Одна мова – дві держави. Чому молдовани говорять румунською, і до чого тут Москва?

Відлуння Риму

Молдованами зараз називають як громадян Республіки Молдова загалом, так і представників народу, який складає у цій державі більшість.

Народ цей розмовляє мовою, що належить до романської групи індоєвропейської сім'ї. Усі мови цієї групи вважають похідними від латини, офіційної мови Римської імперії.

Після падіння імперії (на Заході це сталося у V сторіччі, на сході затягнулося ще на тисячу років) і так званого Великого переселення народів частина колишніх римських підданих засвоїла мови прибульців та переможців – германців та слов'ян. Але чимало з них і надалі продовжували спілкуватися латиною, а точніше її місцевими варіантами. З цих місцевих говірок з часом і "виросли" самостійні мови – італійська, французька, іспанська тощо.

Утім, ці назви також з'явилися лише згодом, для самих носіїв їхня говірка від початку залишалася просто латиною, "мовою римлян", "римською мовою".

Так само як піддані імперії, що розмовляли грецькою, продовжували іменувати себе "ромеями" - тобто тими ж римлянами.

Цікаво, що й сусіди - слов'яни спримали носіїв романських мов як певну спільноту. Усіх "колишніх римлян" вони зазвичай називали волохами (або влахами – вимова в разних слов'янських мовах відрізняється).

Науковці досі сперечаються про походження цього слова, але більшість схильна вважати, що взяли його в германців-готів, які позначали ним чужинців, насамперед тих же римлян. Поляки і зараз називають "влохами" італійців, а угорці – за слов'янським прикладом – італійців іменують "олос", а румунів донедавна називали "олах".

Спільне походження романських мов, втім, не означає схожість їхніх доль.

На Заході латина залишилася офіційною мовою церкви – і це підживлювало функціонування споріднених з нею "народних" діалектів майже в усіх галузях суспільного життя.

Натомість у візантійських володіннях, і на Балканах зокрема, мовою церкви стала грецька. А після місії Кирила і Мефодія цей статус отримала ще й церковнослов'янська (староболгарська). Романські говірки – там, де ними продовжували розмовляти, – залишалися радше "мовами побуту".

Показово, що з часів середньовіччя не збереглося жодних письмових пам'яток цими мовами! Але при цьому їхні носії зберегли і самі мови, і усвідомлення їхнього зв'язку із спадщиною загиблої імперії.

"Відлуння Риму" можна почути навіть у назвах мов – тієї ж румунської, або аромунської (остання поширена в сучасних Греції, Албанії та Північній Македонії).

Валахії на будь-який смак

Довгий час носії романських мов не мали і власної державності, залишаючись підданими візантійських (чи то пак "грецьких") імператорів, болгарських царів, угорських королів.

Повідомлення про "володарів волохів" до XIIІ сторіччя мають цілком легендарний характер. І лише після монгольської навали угорські королі змушені були перейти до формування в Карпатах окремих "волоських" утворень.

Першою з них була так звана "Терра Блакорум" (тобто "земля волохів") у верхів'ях річки Олт, з якою згодом виросло воєводство Трансильванія (буквально – "Залісся").

Щоправда, більшу частину історії цього воєводства, а потім князівства, панували в ньому все ж угорці, а православні волохи залишалися лише підданими з урізаними правами.

Натомість по інший бік Карпат – в долині того ж Олта виникло вже цілком самостійне князівство, яке в історії залишилося як Валахія (Волощина). Поступово під його владою опинилися усі землі між Карпатами і Дунаєм.

Нарешті в середині XIV сторіччя в долині річки Молдова (західна притока Сірета) постало інше – Молдовське князівство, – що згодом поширило свою владу від Карпат до Дністра.

Утім, і це князівство часто називали Валахією – адже населене воно було тими самими волохами. А щоб відрізняти від сусіднього князівства – Великою Валахією (тоді "просто Валахію" іменували Малою Валахією) або Русо-Валахією (тобто "Валахією з боку Русі", а сусіднє князівство відтак іменували Угро-Валахією).

Варто підкреслити, що волохами чи валахами мешканців двох (чи навіть трьох, якщо рахувати з Трансильванією) князівств іменували не вони самі, а сусіди – угорці, болгари, греки, українці… Що ж до самоназви, то Валахія іменувалася "Цара Роминяске" – тобто "земля римлян" або ж "земля румунів".

