Українські архіви: знищення і повторення – рашисти і комуністи
Останні декілька днів ми всі ще не можемо оговтатися від звістки про варварський підрив рашистами Каховської ГЕС. На думку відразу спадає аналогічний злочин комуністів, вчинений у серпні 1941 року. Тоді вони навмисно підірвали Дніпровську ГЕС поблизу Запоріжжя. Але це не одиничні повтори нинішніми росіянами “традицій” своїх дідів-чекістів щодо геноциду українців та України. Сьогодні, у Міжнародний день архівів, хочу навести історичні паралелі щодо знищення архівних документів рашистами в ХХІ столітті та комуністами в столітті ХХ.
Знищення архівів рашистами на окупованих територіях у 2014-2023 роках
Із 2014 року Україна втратила доступ до архівних документів, які залишились на непідконтрольній їй території – Донецькій та Луганській областях, Автономній Республіці Крим. Впевнений, що частину історичних документів росіяни знищили чи вивезли "гуманітарним конвоєм". За розповідями українських військовополонених, їх утримували на порожніх стелажах у сховищах Архіву Управління СБУ в Донецькій області.
Знищення архівів та архівних документів рашисти продовжили з початком повномасштабної війни.
25 березня 2022 року стало чорним днем для Архіву Управління СБУ в Чернігівській області. Саме тоді дві рашистські ракети влучили в будівлю спецслужби. Під час пожежі згоріло понад 13 тисяч архівних справ на репресованих осіб, документи радянської спецслужби – накази, листування, особові та агентурні справи ХХ століття. Частина українців, на жаль, уже ніколи не зможе дізнатися правду про своїх родичів, які були репресовані комуністичним тоталітарним режимом.
У червні 2022 року окупаційна влада Херсону з Державного архіву Херсонської області спершу вкрала 15 коробок з документами, включаючи списки виборців, про вибори Президента України у 2019 році. А на початку листопада 2022 року російські окупанти викрали майже 1500 фондів та основні облікові документи, які вивезли у Крим. Це становить майже половину всіх документів, які зберігалися в Державному архіві Херсонської області.
В результаті активних бойових дій або під час тимчасової окупації постраждали також приміщення Державного архіву Харківської області, архівні установи в Миколаївській та Київській (Буча, Ірпінь, Бородянка, Васильків, Іванків, Красятичі) областях. В робочих кімнатах працівників та в архівосховищах росіяни вкрали комп'ютери та сканери, забруднили коробки зі справами, вибили вікна, пошкодили системи опалення та електропостачання. На щастя, люди та документи у цих архівах не постраждали.
Рашисти також цілеспрямовано знищують приватні архіви, заздалегідь створивши "розстрільні списки".
У Бучі під Києвом ракетами було знищено два будинки, у яких зберігали цінні документи про антирадянську діяльність. На початку березня 2022 року російські окупанти повністю зруйнували будинок сестри В'ячеслава Чорновола Валентини, у якому зберігався архів відомих політичних в'язнів та дисидентів Миколи Плахотнюка і В'ячеслава Чорновола.
Як повідомив журналіст і громадський діяч Богдан Плахотнюк, 28 лютого 2022 року сусіди помітили на будинку відому з початку війни мітку. А ще за кілька днів будинок знищили. Загалом частково знищено архів Героя України В'ячеслава Чорновола: всю бібліотеку дисидента та понад 60 повних комплектів десятитомника його творів.
Тоді ж рашисти прицільним ударом поруйнували будинок шестидесятниці Любові Панченко. Під час бойових дій російський снаряд поцілив у хлівець і вибив двері та вікна оселі мисткині. Тривале голодування та пережиті події позначилися на здоров'ї жінки. 30 квітня вона померла. На щастя, мисткиня встигла передати свій творчий спадок до Музею шістдесятництва (Київ) і її роботи збережені (детальніше про мисткиню, яка змогла пережити КГБ, але яку вбив рашизм, всі охочі можуть переглянути у фотодокументальній виставці "Комунізм=Рашизм" в онлайн-форматі на сайті Архіву національної пам'яті).
Про стан архівістів, архівних документів та приміщень на досі окупованих територіях достеменно не відомо.
Знищення архівних документів комуністичним тоталітарним режимом в ХХ столітті
В ХХ столітті комуністи теж активно руйнували архівні документи. Наприклад, влада намагалась знищити будь-яку інформацію про злочин Голодомору-Геноциду в Україні 1932–1933 років. У 1934 році надійшло розпорядження: всі книги ЗАГС про реєстрацію смертей за 1932–1933 рр. вислати у спеціальні частини (у яких більшість із них було знищено). А на початку німецько-радянської війни радянська влада ліквідувала частину документів київських архівів. Серед них – статистика населення України в період Голодомору.
Документи і матеріали Всесоюзного перепису населення 1937 року планували опублікувати у 110 томах. Але оскільки вони підтверджували реальну демографічну кризу в Україні через Голодомор-Геноцид, то були знищені майже повністю… А всі збережені архівні документи вмістилися в одному невеликому томі, виданому вже в 1990 році.
Одним з елементів збіднення архівних фондів в Україні – це розподіл архівних документів між різними архівними установами. Показовим прикладом таких дій було створення в першій половині 1941 року Центрального державного літературного архіву (нині – Російський державний архів літератури та мистецтва) у Москві. В результаті з українських архівів до столиці СРСР були назавжди переміщені документи родичів Миколи Гоголя, Бориса та Марії Грінченків, низки видавництв у Києві та Харкові, черкаського кооперативного видавництва товариства "Сіяч", яке зберігало листи Панаса Мирного (Рудченка), Миколи Вороного та інших.
