Інгрія буде вільною. Яка з чотирьох?

Три слова "Інгрія буде вільною" коштують 70 тисяч рублів. Саме такого розміру штраф у січні 2023 року один з петербурзьких судів призначив місцевому реперу Оксимірону. Справа, звісно, не лише в грошах. Фразу з пісні визнали – не більше, але й не менше – "публічними закликами до дій, що порушують територіальну цілісність Російської Федерації".

Українців, які вже малюють карти "пост-Росії" та ніяк не дочекаються, коли цілісність агресивного сусіда почне руйнуватися не лише на картах, новини з Петербурга, звісно, потішили.

Бо одна справа – коли загадковим паролем обмінюється між собою вузьке коло "посвячених". Зовсім інша – коли прапори "Вільної Інгрії" з'являються у популярних мультиках, або ж "сепаратистські гасла" несе у маси хтось на кшталт Оксімірона, якого і справді слухають мільйони.

Щоправда, мільйони росіян можуть і не здогадуватися, що чують саме "заклики до сепаратизму". Хоча б тому, що просто не знають, що таке та Інгрія. Та чому вона – хоча б гипотетично – має бути вільною. Про незалежність, що характерно, говорити не наважуються навіть затяті сміливці – за це в Росії можуть не просто штраф "впаяти", а й реально посадити.

Тож чи варто українцям видавати бажане за дійсне і бачити в гаслах "Вільної Інгрії" щось більше за типове петербурзьке фрондерство, яке досі не набуло навіть первісних ознак самостійницького руху? Та й взагалі – про яку саме Інгрію йдеться у пісні? Адже насправді їх було… декілька. І вони зовсім не тотожні одна одній.

Інгрія літописна

Зараз Інгрією зазвичай називають територію, яка охоплює усю нинішню Ленінградську область РФ (так, там і досі використовують у топоніміці ім'я Леніна). А колись так іменували лише землі між Ладозьким озером і Фінською затокою, з'єднаних між собою річкою Нева (власне, і саме Ладозьке озеро в давнину мало назву Нево).

Існує кілька версій походження цієї назви.

Більшість дослідників пов'язує її з іменем інгрів – племен, які належали до фіно-угорської групи й здавна мешкали на цих територіях. Самі себе інгри називали (і називають досі) "інкеройн", а сусіди – слов'яни на свій лад "іжорою".

Інгри, однак, були не першим з відомих нам народів, які жили в краю, якому дали ім'я.

До них тут, на південь від Неви мешкав інший фіно-угорський народ – водь. Якщо інгри були ближчими до фінів, то водь – до естів, пращурів сучасних естонців, які жили західніше, за річкою Нарва, що й зараз є служіть кордоном Естонії.

Інгрів вважають мігрантами з півночі. Поступово – приблизно до VIII сторіччя – вони поглинули частину воді, а частину відтіснили ближче до Нарви.

Саме на цих теренах водь згадують найдавніші письмові джерела. Відтак й Інгрія стала "ширшою". І саме в такому вигляді вперше потрапила в історію.

Коли на берегах Неви з`явилися вікінги, інграми були заселені вже обидва береги річки.

І, схоже, тубільцям вдалося порозумітися зі скандинавами – важко уявити, що без цього вихідці з іншого боку Балтики змогли б облаштуватися не лише на морському узбережжі, а й в глибині континенту, у Старій Ладозі.

Вочевидь невський шлях був для вікінгів цілком безпечним. Інгри навіть допомагали проводити цим шляхом норманські кораблі – як це було пізніше з новогородськими і ганзейськими купцями, можливо, за певну плату або ж "відступне".

Стягувати з інгрів данину чи полювати в їхніх землях на рабів, як вікінги робили, нариклад, у Пермі, на Волзі чи на Дніпрі – для них було щонайменше ризиковано, ображені тубільці могли легко "відрізати" скандинавів від заморської батьківщини. Тож йшлося якщо не про рівні, то принаймні союзницькі відносини між ватагами норманів і місцевими мешканцями.

У тіні Новгорода

З появою Новгорода роль головного союзника інгрів перейшла до нього.

Звісно, сваритися з тубільцями для новогородців було не так ризиковано, як для вікінгів, але зиск від використання невського шляху і для них був більшим, аніж можлива (до того ж доволі гіпотетична) данина.

