Посольство до Нещасного Краю. Як римський папа Москву з сусідами мирив

Іnfelix omnino regio – "зовсім нещасним краєм" – назвав державу Івана IV Грізного учасник одного з перших європейських посольств до Московії. Єзуїт Джованні Паоло Кампані. Він повернувся на батьківщину раніше за колег-дипломатів, бо захворів. Звіт про поїздку, в якому власне і містяться слова про "нещасний край", був виданий більш-менш масовим накладом лише через три сторіччя - під назвою "Московська місія", і тим цікавішими видаються його спостереження.

Італієць зізнавався, що був вражений величезними багатствами далеких земель і водночас напівдиким існуванням більшості її мешканців. Вони жили в курних хатах. Вдовольнялися найгрубішою їжею: хлібом, цибулею, капустою та, якщо пощастить, напівсирим м'ясом. Вони не мали ані шкіл, ані аптек, ані лікарів (останніх, за його словами, було два на всю державу). А великими вченими вважали людей, які просто знають абетку.

Та чи не більше Кампані був заскочений тим, що московити пишаються таким своїм становищем і з презирством ставляться до інших народів.

Готовність коритися владі в усьому він визначав мало як не найголовнішу їхню національну рису, притаманну навіть найвищій знаті. Яка при цьому хизувалася багатством своїх нарядів і насміхалася над "простою" одежею європейських ченців.

Численні "недипломатичні" пасажі у доповіді дипломата можна було пояснити тим, що звіт призначався лише для вузького кола читачів – для членів ордену єзуїтів.

Проте й очільник того ж посольства – легат папи римського Антоніо Поссевіно –

теж слів на адресу "нещасного краю" не добирав. А його книжка "Московія" була призначена саме для широкої публіки і надрукована щойно "по гарячих слідах". Вона стала одним з головних джерел інформації про загадкове царство на сході для всієї тодішньої Європи.

Поссевіно менше цікавився побутовими деталями, проте й він занотував, що в Московії селяни працюють майже без відпочинку і зазвичай не відвідують церков – хіба що на Благовіщення, бо вважають що це "справою знаті".

Так само, як і Кампані, посол писав про "двох лікарів на всю державу" – додаючи, що з ліків московити вживають лише горілку і освячену воду. Та й знавців іноземних мов він нарахував лише п'ятеро, включно із згадуваними лікарями. З`ясувалося, що навіть постанови церковних соборів, які папський легат привіз із собою, не було кому прочитати.

Цьому можна було й не дивуватися: за словами посла, спілкування царських підданих з іноземцями було обмеженим, а закордонні поїздки були фактично заборонені. Поссевіно теж звернув увагу, з якою пихою московити при цьому ставилися до іноземців і з яким рабським підлабузництвом корилися владі. Навіть коли когось карали батогами (а це покарання застосовували навіть до бояр – і це також вражало європейців), винний голосно дякував володарю.

"Московія" в Європі наробила багато галасу – і тепер в Росії папського посланця вважають мало не "батьком русофобії". А про "штучно створену чорну легенду" про Івана IV розповідає навіть секретар Раби безпеки РФ Ніколай Патрушев!

Хоча Поссевіно підкреслював, що не вважає московитів "народженими для рабства". На його думку, покірними їх робило виховання, невігластво (зокрема і відсутність знань про інші країни) та політичний устрій їхньої країни. Проте такі констатації італійця у Кремлі і зараз можуть вважати "русофобією".

Та й до Московії папське посольство потрапило не так з власної ініціативи, як на запрошення того самого Івана IV.

Це запрошення більше нагадувало відчайдушне благання про порятунок – від, здавалося, неминучої поразки царя у війні за Лівонію. Та війна на той час тривала вже двадцять другий рік.

"Без надії сподіваючись", Іван IV наважився на безпрецедентний для нього крок: у вересні 1580 року спрямував до Рима власного посланця Істому Шевригіна з двома перекладачами. Подорож Поссевіно (і Кампані в складі його посольства) була лише "місією у відповідь".

Лівонська війна була насправді найбільшою авантюрою часів правління "грізного царя".

Звісно, коли він її починав, він навіть не здогадувався, чим все завершиться. Але тоді володарю, натхненному перемогами над східними сусідами, що завершилися приєднанням Казані та Астрахані, "спеціальна військова операція" на західних кордонах здавалася недовгою і приємною прогулянкою.

Тим більше, що Лівонія – на відміну навіть від поволзьких ханств – виглядала типовою failed state. Васне, вона й не була державою в справжньому сенсі цього слова, а лише нетривким об'єднанням володінь Лівонського рицарського ордена та чотирьох архієпископств при збереженні значної автономії великих міст.

