Чи Кубань - "наша"?
Це запитання, а вряди-годи і твердження зі знаком оклику подеколи чуються від українських істориків, народних обранців, громадських діячів та пересічних громадян. Що саме вони мають на увазі кажучи про Кубань і як вона пов'язана з Україною?
Це запитання, а вряди-годи і твердження зі знаком оклику подеколи чуються від українських істориків, народних обранців, громадських діячів та пересічних громадян. Що саме вони мають на увазі кажучи про Кубань і як вона пов'язана з Україною?
За наказом російської імператриці Катерини ІІ, в 1775 році скасоване Військо Запорозьке Низове та знищена його столиця – Січ. А 1788 року царський уряд утворив Військо вірних козаків запорозьких, яке невдовзі дістало іншу назву – Чорноморське козацьке військо. До його лав пішли деякі колишні запорожці, які опісля знищення Січі не подалися до турецьких володінь, де постала Задунайська Січ. Кілька років козаки-чорноморці мешкали на узбережжі Чорного моря між річками Буг і Дністер.
1792 року Катерина ІІ подарувала Чорноморському війську землі на правобережжі річки Кубань. Прикубання знелюдніло ще восени 1783 року, коли російські війська під проводом генерала Олександра Суворова винищили там ногайців. Козаки Чорноморського війська заснували там 40 станиць, 38 з яких мали назви січових куренів. На березі Кубані в 1793 році вони заклали тверджу, яку іменували Катеринодаром.
На лівобережжі річки Кубань з правіку мешкали адиги, яких також називали черкесами. Їхні землі простягалися від річки Кубань на півночі до узбережжя Чорного моря на півдні та від Кабарди на сході по Таманський півострів на заході. Ще в 1763 році Російська імперія розпочала загарбання східних черкеських земель, відомих нині під назвою "Кавказские Минеральные Воды".
А 1791 року російські війська вперше здобули приступом тверджу, що височіла в Анапі на західних землях адигів. Цілком зрозуміло, з якою метою Катерина ІІ "пожаловала" Чорноморському війську землі на Прикубанні. Воно мало брати участь у загарбанні Закубання.
Виснажлива війна черкесів супроти численних військ Російської імперії тривала протягом багатьох десятиріч. У 1830 році дванадцять адигських народностей на чолі з трьома княжими родами створили власну державу – Черкесію. 1836 року з'явився її державний прапор, де на зеленому тлі містилися три перехрещені золотаві стріли та дванадцять зірок тієї ж барви. У Російсько-Кавказькій війні адиги найдовше опиралися чужинцям. Вони воювали проти загарбників до 1864 року.
На Східному Кавказі народи Чеченії та Дагестану склали зброю в 1859 році. Під час цієї війни загинуло півтора мільйона черкесів. Майже всіх позосталих адигів російський імператор Олександр ІІ змусив покинути свій правічний край. Вони вирушали з Кавказького узбережжя Чорного моря до Османської імперії. Вигнанців було близько двох мільйонів, проте "официальная статистика" Російської імперії налічила їх лише півмільйона.
Подорож Чорним морем не здолали близько половини вигнанців. На Кавказі черкеси втратили понад 90 відсотків людності та стільки ж відсотків своїх земель. Геть не лишилося споконвічної людності на черкеських землях за річкою Псоу, які опинилися у складі Абхазії.
Унаслідок "зачистки" Західного Кавказу від адигів Російська імперія поповнилася новими "исконно русскими землями", де окублювалися різноманітні зайди. Від черкесів на чорноморському узбережжі Кавказу лишилися назви річок, озер, гір, міст і містечок – Анапа, Абрау, Дюрсо, Геленджик, Пшада, Джубга, Туапсе, Лоо, Дагомис, Сочі, Мацеста, Хоста та багато інших. Упадають у вічі нечисленні там російськомовні назви – "Новороссийск", "Архипо-Осиповка", "Лазаревское", "Головинка", "Красная Поляна".
Від однойменної адигської річки походить назва Цемеської затоки біля кавказького узбережжя Чорного моря, яку чужинці нарекли Новоросійською. "Архипо-Осиповка" розташована на чорноморському узбережжі між річками Тешебс і Вулан, де містився колись черкеський аул Псишопа. 1837 року біля гирла Вулану москалі збудували "Михайловское укрепление".