Воді пощастило менше: її розглядали саме як підданих і вимагали виплат. Можливо тому в 1069 році водь підтримала у війні з Новгородом колишнього полоцького князя Всеслава. І разом з ним зазнала розгромної поразки.

Переможені були змушені визнати владу Новгорода і навіть отримали від нього допомогу в боротьбі з навалою фінського племені ямь у 1149 році. Але при цьому водь зберегла цілковиту внутрішню самостійність, власний суд та військо.

Ще вільніше почувалися інгри, яких в ті часи побоювалися навіть нащадки вікінгів – шведи та данці. Мешканцями краю зацікавилися і в Римі, який намагався розширити свій вплив на східному узбережжі Балтики: згадки про інгрів і водь містяться, скажімо, у буллах папи Александра III.

Хоча ресурсів для збереження тубільців у своїй орбіті, зокрема й через християнізацію, все одно більше було в Новгорода. Легенди стверджують, що православним, скажімо, був ватажок інгрів Пелгу. Позатим більшість його одноплемінників усе одно залишалися язичниками.

У 1240 році саме Пелгу повідомив новгородцям про чергову появу на берегах Неви шведів. І разом із союзним військом князя Олександра Ярославича атакував нападників біля гирла річки Інкере.

На згадку про цю сутичку князь нібито й отримав прізвисько "Невський". Щоправда шведські джерела про "славетну битву" нічого не повідомляють. Взагалі.

Водь визнала владу сусідів-лівонців без помітного спротиву.

На місці водського поселення (погосту) Кабріо рицарі навіть встигли звести замок – поки Олександр Невський збирав сили для удару по конкурентах.

Гору, щоправда, все одно взяли новгородці. А князь жорстоко і при цьому демонстратривно розправився саме з місцевими мешканцями – хоча багатьох "заїжджих" лівонців просто відпустив.

Водь "засвоїла урок" та згодом допомогала новгородцям у боротьбі з родичами Олександра – молодшим братом Ярославом та небожем Михайлом.

Проте про колишню самостійність місцевих племен вже не було й мови – для надійнішого контролю над їхніми територіями князі почали зводити на їх землях фортеці. Першою з них була Копор'є – на місці зруйнованого ливонського замку у Кабріо. Згодом до неї додалися Орешек (у витоку Неви) та Ям.

Опорним пунктом шведів став Виборг. А ось зведена ними в гирлі Неви фортеця Ландскрона не проіснувала і року: новгородці її зруйнували. На руїнах влаштували торжище – проте воно вже не мало укріплень.

Новгород і надалі був зацікавлений у невському шляху, адже це був головний маршрут його торгівлі з Європою.

Головним контрагентом новгородців на Заході були, втім, не шведи, а міста балтійської Ганзи. Вони навіть мали на берегах Волхова своє постійне представництво – подвір'я.

Інгри ж були охоронцями шляхів та лоцманами як для новгородських, так і для ганзейських кораблів. І за це отримували визначену плату (збереглося кілька договорів, які передбачали, що ця плата не може бути "більшою за звичайну").

Ім'я катастрофи – Москва

Усе змінилося із завоюванням Новгорода московським князем Іваном III.

Нова влада одразу почала запроваджувати "ординські" порядки – провела ретельний перепис населення краю і зобов'язала усіх його мешканців сплачувати данину до державної скарбниці.

На звичаї тубільців не надто зважали – з інгрів, скажімо, які здавна жили насамперед рибалкою, скотарством і промислами, а хліба вирощували мало і лише для власних потреб, данину стягували саме зерном – бо так було звично і зручно московським посадовцям.

До ганзейських купців нова влада ставилася з підозрою, навіть їхнє подвір'я у Новгороді закрили.

Не дивно, що невський шлях одразу занепав.

Новогородську торгівлю Москва намагалася прибрати до своїх рук, проте спрямувати її іншим шляхом – через ливонську Нарву. Івану III здавалося, що її так легше буде контролювати. А для "надійності" – просто навпроти Нарви збудували нову фортецю, Івангород.

Проте це був лише початок випробувань.

За правління онука Івана III – Івана IV, який вже мав титул царя, край спіткала справжня катастрофа.

Адже московський володар розпочав війну з лівонцями, на боці яких одразу виступили литовці й шведи.