З початком Реформації (що почалася лише за кілька десятиліть до конфлікту), влада церковних ієрархів ще більше ослабла. Тому лівонці почали шукати протекції сусідніх держав. Зрештою в 1557 році вони уклали Позвольську угоду з Сигізмундом II як великим князем литовським і руським. За тією угодою через дванадцять років планувалося утворити з князівством обороний союз.

Згодом, цю угоду почали називати приводом до Лівонської війни. Хоча за тією ж самою логікою війну могло спровокувати зафіксоване у документі "відкладання у часі" входження Лівонії до альянсу. Цілком можливо, що цар про угоду взагалі не знав. А сусідній край здавався йому просто привабливою здобиччю.

Спочатку Іван IV вимагав лише грошей, обіцяних колись його діду Дерптським архієпископством (Дерпт – це теперішній Тарту), та сподівався на утворення митного союзу - в інтересах московських купців, звісно.

Але коли його війська перейшли кордон і почали одну за одною захоплювати лівонські фортеці (іноді навіть несподівано для них самих) царські апетити розігралися – і він вирішив, що може просто приєднати Лівонію до свої володінь.

Наступ відбувався жваво. Московити захопили майже всю країну. Але їм бракувало сил, щоб оволодіти найбільшими містами, зокрема Ригою та Ревелем (сучасним Таллінном).

Тому вони як могли, "відігравалися" на населенні територій, які встигли окупувати.

Новини про звірства загарбників ширилися усім континентом – про них наочно розповідали памфлети і часописи, що саме в цей час з'явилися у Європі.

Лівонці благали про допомогу західних монархів – імператора Фердинанда I. Формально він був патроном Лівонського ордена. А також – королів Швеції, Данії та великого князя Литовського.

Сигізмунд II був до того ж польским королем, але тамтешній сейм вирішив не втручатися конфлікт.

Та і без цього Московія несподівано для себе зіткнулася якщо не з коаліцією (формально європейські володарі союз не укладали), то принаймні одразу з кількома потужними суперниками.

До того ж на боці "не зовсім колективного Заходу" було формальне право. Бо усі складові Лівонії поквапилися визнати себе підданими європейських монархів цілком офіційно – кожна свого.

Іван IV не знітився. І спробував перенести військові дії на територію нових супротивників. Йому зрештою навіть вдалося взяти литовський Полоцьк. Але це був останній великий успіх царя.

Надалі його чекали – здебільшого – поразки. У тих поразках московський володар звинував власних бояр.

Шукаючи зраду, він зрештою запровадив опричнину – країну охопив нечуваний навіть для неї терор, який перевершив звірства в окупованій Лівонії.

З одного боку це остаточно закріпило за Іваном IV репутацію тирана і садиста, а з іншого – лише послабило і знекровило Московію.

Тим часом змінилися й настрої у Польщі. Сигізмунд II домігся тіснішого об'єднання двох держав, в яких він був монархом. У 1569 році за Люблінською унією була створена Річ Посполита – суперник, що за всіма показниками переважав тодішню Московію.

Смерть Сигізмунда II, з якою перервалася чоловіча лінія династії Ягеллонів, дала царю шанс для дипломатичної гри.

У Литві навіть з'явилася своєрідна "партія миру", яка просувала Івана IV… на польсько-литовський престол. Ідею мотивували тим, що "братським народам" "нема чого ділити" і досить обрати московита ще й монархом Речі Посполитої, – як война одразу "втратить сенс".

Проте цю партію цар програв. До того ж двічі.

Спочатку шляхта віддала перевагу Генріху Валуа. Та потім довелося знімати кандидатуру на користь імператора Максиміліана II. Врешті-решт королем став трансильванський князь Стефан Баторій.

І це остаточно вирішило долю війни. Вмілий полководець і не менш талановитий військовий організатор, Баторій реорганізував військо (зробивши акцент на регулярні частини з найманців та реєстрових козаків) та почав трощити московитів по всіх фронтах.

Війна перейшла на землі самої Московії, а король взяв в облогу Псков. Місто захищалося і справді героїчно, але поразка царя ставала все очевиднішою.

Ось саме тоді Іван IV і звернувся до папи римського Григорія XIII.

Часи були суворими. Навряд цар розраховував, що потифік зголоситься бути посередником (а фактично – рятівником) лише заради "миру в усьому світі". Навпаки.

У Московії знали, що римський престол зацікавлений у створенні саме військової коаліції. Але проти іншого ворога – Османської імперії, яка в той час загрожувала самій Італії та союзним папі католицьким державам.

