Цей дивовижний Сергій Білокінь

 З люб'язного дозволу редакції видання "Слово Просвіти" публікуємо спогади Івана Дзюби про історика Сергія Білоконя, який пішов з життя 14 квітня 2023 року.

Десь улітку 1963 року, коли я перебував на лікуванні в Київському туберкульозному диспансері, що на Байковій горі, до мене завітав незвичайний гість — підліток-школяр, учень однієї з київських шкіл. Його цікавили різні питання української літератури та історії, а сам він виявився вельми обізнаним як на свій вік. Ми з ним довгенько говорили, і  я дав йому почитати щось зі старих видань, які в мене були із собою (зокрема, пригадується, "Листи з України Наддніпрянської" Б. Грінченка).

Згодом ми зустрічалися з Сергієм — так звали юнака — в редакції "Українського ботанічного журналу", де працював тоді Євген Сверстюк і де незмінним співробітником була Зінаїда Костянтинівна Піскорська. Сергій Білокінь був тут "своїм". І не лише як син відомого вченого-ботаніка. Цей тендітний інтелігентний юнак уже зажив репутації великого бібліофіла. Він цікавився широким колом явищ літератури й мистецтва, і то неабияк, а доскіпливо, виявляючи дослідницькі схильності, а до того ще й захоплювався колекціонерством та архівістикою: зовсім "нетипові" для його віку інтереси!

Вражав ерудицією, зрілістю міркувань та поважністю намірів. Здавалося, він і народився для науки. Та часто багатообіцяючі юнаки не справджують надій, відхиляються від свого призначення, згасають у суєті життя. На щастя, із Сергієм цього не сталося. І завдячувати маємо насамперед його інтелектуальній спразі, дослідницькій наполегливості, з якої скристалізувалася й дисципліна праці та думки, шляхетності духу.

І не в останню чергу — твердості, волі, начебто й зовсім несподіваними у цій м'якій, сором'язливій, делікатній натурі. Цю твердість доводиться підкреслити тому, що вже перші кроки Сергія Білоконя в науці припали на час, коли хрущовська "відлига" скінчилася, і ледь підтала поверхня промерзлого ґрунту знову взялася льодовою кіркою. Тож доводилося йти супроти "атмосферних явищ"…

І професійне навчання, і творче зростання, і пошукування та прокладання власної стежини в науці — все це потребувало багатократних зусиль та твердих етичних орієнтирів, а може, й віри в покликаність до визначеної собі самому справи.

Мабуть, за умов бодай трохи сприятливіших, нормальніших, Сергій Білокінь зробив би неймовірно багато. Але й те, що зробив він, ущемлюваний, "скорочуваний" з посад, тривалий час не маючи офіційного статусу, — викликає повагу і вдячність. Та й подив: понад триста публікацій, і то часто-густо на теми, де він був "першопрохідником", відкривав незнане чи забуте, вводив у науковий обіг невідомі матеріали.

Джерелознавча пристрасть, смак до історичних подробиць, яких він немало врятував від забуття і перед якими відчуває особисту відповідальність, інтуїтивне відчуття "напрямів", де треба шукати живі й документальні свідчення про давнє й недавнє минуле, наукова скрупульозність поєднуються в нього з виробленим світоглядом, добре опрацьованою методологією, широтою інтересів та витонченим художнім смаком.

Завдяки всьому цьому Сергій Білокінь здобув заслужений авторитет джерелознавця, бібліографа, книгознавця, історика, мистецтвознавця, літературознавця. У кожній із цих царин він зробив немало, а подекуди його внесок просто унікальний, скажімо, в українське джерелознавство, у Нарбутіану, у вивчення культурного життя, культурної історії Києва, маловідомих сторінок українського мистецтва і мистецтвознавства, окремих яскравих діячів української культури (М. Бойчук, Ф. Ернст, М. Зеров, В. Модзалевський, С. Таранушенко та ін).

Сергій Білокінь не раз виступав піонером постановки складних, "дражливих", а простіше кажучи, заборонених тривалий час тем. Так, він перший, задовго до офіційних істориків, порушив питання про переоцінку постаті М. Грушевського, так само й М. Скрипника — власне, про повернення до історичної правди.

Маючи глибоке почуття патріотичної суспільницької відповідальності, він не обмежує себе кабінетною дослідницькою працею, а багато часу, уваги та й сил віддає популяризаторській діяльності. Чимало киян пам'ятають, яке глибоке враження справили на них його доповіді про М. Грушевського, М. Скрипника, про процес "Спілки Визволення України" ще задовго до офіційного перегляду цієї провокаційної справи, — та інші, читані в Будинку вчених та в Музеї історії Києва.