Землі, що були населені інграми і воддю, перетворилася на запілля царської армії, яка не шкодувала ані чужих, ані своїх. Виснажені постоями і поборами території вже невдозвзі охопив голод, а за ним – чума.

Та гірше чуми було створене Іваном IV "опричне військо", яке з 1570 року буквально тероризувало місцевих мешканців.

До того шведи невдовзі перейшли у наступ та під командуванням Понтуса Делагарді почали здійснювати походи вглиб московської території – кожний з яких неодмінно проходив і через Інгрію.

Край знелюднив. У деяких місцевостях залишилося не більше 6% населених дворів.

Утримувати його під своїм контролем Москва вже не могла.

За Плюським перемир`ям 1583 року цар Іван IV змушений був відмовитися майже від усієї Інгрії (до якої тоді вже зараховували й землі, населені воддю) на користь Швеції.

Реванш за поразку ненадовго вдалося взяти Борису Годунову. Проте надзвичайно вигідний для московитів Тявзинський договір так і не увійшов у силу. Державу охопила Смута. І в 1617 році – за Столбовським договором – шведи остаточно приєднали всю Інгрію до своїх володінь.

Поступившись землями, новий російський цар Михайло Романов "подбав", щоб переможцям дісталося… якнайменше підданих.

Водь та інгрів – насамперед тих, хто встиг стати православним, переселяли з місць їхнього звичного проживання на території, що залишалася під контролем Москви.

За лічені десятиріччя край втратив більше половини, а за деякими даними – три чверті свого корінного населення.

Фактично це був кінець "першої", середньовічної Інгрії.

Недивно, що в місцевих переказах, які збереглися до нашого часу, згадок про "дошведську" добу майже не залишилося.

Новий народ старої землі

У складі Швеції край отримав германізовану назву Інгерманландія і вважався "великим князівством".

Проте на практиці це означало лише пряме підпорядкування королю, якого "на місці" представляв генерал-губернатор.

Його резиденція знаходилася спочатку у Нарві (яку заради цього навіть передали до складу Інгерманландії). Потім – перенесли її до збудуваного в гірлі Неви міста Нієн. Але зрештою повернули до Нарви: умови життя в ній виявилися все ж комфортнішими.

Північні райони для зручності взагалі включили до складу Фінляндії.

Облаштовувати здобуті землі шведський уряд не поспішав і певний час просто віддавав у "користування" охочим можновладцям.

Наприклад, син Понтуса Делагарді Якоб отримав Нотебург (колишній Орешек) і Кексгольм (Корелу) на шість років "у заставу". А ревельський купець Богуслав Розен – "орендував" Івангород, Ям та Копор'є.

До міст, що виникали навколо фортець, заохочували переселення шляхтичів, купців і міщан з Німеччини та самої Швеції. Самі шведи їхали до Інгрії неохоче, доводилося навіть висилати на береги Неви злочинців.

Що ж до сільської місцевості – то для її залюднення залучали здебільшого селян із ближчих Фінляндії та Карелії. Їхня говірка була зрозумілішою для тубільців і це допомагало порозумінню і подальшому змішуванню прибульців із інграми та воддю.

Частина "дошведського" населення зберегла окрему ідентичність – насамперед ті, що трималися язичництва або ж православ'я. Проте кілька тисяч інгрів й воді прийняли лютеранство. Можливо це сталося із суто меркантильних міркувань: новонавернених звільняли від податків, та й торгівцями могли бути лише лютерани.

Більшість з них часом злилися з переселенцями-фінами в єдиний народ, який і зараз іменують інгерманландцями або ж "інгерманландськими фінами", а самі себе вони називають "інкеріляйсет".

"Друга", новочасна Інгрія почала спинатися на ноги лише у другій половині XVII сторіччя – після завершення чергової, знову невдалої для Московщини війни зі Швецією.

Населення краю знову почало зростати: за сорок років воно збільшилося утричі. Цьому сприяв не лише господарський розвиток. Як і сусідня Ліфляндія, Інгерманландія постачала до Швеції і далі на Захід свій хліб.

Поширення лютеранства сприяло й культурному піднесенню – з 1690 року кожна сільська парафія зобов'язана була утримувати власну школу. Навчали в них, звісно, не водською чи інгрською, а фінською мовою, що на той час стала говіркою більшості місцевих мешканців.

