Інокентій Гізель – «батько» малоросійського москвофільства

Стаття була опублікована на сайті РІСУ, публікуємо з люб'язного дозволу редакції. 

Щодо біографії цього діяча, то тут багато неясностей. Він начебто походив із сходу Пруссії, отримав освіту в німецьких університетах.

Мало нам відомо про початок духовної кар'єри Ґізеля. Поширеною є думка, що наприкінці 30-х років XVII ст. Ґізель приїхав до Києва, де прийняв православну віру, ставши монахом Києво-Печерського монастиря. Є свідчення на користь того, він виконував обов'язки одного із секретарів православного собору, який відбувався в Києві в 1640 р. і відіграв помітну роль у реформуванні церковного життя в тодішній Київській митрополії.

У 1645/6 та 1646/7 навчальних роках Ґізель читав у Київському колегіумі, який з часом став Києво-Могилянською академією, курс філософії. Тоді ж його, очевидно, долучили до гуртка книжників у середовищі київського митрополита Петра Могили. Він міг бути одним із співавторів при створенні полемічного твору "Ліфос, або Камінь…"

У другій половині 40-их років XVII ст. Ґізель був ігуменом Дятловицького Спасо-Преображенського монастиря Мінської єпархії, а потім ігуменом Києво-Братського монастиря. Ймовірно, тоді він обіймав посаду ректора Київського колегіуму.

Під час повстання під проводом Богдана Хмельницького Київська колегія опинилася в непростому становищі. Ректору цієї школи треба було шукати покровителя й фінансового донора. У цій ситуації підтримати її міг московський цар. Тому Ґізель звернувся до нього за допомоглю. 8 червня 1649 р. він написав листа до царя Олексія Михайловича, де, зокрема, зазначав, що після смерті митрополита Петра Могили подаяння на Київську школу-колегію зменшилися, вона лишилася майже без грошової підтримки. Ґізель також повідомляв московського царя, що відправив у Москву вчителів "у служіння", серед яких були ченці Києво-Братського монастиря.

Москвофільство Ґізеля поєднувалося з його з "церковним патріотизмом". У 1654 р., як уповноважений тодішнього київського митрополита Сильвестра Косова, він вів перемовини з московською делегацією про збереження прав та привілеїв Київської митрополії. Зокрема, йому вдалося добитися невтручання в церковні справи московської влади й зберегти статусу Київської митрополії як такої, що підлягає Патріарху Константинопольському.

У 1650-1652 рр. Ґізель був ігуменом Київського Кирилівського монастиря, у 1652-1656 рр. – Києво-Микільського монастиря. А 1656 р. став архимандритом монастиря Києво-Печерського. На цьому становищі він залишався до кінця своїх днів.

Ґізель (і це закономірно) захищав свою обитель. Так, відома його скарга царю Олексію Михайловичу на звірства московських ратних людей у Києві від 16 червня 1661 року. "Неможливо нам описати, – скаржиться він, – образ та насильств, які починили ратні київські люди нам, обителі святій Печерській, у різночасся. Це є багатьом відомо, що численні вотчини і хутори Пресвятої Богородиці раніше є від них розорені, церкви розрушені, престоли перекинені, пресвяті тайни із посудин викинені, священики оголені, а інші на смерть побиті, а піддані наші від убозтва та нажитків своїх розорені, а інші помучені й попечені, а іншим руки й ноги відсічено, ще інші на смерть побиті.

Також у самій святій обителі і в бóльницях хлібні запаси, яких сміємо лічити на 2 400 рублів, сильно потравлені, крім запасів, із нашого містечка забрані. З цього нам відомо є, що за зволенням своїх начальних ратні люди те чинять і за нашим чолобиттям їх не карають й управи святої не чинять". Далі наводяться інші факти безчинств московських ратників у населених пунктах, що належали Києво-Печерській обителі. Однак незважаючи на такі дії московітів, Ґізель демонструє покірність Олексію Михайловичу. Вкінці скарги читаємо: "Ми ж… про вашу царську величність, аби подав вам на ворогів перемогу й мирне довголіття, як завжди молимо, так молитися не перестанемо"[1].

Ґізель у Києво-Печерському монастирі зумів створити гурток книжників, які готували до друку потрібні церковні видання. За часів його керівництва цією обителлю у її друкарні вийшло щонайменше 77 видань.

Цей діяч налагодив добрі відносини із царем Олексієм Михайловичем. У 50 – на початку 70-их рр. XVII ст. Він виконував роль дипломатичного посередника між Москвою і представниками духовної, а також світської влади в Україні. Пізніше в нашій історії не раз з'являлися діячі, що прагнули стати посередниками між Москвою та українцями, маючи з цього і політичні девіденди, і грошові надходження. Чи не останній приклад у цьому плані – Віктор Медведчук. Ґізель, фактично, став політичним діячом москвофільського напрямку. Це і знайшло відображення в його творах, передусім трактаті "Мирі з Богом чоловіку" й особливо "Синопсисі". Ймовірно, ці твори писалися не одним автором. Хоча серед авторського колективу був і Ґізель. Зрештою, вони були надруковані в друкарні Києво-Печерської лаври з його благословення.