До своєї фундаментальної праці "Управління державним терором" — про механізм більшовицького терору як способу керування державою, Сергій Іванович Білокінь ішов багато років. Маючи природжений хист спостерігача й аналітика, поціновувача документального матеріалу, вміючи побачити відблиск історії в краплині запротокольованого факту, він протягом багатьох років, досліджуючи широке коло явищ культури й мистецтва, — водночас збирав, нагромаджував і особисті враження, і свідчення самовидців, і документальні тексти, що стосувалися природи політичного режиму, який буквально змінив обличчя цілих народів на "одній шостій" земної кулі.

Характеристичному потенціалові цього матеріалу відповідала вправність аналітичних процедур дослідника, і "головна книга" (так мені здається) Сергія Івановича визрівала… Він мав "розрахуватися" зі своїм "особистим ворогом" — особистим у тому сенсі, що він глибоко перечулено, як складник власної біографії, сприймав той розрив культурних поколінь, ту "вирву" в живому (покаліченому) тілі нації, що їх утворив більшовицький геноцид.

Але тим часом були численні журнальні та газетні публікації, що висвітлювали окремі ланки цього механізму терору. З-поміж них великий резонанс мала праця "Більшовизм: механіка тотального винищення населення", опублікована в № 4 і № 5 журналу "Сучасність" за 1998 р. У ній чи не вперше так скрупульозно й документовано було "реконструйовано" складний своєю продуманістю і небувало методичний за дієвістю механізм нищення невгодного "людського матеріалу", створений більшовизмом.

Власне, нова книга — теж на цю тему, але потрактовує її набагато ширше. Дослідник не лише відслідковує всі гвинтики, шарніри й важелі цього небувалого ще в історії людства за конструктивною продуманістю й технічною досконалістю механізму терору, а й показує особливості його дії в різних соціальних та професійних сферах суспільства, — а таким чином і наслідки цієї дії для особистих доль безлічі людей та для структури і якості суспільства загалом.

Найстрашніше, що в цій книзі є, — це самі документи історії, самі щирі голоси екзальтованих механіків масових убивств. Здавалося б, вони й самі собою говорять так багато, що можна було б обмежитися з публікацією документів. Але Сергій Білокінь — не пропагандист і не викривач, його мета не в тому, щоб справити враження на читача, а в тому, щоб з'ясувати сутність великих історичних процесів, їхні рушійні сили та безпосередні, а ще більше далекосяглі наслідки. Тому він застосовує тонкі аналітичні процедури ("на очах" у читача їх обговорюючи й демонструючи), перевіряє самі документи, зіставляє їх і скоординовує, співвідносить власні інтерпретації з інтерпретаціями інших досліджень.

Власне кажучи, це звичайна практика справжньої науки, але в праці С. І. Білоконя така самодисципліна є якось особливо переконливою і викликає довіру. Фактично зміст і характер книги виходить за межі авторського жанрового самовизначення: "Джерелознавче дослідження" — і є працею з вагомими елементами політології та історіографії (хоч залучення величезної кількості джерел, їхня "регламентація", докладна реконструкція за ними структури репресивних установ, режиму слідства, тюремного побуту тощо — становить важливу частину змісту книги).

І ще: порівняно з попередніми працями нашого автора на цю
тему, нова книга виграє наявністю ширшого загальноісторичного контексту та історіософським осмисленням соціальної і культурної катастрофи першої половини XX ст. (все на тій же "одній шостій"). Вона спонукає глибше задуматися над тим, що сталося з нашим народом і адекватніше оцінити причини його нинішнього стану.

Хто ж він, цей невтомний трудівник, цей непомітний, але всюдисущий Сергій Іванович Білокінь?

Той тихий маг джерельної інформації, до якого можна завжди звернутися в пошуках забутого імені, факту, дати… де, в якому тексті і на якій сторінці написане те і се? Так, це він. Ми ж усі його добре знаємо. Одначе проблема в тім, що добре знан­ня є здебільшого повним незнанням. Ось і в цьому випадку. Сергій Білокінь не є такий собі рідкісний кладезь інформації, хай і вельми дорогоцінної — мовляв, інформ-олігарх.

Велика дяка йому за цю, скажімо, екстра-гіпер-супер-ультра-інформативність, за володіння унікальними виданнями й опанування широчезної джерельної бази (а за всім цим — праця і пристрасть, пристрасть і праця), — але ще важливіше, що він глибокий аналітик та інтерпретатор цієї інформації — і дорогоцінної, і тимчасово дрібничкової не меншою мірою. І нерідко приходить до перегляду усталених у нашому суспільствознавстві поглядів або до їхнього поглиблення.

