Історія головного документа незалежності
Попереду мчав Павличко. За ним ледь встигав на двадцять років молодший Іван Заєць. Дмитру Павличку здавалося, що вони бігли не одні... Душі, які летіли навздогін ним, збиралися у хмару з героїв і мучеників, поетів та шибеників, князів і простолюду, козаків та гетьманів… Аркуш, на якому був надрукований Акт проголошення Незалежності був ніби естафетною паличкою у безкінечній естафеті, яка тривала століттями.
Фрагмент з книжки Олександра Зінченка "Як українці зруйнували Імперію Зла, що у цьому році вийде друком у видавництві "Віват"
Проєкт Акта проголошення незалежності України написали напередодні.
Левко Лук'яненко у звичайному шкільному зошиті виводив:
"Виражаючи волю народу України до життя у Незалежній державі, продовжуючи традиції державотворення Української Народної Республіки, сформульовані 22 січня 1918 року Четвертим Універсалом…" Над Лук'яненком у цей момент схилився "союзний" депутат Леонтій Сандуляк.
О 10 годині ранку у п'ятницю 23 серпня на третьому поверсі Верховної Ради за круглим столом зібралися декілька депутатів Народної Ради.
Сандуляк був депутатом З'їзду народних депутатів СРСР. Але у ті дні відчував, що більше потрібний у Києві, ніж у Москві. Здається, він зробив правильний вибір: не кожного дня стаєш свідком народження нової держави.
Напередодні було вирішено, що для обговорення під час Надзвичайної сесії належить підготувати цілу низку проєктів постанов. Для цього і зібрались.
Левко Лук'яненко звернувся до колег:
"Комуністична партія України брала участь у державному заколоті. Заколот – провалився. Вони розуміють, що є співучасниками антиконституційної змови. Ця антиконституційна змова мовою Кримінального кодексу (ст. 56) зветься зрадою Батьківщини. Ця стаття передбачає кару аж до страти.
Комуністи у Верховній Раді розгублені – вони не знають, що з ними буде. Вони дивляться на Москву й думають, чи не почне Єльцин усіх їх завтра-післязавтра стріляти. Вони не знають, у що обернеться в Україні ненависть народу до комуністів – чи не почнуть кияни виловлювати їх по квартирах і вулицях і бити їх чим попало, як мадяри 1956 року у Будапешті.
Ця розгубленість довго тривати не буде… Поразка жбурнула комуністів додолу і тим створила унікально сприятливий для нас момент. Він недовго триватиме.
Того пропоную підготувати документ про проголошення України самостійною державою.
Якщо ми тепер цього не зробимо – то не знати, коли ще його можна буде зробити. Не можна проґавити нагоду, яку сама історія нам принесла.
Проєкт усіх інших постанов і законів – дрібниці у порівнянні з цим кардинальним питанням нашої національної долі!"
Левко Лук'яненко. Незалежність на день народження
– Добре, – відгукнувся Сергій Головатий, – вважайте, що ви нас загітували!
– Я беруся написати проєкт документа, – озвучив свої наміри Лук'яненко.
– І справді, кому ж як не Левку писати?! – підтримав ідею Дмитро Павличко.
– То дайте мені в допомогу Леонтія Сандуляка – і на 12 годину ми знову зберемося для обговорення проєкту!
Лук'яненко і Сандуляк відійшли у ліве крило на цьому ж поверсі, де стояв невеличкий стіл під вікном, що виходило на вулицю Шовковичну. І ось в таких геть неурочистих умовах почалася робота над найважливішим документом в новітній історії України.
Леонтій Сандуляк згадував: "Спочатку ми обговорили концепцію документа. Вирішили, що він має бути лаконічним та оформленим таким чином, щоб за нього проголосували 239 комуністів".
Левко Лук'яненко: "Я кажу Сандуляку: "Є два пiдходи до складення цього документа. Якщо ми напишемо його довгим – то вiн неминуче викличе дискусiю, якщо ж коротким – вiн має шанси бути проголосованим. Давайте напишемо якнайкоротший документ, щоб дати якомога менше приводів для дискусій!"
Лук'яненко хвилювався. Довгий документ міг спричинити довгу дискусію. Дискусія могла затягнутися на дні і тижні.
"Кравчук тепер схиляється на наш бік, а куди він хилитиметься за тиждень-два? Завтра він нам сприятиме, а чи сприятиме за тиждень-два? Страх комуністів мине, і вони перейдуть у контрнаступ, і де тоді буде Кравчук?" – міркував Левко Григорович.