"Вікно" у сусідській стіні

Московська загроза, однак, нікуди не зникла.

Уже за кілька десятиріч новий цар Петро I заходився "прорубати вікно в Європу" – і знову через Інгрію.

Напад на Нарву шведам вдалося відбити. Проте московити не знітилися – і надалі наступ вели увзовж Неви. Там вони спочатку здобули Нотебург, перейменований ними в Шліссельбург ("ключовий замок"). А потім – і Нієн, поруч з руїнами якого почали зводити фортецю Петербург ("замок святого Петра").

Загарбники одразу дали зрозуміти, що мають наміри облаштуватися на захоплених землях з усією ґрунтовністю – аж до перенесення до новозбудованого Петербурга столиці своєї держави.

Інгрія відтак цікавила їх насамперед як територія. І чим менше було її населення – тим завойовникам було краще: мешканців для неї вони готові були завезти з Московщини, інших підкорених нею земель та навіть із Західної Європи, якщо там знаходилися охочі служити цареві.

Місцевих мешканців – водь, інгрів, інгерманландців – загарбники закріпачили. І використовували здебільшого як робочу силу на будівництві та рекрутів для поповнення армії, за кілька років тут сформували кілька полків, що мали назву "інгерманландських".

Обидва "заняття" були смертельно небезпечними. Тож не дивно, що тубільців з часом ставало все менше. У той час як кількість прибульців натомість – стрімко зростала.

Серед переселенців були, звісно, не лише московити. Але вони безумовно складали більшість: не дивно, що край швидко русифікувався. А серед мешканців Петербурга вихідці з Московщини переважали з перших років його існування.

Назву "Інгерманландія" певний час ще використовували – треба ж було якось позначати завойовані території. Найближчий спільник Петра I Олександр Меншиков навіть отримав титул "герцога Іжорського". Але це була радше адміністративна інерція.

Досить швидко традиційні назви були витіснені новими, похідними від назви Петербурга – столиці імперії, офіційно проголошеної у 1721 році.

Власне, саме тоді – за Ніштадським договором – край остаточно перейшов під владу Росії. Це був фінал "другої" Інгрії.

"Європейська" русифікація і національне відродження

До кінця XVIII століття русифікація зайшла настільки далеко, що край звикли сприймати як суто російську територію, певною мірою навіть "більш російську", аніж землі "корінної" Московщини. Позатим за статистикою росіяни все ще складали лише половину його населення.

Такому сприйняттю сприяв як "столичний" статус краю, так і зовнішня "європеїзація" петербурзького життя, в порівнянні з яким московські звичаї сприймалися вже як "азійські".

Уся культура Російської імперії, виплекана Петром I та його спадоємцями, асоціювіалася насамперед з Петербургом.

Але при цьому вона все одно була виразно російською: іншим народам "милостиво дозволяли" лише розчинитися у її "морі", сприйнявши рано чи пізно мову і культурні коди панівної верстви.

Звісно, і в столиці імперії, і в містах та селах навколо неї – і надалі жили й інгерманландці, й інгри, й водь. Але це були переважно селяни, рибалки та представники "непрестижних" міських професій, що із підвищенням свого статусу "ставали" росіянами.

Щоправда, вже в середині XIX сторіччя імперський проект зустрівся з новим для себе явищем – "пробудженням націй".

Національний підйом, звісно, охопив насамперед ті народи, які були чисельнішими: деякі з них зберігали ще й традиції державності, хай навіть і втраченої з часом. У Російський імперії, скажімо, "піонерами націоналізму" були поляки і фіни. Однак за ними швидко потягнулися й інші.

Про своє коріння почали згадувати й мешканці колишньої Інгрії.

Зрештою, в них перед очима був приклад фінів, близьких до них за мовою, культурою та звичаями. Та й серед етнографів, що захопилися вивченням традицій давніх мешканців Петербурзької губернії, було чимало вихідців з фінських родин.

Коли дослідники звернули увагу на тубільців Інгрії, воді залишалося вже набагато – лише близько 5 тисяч, інгрів – приблизно 20 тисяч. Натомість кількість інгерманландів оцінювали у 120 тисяч.

На відміну від православних у більшості своїй інгрів та воді (чиї священники були, по суті державними чиновниками, підпорядкований владі урядового Синоду) в інгерманландців була й автономна церковна організація – лютеранська церква Інгрії.