Піддані молдовських князів (або ж господарів) зазвичай іменували себе молдованами, але мову, якою вони розмовляють – за свідченням Мирона Костіна, видатного молдовського політика, вченого і митця XVII століття – називали "роминешт", тобто "римською" або "румунською".

Чи є це незвичним для того часу? Аж ніяк. Можна згадати, скажімо, формулу, яку довгий час приписували Станіславу Оріховському, – "роду руського, нації польської", в якій перша частина є етнічною, національною характеристикою, а друга позначає належність до політичної спільноти, підданства.

Об`єднання по-румунськи

Випадків, коли мешканці різних держав розмовляють однією мовою, навіть в сучасному світі вистачає. Що вже казати про Європу до XIX століття?!

За часів того ж Костіна німці теж називали себе радше саксонцями, бранденбуржцями, баварцями чи гессенцями, хоча всі розмовляли, звісно, німецькою.

І за середньовіччя, і навіть за раннього нового часу політична чи релігійна самоідентифікація часто була важливішою за етнічну. А щирий патріот своєї батьківщини цілком свідомо міг перебувати на службі в іншій державі чи країні.

Саме так молдованин Петро Могила став очільником українського православ'я, а молдованин Димитрій Кантемір – російським сенатором.

Останнього, звичайно, можна називати "платним агентом Петра I", але насправді його дії цілом владаються в алгоритм, застосований тим же Богданом Хмельницьким – визнання російської зверхності було для нього засобом звільнення з-під османської влади.

Між іншим, Кантемір був одним з тих, хто доводив єдність мови мешканців Молдови, Валахії і Трансильванії.

До речі, не можна сказати, що сподівання мешканців князівств на допомогу одновірців були цілком марними. Зрештою, поступово владу султанів таки вдалося послабити. Але ціною стала – залежність від "благоднійників". Які до того ж не забували відривати від "підопічних" окремі території.

Так, Молдову позбавили в 1772 році Буковини, окупованої австрійцями. А в 1812 – Бесарабії (тобто межиріччя Дністра і Прута), захопленої росіянами.

Утім, втрати лише спонукали підданих молдовських господарів до об'єднання з Валахією. Зрештою, для цього були всі підстави – і релігійні, і етнічні, і культурні. Не вистачало лише згоди все ті же "великих держав", яких влаштовувала саме окремішність князівств.

Показово, що в столицях імперій називати їх воліли не за етнічною, а за нейтральною, географічною ознакою – Дунайськими князівствами.

Однак, XIX сторіччя – було часом національного відродження і революцій під національними гаслами. Тож нічого дивного не було і тому, що й мешканці Валахії та Молдови згадали про спільні корені і спільну мову.

Боротьба за об'єднання була непростою – зокрема й тому, що сусіди пам'ятали, що одноплемінники молдован та волохів живуть і на територіях, які імперії встигли привласнити собі.

Але зрештою, після поразки Росії у Кримській війні, ця боротьба завершилася перемогою – була утворена єдина держава (між іншим, раніше навіть за об'єднання вже згаданої нами Німеччини), яка з 1881 року отримала назву Королівства Румунія. Державною мовою в ній, звісно, стала румунська – на якій розмовляли мешанці обох князівств.

У столиці єдиної держави – Бухаресті – багато хто гадав, що історія Молдови як окремого історичного явища на цьому добігла кінця.

Зрештою, під владою румунського короля тепер перебувала і долина річки, що дала назву Молдовському князівству, і його столиця, і більша частина території.

Звісно, чимало румунів продовжували називати себе волохами, трансильванцями чи молдованами (позаяк їхні землі опинилися під владою сусідів – і далі існували окремі князівства). Ці румуни опинилися поза межами королівства – бо були підданими Австро-Угорської та Російської імперій. Але в Бухаресті сподівалися, що з часом і вони стануть частиною єдиної нації, якщо не політично (імперії тоді здавалися потужними і непохитними), то принаймні культурно.

Молдовський "пароль"

У Петербурзі, між іншим, утворення Румунії сприйняли з неабиякою пересторогою.

Зрештою, сам факт її існування нагадував про те, що Бесарабію до імперії приєднали лише силою зброї, і створював альтернативний центр впливу для неросійського населення краю, а відтак – заважав асиміляторській політиці царату, влучно визначеній Тарасом Шевченком в рядку "від молдованина до фіна – на всіх язиках все мовчить".