Тому послання Івана IV, окрім закликів вплинути на католиків Речі Посполитої, містило обіцянки приєднатися до антитурецької коаліції. Баторія цар взагалі оголосив креатурою султана, а відтак – зрадником християнського світу.

Не менш привабливим був і інший натяк московського володаря – заради боротьби із спільним ворогом він вважав можливим порозуміння між православною і католицькою церквою.

У Римі це сприйняли мало не як запрошення до переговорів про унію двох церков.

Тим більше, що цей натяк з боку царя пролунав не вперше: про поступки в питаннях віри йшлося і під час розгляду кандидатури Івана IV на престол Речі Посполитої (держави, як не крути, переважно католицької, хоча й з чималою кількістю православних та простестантів).

Вочевидь саме ці два аргументи і зацікавили Григорія XIII найбільше.

Зрештою, показовим був і вибір посла для здійснення "східної" місії. Поссевіно був не лише чільним діячем ордену єзуїтів, який довів вірність папському престолу під час виконання доручень у такій непростій тоді для Риму країні, як Франція (Поссевіно з часом звинувачували в співучасті якщо не в організації Варфоломіївської ночі у Парижі, то принаймні в закликах до розправ із гугенотами на півдні).

Не менш делікатною – а головне успішною – вважали його місію у Швеції.

Подейкували, що Поссевіно вдалося вмовити перейти в католицизм короля Юхана III. Щоправда, після від'їзду папського посланця, монарх передумав, але залишені Поссевіно єзуїти зробили відданим католиком спадкоємеця трону – майбутнього польського короля Сигізмунда III.

Очевидно, що мистецтво переконувати, яким безумовно володів обраний папою посол, мало стати в нагоді саме при відновленні перемовин про унію. І в цьому, схоже, полягала головна мета всієї місії.

Зрештою, не дарма Поссевіно взяв з собою постанови церковних соборів, насамперед Флорентійського, на якому затвердили умови об'єднання церков в XV сторіччі.

Заради унії Рим був готовий не лише стати посередником, а й домогтися поступок від Речі Посполитої.

Не дивно, що Баторій зустрів Поссевіно дуже прохолодно. І на слова посла, що московити – не такі вже погані християни і теж прагнуть миру, відповів, що той просто погано їх знає, а цар ніколи не виконує даних ним обіцянок. А щодо можливих перемовин – переконував король – то Івану IV вони потрібні лише для затягування часу та спроб зібратися з силами для нового удару.

Папському представнику довелося використати усі свої таланти, щоб місія не зірвалася на самому початку. Він переконував, що демонструючи миролюбство, король може розраховувати на підтримку Рима в усіх його починаннях, і зрештою домігся того, що Баторій дав добро на пропозицію влаштувати перемовини.

Натхненний цим успіхом Поссевіно вирушив через тодішню "лінію зіткнення" просто до ставки Івана IV.

Той прийняв його гостинно і оточив всебічною турботою, хай навіть самому послу здавалося, що його лагідно взяли у заручники.

Дипломат одразу ж згадав про перспективи унії, але цар дав зрозуміти, що найголовнішим питанням є наразі укладання миру.

Можна припустити, що московський володар теж перебував в певних ілюзіях, до яких взагалі був схильний. Швидкість, з якою папа відгукнувся на його заклик, впевнила його, що Поссевіно допоможе укласти мир на умовах царя. Тож попросив посла – не більше, не менше – вмовити короля… віддати йому більшу частину Лівонії.

Папський легат намагався виконувати роль "чесного маклера" – вирушив під Псков і пропозицію королю передав, хоча навряд чи розраховував на позитивну відповідь. Баторій, звісно, відмовив.

У листі до царя Поссевіно не лише повідомив про королівську відповідь, а й попередив, що становище оборонців Пскова погіршується, а шведський король тим часом взяв Нарву і Івангород, фактично закривши московитам вихід до Балтійського моря.

Довелося Івану IV відмовлятися від Лівонії. Щоправда тепер треба було вмовити Баторія піти з Новогородської і Псковської землі, хоча для короля це була чи не єдина гарантія того, що московити не спробують згодом взяти реванш.

Але Поссевіно вже вчепився в обох супротивників, і не збирався відступати.

Він не просто звів представників двох сторін в селищі Киверова Гірка біля Яма Запольського і всадив їх за стіл перемовин – він особисто вів усі засідання, складав протоколи і робив з них копії, надсилав листи монархам, вмовляв, блефував і навіть погрожував.