ЇЇ внесок у збереження етнічної самосвідомості і справді був величезний та не обмежувався суто релігійними питаннями. Саме церква дбала про розвиток освіти – інгерманладців, які не вміли читати, не допускали до причастя і не вінчали.

Завдяки церкві була створена й каса взаємодопомоги, що стала рушійною силою громадського та економічного розвитку інгермаландців.

Зрештою, за допомогою каси взаємодопомоги була створена Колпанська семінарія, справжня "кузня кадрів" інгерманландської національної інтелігенції – вчителів, музик, літераторів і журналістів.

Випускники семінарії створювали співочі товариства та інші – вже світські громадські організації. Вони засновували свої інгерманландські газети. Найпершою і найвідомішою з них була "Інкері".

Саме на сторінках "Інкері" була започаткована дискусія про те, чи мають інгремандандці власну історію та ідентичність, яка відрізняє їх не лише від росіян, а й від найближчих родичів – фінів.

Ця дискусія визначила майбутнє інгремандандців.

Визвольні змагання по-інгерманладськи

За півстоліття інгермандландці пройшли шлях, яким одночасно з ними рухалися найчисельніші і найрозвиненіші народи, підкорені Російською імперією: шлях від непевних, сором'язливих нагадувань про своє існування до – політичного самовизначення.

Вже невдовзі після повалення царату у 1917 році в Петрограді (який і після перейменування Петербурга фінською називався "П'єтарі" і як не крути, був не лише столицею величезної держави, а й найбільшим містом Інгрії) був скликаний перший загальнонаціональний з'їзд, делегати якого представляли усі приходи краю.

З'їзд обрав Центральну Інгерманландську комісію на чолі з ректором Колпанської семінарії (та одночасно редактором часопису "Нева") Каапре Тюнні, яка фактично перебрала на себе деякі урядові функції: перевела освіту з російської на фінську мову та почала формування органів місцевого самоврядування.

Більшовики, які наприкінці 1917 року захопили владу в Петрограді, перешкоджали втіленню цих рішень на практиці. Владу на місцях вони квапливо передавали "комітетам бідноти", які займалися насильницькою мобілізацією до Червоної армії та продразвресткою.

У відповідь влітку 1918 року в селах, де мешкали інгерманландці, спалахнуло постання, що отримало назву "картопляної війни".

Керівники національного руху змушені були перебратися до Гельсінки, де на початку 1919 був створений Тимчасовий комітет Інгерманландії.

А на теренах Естонії почалося формування інгерманландських збройних сил, які очолив брат Каапре Тюнні – Алексантері.

Щоправда, вже невдовзі він загинув під Копор'ям. Але давню твердиню інгерманландці таки здобули. Саме в цих боях народився прапор Інгерманландії – синій в червоному обрамленні хрест на жовтому полі.

От тільки російське антибільшовицьке командування одразу побачило в цьому "прояви сепаратизму" і домоглося сочатку перепідпорядкування, а потім і розформування інгерманладських військових частин.

"Білим" борцям з "червоним Петроградом" це, втім, не допомогло: їхня Північно-Західна Армія зазнала поразки і змушена була відступити до вже незалежної Естонії.

Натомість влітку 1919 року нове повстання спалахнуло на півночі Інгерманландії.

Місцеві селяни вигнали більшовіків із земель навколо прикордонного селища Кір'ясало, на яких проголосили створення Республіки Північна Інгрія – посилаючись на визнане навіть більшовиками право націй на самовизначення.

Першим керівником уряду нової держави став Сантері Термонен, а її збройні сили очолив молодий, проте вже досвідчений підполковник Юрйо Ельфенгрен.

Попри невеликі розміри контрольованої республікою території, вона швидко набула усі атрибути державності.

Республіка Північна Інгрія мала не лише прапор і герб (національний гімн інгерманландці мали й до того), а й суди, газету "Кір'ясалон саномат", пошту, власні поштові марки та військові нагороди.

Був створений навіть свій флот. Щоправда, флот складався лише з одного корабля.

Доволі жвавим було й політичне життя – адже прихильників незалежності досить жорстко критикували представники "старшого покоління" інгерманладнців, які вважали, що більш розумним було домагатися лише автономії в межах Російської держави.