Зупинити відродження національної самосвідомості російська влада виявилася насправді неспроможною. Проте оголосити себе румуном або назвати свою мову румунською для мешканців Бесарабії все одно було небезпечно – бо відразу викликало підозри у "сепаратизмі" чи навіть "ірредентизмі", тобто бажанні приєднати цей край до Румунії.

Щоб оминути зайві ризики, ватажки місцевого культурницького руху вдалися до своєрідних хитрощів. Усвідомлюючи себе румунами, підтримуючи контакти з однодумцями по той бік кордону, популяризуючи румунську мову і літературу, публічно вони маркували себе не румунами, а молдаванами.

Розрахунок був простий – заперечувати очевидний факт перебування Бесарабії у складі Молдовського князівства в минулому владі було ні до чого. А самого князівства на той час вже не існувало. Тож зберігався шанс перетворитися в очах начальства на "нешкідливих любителів старожитностей".

Показово, що для назви свого головного часопису обережні діячі національного руху обрали ще нейтральнішу назву – "Бесарабія".

Цікаво, що "лоялістам" і чорносотенцям натягувати маски було непотрібно. Видавець проурядової російськомовної газети "Друг" Павло Крушеван, скажімо, не ховаючись, писав про "мільйони румунів Бесарабії". Запевняючи, щоправда, що вони вже злилися з росіянами, живуть "дружною родиною" і не сприймають закликів "сепаратистів" з "Бесарабії" звільнитися з-під ярма "мускалів".

Втім, попри "викриття" Крушевана, популярність національного руху швидко зростала. І влада змушена була змінити тактику.

Зрештою, бесарабський губернатор звернувся до Міністерства внутрішніх справ Російської імперії з пропозицією "перевдягнутися в молдавські шати". А саме друкувати – під виглядом приватної – ще одну проурядову газету, але румунською мовою.

У Петербурзі погодилися. Тому вже невдовзі почав виходити часопис під назвою… "Молдованин".

Найбільший кур'йоз полягав у тому, що, закликаючи до підтримки трону і солідаризуючись із чорносотенцями, видавець "Молдованина" Георгій Мадан друкував в газеті твори румунської літератури, статті на теми історії і культури та агітував за запровадження рідної мови в школах та церквах. Нібито для "підтримки легенди" про незалежність видання, а фактично підтримуючи національний рух.

Між національним відродженням і світовою революцією

Не дивно, коли Російська імперія луснула і народи, що перебували під її владою почали визначатися із своєю долею, у Кишиневі виникла саме Молдовська національна партія. А потім – інші молдовські партії. А створена за ініціативою "Військово-молдовського з'їзду" Крайова рада (Сфатул церій) врешті-решт проголосила створення Молдовської демократичної республіки. Хоча у цьому випадку могло йтися і про протиставлення "прогресивної" республіки на лівому березі Прута "королівській" Молдові на правому.

Утім, це були лише нетривалі епізоди перед приєднанням Бесарабії безпосередньо до "матінки-Румунії". Проти якого ніхто з ватажків МДР серйозно не заперечував, а більшість – відверто прагнула, адже відчувала себе саме румунами, бо й визначення "молдованин" сприймало лише як "пароль".

Натомість представники етнічних меншостей не бажали визнавати румунську владу над Бесарабією. Йшлося про тих, хто мешкав на території краю (зокрема й українці, які в Хотинському повіті і на півдні губернії взагалі складали більшість). І більшовики.

Так, на словах комуністи були за самовизначення націй. Але на практиці – воліли зберегти колишню імперію щонайменше в старих кордонах. Просто на інших, "радянських" засадах.

Шаблон використали той самий, що і з Україною. Сфатул церій і МДР оголосили "буржуазними", на противагу яким нашвидкоруч організували "Бесарабську радянську республіку" зі своїм "урядом".

Перебував він, щоправда, не на території краю, а… в Одесі.

Лише згодом "столицю" перенесли до Тирасполя, але й це місто формально знаходилося не в Бесарабії, а на протилежному березі Дністра.

І ще одна відмінність від харківського "народного секретаріату" – ані сам "уряд", ані маріонеткова "республіка" не використовували назву "молдовський" чи "румунський".