Ґізель відігравав помітну роль у політичному житті України до середини 60-их рр. XVII ст. Однак у 1674 о. гетьман Лівобережної України Іван Самойлович усунув Ґізеля від посередництва з московською владою.

Але і після того він залишався до кінця життя впливовою фігурою в Київській митрополії, а очолювана ним Києво-Печерська лавра продовжувала залишатися важливим осередком церковного життя в Україні та Білорусії. Помер цей діяч 18 листопада 1683 р. й був похований в Успенському соборі лаври.

Як уже говорилося, москвофільські погляди насамперед знайшли відображення в творах Ґізеля. Так, у передмові до трактату "Мир з Богом чоловіку" він так звертається до московського царя Олексія Михайловича: "Господу Богу, Церкві його святій і Вітчизні твоїй віддавати не зволікаєш. Того ради Мала Росія хоч і з багатьох причин нещасливою, та блаженна тим, що за лютих часів на відвернення бід, на заспокоєння тривог тебе, пресвітлий царю, тобто благочестивого й премудрого монарха над собою має"[2].

Мала Росія, мовляв, повинна би звернутися до московського царя: "Щасливі думні твої бояри, щасливі дворяни й слуги, що завжди стоять перед обличчям твоїм і насолоджуються, мудрости твоєї слухаючи, чесноти твої оглядаючи. Одначе й ми, хоча і оддалік перебуваємо, вважаємо себе щасливими вже тому, що й самими очима розуму бачити твої преславні діла сподобляємося. Дивимося на них з утіхою: як ти царюєш над нами, Богом обраний цар, як досконало порядкуєш своїм царством. Царюєш ти передусім благовірно, бо віру святу православну основою благословіння Божого, певною запорукою вічного життя вважаєш: тому й палким її заступником і примножувачем, з надією непохитною і любов'ю, завжди буваєш.

Царюєш премудро, бо для підвладних своїх ти улюблений, для ворогів страшний, а для всіх довкола подиву гідний. Царюєш справедливо, бо багато народів, чуючи про твою справедливість, під владою твоєю жити бажають. Царюєш премудро й відважно, бо багато царів через великих своїх послів з найнижчим поклоном до престолу твого припадають і про доброзичливе співіснування молять. Царюєш смиренно й побожно, бо у щасті не величаєшся, крахові ворогів твоїх не радієш, але в усіх щасливих справах заслугу й похвалу самому лише Богові приписуєш"[3].

Отже, маємо типовий панегірик. Подібні панегірики у тодішнім виданнях не були чимось винятковим. Видавці часто шукали для свої книжок покровителів. Хоча цар Олексій Михайлович не фінансував видання "Миру з Богом чоловіку", але надавав грошову допомогу Києво-Печерській лаврі, дозволив у Москві торгувати її виданнями. А це було немало. Принаймні ця торгівля давала чимало доходів. Тому Ґізелю було за що дякувати цареві. Зрештою, як уже зазначалося, Ґізель був посередником між московським зверхником та можновладцями України. І проспівати хвалебну оду Олексію Михайловичу було не зайве, щоб укріпити довіру до себе.

За царські доброчинства, випливає з трактату "Мир з Богом чоловіку", духовні покровителі Малої Росії, а саме святі Києво-Печерської лаври, моляться за монарха московського: "…прихиляються до твого орла (мається на увазі двоголовий орел як символ царської влади, котрий був запозичений у Візантії – П. К.) й преподобні отці наші Антоній і Феодосій Печерські, що є до херувимів подібні, на яких Христос спочиває, і так само, як херувими кивот, осіняють обитель цю Успення Богоматері.

Допомагають і вони орлові твоєї царської пресвітлої величности молитвами своїми, аби він до неба підносився. Удячні й вони за те, що їх святі цілющі мощі під правлінням твоєї царської пресвітлої величности гідно зберігаються. А тому сподіваються на твоє благочестя, що ти й надалі волитимеш про них піклуватися, аби їхні нетлінні тіла в честі їхній були бережені. Вони ж, немовби херувимською вогненною зброєю Рай прекрасний, благочестиве царство твоє полум'яними перед Богом клопотаннями дбайливо оберігати будуть. Цим ангелам повелить Пан Бог і Панна Богородиця зберегти тебе на всіх шляхах твоїх"[4].

