Велика київська повінь. Як це було

Як і будь-яке старе місто, що виросло на берегах великої, повноводної ріки, Київ не раз відчував на собі силу руйнівних паводків.

Монастирські літописці, які писали про природні катаклізми з не меншим завзяттям, ніж сучасна преса, прискіпливо відзначали у своїх хроніках особливо великі повені. "В се ж літо бисть вода велика, потопи люди і жита, і хороми унесе ", - описували вони один з таких рекордних розливів, що трапився в 1128 році.

Звичайні, помірні паводки щовесни підтоплювали торговий Поділ – таким його бачили ще древлянські посли за часів княгині Ольги, а великі розливи змушували рятуватися втечею всіх мешканців Плоського, низинної частини нашого міста.

Дніпро та набережна у 1930-ті

Київ заливало завжди. Масштабні весняні повені політописних часів були відзначені у 1789, 1845, 1877, 1882, 1895, 1908, 1917 та 1942 роках.

Але найбільша повінь в історії Києва, за одностайним визнанням фахівців, трапилася на початку тридцятих років ХХ століття та обернулася драматичною історією нерівної боротьби між людиною та природною стихією.

Як помилилися метеорологи

Прелюдією до Великого Потопу міського масштабу стала дощова осінь 1930 року. Ґрунт, що наситився водою, відмовлявся приймати вологу, і вона хлюпала під ногами в придніпровській низині.

Взимку промерзлий на кілька метрів ґрунт засипало рекордною кількістю снігу – у півтора-два рази більше за звичайну середньорічну норму.

Весна 1931 року настала досить пізно - у квітні, і знову супроводжувалася великими дощами. Київські метеорологи, в обов'язки яких входило завчасно попереджати місто про сильні паводки, чомусь не звернули уваги на цей несприятливий збіг кліматичних обставин.

Поділ, весна 1931 року

Ще на початку квітня вони прогнозували помірний паводок, який не мав би завдати великого клопоту киянам. Проте 19 березня значні території Полісся накрило раптове потепління. Температура повітря підскочила до 14 градусів і водночас розтопила сніги у басейнах Десни, Прип'яті та верхів'ях Дніпра.

Маси талої води рушили вниз, до Києва, несучи на хвилях хати прибережних сіл, вивернені з коренем осокори та трупи свійських тварин. "Хляби земні" доповнилися водами "хлябив небесних" – усі ці дні в околицях міста йшов безкінечний дощ.

26 квітня – цей день нібито фатально призначений для київських катастроф – влада Києва організувала надзвичайну комісію з боротьби з повінню. На той час було ясно, що вона може мати рекордний розмах.

Судячи зі спогадів та документів, членів комісії найбільше турбувала ситуація із Центральною та Київською Районною електростанціями. Ці найважливіші міські об'єкти, які забезпечували електроенергією майже весь тодішній Київ, знаходилися в епіцентрі паводку, що почався.

ЦЕС розташовувалась тоді на перетині Набережно-Хрещатицької та Андріївської вулиць, а КРЕС – на Рибальському півострові, який уже почала заливати тала вода.

Битва з річкою

Цар Ксеркс відшмагав море, а київській владі довелося воювати з річкою. Спроба стримати тиск великої води вилилася в масштабну армійську операцію.

У боротьбі з повінню задіяли всю київську міліцію, саперні та понтонні частини Київського військового округу та курсантів міських військових училищ. Студенти та інші добровольці з-поміж цивільних осіб записувалися в дружини, які також надходили в розпорядження "надзвичайки".

Основна частина цих людських сил була задіяна для створення заслонів на шляху паводку. Будуючи барикади з напханих піском мішків, земляні греблі та заслони з іншого підручного матеріалу, влада намагалася захистити від води підступи до електростанцій та заводів. Захищати житлову частину Нижнього міста ніхто не намагався – та це й було неможливо.

Вода увірвалася на вулиці Подолу і заполонила його цілком, аж до пагорбів. Спочатку вона затопила підвали та погреби, звідки навіть не встигли винести припаси, а потім увірвалася до кімнат на перших поверхах будівель – згідно з переказами, кияни навіть ловили там принесену паводком рибу.

Рятувальники плавали Поділом на човнах, виловлюючи тих громадян, що не вміли плавати. Але частіше постраждалі пересувалися вулицями самі, занурившись у воду по пояс, чи й по груди. А мешканців Труханового острова та Слобідки знімали зі стріх затоплених по дахи будинків.

Труханів острів

Дніпро розлився немов море дванадцяти кілометрів завширшки та затопило водою усі лівобережні села – загалом із зони лиха евакуювали близько шести тисяч людей.

Швидка течія несла з собою велике і дрібне сміття, баржі і навіть важкі дебаркадери, які серйозно пошкодили Русановський та Наводницький мости. Здавалося, що, незважаючи на зусилля захисників електростанцій, велика вода брала гору.

1931. Вода підступає до Електростанції

28 квітня повінь прорвала залізничний насип у районі Петрівського залізничного мосту, затопивши станцію Київ-Петрівка (тепер – Почайна). Рибальський півострів перетворився на відрізаний від Києва острів, але його мешканці разом із солдатами продовжували захищати КРЕС, розбираючи на барикади власні будинки.

На Набережно-Хрещатицькій вулиці, в районі Центральної електростанції, вода піднялася на 1,63 м вище за рівень бруківки, проте станція майже безперервно продовжувала свою роботу.

Коли спала вода

2 травня 1931 року рівень води в Дніпрі був на 8,53 метра вищий за умовний нуль – позначку цієї рекордної дати можна і сьогодні побачити на старому бакені в районі Рибальського півострова.

Тільки до кінця травня, коли велика вода спала, він знову поєднався з "великою землею", а кияни почали підраховувати збитки від повені.

Як виявилось, дніпровські хвилі залили та пошкодили майже триста житлових будинків, шкірзавод, завод "Керамік", насосні станції, а також прирічні хлібозаводи, створивши загрозу продовольчій безпеці міста.

Після таких руйнівних наслідків влада почала приділяти більше уваги прогнозу київських паводків, а мешканці Подолу ще кілька весен про всяк випадок пов'язували у вузли домашній скарб, готуючись до квапливої евакуації з будинків.

Вулиця Юрківська. Рівень води 3 травня 1931 року

Варто відзначити, що саме тоді, у 1931 році, світ пережив найбільш катастрофічну в історії повінь – черговий розлив Хуанхе, який забрав життя близько двох мільйонів жителів Китаю.

А кліматичні чинники, схожі на ті, що спровокували рекордний київський потоп, ще раз загрозливо збіглися у 1970–71 роках.

Проте гребля Київської ГЕС дозволила тоді уникнути катастрофічної повені, яка, на думку фахівців ДКП "Плесо", могла навіть перевершити розмахом події 1931 року.

Загроза серйозної повені хвилює як і раніше – особливо зараз, коли безконтрольне замивання берегової зони Дніпра, захопленої під забудову панських маєтків та ЖК, неприпустимо звузило ширину річища Дніпра.

Сумна доля Нового Орлеана показує, що навіть ХХI століття не рятує нас від великої води – за умови недбалої, байдужої позиції "верхів".

З блогу "Андрій Манчук. Соціальний журналізм"

Дивіться також "Повінь у Києві 1970 року. ФОТО"