У березні 1840 року адигам урвався терпець через цих зайд і вони вирішили позбутись непроханих чужинців. Коли черкеси рушили на приступ, за наказом зверхника залоги російської фортеці, один з його вояків – Архіп Осіпов підірвав разом з собою пороховий льох. Потужний вибух забрав життя багатьох москалів довкола нього. Адиги перемогли в цьому бою, захопили близько вісімдесяти бранців, але не доп'яли боєзапас ворога. Заради цього москалі не пошкодували свого "пушечного мяса".
На березі Чорного моря, біля гирла річки Псезуапсе, розташовувалося черкеське містечко Пситшепе Каль, а біля гирла річки Шахе – містечко Субаші. 1839 року ескадри кораблів Чорноморського флоту під командуванням віце-адмірала Лазарєва, опісля нищивного гарматного вогню, висадили там на берег багатотисячні загони москалів.
Здолавши опір адигів вони збудували два форти – "Лазарев" на честь згаданого флотоводця та "Головинский", названий ім'ям командувача "Отдельным Кавказским корпусом" генерала Головіна. Нині на цих теренах розташовані "микрорайоны" міста Сочі "Лазаревское" та "Головинка".
Землі аулу Кбааде загарбники назвали "Красной Поляной". Місцевість на узбережжі Чорного Моря біля гирла річки Мзимти також мала черкеську назву – Артлар. Російські генерали німецького походження переробили її по-своєму – Адлер, що в перекладі з німецької мови означає орел.
1860 року Чорноморське козацьке військо об'єднали з західною частиною Кавказького лінійного козацького війська, внаслідок чого постало Кубанське козацьке військо. Зауважимо, що Чорноморське козацтво складалося з українців, а серед лінійців переважали москалі. Водночас із цим царська влада утворила Кубанську область, до якої опріч земель Кубанського війська долучила загарбані черкеські землі Закубання.
У квітні 1861 року нею оголошено початок примусового переселення туди кубанських козаків. Проте переважна більшість з них на це не погодились. Зрештою вони домоглися, що переселенню за річку Кубань козаки підлягали за власним бажанням, жеребкуванням або присудом станичних громад. На південь від Закубання у черкеському причорномор'ї адиги ще три роки чинили запеклий опір загарбникам.
Наприпочатку 1918 року кубанські козаки проголосили Кубанську Народну Республіку в межах Кубанської області. На той час далися взнаки розбіжності між чорноморцями та лінійцями. Перші здебільша прагнули до самостійності Кубанської Народної Республіки з імовірним прилученням її до України на федеративних засадах. Подеколи серед чорноморців траплялися ті, що воювали у складі українських військових частин супроти білих та червоних москалів, проте їх було небагато.
Лінійці ж потерпали "За Великую, Единую и Неделимую Россию". Зрештою, зазнали поразки і самостійники, і "единонедилимщики". Кубанське козацьке військо скасоване більшовицькою владою РСФРР у 1920 році. Того ж року місто Катеринодар перейменоване на Краснодар.
Понад десять років по тому на Прикубанні повноцінно існувала українська мова. Нею видавалися книжки, часописи, листівки тощо. Українською мовою провадилося діловодство державних, спілкових, громадських та інших установ. Малеча козаків навчалася в україномовних школах. Вчителі цих шкіл здобували освіту в українському педагогічному технікумі, що містився у станиці Полтавській і на українському відділі Краснодарського педагогічного інституту.
1933 року всі ці навчальні заклади переведено на російську мову викладання. Зробилися "русскоязычными" україномовні часописи, книговидавництво та діловодство. У 1932 –1933 роках Сталін і його посіпаки влаштували на Прикубанні Голодомор, не менш жахливий, ніж в Україні. Козаків, що опиралися червоним москалям-картузникам, ув'язнювали, страчували та висилали на Урал, до Сибіру, Казахстану і на північ Московщини. Геть спорожніли станиці Полтавська, Уманська і Ведмедівська.
До господ знищених або вивезених козаків оселяли москалів-червоноармійців та їхні родини. Станицю Полтавську перейменували на Красноармійську, а станицю Уманську – на Ленінградську. Надалі чужинці протягом багатьох десятиріч окублювалися на землях козаків-чорноморців. Чимало нащадків зайд назвали себе "кубанскими казаками".
Нині на Прикубанні де-не-де чутно побутову українську мову, насамперед серед людей похилого віку. Це так звана кубанська балачка, яку москалі називають "диалектом русского языка". Утім, нащадки чорноморців здебільша вже не балакають, а "какают" і "кудкудакают" кацапською мовою не гірше, ніж москалі. Під час Російсько-Української війни, що точиться з 2014 року, "кубанские казаки" горою стоять за "Россию-матушку".