Хоч як там було, але пропозиції підпорядкувати Республіку Північна Інгрія "білому" російському командуванню або ж владі сусідньої Фінляндії її керівництво послідовно відкидало.

Та без підтримки "братів" з Гельсінки чи хоча б з Таллінна незалежна держава на території кількох сільських громад проіснувати довго не могла.

Після укладання Тартуського мирного договору 1920 року між Естонією і РРФСР, республіка за домовленістю оголосила про самоліквідацію. Її армія разом із значною частиною населення відступила до Фінляндії.

Так завершилася історія "третьої" Інгрії.

Юрйо Ельфенгрен, між іншим, боротьби не припинив. Певний час він представляв у Гельсінки інтереси Бориса Савінкова, Петра Врангеля і… Білоруської народної республіки.

Потім Ельфенгрен долучився до організації підпільної боротьби в тилу Радянської Росії, в'їхав до РРФСР за підробним румунським паспортом, був заарештований у Твері і розстріляний ОГПУ.

Доба геноцидів

Ставлення більшовиків до інгерманландців після усіх цих подій було відверто ворожим.

Інгерманландців навіть відмовлялися визнавати окремим народом – лише фінами, що волею долі опинилися на радянських теренах (використовували навіть термін "ленінградські фіни").

Певний час їм намагалися протиставити і "справжніх тубільців Інгрії" – інгрів, для яких навіть створили "національні" райони, сконструювали пісемність на основі латинської графіки, друкували підручники і відкривали школи.

До цих шкіл ходили і діти воді, яку в радянському дусі визнали "неперспективною" народністю і навіть викреслили з листів переписів. Та й "інгрський експеримент" невдовзі згорнули.

Під каток колективізації згодом потрапили усі місцеві селяни, незалежно від "національного" запису у документах.

До сіл просто доводився "план по кулаках", яких треба було виявити і "знешкодити" в будь-якому разі. І навіть якщо рибальські артелі існували в приморських місцевостях з дореволюційного часу, їх знищували як "нерадянські", а потім на їхньому місці влаштовували "правильні" колгоспи.

До того ж йшлося про прикордоння, де "підозрілі елементи" вишукували з кошним приступом "шпигуноманії", якою СРСР хворів увесь час свого існування.

Лише кампаній з виселення інгермандандців за 1930-ї роки було три.

Апофеозом політики знищення і депортацій у цей час став сталінський "Великий Терор", мартиролог жертв якого і досі остаточно не завершений.

Проте навіть статистично інгрів за це десятиріччя стало менше у два рази.

Чисельність воді рахували вже не тисячами, а сотнями.

Під час Другої світової війни корінні мешканці Інгрії пережили ще тяжчі випробування – виснаження голодом і примусовими роботами. До того ж по обидва боки фронту.

А вже невдовзі водь почали вивозити як робочу силу до Німеччини та Литви, інгрів – до Німеччини і Фінляндії, інгерманландців – до Фінляндії.

Нацисти взагалі планували "очистити" Інгрію від населення, яке там ще залишилося, щоб згодом заселити її територію німецькими колоністами.

Та коли радянські війська перейшли у наступ і взяли під контроль території, які були раніше окуповані Вермахтом, більшовицька влада… скористалася наслідками нацистских виселень.

У будинки, які "залишилися без господарів", почали заселяти нових мешканців – переважно росіян.

Про колишніх господарів, однак, не забули: від Фінляндії, скажімо, почали вимагати "повернути" вивезених мешканців Інгрії вже у 1944 році, не чекаючи завершенння Другої світової.

Розміщувати їх в місцях, де вони жили до війни, однак, не збиралися. Як "ненадійних елементів", що перебували під окупацією, їх депортували "вглиб радянської території". З тим же самим формулюванням виселяли й тих, хто уник нацистського вивезення та залишився в рідних краях.

Повернутися на батьківщину їм дозволили лише після смерті Сталіна. А інгерманландців, скажімо остаточно "ребіалітували"… вже після того, як не стало СРСР. Авжеж про повернення майна чи домівок не йшлося – особливо, якщо в будинках встигли оселитися інші.

Час від часу корінним мешканцям Інгрії і зараз доводиться чути, що їх "не існує".

Так, у 2008 році керівник компанії, що займалася будівництвом нового порту в гірлі річки Луга – на давніх землях воді – заявив, що такого народу, як водь, "немає де-юре".