Зрештою, це викликало невдоволення як московитів, так і литовців, що почали підозрювати папського легата в підігруванні опонентам. Але Поссевіно таки довів справу до кінця. На двадцять першому (!) засіданні перемовники таки уклали перемир'я на десять років.

Угода виявилася вигідною насамперед для царя. Адже з територій, які знаходилися під його владою до початку війни, він втратив лише прикордонну фортецю Веліж.

За повернення московських полонених, щоправда, довелося сплачувати викуп. У той час, як литовських в'язнів просто звільнили. Але це був чи не єдиний пункт, який можна було розцінити як образливий для Івана IV – і це при тому, що війна вже вважалася програною.

На тлі умов договору із шведами, укладеного пізніше, це був справді почесний мир – і Поссевіно цілком обґрунтовано вважав, що допоміг московському володарю чим тільки міг

Інша справа, що й сам цар, і його оточення визнати себе переможеними відмовлялися. Баторій виявився правим.

Ям-Запольське перемир'я в Москві вже невдовзі оголосили "ганебним" і "облудним", а винуватцем став… папський представник. В лице йому, звісно, цього не казали. Та й умови перемир'я так чи інакше виконували – зрештою, для відновлення бойових дій в Московії вже не було ані людей, ані ресурсів.

Країна була розорена і виснажена лівонською авантюрою. І цілком можливо, що сумні картини "нещасного краю", занедбаного і знелюдненого, які спостерігав Кампані, були саме її наслідком.

Поссевіно вирішив повернутися до питання, заради якого він і приїхав до Московії. Він нагадав царю про його слова щодо можливого порозуміння між церквами.

Легат сподівався переконати Івана IV розпочати перемовини про унію, а далі він би його не випустив з рук – як це вже було в Ямі Запольському.

Що ж до царських підданих, то на переконання Поссевіно, вони б просто не наважилися заперечувати володарю, і "вихована покірність" зіграла б лише на користь справі – ця тактика чимось нагадувала дії Франсіско Пісарро в Америці півстоліттям раніше – для підкорення імперії інків йому досить було закопити в полон Атауальпу.

Цар довго тягнув з відповіддю, а коли відкладати її вже не було куди, оголосив, що готовий до… диспуту з питань віри.

Для цього відвели аж три дні.

Проте вже в перший з них московський володар заявив, що папа римський – взагалі "не пастир, а вовк". "Чому ж тоді, царю, надсилав до нього листи, в яких називав його пастирем" – тільки й відповів Поссевіно.

Розлючений Іван IV почав гримати на посла, обурючись "нахабством", з яким той насмілився з ним розмовляти.

Поссевіно, за його власними словами, вже був готовий, що отримає удар царським посохом – подібний до того, яким володар, за чутками, відправив на той світ власного сина.

Але цар зрештою заспокоївся. Втім, і богословського диспуту, до якого готувався легат, не вийшло.

Замість теологічних питань, Іван IV цікавився відвертими дрібницями. Або робив вигляд, що цікавиться.

Чи не найбільше Поссевіно вразило запитання про те, чому "католицькі попи" голять бороди. Настільки вразило, що він не знайшов, що відповісти.

Якщо ж згадати, що папа Григорій XIII насправді був бороданем, та й на портреті Поссевіно, який зберігся до наших днів, він неголений...

Так і не домігшись розмови про об'єднання церков, легат був змушений залишити "нещасний край". Він готувався до звіту перед папою, обмірковував нові дипломатичні проекти… і дописував рукопис "Московії".

За влучним зауваженням українського військового та історика Лева Шанковського, ця книжка нагадувала "книги комуністичних авторів, що розчарувалися в комунізмі", але так і не зупинила подальші спроби Риму вибудовувати якійсь "особливі стосунки" з нащадками Івана IV, наслідком яких стало лише те, що гості з Москви "почувалися у Ватикані, як у себе вдома".

Поссевіно важко було визнати поразку. Певний час він навіть підтримував чутки, що Іван IV таки схиляється до унії , а в його столиці вже готують фундамент для католицького храму.

Та невдовзі до Італії прибуло нове московське посольство, з яким цар передав потифіку… запевнення в щирій любові та почутті братерства. А також пояснення, що й до антиосманської коаліції його держава приєднатися поки не готова.

За кілька років Івана IV не стало. Григорій XIII і Стефан Баторій пережили його зовсім ненадовго. Поссевіно повернувся до Рима. А в Москві тим часом перешіптувалися, що цар помер не власною смертю, а був отруєний. І згадували підозрілого папського легата, що "забагато" собі дозволяв, зловживаючи царською ласкою.