Ось один із прикладів. Усі ми давно засвоїли уявлення про сталінський Великий терор, яким позначено 1937 рік. Сергій Білокінь на безлічі фактів і документів (епос!) показав, що масштаби терору були не меншими і до 1937-го, і до сумнозвісного 1 грудня 1934-го. І масштаби, і державотворча філософія, і технології. Більше того, у своєму вже згадуваному вище, справді новаторському дослідженні "Управління державним терором" Сергій Білокінь відобразив у всіх важелях і всіх подробицях (аж до побутових) механізм конструювання і практичної дії цього всеосяжного державного терору і виконавчу роль у ньому безлічі великих і малих, колективних і індивідуальних "гвинтиків" шаленого локомотива радянської історії (згадуєте: "Наш паровоз вперёд летит, / В коммуне остановка").

Вражає картина жахливої наукової продуманості, від теоретичних висот до житейської скрупульозності, всієї державної політики. Ні, більшовицький режим — не результат бунту п'яних петроградських матросів, як це втішно пояснювали деякі й дуже солідні автори. Ні, це прорив у реальну історію божевільних (але прагматичних!) візій, нагромаджуваних століттями, — візій "остаточного вирішення" невирішального.

Натхненники й вожді більшовизму не були ж людьми з вулиці й невігласами — і за ощасливлення людства бралися не з порожніми руками й порожньою головою. Крім геніального Володимира Ілліча Леніна ще ж які мислителі були — і Троцький, і Бухарін, і Луначарський… А практики — Свердлов, Дзержинський, Сталін…

Тут я хочу сказати, що особисто вдячний Сергієві Білоконю за його немалу участь в оприлюдненні невідомих раніше документів про Леніна (і самого Леніна). Свого часу, пишучи памфлет "Інтернаціоналізм чи русифікація?", я був під впливом його передсмертних записок про національне питання і всього того повороту (тимчасового) в національній політиці, ініціатором якого він став. Це правда — він ненавидів "русотяпство" (його термін) і російський великодержавний шовінізм (теж його формула). Цього не слід забувати. Але знаємо тепер і інше — так званий (нами) сталінізм був усього лише вправним продовженням ленінщини…

Та біс із ними. Все-таки не вони в центрі уваги й праці Сергія Білоконя. А українська історія, українська культура, книга і книгознавство, музеї і музеєзнавство, українське мистецтво. Звісно, в тому історичному контексті і в тих обставинах, про які згадувалося вище. (Гіркий висновок з історії більшовицького терору: "Український національний організм зазнав таких кількісних і якісних деформацій, що призвели до зміни його людського єства").

Цьому "тихому" і скромному чоловікові змолоду властиве було те, що тепер називаємо "духовним аристократизмом" — у смаках, критеріях, регламентації й поцінуванні культурних явищ. З цим він при­йшов у 60-ті роки в шістдесятництво, у Клуб творчої молоді, де був поруч Алли Горської, Віктора Зарецького як носій культурницької традиції.

Його перші наукові розвідки присвячені історії української інтелігенції, трагічній долі національної аристократії (чи не перший у тогочасній Україні він порушив табу на цю тему і наголосив наслідки винищення чи занепаду української аристократії для подальшої долі національної державності — це тепер усі це "знають", — а тоді? Тоді треба було протистояти вульгаризовано-демократичним упередженням).

Приваблювали (заворожували!) Сергія Білоконя елітарні феномени української культури та її вершинні постаті. Треба було багато збирати, впорядковувати, досліджувати. Він пише про Г. Нарбута, Ф. Ернста, С. Таранущенка, М. Зерова, упорядковує і видає спогади М. Грушевського і окремі статті С. Єфремова. Укладає фундаментальну "Довідкову книгу з української культурної спадщини" (2009), стає одним з ініціаторів створення довідника "Хто є хто в Україні".

Це лише деякі сторони його багатогранного діяння. І в усьому й завжди він максимально уважний, відповідальний, прискіпливий. Це не настановлення чи самонастановлення. Взагалі не дисциплінарна якість, щось більше. Це душевне переживання того, що вважає він своїм покликанням.

Таке — якщо коротко — моє загальне враження (чи такий висновок) від більш як півстолітнього знайомства та різної міри спілкування з колись Сергійком Білоконем, а тепер — Сергієм Івановичем Білоконем.

Дяка йому.

І хай, як казав Шевченко, "діла добрих оновляться".