«Заповіт Петра» і англосакси
Що б не сталося у світі неприємного для нинішньої Росії, в Кремлі вже "знають", хто стоїть за цією халепою. Звісно, "англосакси". Це слівце, яким британців і американців донедавна позначали лише прихильники специфічних конспірологічних концепцій, тепер цілком офіційно вживають вищі посадовці РФ. Головний акцент – саме на британців. Надто завзято вони підтримують Україну. А оскільки "Oceania has always been at war with Eastasia" - то й в минулому, якщо вірити російським чиновникам, їхній країні століттями саме "англійка гадила".
Стаття була опублікована на сайті Еспресо.
Що б не сталося у світі неприємного для нинішньої Росії, в Кремлі вже "знають", хто стоїть за цією халепою. Звісно, "англосакси".
Це слівце, яким британців і американців донедавна позначали лише прихильники специфічних конспірологічних концепцій, тепер цілком офіційно вживають вищі посадовці РФ. І сам "бункерний дідуган", і його "балакливі вуса" Пєсков, і секретар Ради безпеки Патрушев, і директор Служби зовнішньої розвідки Наришкін. І звісно очільник місцевого МЗС Лавров, бо ж "яка країна – такі й дипломати". Головний акцент – саме на британців. Надто завзято вони підтримують Україну. А оскільки "Oceania has always been at war with Eastasia" - то й в минулому, якщо вірити російським чиновникам, їхній країні століттями саме "англійка гадила".
Дійшло до того, що Лавров звинуватив британців в створенні… підробного "заповіту Петра Першого". І справа тут не в тому, що цей імператор ніякого заповіту насправді не залишив, бо помер несподівано, насамперед для самого себе (і це зрештою призвело до цілої низки путчів і "палацових переворотів" в його імперії, що тривали ціле століття після його смерті). Під цією назвою насправді розуміють своєрідний "план дій", за яким нібито Петро I закликав діяти своїх спадкоємців. План цей згадували чимало публіцистів (та пропагандистів) кінця XVIII та XIX століття, а остаточно форму заповіту йому найімовірніше надав в 1836 році Фредерик Гаярде, оголосивши, принагідно, що його текст був знайдений в паперах доньки володаря, Єлизавети, французьким авантюристом Шарлем д'Еоном, на той час також уже померлим.
Те, що так званий заповіт - містифікація, і не так літературна, як політична, погоджуються усі серйозні дослідники. І серед її можливих авторів, укладачів чи радше компіляторів називали чимало імен. Серед яких і французи (включно з Наполеоном I), і поляки, і угорці, і навіть українці (серед яких Пилип Орлик). От тільки британців не було. Принаймні до заяви Лаврова.
Можливо тому, що в самому "заповіті" його автор (або автори) наполегливо вимагав від російських монархів зберігати та зміцнювати союз… з Англією. Дивний спосіб "очорнити" Петра I, як для британця. Але, схоже в голові очільника російського МЗС все перемішалося або ж навпаки — сталося "коротке замикання". Бо, якщо "заповіт" в Росії вважають не просто вигадкою, а мало не головною "русофобською фальшивкою" XIX сторіччя, то хто ж в такому випадку ще міг її створити, окрім призначених віднедавна на роль головних "русофобів" самим Путіним "англосаксів"? А щодо змісту – то хто зараз читає ті тексти…
Хоча читати насправді корисно. Важливо лише знати, що саме читати. І де. Адже не в якійсь ворожій Британії, Франції чи Польщі, а в самій Росії видано чимало цікавезних документів. Наприклад, з архіву канцлера єлизаветинських і катерининських часів Михайла Воронцова. Який, на щастя для дослідників, зберіг листування з попередником і колишнім начальником — Олексієм Бестужевим-Рюміним (в урядування якого Воронцов був віцеканцлер). Серед інших є й лист, датований серпнем 1744 року, в якому Бестужев-Рюмін з максимальною відвертістю сформулював завдання російської зовнішньої політики.
Мету автор листа визначає масштабно — розширення впливу Росії на всю Європу, аж до того, щоб "приписувати" їй закони. Тільки так, запевняв канцлер, можна гарантувати безпеку імперії від зазіхань інших держав. Знайомий мотив "неподільності безпеки", чи не так?
Не менш цікавими є засоби, які Бестужев-Рюмін пропонував для досягнення цієї мети. Насамперед – союз з "морськими" державами, Британією та Голландією. А ще — утримання якнайкращих взаємин з Австрією, принаймні публічне, активне втручання у внутрішньонімецькі справи, зокрема для стримування амбіцій Пруссії, та посилення контролю над Річчю Посполитою.
Можливо, ви будете здивовані, але ці пункти майже дослівно збігаються із доброю половиною настанов "підробленого заповіту", до того ж саме з тими, які несуть найменше ідеологічно-пропагандистське навантаження. І справді, навіщо канцлеру переконувати свого заступника, що Росію треба підтримувати в "стані постійної війни" чи залучати на свій бік талановитих іноземців? Для антиросійського памфлету це, може, й було б потрібно. Але канцлер писав все ж "для своїх".
Ну й нарешті варто нагадати, як Бестужев-Рюмін називав свою доктрину – або ж, за його власними словами, "систему". Так, ви навряд чи помилитесь. "Системою Петра Великого". І зрозуміло чому.