Ще одним прикладом варварського захоплення архівних документів стало скасування поняття "Державний архівний фонд республіки" в 1941 році. Відтоді центральні архіви УРСР були визначені лише як сховища для зберігання документів Державного архівного фонду СРСР нижчого (порівняно з загальносоюзними), тобто, регіонального значення. Такий підхід дав можливість центральним органам на свій розсуд визначати статус архівних фондів та установу їхнього зберігання.
Ще гірша ситуація з крадіжками історичних документів у військових архівах
Нині українці не можуть повноцінно дослідити військову історію України ХХ століття. В нас не залишилося жодного архіву жодного військового з'єднання фактично до кінця розпаду СРСР.
Суперечки за право володіти військовими архівами точилися між УСРР (а точніше, українськими архівістами) і РСФРР від 1919 року, коли Російська Федерація поставила вимогу про вивезення військових архівів з України. Попри те, що Радянська Росія не визнавала себе спадкоємицею Російської імперії, право власності на архіви царської армії вона заявила безапеляційно.
Маріонетковий уряд УСРР не висловив заперечень і передав військові архіви до Військово-вченого архіву Центроархіву РСФРР, незважаючи на протести українських військових істориків та архівістів. Відтак вивезення архівних документів до Росії здійснювали навіть без формального повідомлення уряду України.
Саме таким чином у 1934 році комуністи вивезли з Центрального Чорноморського архіву в Миколаєві до Ленінграда 500 пудів архівних документів з історії Чорноморського флоту та портів Чорного моря, суднобудування, міст і селищ Причорноморського регіону Півдня України. Тоді ж вивезли адміністративні архіви УНР – архів Всеукраїнської надзвичайної комісії та Київської губернської надзвичайної комісії.
Не змінилася ситуація і після Другої світової війни. У 1948 році окремим наказом Міністра збройних сил СРСР було підтверджено, що документальні матеріали всіх військових частин, в т. ч. і військових комісаріатів, після закінчення встановлених термінів зберігання на місцях, підлягають передачі до архіву відповідного штабу, військового округу, флоту або Центрального архіву збройних сил.
До республіканських, крайових та обласних державних архівів ці матеріали не надходили. Основну частину документів військових установ з держархівів УРСР перевезли до військових архівів Міністерства оборони СРСР. Вилучення та забирання історичних документів тривало до остаточного розпаду Радянського Союзу. Саме тоді до Росії були вивезені архів внутрішніх військ НКВД-МГБ та документи щодо діяльності військових госпіталів періоду німецько-радянської війни.
Загалом із 1945 до 1991 року до центральних російських архівів військового профілю з українських архівів було передано понад три тисячі фондів загальною кількістю до 73 тисяч справ, що становило половину загального обсягу переданих фондів. Найбільше військових фондів було передано із державних архівів Київської та Харківської областей, адже там розміщувалися штаби відповідних військових округів, а це – понад 1500 фондів.
Знищення історичних документів в архівах спецслужб
Документи радянських спецслужб часто ставали заручниками політичних ігор під час зміни влади.
Перше знищення документів відбулося після смерті Сталіна. У 1954–1955 рр., за вказівкою керівників ЦК КПРС, КГБ знищив документи на понад 6 мільйонів радянських громадян. Тоді ж був підготовлений наказ КГБ, в якому було запроваджено норму тимчасового зберігання частини матеріалів, після чого вони підлягали знищенню. Так були ліквідовані архіви органів держбезпеки районного та міського рівнів.
Наступну велику чистку зробив Хрущов. Саме в його період були знищені значні обсяги документів про сталінські репресії. Це все робили з "благородною метою" – "остаточно позбутися компрометуючих матеріалів на чесних радянських громадян, здобутих шляхом фальсифікації і незаконних методів ведення слідства". Тоді ж співробітники спецслужби знищили справи-формуляри, заведені на кожне західноукраїнське село, в яких поіменно перераховані місцеві мешканці – репресовані, виселені, підозрювані у сприянні боротьбі УПА, їхній соціальний стан, політичні погляди, рід занять. А у Казахстані чекісти знищили архівні справи на депортованих з Криму у травні 1944 року. Сьогодні збереглися тільки картки на окремих осіб.
Остання велика чистка архівів відбулася напередодні розпаду Радянського Союзу в 1990 році. Вона була спровокована "оксамитовими" революціями в Східній Європі, в результаті яких до рук нової демократичної влади потрапили значні масиви документів тоталітарних спецслужб. З формулюванням "не становить практичної, історичної або культурної цінності" чекісти їх знищили.
Наприклад, особові та робочі справи агентури, утримувачів явочних та конспіративних квартир та картотеку до такого масиву документів. Також чекісти спалили понад 200 томів спецсправи "Блок", яка починалася арештованою колядою 1972 року і тривала п'ятнадцять років. До сьогодні майже не збереглися документи П'ятого Управління КГБ УРСР (відповідального за боротьбу з "ідеологічними диверсіями", тобто з радянськими дисидентами), агентурні та оперативно-розшукові справи на керівників українського визвольного руху, оригінали та рецензії художніх творів.
Проте чекістам не вдалося все знищити. Випадково збереглася насичена унікальною інформацією справа-формуляр на Олександра Довженка. Справа закінчується висновком одного зі співробітників: "… знищити, як таку, що не становить історичної та культурної цінності". Та цей висновок не був затверджений його безпосереднім начальником, а на місці підпису "старшого оперуповноваженого" керівник виправив його посаду на "старший оперідіот".
Рашисти продовжують тотальне знищення українців. Нині ЗСУ та всі українці творять нову історію. Але без архівів написати правдиву історію України – неможливо. Це прекрасно розуміють росіяни. Тому вже сотню років знищують як самих українців, так і нашу ідентичність – архівні документи.