Як назвати документ? Спочатку Лук'янеко написав – "Закон". Потім – закреслив. Бо один закон можна змінити іншим законом. Тому на аркуші було з'явилося – "Універсал".
Сандуляк заперечив: це слово можуть не сприйняти комуністи, бо це буде нагадувати їм про акти "буржуазно-націоналістичної" Центральної Ради.
І тут трапилося осяяння: Акт!
На 12 годину проєкт Акта був готовий. Півтори години зусиль. Три речення. 597 літер.
Народна Рада погодилася із концепцією максимально лаконічного тексту. Але вирішила дещо його відредагувати.
Сергій Головатий взяв чорну ручку і почав вносити правки.
"Акт Верховної Ради Української РСР про проголошення незалежності української держави…" Останні два слова назви документа викреслили і замінили – на "проголошення незалежності України".
"Виражаючи волю народу України до життя в незалежній державі; продовжуючи традиції державотворення Української Народної Республіки, сформульовані в її Універсалах…"
Тут знову виникла дискусія, чи згадка Української народної республіки та її універсалів не переполохає комуністів?
Головатий зауважив: "Пане Левку, якщо ми запишемо нашу традицію державотворення лише від Універсалів – то вважайте, що у нас не було традиції державотворення в принципі. А ми ж мали свою державу від часів княжіння Володимира та Ярослава! Хай вона тоді не називалася як зараз, а традиція державотворення була! Ярослав кодифікував право… Ми є давня нація!"
Лук'яненко погодився. Декілька слів знайшли нові закінчення і нові місця в тексті. Декілька слів викреслили. Але вже за добу Акт прийшлося ще раз відредагувати.
***
Дмитро Павличко рухався подібно броунівській частці. Але так можна було казати лише про складну траєкторію його руху. Сам рух мав усвідомлену мету. Спочатку він спустився у "Катрусин кінозал" переконати комуністичну більшість голосувати за Акт проголошення Незалежності, де намагався домовитися про компроміс щодо референдуму.
Потім він піднявся до колег з Народної Ради, щоб переконати опозицію не голосувати заборону комуністичної партії у пакеті із проголошенням Незалежності.
Після він спустився до "захристії" – так Павличко називав закапелок біля кабінету Голови Верховної Ради.
"Я був ніби офіцер зв'язку між Леонідом Кравчуком і Народною Радою," – згадував свої траєкторії Павличко.
У "захристії" стояв круглий стіл. Навколо нього зібралася "Узгоджувальна комісія" – кілька депутатів, яким колеги делегували погодити остаточний текст Акта проголошення Незалежності: Олександр Мороз, Олександр Бандурка, Анатолій Матвієнко, Михайло Голубець, Ігор Юхновський, Іван Заєць, Олександр Ємець. Поруч також опинилися член дорадчої групи парламенту Богдан Гаврилишин та журналіст Віталій Портніков.
Богдан Гаврилишин: "Ішлося про остаточне редагування тексту Акта, і це було зроблено казково швидко. Але найбільше мене вразило, коли хтось запитав: "А як має називатися країна, яку плануємо проголосити незалежною?" Перша пропозиція – "Демократична Республіка Україна". "А чому не просто – Республіка Україна?!" – запитав Іван Заєць".
Олександр Бандурка: "Виникла дискусія, як назвати цю державу, яку ми проголосимо як незалежну? Одні пропонували назвати Українська Народна Республіка, як було в 1918 році при першій спробі зробити Україну незалежною. Інші говорили – Українська Радянська Республіка: "Ради" ж – залишалися, як основа народовладдя. А "Соціалістичну" – відкинути. Була пропозиція назвати на кшталт Чеська Республіка чи Польська Республіка…"
Богдан Гаврилишин: "І тут вступає Павличко, який вміє голосно і запально говорити: "Чому не просто – Україна?!" Рішення про назву було прийнято десь за 30 секунд!"
Поруч стояв Віталій Портніков: "Вони вирішили, що не буде ніякої "республіки" й Дмитро Васильович Павличко сказав мені, щоб я взяв ручку і повикреслював це слово всюди, де я його побачу. Тепер коли я беру свій український паспорт я розумію, що там могло бути написано "Республіка Україна". І від того, що я змінив назву країни власною рукою — мені стає дивно".