Утиски та поневіряння адигів тривали за часів СРСР. Рештки цього народу штучно розділили на три частини. Відтоді існують Республіка Адигея, Карачаєво-Черкеська Республіка та Кабардино-Балкарська Республіка. Проте і адиги, і черкеси, і кабардинці розмовляють однією мовою та називають себе однаково – адигами. Як бачимо, улюблене гасло царської Росії "Разделяй и властвуй" добре знала і Росія комуняцька. За часів "демократической" Росії для черкесів анічогісінько на краще не змінилося.
На землі, що просякла сльозами і кров'ю цього народу, на його кістках, москалі влаштували собі численні "здравницы" та гульбища, де вони нахильці дудлять трунки і трощать їжу, аж поза вухами лящить. Улюблене місце москальні для створення "веселых кинокомедий" – кавказьке узбережжя Чорного моря, рясно всіяне колись трупами адигів. Тут же протягом багатьох років влаштовують свої збіговиська злодії з усієї Московії.
У місті Сочі міститься одне з кублищ головного московського упиряки – "Бочаров ручей". Його іменували за назвою річки, що тече поруч і яку адиги називали Мидаобза. Інші річки міста Сочі донині зберігають свої первісні назви – Шепсі, Аше, Макопсе, Псезуапсе, Цусхвадж, Шахе, Лоо, Хобза, Дагомис, Псахе, Сочі, Мацеста, Хоста, Кудепста, Мзимта, Псоу. На теренах цього міста містилася колись столиця Черкесії, яку в липні 1862 року, разом з будівлею її Уряду, опісля кривавих боїв зруйнували і спалили російські війська.
2014 року в Сочі, на "исконно русских землях" Артлара та аулу Кбааде, відбулися ХХІІ зимові Олімпійські ігри. Проведення "праздника молодости и спорта" в цей рік у цьому місці є "особым цинизмом" і відвертим знущанням москалів з національної трагедії черкесів. Адже за 150 років до сочинської Олімпіади, на місці її проведення, вони знищили десятки аулів споконвічного народу, "зачистив" цей квітучий край від адигів.
21 травня 1864 року в аулі Кбааде відбувся їхній останній бій із загарбниками. Відтоді це День пам'яті жертв геноциду черкеського народу. Заради проведення Олімпіади понівечено чарівну природу річки Мзимти і довколишніх гір. Їх перерили вздовж і впоперек, простромили палями та залили бетоном. Тваринний і рослинний світ цієї місцевості знищено. До землі черкесів москалі поставились так само, як і до її господарів.
Чужинці вважають, що "окончательно решили черкесский вопрос", але вони дуже помиляються. Мільйони адигів, які мешкають тепер у багатьох країнах світу, повернуться на землю своїх прабатьків і поєднаються з братами по крові. Вони спільно знімуть накладені на неї закляття, розхарастять від чужинецького мотлоху та загоять її жахливі рани.
Це відбудеться вже незабаром, коли Україна доруйнує імперію московитів – "тюрьму народов" і розплідник перевертнів. Сьоме покоління чужинців на землі адигів має стати для них останнім. Черкесія відновить свою державність від узбережжя Чорного моря на півдні до річки Кубань на півночі та від Кабарди на сході по Таманський півострів на заході. По всій цій країні та в її столиці місті Сочі знову замайорять зелені прапори із золотавими зірками та стрілами, які наразі є державними лише в Республіці Адигея.
"Бочаров ручей" московські очмани згадуватимуть на занехаяних землях Московії біля озера Валдай, де розташована їхня "родная гавань". Заподіяний Російською імперією геноцид черкеського народу Україна мусить визнати вже нині. Наша Верховна Рада, на жаль, донині не спромоглася це зробити. Натомість Грузія ухвалила відповідний закон ще 2011 року. А коли адиги проголосять відновлення своєї держави Україна має першою визнати Черкесію.
Отже, що являє собою "НАША КУБАНЬ"? Це Прикубання, де колись оселилися чорноморські козаки? Чи Кубанська область Російської імперії, у межах якої кубанські козаки проголосили свою Народну Республіку? У сьогоденні подеколи називають Кубанню геть увесь Краснодарський край.
Прикубання дійсно було колись українським, проте це вже в минулому. Кубанська область, а згодом Кубанська Народна Республіка обіймали терени не лише чорноморських і лінійних козаків, а також загарбане черкеське Закубання. Майже весь Краснодарський край є землею адигів, опріч згаданого Прикубання. Дивно, що деякі особи в Україні, закликаючи до визнання її Верховною Радою геноциду черкесів, водночас зазіхають на їхні землі.