І лише після цього водь під тиском громадськості таки включили до офіційного списку "малих народів".

Ці народи і справді тепер малі за чисельністю.

За переписом 2021 року воді в Росії залишилося 99 людей. Інгрів – 210 (навіть в Україні їх живе більше). Інгерманландцями називає себе 571 людина. Щоправда, деякі з них можуть ідентифікувати себе як фіни (загалом їх в Росії трохи менше 8 тисяч).

Так виглядають наслідки геноцидних радянських (і не лише радянських) практик.

"Інші" росіяни

Більшовики, звісно, змінили долю не лише корінних народів. Одним з їхніх перших рішень було несподіване для багатьох позбавлення Петрограда статусу столиці.

Попри космполітичну й революційну риторику та постійні заклики "розірвати з клятим минулим" уряд Леніна зробив стрибок на кілька століть назад і повернувся до Москви, сховавшись за "мурами давнього Кремля".

Ні – і за радянських часів ставлення до міста на берегах Неви було особливим: його називали "колискою революції", але на майбутнє йому відводили не більше, аніж "обласну долю".

У вчорашніх "столичних жителів" це вже тоді викликало цілу суміш емоцій, які поєднували щире нерозуміння мотивів, відчуття несправедливості і навіть образи на "волюнтаристів з Раднаркому", ностальгію за імперським минулим, ревнощі до "московських вискочків" і водночас снобістське відчуття зверхньості над ними.

Усе це стало основою для появи якщо не нової ідентичності, то принаймні усвідомлення петербурзької (або ж за радянських часів офіційно "ленінградської") винятковості, "самості".

Навіть в умовах тоталітарного режиму в колишній столиці ще певний час дозволяли собі фрондувати партійні функціонери – від Григорія Зінов'єва до Сергія Кирова (обидва, втім, народилися не в Петербурзі).

А згодом місцевих більшовиків підозрювали в опозиційності вже, так би мовити, за інерцією – аж до так званої "ленінградської справи", однієї з останніх сталінських кампаній "чисток".

Розгром творчої інтелігенції міста, влаштований улюбленцем вождя Андрієм Ждановим, у підсумку лише зміцнив ставлення до Ленінграда як до міста з особливою інтелектуальною атмосферою і традиціями.

Уявлення про "іншість", альтернативність "міста на Неві" з часом лише зростала.

І саме задяки йому ще до розпаду Радянського Союзу воно набуло репутацію чи не найбільш "антирадянського" в Росії. Звісно, російського, але водночас – і європейського, принаймні в тому сенсі, як це сприймалося в СРСР.

А коли червоний прапор змінили російським триколором, а Ленінград знову став Петербургом – "антирадянськість" трансформувалася в "антимосковськість".

Не дивно, що книжка відомого місцевого публіциста Лева Лурьє так і називалася – "Без Москви". Це був маніфест роздратованих петербуржців, які оголошували себе – не більше, не менше – "аристократами духу", позбавленими спадщини пронирами з "Білокам'яної", а своє місто – завеликим для підпорядкованого йому краю (все ж будували його як столицю "однієї шостої Землі").

Але водночас самозахоплення "петербуржеством" насправді могло швидко "мутувати назад", в імперськість.

Це стало зрозуміло з усією наочністю, коли владу в Росії захопили саме "пітерські", які виявилися ніякими не аристократами, а звичайними бандитами – ще й зі схильністю до побудового садизму та "ідейного" фашизму (якщо у фашизму взагалі може бути якась "ідейність").

Цей несподіваний для багатьох тріумф сірості надихнув і надихає досі так званих "петербурзьких фундаменталістів" на кшталт Олександра Секацького, які з одного боку роздавали місцеве "громадянство", а з іншого – пропонували оголосити новою національною ідеєю… здобуття чорноморських проток.

У пошуках прапору

Цікаво, що і про Інгерманландію – як саму назву так і пов'язану з нею атрибутикою – першими згадали у 90-х роках XIX сторіччя російські націоналісти і "неоязичники". Наприклад такі, як Віктор Безверхий – видавець часописів "Рідні простори" і "Волхв".

До реальної Інгрії (чи реальних Інгрій) це "повернення до слов'янських коренів" не мало жодного стосунку: хоча б тому, що нічого питомо слов'янського в минулому воді, інгрів чи інгерманландців не було.

