Прометей прикутий. Що українцям варто знати про татарську історію

У квітні 2021 року наша держава мало не потрапила в міжнародний скандал – через дії невідомих, які зруйнували меморіал в селі Мала Перещепина на Полтавщині.

Меморіал цей був встановлений на честь легендарного хана Кубрата поблизу місця його ймовірного поховання. Можливо, злочинці шукали золото. Хоча усі речі, що були знайдені в могилі, зокрема й коштовні прикраси, давно були вивезені до Росії як історичні експонати.

Тим не менше своє обурення майже одразу висловило міністерство закордонних справ Болгарії. Адже Кубрат був батьком Аспаруха, засновника болгарської держави.

Аспарух, однак, був лише третім сином хана. А другий за віком син Кубрата – Котраг – заснував, за легендою, іншу державу – на Волзі. Від якої ведуть історію своєї державності одразу два народи – чуваші і татари.

Проте жодної реакції чуваської чи татарської влади на події в Малій Перещипині українці так і не почули.

Хоча у Росії останніми роками використовували будь-який привід, щоб пред'явити "історичні претензії" до України. Але будь-які згадки про історію неросійських народів Москва не надто заохочує, бо бачить в них тінь "небезпечного націоналізму".

З іншого боку – а чи багато українців знають щось про цю історію чи хоча б ключові її події? Ця історія далека від нас, але вона пояснює, чому Росії і досі вдається використовувати татар у війні проти України.

Насправді ми не знаємо напевно, чи існував Котраг в реальності, чи легенда "створила" його, скориставшись назвою одного з племен, яке входило до створеного Кубратом союзу, відомого як "Велика Булгарія".

Але найвірогідніше саме ватажки тих булгарів, що з часом емігрували на північний схід, об'єднали під своєю владою племена, які мешкали на Волзі, біля її злиття з Камою.

Серед них були тюрки, які розмовляли як близькими для булгар огурськими, так можливо огузькими чи навіть кипчацькими мовами. Серед племен цього регіону були й фіно-угри.

Власне, на півдні відбувалося щось подібне, але серед підданих Аспаруха переважали слов'яни. І на Волзі панівною верствою вочевидь були прибульці, які й дали створеній ними державі ім'я, відоме нам з джерел як Срібна або Волзька Булгарія (чи просто Булгарія).

Володарі цієї держави спочатку носили титул ельтебер. До 922 року ельтебер Алмиш прийняв від согдійських місіонерів іслам – і його нащадки вже називали себе на мусульманський лад емірами.

Піддані були для них вже не представниками різних племен, а мусульманами, рівними між собою. Показово, між іншим, що в легенді про Володимирове хрещення саме булгари знайомили князя з основами ісламу.

З іншого боку володарі Булгарії, а за ними і мешканці їхньої держави призвичаїлися сприймати себе як захисників "переднього краю" тодішньої цивілізації, що стримують натиск "варварів" і "язичників" ззовні.

Найбільше володарі Булгарії пишалися перемогою над хозарами, від влади яких звільнилися під ісламськими знаменами, але цілком самостійно.

Булгарії двічі вдалося відбитися навіть від монголів. Але у 1236 році Бату встановив свою владу над цією державою.

Більше того – в місті Булгар на території цієї держави була розміщена його ставка: доки для Улусу Джучі не збудували нову столицю на Нижній Волзі, відому як Сарай.

Стара династія володарів Булгарії була знищена, але їхні піддані стали, по суті, співтворцями нової держави, увійшли до її військової еліти та цивільної адміністрації – хай і створеної на нових засадах.

Ця еліта з часом прийняла нову, принесену зі сходу назву татари, яку сусіди звично використовували для позначення усіх мешканців Улусу Джучі.

Зближенню переможців і переможених сприяло утвердженню в державі ісламу – остаточно він отримав державний статус за хана Узбека – і що цікаво, його утвердженню на престолі допомогли булгарські купці.

Булгарія взагалі була однією з найважливіших частин Улусу Джучі – як Булгарська земля, або ж Булгарський вілайет. Тут були й власні намісники.