Вочевидь обидві більшовики тоді вважали "чужими" для "пролетарської держави".

Християн Раковський у бесіді із "своїми" відверто пояснював – захоплення Бесарабії мало стати прелюдією для розгрома Румунії і об'єднання "по трупах румунської буржуазії" з угорськими комуністами. Проте зробити це треба було руками інших (принаймні формально) – "інтернаціональниих та бесарабських елементів".

Щоправда, невдовзі протибільшовицькі повстання спалахнули по всій Україні – і Румунія була врятована. Та й спектакль з "бесарабською радянською республікою" довелося згорнути. За рік – у 1920-му – до ідеї протирумунського наступу повернувся вже Йосип Сталін, але цього разу завадив розгром Червоної Армії на Віслі…

Націєтворення по-радянськи

Зрештою, до справи вирішили підготуватися ґрунтовніше.

На початку 1924 року в Москві відбулася нарада за участю радянських військових і румунських комуністів.

Вони й "згадали" про існування молдован – запропонувавши самоназву бессарабських румунів часів імперії перетворити … на ім'я окремого народу.

Пропозиція і справді була приголомшлива – якщо Бесарабію населяє той самий окремий народ, то за ним мають визнати право на самовизначення, а на цій підставі він може приєднатися до СРСР!

Проблема була лише в тому, що в момент появи цієї ініціативи ніхто в світі не здогадувався про існування окремого молдовського народу – і мешканці історичної Молдови, і румуномовні жителі Бесарабії вважали себе просто румунами.

Але ідея здавалася надто спокусливою – тож молдован вирішили "знайти" на лівому березі Дністра, який перебував під радянським контролем. І не просто знайти, а створити на цій підставі цілу "Молдавську автономію".

Це дозволяло оголосити молдован ще й "розділеним народом", який прагне "воз'єднатися" – неодмінно у складі СРСР.

"Молдавська Республіка може зіграти ту ж роль політико-пропагандистського фактору, що йі Білоруська Республіка стостовно Польщі, і Карельська – стосовно Фінляндії, – розтовкмачувала пропозицію пояснювальна записка, спрямована до ЦК, – вона б слугувала б об'єктом привернення уваги і симпатій бесарабського населення та дала ще більший привід претендувати на воз'єднання з нею Задністров'я".

А далі йшлося про перетворення Бесарабії у плацдарм для наступу на Балкани і на Центральну Європу.

Українці, навіть комуністи, були ініціативою щонайменше заскочені – хоча б тому, що автономію пропонували створити саме на землях України.

Дехто намагався пояснити, що в жодному районі дністровського Лівобережжя етнічні молдовани (щоб не означав цей термін) не складають більшості, а більшість з тих, що є, розмовляє українською або російською. Однак в ідеї були впливові лобісти – "напівмолдованин" Михайло Фрунзе та Григорій Котовський, який народився в Бесарабії.

Котовський розглядав майбутню автономію як базу сформованого ним військового корпусу, в лавах якого було чимало бесарабців (що певною мірою "вирішувало" й питання із чоловічим населенням автономії).

Пропозицію підтримав і Сталін. А партійні директиви в Радянському Союзі не обговорювали, а виконували.

Тож вже за кілька місяців в межах 11 прокордонних районів була проголошена "Автономна Молдавська РСР" із центром у Балті.

Справжнім господарем у ній був все той же Котовський – поза очі автономію називали "республікою Котовія". Можливо тому вже наступного року "червоного командира"… застрелили – надто самостійним він став.

Мова in vitro?

Утім, "створенням" нового радянського народу справа не обмежилася.

На переконання інціаторів створення автономії, новий народ просто не міг розмовляти "буржуазною" румунською мовою. Треба було створити, або ж кодифікувати "свою власну".

Це не жарт. Постанова про створення АМРСР містила пункт, в якому чорним по білому було написано "Розвити молдавську літературну мову на основі народної мови лівобережжя Дністра".

Взявся за це молодий лінгвіст Леонід Мадан – бесарабець за походженням, випусник Київського університету. За деякими даними на нього звернув увагу все той же Котовський.

Мадан відкинув "ревізіоністську" ідею трохи підрихтувати діалект румунської, яким розмовляли в Бесарабії. Він саме творив, творив завзято, калькуючи або прямо запозичуючи слова з російської – за підрахунками дослідників словник нової мови поповнився щонайменше п'ятьма тисячами "винайдених" таким чином слів. Щоправда, чимало з них… були невідомі тим, хто нібито мав бути "носієм" молдовської мови.

