слідство зуміло лише дописати, що він був вартовим під час їх скоєння. 

Після того як Ніл Якубчук на допитах у вересні 1983 р. відмовився свідчити проти себе у надуманих для нього злочинах, його затримали. 

Президія Волинського обласного суду Постановою від 14 грудня 1983 р. вирок Воєнного Трибуналу Ковельської залізної дороги від 17 лютого 1945 р. щодо Неоніла Якубчука скасувала, а справу відправила на додаткове розслідування "у зв'язку з новими відкритими обставинами". 

Суд постановив завести кримінальну справу за ч. І ст. 56 і ст. 64 КК УРСР. 

Це було абсолютно неправомірне застосування ст.56 і ст.64 КК УРСР із застосуванням Указу Президії Верховної Ради СРСР від 4 березня 1965 року, у якому йдеться про покарання нацистських злочинців без терміну давності. 

Окрім названих статей, для покарання Якубчука застосували Постанову Президії Верховної Ради СРСР від 3 вересня 1965 року, що як виняток дозволяла застосовувати смертну кару до тих радянських громадян, які під час війни "проводили активну карательську діяльність, брали особисту участь у вбивствах радянських людей". 

Зрозуміло, що вбивство членами УПА у боях чи під час нападу членів радянських спецслужб НКВД, трактувалося як "вбивство радянських людей". Але Ніл Якубчук в жодному разі ніколи в житті не був нацистським злочинцем! 

Навпаки, у вересні 1943 р., як кулеметник, брав участь у бою чоти УПА проти нацистів у с. Новий Загорів! Не даремно, в СРСР казали: "Закон як дишло, куди повернув – так і вийшло".

20 грудня 1983 р. було подання прокурора Волинської області Н.Найденко "про відміну вироку 1945 року щодо Якубчука Неоніла у зв'язку з новими обставинами, що відкрилися". 

"Необходимо возбудить уголовное дело против Якубчука Н.К…", – йдеться далі у документі.

А вже наступного дня готовий новий документ – Постанова про порушення кримінальної справи і прийняття його до свого виробництва щодо Якубчука і ще трьох фігурантів справи. У ній зазначалося: 

"…встановлено, що Якобчук Н.К. під час перебування в УПА брав участь у затриманнях та ліквідації радянських громадян, але покарання уникнув…" Слідства і суду ще не було, але у постанові вже є стверджувальний висновок!

Цікаво проаналізувати і допит під час слідства заявника проти Ніла Якубчука. Агроном Сергій Степащук дає дуже плутані та неточні свідчення, що бандити вбили близько 30 радянських активістів у кінці 1943 – на початку 1944-го., а потім як підсумок: 

"Про це мені розповів нині покійний Павлик Микола Якимович". 

Ага, спробуй перепитай чи перевір тепер наскільки це правда чи вигадка! І далі: "Він говорив, що на цій акції був Якубчук…". Цікаво: про ці злочини він від нього чув давно, але тільки тепер вирішив написати в органи з проханням розслідувати. Очевидна фабрикація справи.

Розправа

Слідство тривало до червня 1984 р.. У справі проти Ніла Якубчука і ще трьох повстанців розглядали 20 фактів злочинів, допитали 40 свідків, провели низку ексгумацій у селах. Слідчі КДБ залякуванням, шантажем і маніпуляціями добилися від людей потрібних їм свідчень і "виробили" справу на 13 томів для видовищної судової вистави.

Протягом 25 липня – 13 серпня 1984 р. у Будинку культури Мар'янівки відбулося відкрите виїзне судове засідання під головуванням заступника голови Волинського обласного суду Бориса Плахтія. 

На розправу із українськими націоналістами скликали людей з усієї округи. Про цей судовий процес писали не лише волинські газети, а й преса за кордоном. У закордонній газеті "Свобода" вийшла стаття під заголовком "На Волині знову засудили чотирьох націоналістів". 

Газета "Шлях Перемоги", заснована ще у 50-ті роки Степаном Бандерою, у Мюнхені у короткій замітці піз назвою "Чергове судилище" написала: 

"Пародія суду відбулася у с.Мар'янівка на Волині. Обвинувачували підсудних, нібито вони зрадили СССР, хоча вони СССР ніколи не присягали й такого "отечества" ніколи не визнавали, а боролися проти перекиданих на легкоспадах совєтських партизанів, які знищували українське населення в Горохівському районі".

На суді Неоніл Якубчук винним визнав себе частково – лише у тому, що був в УПА, але заперечував участь у вбивствах людей. Але це не врятувало його та інших повстанців від вироку: розстріл з конфіскацією всього особистого майна. 

Звернення про помилування було марним: у Постанові Президії Верховної Ради від 5 грудня 1984 р. заступник голови Президії Валентина Шевченко відхилила клопотання про помилування, такою ж була і відповідь 10 червня 1985 р. із Москви: "Підстав для помилування не знайдено".

15 липня голова Волинського обласного суду Сергій Кіпень розіслав у відповідні структури лист про те, що помилування Н.Якубчука відхилено, відтак "прошу дати вказівку про приведення щодо засудженого Якубчука Н. К. вироку до виконання". 

Після отримання цієї вказівки Ніла Якубчука з Луцька відправили у Київ.

5 серпня 1985 р. із київського слідчого ізолятора Ніла Якубчука вивезли для розстрілу, який вчинили о 21 год. 30 хв, а в 22:30 – його тіло поховали на "спецоб'єкті". Про всі ці деталі повідомлено окремими Актами. 

Так само зробили і з двома іншими повстанцями, які йшли з ним по одній справі, четвертий помер від серцевого нападу у тюрмі. Де саме є той "спецоб'єкт", де поховали вбитих вояків УПА, досі невідомо. 

Приховування цієї інформації від родичів розстріляних також є частиною покарання. Однак, вірю, що буде ще той час, коли і ця таємниця буде відкритою.