А коли держава спадкоємців Бату почала розпадатися – одна з гілок правлячої династії на чолі з Улуг-Мухаммедом вирішила закріпити цю землю за собою та обрала за столицю місто Казань.

На відміну від давніх столиць Біляра і Булгара, Казань знаходилася північніше за течією Волги, була краще захищена і з неї було легше контролювати стратегічні шляхи. Так виникло Казанське ханство.

Його володарі були Чингізидами. Панівною верствою в державі була татарська військово-служила знать. Звичайних підданих – іменували чувашами (це слово означало "селянин" і спочатку не мало етнічного забарвлення). А тих з них, хто сповідував іслам – просто мусульманами (щось подібне відбулося і в російській мові, де слово "крестьянин" розвинулося з визначення "християнин").

З часом однак, визначення "чуваші" перетворилося на самоназву тих колишніх булгарських підданих, які ісламу не прийняли (більшість з них з часом охрестилися), а потім і окремого народу – західних сусідів сучасних татар, які зберегли свою давню огурську мову.

А татарами, відповідно, почали називати себе представники народу, що складав більшість у Казанському ханстві, переважно сповідував іслам і розмовляв мовою, що належала до кипчацької групи.

Певною мірою знову повторилася історія з "булгарами Котрага", які спочатку становили панівну верству в створеній ними державі, а потім передали своє ім'я усім її мешканцям.

Проте сьогодні і чуваші, і татари цілком обґрунтовано вважають себе нащадками булгар.

Між іншим, і Казанське ханство часто іменували Булгарською землею, вкладаючи у це визначення вже не етнічний, а територіальний сенс.

Утім, несподівано на з'явився ще один претендент на "булгарську спадщину". Ним стала… Москва.

Обґрунтування цих претензій звучало насправді фантастично. Московські великі князі і новопроголошений цар Іван IV заявили, що ця держава "колись належала" Рюриковичам! А саме – Володимиру Великому і Володимиру Мономаху, нащадками яких вважали себе володарі Москви.

Це було подвійною фальсифікацією.

Справа не лише у знайомих нам з української історії спробах привласнити однією з наймолодших гілок династії "спадщини" усього роду. А й в тому, що жодний з Рюриковичів Булгарію ніколи не захоплював. Були й війни, і грабіжницькі набіги, але – не більше!

Ще одним "аргументом" для зазіхань Москви на Казань стала "відплата" за "утиски християн" володарями Улусу Джучі та їхніми нащадками.

Звучав цей аргумент переважно від церковних очільників, які насправді добре знали, що в Улусі православна церква мала привілейоване становище навіть після утвердження ісламу, а каральні походи "татарських ратей" проти ханських васалів не мали жодного стосунку до релігійної ворожнечі, якої в ті часи насправді просто не існувало.

Та серед вигаданих підстав для війни звучали і цілком реальні: прагнення захопити багату військову здобич, контроль над Волзьким торгівельним шляхом та землі для московських дворян.

"Публіцист" Іван Пересветов відверто і цинічно казав про володіння Казанського ханства, як про "підрайську землицю", яку треба якнайшвидше прибрати до свої рук.

Як би там не було, але все й справді завершилося завоюванням ханства Москвою.

Облога й здобуття Іваном IV Казані у 1552 році для її мешканців стали – якщо шукати аналогії в українській історії – "Полтавою" і "Батурином" водночас.

А потім ще була війна на винищення, яка охопила усі територію держави.

За вельми приблизними підрахунками край втратив третину мешканців – не дарма за поширеною легендою образливе прізвисько росіян походить від загальнотюркського "касап" – різник.

Татари втратили державність.

Хоча Іван IV та його спадкоємці і називали себе "казанськими царями", це царство було лише формальним утворенням в межах державної структури загарбників.

Татари втратили і майже всю свою військову та адміністративну еліту.

Навіть більше – їм заборонили селитися уздовж Волги та інших великих річок і навіть у своїй колишній столиці, Казані.

Лише згодом біля неї дозволили створити "татарську слободу" за річкою Булак, яка, однак, не була навіть містом в справжньому розумінні цього слова.