До того, ж лінгвістам надходили кожного разу нові партійні директиви.

У 1932 році, скажімо, наказали перевести мову на латинку – вочевидь, щоб полегшити майбутнє "воз'єднання з бесарабцями". Мовознавцям, що вважали себе "супротивниками румунщини", це, щоправда, не сподобалося і вказівку як могли саботували.

За кілька років так само раптово знову перейти на кирилицю.

Внаслідок всіх цих експериментів вийшов дивовижний покруч. І коли в 1940 році справа таки дійшла до окупації Бесарабії, з'ясувалося, що мешканці "воз'єднаних земель" просто не розуміють мови, створеної in vitro.

Жартували, що розмовляти нею могли хіба що самі лінгвісти-експериментатори.

От тільки Мадана на той час встигли не лише заарештувати за "шкідництво на мовному фронті", а розстріляти "за контрреволюційну діяльність".

Звісно, в часи війни (а в той момент вже йшла Друга світова) думкою мешканців окупованих земель не дуже й цікавилися. Але й ті виковували вказівки нових володарів здебільшого формально. Бесарабські вчителі просто продовжували вчити своїх учнів звичній для них, а не штучно створеній мові.

Після "визвольного походу", зрештою, і штучна автономія вже не була потрібна. Тому територію МАРСР (таку абревіатуру використовували з 30-х років) просто поділили між УРСР та новоствореною Молдавською РСР зі столицею у Кишиневі.

До Радянської України передали й частину бесарабських земель – ті, в яких переважало слов'янське населення. Так були сформовані кордони сучасної Республіки Молдова (з певними змінами, які були запроваджені вже за часів незалежності).

Деякі молдовські комуністи, такі як Микита Салогор, щоправда сподівалися, що територія нової союзної республіки після війни буде розширена до розмірів колишнього Молдовського князівства… Але їм швидко пояснили, що "радянське націєтворення" вони сприймають занадто серйозно.

Сталіну тепер важливіше було комунізувати Румунію – і не по частинах, а всю. Заради цієї великою мети він був готовий визнати кордон по Пруту.

А Салогора відправили керувати плодоовочевим трестом на Кубань – і подейкували, що йому ще пощастило.

На початку 50-х зрештою остаточно припинили й мовні експерименти.

Молдовською мовою просто визнали говірку, якою розмовляли в Бесарабії. І виявилося, що найбільше від літературної румунської вона відрізняється… абеткою. Утім, не варто забувати, що до утворення Румунії і на її теренах часто застосовували кирилицю. Проте в Радянському Союзі всі продовжували робити вигляд, що це таки дві окремі мови.

Щоправда, з 1989 року в Молдавській РСР відмовилися від кирилиці.

Але лише декларація про незалежність Молдови визначила, що офіційною мовою держави є румунська.

І знову "філологи" з Москви

Головним "захисником" існування окремої молдовської мови виявився… Кремль.

Здавалося, який стосунок має Москва до лігвістичних дискусій в тисячі километрах від радянської/російської столиці? Але ж ні. Виявилося, що проблеми ідентичності є ідеальною "зачіпкою" для провокування конфліктів по всьому периметру колишніх кордонів імперії.

Вже перехід на на латинку у 1989 році став приводом для роздмухання сепаратизму на лівобережжі Дністра – тобто в тих самих районах, які дісталися Республіці Молдова у "спадок" від МАРСР.

У маріонетковій "Придністровській республіці" не просто зберегли слово "молдавський" у назві, а й однією з офіційних мов проголосили саме "молдавську на основі кирилічної графіки". Вочевидь, щоб підкреслити несприйняття рішення про "державну румунську" в межах всієї Молдови.

Суперечки, втім, тривали і по іншій бік Дністра.

Словосполучення "молдовська мова" з'явилося, скажімо, в тексті конституції 1994 року. З часом Конституційний суд країни визнав, що Декларація про незалежність має вищу силу – а відтак державною є все ж румунська.

Утім, проросійські (знову ж таки!) політики, включно з двома президентами Молдови, продовжували наполягати на своєму. Ні, вони не стверджували, що існує окрема молдовська мова, але наполягали, що це просто інше ім'я тієї ж мови – можливо навіть давніше за назву "румунська".