Більш широко знайшли відображення погляди Ґізеля на суспільно-політичні й церковні проблеми в творі "Синопсис". Останній видавався кілька разів за життя Ґізеля в друкарні Києво-Печерської лаври у той час, коли цей церковний діяч був усунутий гетьманом Іваном Самойловичем від активного політичного життя. Перше видання цього твору вийшло в 1674 р. А два наступні, що містили доповнення, в 1678 та 1680 роках.

Видання "Синопсису", фактично, було намаганням Ґізеля "лишитися на плаву". Зрозуміло, зазначений твір був написаний у лояльному до московських правителів дусі. Він репрезентував їх як наступників князів давньої Русі, а Москву – подовжувачем Києва.

"Синопсис" хоча й належав до творів історичного характеру, однак включав чимало актуальних політичних моментів. В принципі, нічого дивного немає. Будь-яка історична робота створюється в певному політичному контексті. Тому, зрозуміло, в ній присутні ідеї політичні. "Синопсис" не був у цьому плані винятком.

Твір приділяє багато уваги Києво-Печерській лаврі. І це зрозуміло. Адже тут він писався й видавався. Цей монастир постає як головна православна святиня Східної Європи. У "Синопсисі" простежується "київський патріотизм", своєрідне малоросійство, поєдні з москофільством. Це, зокрема, виражалося в заклику залишити Київ та його святині під владою московського царя як православного монарха. У той час питання Києва остаточно не було вирішено. Хоча він і перебував під владою московського царя, але це вважалося тимчасовим. На нього продовжувала претендувати Річ Посполита. Та й польські впливи на теренах Київщини й у самому Києві були значними.

Є в "Синопсисі" також чимало антимусульманських, антитатарських і антитурецьких моментів. У ньому акцентується увага на боротьбі проти "невірних", як то розуміли й українці, й московити.

У творі звернута увага на руйнування Києва ханом Батиєм, що трактується як велика трагедія. Говориться про боротьбу московитів проти татарського нашестя, про князя Дмитра Донського, який у 1380 р. виграв битву на Куликовому полі. У пізніших виданнях "Синопсису" додана була інформація про походи турків на Чигирин у 1677 і 1678 роках[5], де мова йшла про перемоги московського війська над "невірними", прославлення московитів як захисників Малої Росії, тобто України. Цікаво відзначити, що при цьому ігнорувалися згадки про українські козацькі війська, що відігравали чи не головну роль у цих подіях. Але авторам "Синопсису" ходило про те, аби піддобритися до московітів. Московія представлена в творі як "антитатарська" держава, як православне царство, що протистоїть "невірним" (хоча це, насправді, було не зовсім так). Саме Московія постає як продовжувач політичних традицій Київської Русі.

У творі чимало уваги приділено постаті Володимира Мономаха. "Синопсис" представляє згаданого князя як першого київського царя, що отримав регалії від візантійського імператора Олексія Комніна. Потім царська влада, за версією цього твору, перейшла до Галича, пізніше – до Москви. Однак російська історіографія пізніше "забула" про Галич, відразу перенісши царственну столицю із Києва в Москву.

У "Синопсисі" маємо тенденційне звеличення цього царственного міста, говориться про його стародавнє, навіть біблійне походження – що вона веде своє походження від Мосоха, внука Ноя, що начебто був пращуром "славеноросійським". "І так від Мосоха, – читаємо в "Синопсисі", – прабатька славеноросійського, за спадком його, не лише москва, народ великий, але і вся русь, чи росія, вищезгадана походить"[6]. При цьому Ґізель якщо й не ототожнює етноніми слов'яни, Русь (Росія) та Москва, то дає зрозуміти, що московити є частиною "славеноросійського" народу. І до того ж чи не найкращою. "…богоспасаємий град Москва прославилася і прародительне в ньому ім'я Мосоха в народі російському оновилося", – читаємо в "Синопсисі"[7].

Загалом можемо констатувати, що ці та інші моменти "Синопсису" свідчать про відверту промосковську орієнтацію твору. Таке москвофільство мало свої підстави, оскільки випливало з орієнтації Ґізеля на Москву, із намагання отримати покровительство з боку московського царя. "Синопсис" став своєрідним бестселером. Він видавався не лише за життя Ґізеля, але й тривалий час після смерті цього діяча – аж до середини ХІХ ст. Загалом вийшло близько 30 видань – не лише в Україні, а й переважно в Московії. Популярною ця книга стала на теренах також Білорусії, Молдови, Болгарії та Сербії. Й сприяла формуванню в цих країнах відповідних "уявлень" про історію Східної Європи. Російські ж автори вважали (і не безпідставно), що "Синопсис" проводив ідею загальноросійської єдності.

[1] Ґізель, І. Скарга царю Олексію Михайловичу на звірства московських ратних людей у Києві від 16 червня 1661 року. Україна: антологія пам'яток державотворення, Х-ХХ ст.: у 10 т. Т. ІІІ. Київ, 2008. С. 281-283.