Це була катастрофа, що загрожувала зникненням цілого народу.

Власне, так відбулося з багатьма народами, що опинилися під московською владою – і татари були не першими, кого завоювали (навіть, якщо казати про держави, першим був усе ж Новгород, і його зрештою асимілювали).

Але татари не зникли. Бо їх було багато. Вони вже мали велику культурну і державотворчу традицію.

Татари розмовляли тюркською мовою, яка належала навіть до іншої мовної сім'ї, аніж говірка загарбників (слов'янська мова новогородців, як не крути, полегшувала їхнє "розчинення" в середовищі завойовників).

Татари сповідували іслам – хай і упосліджений після приєднання Казані, він дозволяв народу зберігати самобутність навіть в умовах бездержавності.

Між іншим, нові володарі це добре розуміли. Тому спроби хрещення татар були одним з головних завдань їхньої політики в "Казанському царстві".

При цьому назовні, у листах, скажімо, до османських султанів Іван IV заперечував релігійні гоніння і переконував, що мусульмани в його державі можуть вільно сповідувати іслам – традиції створення "привабливих картинок для світу" закладалися московською пропагандою ще тоді.

З часом деякі обмеження і справді були скасовані – переважно самовільно. Утім, які б зусилля не докладали царі – християнізувати татар їм так і не вдалося.

Змінили віросповідання хіба що окремі аристократичні роди, і то здебільшого не з колишнього Казанського ханства: там від татарської знаті майже нічого не залишилося.

З часом татарам, особливо хрещеним, таки відкрили шлях до державної служби – за законами Російської імперії це дозволяла їм розраховувати на російське ж шляхетство.

Але це був "квиток в один бік" – чиновники і офіцери з "інородців" у своїй більшості були лояльні владі і зв'язували своє майбутнє з імперією, а не власним народом – явище добре відоме й нам, українцям.

За кілька століть місцеву верхівку настільки "видресували" і "прикували" до російської монархії, що більше не вважали небезпечною. Навпаки – татар активно використовували для колонізації більш віддалених країв, таких як Казахстан.

Катерина II, яка сама себе називала "казанською поміщицею", погодилася зрівняти татарську знать в правах з російським дворянством (за що місцеві підлабузники в цілком гоголівському стилі іменували її "ебі-патша" – "бабуся"). Власне, те ж саме у цей час відбувалося і з українською старшиною.

Мусульманам дозволили відносно вільно сповідувати іслам і навіть будувати мечеті – хоча це викликало невдоволення росіян, які вже встигли облаштуватися в землях, завойованих Іваном IV (теж знайома тенденція, чи не так?).

Імператриця заохочувала лояльність мусульманського духовенства з цілком прагматичних міркувань.

Авторитет мулл в татарському середовищі був майже беззаперечним – завдяки й тій величезній ролі, яку іслам зіграв в збережені самобутності народу у перші століття перебування під російською владою.

Але з іншого боку – великий вплив духовенства сприяв тому, що в більшості татар формувалася переважно релігійна, а не етнічна ідентичність.

Вони вважали себе насамперед мусульманами, а деякі навіть ображалися, коли їх іменували татарами – багато хто вважав це образливим визначенням, накинутим завойовниками.

У XVII-XVIII сторіччі це могло бути умовою виживання, дозволяло розраховувати на заступництво мусульманських володарів і солідарність інших народів, що сповідували іслам. З початком Просвітництва і особливо в XIX сторіччі, коли в Європі розпочалася доба національного відродження, це перетворилося на проблему.

На цю проблему звернув увагу вже "батько татарського відродження", укладач першого нарису національної історії Шигабуддін Марджані.

Показово, однак, що й він розпочав свою діяльність як теолог і лише згодом захопився просвітницькою і науковою роботою.

Старі, зв'язані з імперією еліти не могли стати провідниками модерної нації . Потрібні були нові – підприємці і світська інтелігенція, що мала б сучасний, європейський світогляд.

Власне, формування обох цих груп йшло пліч-о-пліч, бо для підтримки культурницького руху потрібні були гроші, і бажано, не "казенні" – а вони були лише в національно орієнтованої буржуазії.