Ім'я Петра I для росіян значило більше, аніж прізвище канцлера – він, звісно, був людиною марнославною, але не настільки, щоб цього не розуміти. Але найбільше така назва могла сподобатися імператриці Єлизаветі, петровій доньці, якій Бестужев-Рюмін і "презентував" свою доктрину. Не могла ж володарка йти проти "волі батька", хай навіть і вигаданої спритним царедворцем.
З іншого боку, канцлер таким чином і сам ставав "продовжувачем справи" засновника Російської імперії. Це мало потішити його марнославство насправді навіть більше, аніж доктрина власного імені.
"Система", запропонована Бестужевим-Рюміним, аж ніяк не належала до державних таємниць. Навпаки – принаймні в частині, де йшлося не про мету, а про засоби, він її всіляко рекламував. Та й загалом канцлер був прихильником доволі публічної політики — наскільки публічність взагалі була можливою за тих обставин. Він, наприклад, першим повідомляв імператриці про суми грошей, які отримував від тих же британців. Щоб Єлизавета не мала сумнівів, що гроші він бере, але на його дії хабарі не впливають – адже й без "подарунків" він діяв би так само.
Чи міг побачити документ, в якому була викладена суть "Системи Петра Великого", той же д'Еон? Звісно міг. А якщо він і їхав до Петербурга з розвідницькими цілями чи завданням розсварити Росію з Англією, то "вполювати" папір, який ніхто особливо не ховав, проблемою точно не було. До того ж за спогадами д'Еона, він, передягнувшись дівчиною, зрештою влаштувався служницею і читав книжки Анні Воронцовій, кузині імператриці й дружині того самого Воронцова, якому Бестужев-Рюмін і писав згаданий вище лист. Залишалося лише скористатися слушним моментом...
Чи означає, що д'Еон точно передав зміст побаченого ним документа? Аж ніяк. Він міг цілком навмисно додати до нього якісь пункти, чи навпаки "забути" деякі з них. Зрештою, він міг свідомо сфальсифікувати документ, користуючись "правом відкривача". Або навпаки – версія з д'Еоном була створена згодом, щоб "залегендувати" версію чи зацікавити публіку. Про існування клікбейту в XIX сторіччі, можливо, й не здогадувалися, але аудиторія і тоді "сама себе не робила".
А щодо хабарів – то Бестужев-Рюмін брав їх не лише собі. За його наполяганням гроші з Лондона почала отримувати й держава загалом. Власне, це не був винахід російського канцлера. Британія платила союзникам щонайменше з часів Війни за іспанську спадщину. Це називалося "кавалерія Святого Георгія". Московський герб тут ні до чого – Георгія Змієборця карбували й на британських соверенах, якими розплачувалися зі спільниками на континенті. Бестужев-Рюмін лише долучив до цього "атракціону щедрості" й Росію.
Перша "субсидна конвенція" з Британією була укладена 1747 року – за 100 тисяч фунтів на рік Петербург обіцяв виставити 30-тисячну армію для допомоги Австрії проти Пруссії (як бачимо — відповідно до настанов "системи"). Оскільки вже наступного року уклали мир, конвенція вважалася вичерпаною. Проте в 1755 році уклали нову угоду. Росія обіцяла виставити 55 тисяч вояків, отримувала 100 тисяч авансу й обіцянку 500 тисяч за кожний рік бойових дій.
Щоправда "дипломатична революція" з переходом Пруссії на бік Британії, а Австрії на бік Франції залишила конвенцію невиконаною. Бестужев-Рюмін, який не зміг передбачити такий хід подій, почав втрачати свій вплив. Здавалося, саме життя поховало створену ним від імені Петра I "систему".
"Друге дихання" відкрилося несподівано. Через тридцять років у Франції спалахнула революція. І для боротьби з конкурентом, що несподівано відчув прилив сил, Британії знадобилися союзники. Першими були Австрія і Пруссія, але вони з покладеним на них "високим завданням" не впоралися. Довелося знову відкривати гаманець для Росії.
Імператор Павло I взявся виставити 45-тисячну армію, якщо британці заплатять 225 тисяч одразу та ще мільйон і 350 тисяч за кожен рік бойових дій. Але російський володар не розрахував сили та план не виконав. Спроба швидко поміняти союзника, уклавши союз з французами, не була зарахована. Життя Павла I обірвала табакерка. Натомість його син і спадкоємець Олександр I був щонайменше акуратнішим із виконанням взятих на себе зобов'язань. За 100-тисячну армію він отримав 2 мільйони.
Ось тоді і в Парижі згадали про "заповіт Петра Великого". Додавши "від себе" ще кілька пунктів. І звісно не уточнюючи, хто його "писав" насправді. Зрештою, пошуки історичної правди ніколи не входили до завдань пропагандистів. Але якими б не були "нові редакції" старого плану, факт залишається фактом – саме фінансова (і не лише фінансова, союзникам постачали й зброю) допомога британців (головної "морської держави" за визначенням Бестужева-Рюміна) допомогла Олександру I перемогти у 1812 році. А потім дійти до Парижа, встановивши російську гегемонію над цілою Європою. Заповіт, по суті, "виконали".
Звісно, британці зробили з тієї історії належні висновки. І яким би галопом надалі не неслась "кавалерія Святого Георгія", коли через півтора століття довелося укладати чергову "угоду з дияволом", Сталіну вдалося "відкусити" лише половину континенту. Куди вже нинішнім господарям Кремля тягатися з Бестужевим-Рюміним…
Хіба що записати його в "іноаґенти"?