Іван Заєць: "Але найбільші суперечки відбулися уже в преамбулі Акта Проголошення Незалежності України – там, де мова йде про те, що "Виражаючи волю народу України до життя в незалежній державі…" І оце викликало велике заперечення з боку Олександра Мороза, з боку комуністичної більшості: "Як це так "виражаючи волю народу?! Ми референдум не проводили. Ми народ не опитували. Ми не маємо право цього говорити!" І Дмитро Васильович Павличко пішов на такий компроміс: він прив'язав преамбулу акта до події, яка відбулася на днях".
Дмитро Павличко: "Хоч як мені це було не до душі, я викреслив це перше речення і запропонував інший початок цього документа. Думка з'явилася блискавично і я голосно проговорив її: "Виходячи із смертельної небезпеки, що нависла над українським народом у зв'язку із державним переворотом у СРСР 19 серпня 1991 року"… Одразу я зрозумів, що думка сформульована не достатньо точно. Потрібно було вжити позаминулий час, оскільки подія 19 серпня вже була в минулому, а українська мова має таку можливість. Текст від цього став точнішим і навіть урочистішим". Замість "нависла" у тексті з'явилося "нависла була".
Іван Заєць хотів замінити "смертельну небезпеку" – "надзвичайною небезпекою". Але швидко відмовився від цієї правки. Натомість внесли слушні зміни, озвучені Зайцем іще в залі: замість "Територія України є цілісна та недоторкана" записали "неподільна і недоторкана".
Була 17:30. Залишилося 30 хвилин до проголошення Незалежності.
Іван Заєць: "Після того, як відбулося остаточне редагування проєкту Акта проголошення незалежності України ми із Дмитром Васильовичем Павличком побігли у друкарське бюро".
Друкарське бюро знаходилося на тому ж другому поверсі, що і "захристія", де відбувалося редагування Акта. Але у "подкові" – закругленій тильній частині будинку парламенту. І він так збудований, що спочатку треба було піднятися на третій поверх, потім знову спуститися на другий. Виходило, що треба було коридорами і сходами набігати метрів 150 у один кінець.
"Хто буде друкувати Акт проголошення незалежності України?" – схвильований Павличко влетів у кімнату. Усі розгубилися. "Людмило, давай швидко!" – це поет побачив керівницю парламентського друкарського бюро Людмилу Шикуту. За пару хвилин Павличко і Заєць побігли назад до сесійної зали із віддрукованим начисто текстом.
Попереду мчав Павличко. За ним ледь встигав на двадцять років молодший Іван Заєць. Дмитру Павличку здавалося, що вони бігли не одні. Йому ввижалося, що з ними біжить його брат Петро, розстріляний гестапівцями у січні 1944 року. Йому вижалося, що з ними біжить сотенний УПА "Спартан" – Михайло Москалюк, який вигнав шістнадцятирічного Павличка додому з наказом вчитися, не вмирати, а трудитися на благо України. Павличкові здавалося, що з ними біг його наставник у поезії Максим Рильський….
Душі, які летіли навздогін ним, збиралися у хмару з героїв і мучеників, поетів та шибеників, князів і простолюду, козаків та гетьманів… Аркуш, на якому був надрукований Акт проголошення Незалежності був ніби естафетною паличкою у безкінечній естафеті, яка тривала століттями.
Кравчук сидів на своєму робочому місці у залі. Перерва була оголошена до 17:00. Телетрансляція відновилася вчасно. Але зал і далі виглядав напівпорожнім. Депутати більшості не поспішали збиралися. Кворуму не було. Нічого не проголосуєш.
Десь о 17:15 Кравчук не витримує і питає Плюща розгублено і трохи роздратовано: "Де вони є?! У кінозалі? Щось ідуть по одному, по два…" Трансляція знову перервалася…
Близька 17:35 Дмитро Павличко добіг до сесійної зали. Він і ще кілька депутатів обступили Кравчука.
Ярослав Кендзьор стояв поруч і став свідком діалогу Павличка і Кравчука: "Дмитро Васильович каже: "Текст готовий, читай!" Леонід Макарович взяв в руки, і не квапиться, весь час десь поглядає у зал. І каже він, вагаючись: "А може не сьогодні, може на понеділок принесемо?".
Павличко ще раз каже: "Читай! А як ні – я задушу тебе!"
Кравчук потім підтвердив: "Читай, бо вб'ю!" Або задушу… Таке було".
17:42. До проголошення Незалежності залишилось 18 хвилин.