Цим шляхом йшли не лише татари, а майже всі народи, підкорені імперією: від українців і євреїв – до тюрків.

Останніх до того ж зближувала між собою спорідненість мов, культур і звичаїв.

Засновником руху за оновлення освіти мусульманських народів, запровадження до неї західних стандартів та підходів, став киримли Ісмаїл Гаспіралі (Гаспринський), засновник першої тюркомовної газети "Терджиман" ("Тлумач").

Прихильників "нових методів" навчання називали джадидистами (від "джадид" - "новий"), і татар серед джадидистів було чи не найбільше.

Консервативних супротивників руху називали кадимістами і вони не втомлювалися звинувачувати джадидистів в "розбещенні молоді" і поширенні "зневаги до ісламу".

Союзниками кадимістів стала й… російська влада, якій імпонував їхній консерватизм і готовність до компромісів з можновладцями.

Попри усе "православне завзяття" урядовців часів Олександра III, вони сподівалися, що утримання тюркської і зокрема татарської молоді в традиційних, хоч і мусульманських освітніх закладах вбереже її від впливу революційної – соціалістичної та сепаратистської пропаганди.

Зрештою – в них перед очима був досвід єврейських громад, які молодь залишала, щоб піти просто до підпільних організацій.

Проте розрахунок не спрацював: слідом за джадидизмом міцнів і національний рух, чиї вимоги ставали чимдуж окресленими. А масштаби вже не обмежувалися кордонами російської імперії.

Юсуф Акчура, хоч і народився в Симбірську (світу більше відомому як батьківщина Леніна і Керенського), але освіту отримав у Стамбулі – і саме там розпочав свою політичну діяльність.

Розпочав він одразу з арешту – за створення підпільної організації з курсантів османського генштабу. Був засланий до Триполітанії (сучасної Лівії), звідти втік до колонізованого французами Тунісу, перебрався до Парижу і примкнув до організації "молодих турків".

А потім Акчура повернувся на батьківщину, до Казані, і вже невдовзі разом з Гаспіралі та іншими однодумцями створив першу в Російській імперії мусульманську політичну партію – яка так і називалася "Єдність мусульман".

Входили до неї, звісно не лише татари і киримли, а й азербайджанці та представники інших народів, що в той час перебували під владою імперії.

У 1904 році, в одній з каїрських газет (до Єгипту не діставалися османські цензори, не кажучи про російських) він оприлюднив статтю "Три політики", в якій недвозначно проголосив, що багатонаціональні імперії приречені, а їхнє місце мають заступити національні держави, зокрема турецька.

У міркуваннях про османське майбутнє татарські активісти безпомильно побачили й прогноз краху Російської імперії.

Акчура став першим, хто так відверто застосував принцип самовизначення націй до тюркського і загалом мусульманського світу.

Не дивно, що стаття викликала гучний скандал, але водночас перетворила Акчуру на одного з лідерів не лише татарських, а й турецьких націоналістів.

Після приходу "молодих турків" до влади, він остаточно перебрався до Стамбула, і викладав у місцевому університеті.

Тим часом до керівництва національним татарських рухом, що після заборони "Єдності мусульман" по суті не мав легальної політичної організації, прийшло нове покоління татарських активістів.

Серед них виділявся адвокат Садрі Максуді – випускник медресе, заснованого Гаспіралі в Бахчисараї, а потім – і паризької Сорбонни.

Ватажком лівого, соціалістичного крила руху став письменник Гаяз Ісхакі, автор антиутопії "Виродження через двісті років". У цій творі він попереджав, що асиміляційна політика російської влади і консерватизм мулл- кадимістів зрештою можуть призвести до зникнення татар як народу.

Ісхакі кілька разів кидали до в'язниці, та зрештою це лише змінило його переконання.

До того ж в одному з заслань – в Архангельській губернії – він познайомився із Юзефом Пілсудським, лідером польських соціалістів. А досвід польського визвольного руху був надзвичайно корисним для татарських активістів.