Інші політики та чимало пересічних громадян – "щоб не політизувати питання" – взагалі використовували нейтральні замінники, які дозволяли уникати "надмірної визначеності". Говорили про "державну" або "рідну мову".

До цієї ж гри з часом долучилася і Україна. Яка фактично визнала існування і румунської, і молдовської.

Навіть підручники в нашій державі досі друкують окремо для "обох" мов. Насправді ці підручники ідентичні – за одним-єдиним винятком: назвою мови, яку за ними вивчають.

Цим вже не раз обурювався офіційний Бухарест, що ніколи не визнавав окремішність молдовської чи навіть "додаткову" назву румунської. У Києві, натомість весь цей час посилалися на невизначеність у самій Молдові.

В Кишиневі риску спробували підвести лише після перемоги Маї Санду – одразу після інавгурації вона замінила на президентському сайті версію "молдовською мовою" на румунську. А в 2023 році вузол розрубали "одним махом" – відповідну заміну зробили в усіх законах держави разом. Навіть у Конституції – за процедурою "технічних правок" за рекомендацією Конституційного суду.

Тож тепер єдиною країною, яка наполягає на існуванні "молдовської мови" є Росія. І, звісно, її маріонетки.

Речниця московського МЗС навіть дозволяє собі вступати в полеміку з румунами та молдованами, повчаючи їх, як називати рідну для них (не для росіян!) мову. Утім, це не єдиний каприз самопроголошених "філологів".

В Росії, скажімо, і досі вивчають… сербохорватську мову, хоча й у Хорватії, і навіть у союзницькій для Москви Сербії вважають, що її немає, а є окремі сербська та хорватська.

Скільки мов – стількі й держав? Насправді ні.

"Але якщо в двох сусідніх державах розмовляють однією мовою – це значить, що живе в них один народ і вони мають об'єднатися?" – запитують тепер деякі українці.

"Зникненням Молдови" вже не одне десятиріччя лякають своїх співвітчизників і молдовські супротивники визнання румунської мови. Але це не так.

Усе насправді залежить від самовизначення громадян кожно з держав. У світі – принаймні цивілізованому – без їхньої згоди держави не зникають. А більшість мешканців Молдови "розчинення" своєї держави в Румунії точно не хоче.

Чи існують в сучасному світі окремі держави, мешканці яких розмовляють однією мовою? Та безліч!

Досить лише проглянути список країн, в яких офіційною або державною є англійська, іспанська чи французька. Так, більшість з них – це колишні колонії або домініони поза Європою. Проте й у самій Європі є чимало випадків, коли однією мовою розмовляють в кількох державах. І це не лише екзотичні приклади Андорри, в якій розмовляють каталанською, чи Сан-Марино з італійською.

Французька, скажімо, є однією з офіційних мов зовсім не карликових Бельгії та Швейцарії.

Другою в Бельгії є фламандська, вона ж нідерландська, вона ж голландська (між іншим, приклад, коли одна мова і справді має кілька назв).

У Швейцарії є також італомовні і німецькомовні кантони. Та й в Австрії офіційною є німецька.

Австрійський приклад, між іншим, демонструє, що існування кількох держав з однією мовою може бути наслідком збігу зовнішніх обставин. Заборона на об'єднання Австрії з Німеччиною (аншлюс) була прописана ще в Сен-Жерменському договорі, укладеному за наслідками Першої світової війни. І стала умовою відновлення австрійської держави після Другої світової.

Свіжіший приклад такого "обумовленого суверенітету" – Косово. Етнічно в ньому переважають албанці, але тема об'єднання з Албанією по суті табуйована міжнародним консенсусом.

Звісно, кожен випадок є своєрідним. Абсолютних загальних правил не існує. Але в будь-якому випадку доречніше спиратися на волю відповідного народу.

Якщо мешканці Молдови і Румунії воліють називати свою мову саме румунською, чи можемо ми, які не є носіями цієї мови, заперечувати? Чи хочемо ми бути схожими на російських "мовознавців"?

Зрештою, ми ж і самі наполягаємо, щоб до нашої країни, нашої мови, нашої історії інші народи ставилися з пошаною, поважаючи наше природнє право на самовизначення, власні думки, погляди та переконання.