Просто незвична для багатьох назва припала ватажкам цього руху до душі – хай навіть сам факт її використання нагадувало спроби ката взутися в чоботи знищених ним жертв.

Утім, на ці намагання тоді дивилися як на маскарад або ж маргінальне дивацтво.

Мейнстрімом був регіоналізм.

Найвідомішою політичною організацією цього спрямування був "Рух за автономію Петербурга", який своєю метою проголошував підвищення статусу краю принаймні до рівня автономної республіки, яких на той час в складі Росії було вже чимало.

Щоправда, на відміну від більшості подібних "суб'єктів федерації" йшлося саме про територіальну, а не національну автономію.

Проте всі інші ознаки суб'єктності в планах були присутні – аж до власної грошової одиниці, що могла називатися "єфимком".

Серед прихильників цього руху були історик Віталій Старцев, письменник Даниїл Гранін, політик Галина Старовойтова.

Далі йшла група "Незалежний Петербург", до якої належали вже згаданий Лев Лурьє та Даниїл Коцюбинський, автор збірки "Петербург без Росії", в якій обгрунтовував не лише доречність, а й неуникненність самостійності міста – знову ж таки як "надетнічної", територіальної спільноти.

Згодом Коцюбинський спробував заснувати і політичну партію під назвою "Вільний Петербург".

Та на межі століть регіоналістські руху були розгромлені по всій Росії.

Розгромлені Володимиром Путіним – фактично за ініціативою і руками тих самих "пітерців", які захопили владу в Москві.

А в самому Петербурзі політично організований регіоналізм поступився місцем аморфній "тусовці", з якої влада може висмикувати і репресувати окремих діячів, проте знищити її загалом неможливо за визначенням – адже йдеться радше про субкультуру, залученість до якої є насправді неконтрольованою, принаймні доти – доки зберігаються хоча б умвно автономні канали комунікації.

З іншого боку, субкультура теж потребує маркерів, за якими "свої" визначають належність до неї і відштовхують "чужих".

Символіка регіоналістських рухів 1990-х і сама по собі не відзначалася яскравістю – і до того ж значною мірою перетиналася з офіціними символами міста і регіону.

Потрібен був інший "прапор".

І ним цілком природньо стала символіка Інгрії/Інгерманландії – від національного стягу до хештегу #ИБС ("Інгрія буде вільною") та коктейлю "Вільна Інгрія", створеного в популярному пітерському барі "Хроніки". Тепер, принаймні, є що показати у мультиках з Масянею і озвучити в кліпах Оксімірона.

Що далі?

Головне питання – чи може вирости із "тусовки" щось справді серйозне.

Намагання очевидно є.

Спільнота "Вільна Інгрія", яка сформувалася вже в нинішньому столітті", не припиняє спроб повернути політичну активність в петербурзький порядок денний.

До певного часу це були лише прапори і транспаранти в "інгерманладських" кольорах на кожному міському мітингу.

З початком російської війни проти України – дії та наміри стали рішучішими. Тепер навіть дійшло до ідеї формування окремого "інгрського" підрозділу у складі Інтернаціонального легіону ЗСУ.

Щоправда, навіть до подібних ініціатив у багатьох в Україні та в світі ставлення все ще скептичне.

Доволі показово, що з "новими інгерманландцями" не поспішають об'єднуватися і представники товариств, які представляють інтереси корінних народів Інгрії – якими б малими вони не здавалися сьогодні. А без цього є важко повірити у щирість заяв про "вбивство в собі імперії": навряд чи це можливо без визнання відповідальності за її злочини.

Ідея ж створити "Інгерманландію без інгернманландців" не може не виглядати штучною – і доволі снобістською.

Звісно, в історії і справді траплялися випадки, коли антиколоніальні повстання починали "креоли" – нащадки колишніх колонізаторів – для того щоб і надалі утримувати владу над тубільцями.

Проте навіть в межах нинішньої Росії "логічнішим" видається усамостійнення Калініградської області: хай навіть вона й виглядатиме "Пруссією без пруссів і пруссаків" – вона, принаймні, відокремлена від решти російської території, має окреслені кордони, а колишній Кенігсберг ніколи не мріяв (і не мріє десь у глибині душі) про статус столиці "однієї шостої".