У сучасному Татарстані, між іншим, згадують, що в першій в'язниці, до якої потрапив Ісхакі – у Чистополі – згодом сиділи Юрій Шухевич, Анатолій Марченко і Натан Щаранський. Таке от сумне "перестукування поколінь"!

Повалення царату на початку 1917 року дозволило татарам заявити про свої прагнення у повний голос.

Але одразу стали зрозумілими і проблеми: адже на відміну від фінів, поляків чи українців татари жили майже в центрі колишньої імперії.

До того ж за кілька століть татари розселилися далеко за межі кількох губерній, де складали більшість населення, і часто мешкали в "перемішку" з представниками інших народів.

Ватажки руху не хотіли позбавляти хоча б частину співплемінників права на самовизначення і тому схилялися до ідеї створення – принаймні на першому етапі – національно-культурної автономії в межах усієї Росії.

Саме тому Максуді запропонував термін "тюрко-татари" для всіх мусульман, що не поспішали утворити власні держави, або ж для татар та найближчих до них тюркських народів.

Утім, були серед татарських активістів і ті, хто пропонував одразу оголосити територіальну автономію губерній, населених татарами і башкирами.

Один з них – Галімджан Ібрагімов – був відомий і тим, що до революції створив підпільну мусульманську організацію в Києві.

Щоб оминути питання про панування якось окремої нації, для автономії запропонували цілком нейтральну назву Ідель-Урал – тобто "Волга-Урал", а столицею зробити не Казань, в Уфу.

Проте серед башкирів ця ідея особливого ентузіазму не викликала. Натомість ватажки татарського руху домовилися між собою рухатися одразу в двох напрямках – і до культурної, і до територіальної автономії.

Керівними органами культурної автономії стали Національні збори, які були скликані в Уфі у листопаді 1917 року, та Національне управління. Очільником їх обох обрали Максуді. За зовнішню політику відповідав Ісхакі.

За створення територіальної державності взявся Другий мусульманський військовий з'їзд, зібраний в Казані у січні 1918 року.

Коли стало зрозуміло, до чого схиляється більшість делегатів, – комуністи та їхні союзники залишили з'їзд. Це сталося так само, як на українському з'їзді Рад за місяць до того.

Проголошення Ідель-Уральскої республіки (або як її ще називали – Штату Ідель-Урал) було заплановано на 1 березня 1918 року, тому більшовики вирішили діяти на випередження.

За рішенням Казанської Ради, що перебувала під їхнім контролем, керівництво військового з'їзду напередодні… заарештували. Вже за кілька годин арештованих вдалося звільнити, засідання з'їзду перенесли до татарської слободи за Булаком і там-таки довели справу до завершення.

Територією нової держави були оголошені сім приволзьких губерній – щоправда лише Уфімська увійшла до неї в повному складі – та й то на папері.

Проти новоствореної республіки і далі тривала війна. За місяць опір прихильників "Штату" було зламано.

Проте оскільки на словах більшовики були прихильниками права націй на самовизначення –їм довелося нашвидкуруч творити "альтернативу" тільки-но знищеній державі та проголошувати "Татаро-башкирську радянську республіку". Проголосили її, утім, у Москві, в Наркоматі національностей РФСРР, яким тоді керував Йосип Сталін. За місяць – знову ж таки в Москві – оголосили й про ліквідацію культурної автономії.

Національне управління змушене було перебратися на схід – до Петропавловська. Його керівники намагалися домовитися із супротивниками більшовиків – спочатку з Уфимською директорією, потім – з Олександром Колчаком.

Але "білі" росіяни мало чим відрізнялися від "червоних": у критичний момент вони на словах могли погодитися з пропозиціями лідерів національних рухів, але як тільки фортуна їм усміхалася – про свої обіцянки забували і поверталися на позиції "єдиної і неподільної Росії".

По інший бік фронту відбувалося щось подібне – у критичний для себе момент ленінці могли згадати про право націй на самовизначення і навіть піти на поступки "національним елементам".

Саме так у складі створеного при Наркоматі національностей комісаріату в справах мусульман опинився вже згаданий раніше Галімджан Ібрагімов. А очільник цього комісаріату – татарський комуніст Муланур Вахітов – навіть встиг створити "Всеросійську мусульманську комуністичну партію", автономну від РКП(б).

Проте варто було більшовикам вийти з кризи – вони одразу згадували про "пролетарську єдність" і партійну дисципліну, що приковувала "національні кадри" до центру. А ті, хто не встигали за коливаннями партійної лінії, могли заплатити за свою неквапливість свободою і самим життям.

Вахітову, можна сказати, ще "пощастило": він загинув від рук ворогів все в тому ж 1918-му – тож і пізніше на його честь продовжували називати вулиці.

А ось його наступника Мірсаїда Султан-Галієва, попри всі його заслуги із створення "справжньої" Автономної Татарської РСР (замість "паперової" Татаро-Башкирської) і розробки "теорії ісламського соціалізму", одним з перших – вже в 1923 році! – звинуватили у контрреволюційній діяльності і створенні "підпільної націоналістичної організації". А після того ще двічі саджали і розстріляли аж в 1940 році.

Ібрагімов, між іншим, швидко все зрозумів, почав скаржитися на здоров'я, поїхав на лікування до Криму… та врешті був там арештований і помер в тюремній лікарні. Таким було "виховання" місцевої номенклатури по всьому Радянському Союзу, наслідки якого і досі даються взнаки.

Лідери знищеної більшовиками Ідель-Уральської республіки опинилися в еміграції.

На Паризькій конференції, яка визначала архітектуру світу після першої світової, Максуді і Ісхакі намагалися відстоювати інтереси татар і загалом мусульманського населення Росії, але переможцям, вочевидь було не до них.

Згодом лідерів Ідель-Уралу запросив до Туреччини Мустафа Кемаль – йому були потрібні кваліфіковані кадри для будівництва молодої республіки.

Активність Ісхакі, однак, дратувала радянський уряд, з яким Ататюрк намагався зберігати приязні стосунки.

Тож вже невдовзі він знову був змушений змінити місце проживання. Цього разу татарського лідера запросив до Польщі його давній знайомий Пілсудський.

У Варшаві Ісхакі заснував "комітет Ідель-Урал" і долучився до творення організації "Прометей", яка об'єднувала представників народів колишньої Російської імперії, які опинилися під радянською владою.

Очільником цього клубу став Роман Смаль-Стоцький, який формально був послом УНР у Польщі, а фактично – одним з керівників українського уряду в екзилі.

Та діяльність Ісхакі не обмежувалася Європою. На межі 1931-1932 року він брав активну участь у Всесвітньому конгресі мусульман в Єрусалимі, який використав насамперед для донесення правдивої інформації про становище одновірців під радянською владою до лідерів арабського світу та Середнього Сходу. Невдовзі за ініціативою Ісхакі був скликаний конгрес у Мукдені, на якому він намагався об'єднати татарські і тюркські організації Східної Азії.

Проте світ у цей час вже сповзав до Другої світової війни. І коли Гітлер зі Сталіним заходилися ділити Польщу, Ісхакі, який засудив агресію, змушений був емігрувати і з Варшави.

Прихисток йому надала все та ж Туреччина, де він і завершив свої дні у 1954 році. Як і Акчура та Садрі він похований Стамбулі.

Керівництво нацистської Німеччини, звісно, намагалося використати національні прагнення поневолених більшовиками народів в своїх інтересах. Та жодна з помітних фігур з татарської політичної еміграції на співробітництво не пішла.

Тим не менше, поруч з іншими у складі вермахту був створений і Волготатарський легіон (в літературі його називають також "Легіоном Ідель-Урал"). Фактично – це були кілька батальйонів, які німці використовували на різних ділянках фронту.

Формували його переважно з полонених. Саме так до лав легіону потрапив і радянський татарський поет Муса Джаліль.

Разом із однодумцями, він намагався створити у легіоні осередок Опору. Згодом він був викритий, ув'язнений у берлінській в'язниці Моабіт і після тортур – страчений.

Та радянській владі досить було й полону, аби затаврувати Джаліля як зрадника. Реабілітували поета лише в 1952 році.

За такого ставлення навіть до "своїх", не дивно, що політичних емігрантів оголошували фашистами лише на фактом перебування за межами СРСР.

Звісно, пропаганда продовжувала розповідати про розквіт "Радянської Татарії" під мудрим керівництвом партії більшовиків.

З економічної точки зору розвиток і справді був бурхливим: завдяки відкриттю величезних нафтових родовищ край рекордними темпами перетворювали на "друге Баку" (цілком офіційний термін з партійних документів ще 30-х років).

За видобутком йшла переробка, хімічна індустрія, а потім і створення нових галузей промисловості. Хоча – як і всюди в СРСР – індустріалізація супроводжувалася трудовою міграцією і русифікацією промислових центрів, говорити про вголос це не дозволялося.

До того ж за "Радянською Татарією" був закріплений лише статус АРСР, і навіть теоретичні розмови про підвищення його до рівня "союзної республіки" довгий час сприймалися як "дисидентські" – попри те, що подібна метаморфоза відбулася, скажімо, з Казахстаном чи Молдовою.

Табу на цю тему обережно зняли лише в 70-х, підготували проєкт "Конституції Татарської РСР" – адже з "оновленням" основного закону СРСР у 1977-му змін потребували й місцеві конституції. Цей привід здавався цілком зручним.

Проєкт так і залишився на папері, але став важливим пунктом в еволюції радянської номенклатури автономії. Сформована як інструмент утримання краю під контролем Москви, вона поступово почала усвідомлювати власні інтереси. Та обережно використовувати для зміцнення своїх позицій прагнення "ввіреного їй" народу і настрої місцевої інтелігенції.

Та усе це залишалося "під спудом" аж до кінця 80-х років, коли політичним дискусіям дозволили вийти на поверхню. І ось тут з'ясувалася, що національна свідомість нікуди не поділася!

Ба більше – радянське "національне будівництво" створило політичну форму для її маніфестації: адже Татарська АРСР, навіть за упослідженого статусу, мала принаймні формальну суб'єктність, власні кордони і цілком легітимні (хай і в межах "радянської легітимності") органи влади.

У липні 1988 року був створений Усетатарський громадський центр.

Ініціативну групу, що показово, очолив доцент кафедри історії КПРС(!) Казанського університету Марат Мулюков. УГЦ швидко перетврився на "парсолькове" об'єднання для національних організацій, що почали виникати одна за одною, – і був більше схожий на український Рух (що спочатку, нагадаємо, був "Народним рухом за перебудову"), ані ж на балтійські "народні фронти".

От тільки виник Усетатарський громадський центр на рік раніше за НРУ. У 1990 році в Татарстані з'явилася й перша опозиційна партія – Партія національної незалежності "Іттіфак" ("Згода").

Місцева радянська номенклатура на чолі з Мінтімером Шаймієвим (він очолював уряд Татарської АРСР, а після того як перший секретар обкома Гумер Усманов "пішов на підвищення" до Москви, пересів до його крісла) ставилася до цих ініціатив цілком поблажливо.

Адже поява національного руху і навіть вимог незалежності Татарстану дозволяли їй "продавати" свою нібито помірковану позицію і мешканцям республіки, зокрема, російськомовним, і Москві, яка просто не мала на кого ще спертися у Казані.

У цьому татарські комуністи були дуже схожі на українських, принаймні тих, хто орієнтувався на Леоніда Кравчука.

Але й цим гра не обмежилася. Адже керівництву КПРС були потрібні спільники в протистоянні з очільниками союзних республік, які все більше виходили з-під контролю Москви.

І саме цим йому були цікаві лідери всіляких автономій – як тих, що існували раніше, так і новостворених. За принципом "ворог мого ворога мій друг" – номенклатурникам більше не забороняли мріяти про "підвищення статусу", а прямо заохочували. Вимагаючи рівних прав із "бунтівливими" союзними республіками, вони підважували вимоги "сепаратистів" і навіть натякали на "сепаратизм у відповідь" – вихід із їхнього складу.

Татарстан на чолі з Шаймієвим мав, зокрема, стати "ножем в спину" російському керівництву на чолі з Єльциним.

Як там було, але "суверенізація" Татарстану йшла шаленими темпами. У 1990 році Шаймієва обрали головою Верховної Ради Татарської РСР. За кілька місяців вона ухвалила декларацію про суверенітет. Спираючись на неї, ватажки республіки оголосили, що вона має укладати "новий союзний договір" на тих же правах, що й Росія з Україною.

Борис Єльцин домігся від Михайла Горбачова, що автономії до підписання не допустять. У відповідь в Татарстані бойкотували вибори президента Росії і обрали свого – звісно Шаймієва.

Союзний договір так і не підписали. Горбачов стрімко втрачав владу. І в жовтні 1991 року Верховна Рада Татарської РСР ухвалила Акт про незалежність Татарстану.

Як компроміс – після утворення Співдружності незалежних держав – республіка погоджувалася увійти до неї, але цю "пропозицію" проігнорували.

Тож у березні 1992 року в Татарстані провели референдум про незалежність, на якому більшість його мешканців (хай і не така вражаюча, як в Україні, скажімо) проголосувала "за".

Казань відмовилася підписувати "федеративний договір" з Росією, а в листопаді 1992 року парламент ухвалив конституцію Татарстана, яка закріпила його статус як суверенної держави.

Москва, зрозуміло, ніякої незалежності колишніх автономій не визнавала, наполягаючи на "поверненні до російського правового поля". І зрештою з'ясовувала, що у верхівки незалежної, здавалося б, держави таки є слабкі місця.

"Ахілесова п'ята" радянської номенклатури є однією і тією самою – незалежно навіть від держави, що опинилася в її руках: це – жадібність і страх. До того ж страх не лише перед сильнішим сусідом, але й перед власними громадянами, які одного разу можуть позбавити її влади і власності.

Кульмінацією залякування татарського керівництва з боку Росії став початок першої Чеченської війни.

Казані недвозначно натякнули, що наступною може бути вона.

І одразу до "батога" запропонували "пряник": угоду, яка б визнала очільників Татарстану розпорядниками його національного багатства.

Власне, договір про "розподіл і делегування повноважень", підписаний у 1994 році лише формалізував цю негласну оборудку. Домовленість з Москвою дозволила казанському керівництві почати позбуватися страху перед опонентами всередині самого Татарстану.

На виборах наступного року кандидати від опозиції взагалі не потрапили до місцевого парламенту, а одного з лідерів УГЦ Зіннура Агліулліна взагалі посадили – нібито за заклики до вбивства президента.

Надалі консолідація влади в Татарстані відбувалася саме під гаслами боротьби з націоналістами і сепаратистами. Зрештою, це відповідало й інтересам Кремля.

От тільки із спільника і союзника керівництво республіки з кожним новим кроком перетворювалася на молодшого партнера. А відчувши силу, Москва почала все брутальніше нав'язувати свої правила гри, знову приковуючи Татарстан до імперської колісниці.

Почалося із заборони окремих татарських партій, а завершилося – вказівками, яку абетку використовувати в татарській мові і як називати очільника республіки (в сучасній Росії не може бути інших президентів, окрім Володимира Путіна).

Зрештою і Шаймієва на посаді президента (це було ще до вимог її перейменувати) замінили зрозумілішим для Кремля керівником уряду і за сумісництвом очільником "Татнафти" Рустамом Мінніхановим. Не один раз звинувачений у корупції, він має набагато кориснішу в очах російських очільників рису – виконує вказівки без надмірних сумнівів і заперечень. І не лише в самій Росії.

Саме Мінніханова Путін намагався використати для вербування прихильників з кола тюркських народів в сусідніх країнах – зокрема в окупованому українському Криму і молдовській Гагаузії.

Щоправда, до Молдови його зрештою не пустили. Як, власне, і мало бути з агентами російських "ебі-патшей". Бо назвати їх спадкоємцями Кубрата, Котрага та Алмиша і язик якось не повертається.