Євген Врецьона. Шеф розвідки «Закордонного центру ОУН»
Серед закордонних центрів української політичної еміграції найбільший інтерес для радянських спецслужб становили формування ОУН, а в них – провідні діячі й ідеологи, а також керівні кадри Служби безпеки (СБ). Усіх керівників СБ ОУН брали в активну оперативну розробку як особливо небезпечних ворогів радянської влади. Одним із таких був Євген Врецьона, який у розсекречених архівних документах СЗР України проходить як шеф розвідки "Закордонного центру ОУН" із підпільним псевдо "Волянський"
Серед закордонних центрів української політичної еміграції найбільший інтерес для радянських спецслужб становили формування ОУН, а в них – провідні діячі й ідеологи, а також керівні кадри Служби безпеки (СБ), яка поєднувала в собі функції розвідки й контррозвідки і нерідко перешкоджала проникненню до лав емігрантських організацій кремлівської агентури.
Усіх керівників СБ ОУН брали в активну оперативну розробку як особливо небезпечних ворогів радянської влади. Одним із таких був Євген Врецьона, який у розсекречених архівних документах СЗР України проходить як шеф розвідки "Закордонного центру ОУН" із підпільним псевдо "Волянський".
На обкладинці справи, заведеній у березні 1947 року першим відділом МДБ УРСР, назву "справа-формуляр" закреслили і замість цього від руки написали: "Агентурна розробка". Це означало не звичайне накопичення матеріалів, а цілеспрямоване вивчення фігуранта справи через закордонні джерела, оперативно-технічні заходи, впровадження в його оточення агентури для отримання інформації про його діяльність, здійснення необхідного впливу і, за сприятливих умов, - навіть схиляння на свій бік.
Внаслідок вивчення оперативних справ НКВС за 1930-ті роки співробітники МДБ склали загальне уявлення про Євгена Врецьону як про особу, яка з юнацьких років виховувалася на українських національних традиціях і сформувалася непримиренним борцем за свободу і незалежність України від московського поневолення.
У різноманітних довідках зазначається, що він народився в селі Винники, передмісті Львова, був членом "Пласту", Української військової організації (УВО), згодом – ОУН, мав вищу освіту, за фахом інженер-хімік, володів німецькою, французькою, італійською, англійською, угорською мовами. У 1930 році очолював підпілля у Львові (в офіційних джерелах зазначається, що в той період був керівником військово-вишкільної референтури Крайової екзекутиви ОУН).
Тоді ж, як згадується в одній із довідок, у відповідь на судовий процес за справою "Спілки визволення України", сфабрикованою ДПУ УСРР проти української інтелігенції, брав участь у акті помсти – підготовці нападу на радянське консульство у Львові. За цією та іншими справами неодноразово арештовувався польською поліцією. У 1933–1934 роках емігрував до Чехословаччини, де також "займався активною націоналістичною діяльністю".
У архівних документах фрагментарно згадується, що у 1938-1939 роках Є. Врецьона очолював розвідку Карпатської України, куди спеціально поїхав допомагати у визвольній боротьбі. В інших джерелах про це зазначається, що він був одним із організаторів військових частин (Карпатська Січ) у Карпатській Україні, членом Генерального штабу Карпатської Січі та керівником розвідувального відділу. Тоді ж йому було присвоєно звання чотар.
15 березня 1939 року на заклик Начальної команди новостворюваних збройних сил незалежної Карпатської України зголосився до штабу її Національної Оборони. А після окупації мадярськими військами цієї території потрапив у полон. Невдовзі втік до Румунії, звідти – до Австрії.
Коли на початку Другої світової війни західноукраїнські землі після розділу Польщі відійшли до СРСР, там розпочалися репресії проти українського націоналістичного руху. Відтак активні діячі ОУН перебралися до Кракова і почали готувати антирадянське повстання. Був серед них і Є. Врецьона.
"У 1940 році Врецьона переїхав до Кракова, – зазначається в довідці МДБ УРСР, – де працював керівником СБ головного "проводу" ОУН і водночас був викладачем розвідсправи на курсах офіцерського складу ОУН".
Організаційно розвідка будувалася за класичною схемою – за об'єктовим і територіальним принципами. Структурно, зокрема, референтура розвідки Краківського центру ОУН(Б) складалася з відділу політичної розвідки (вивчав радянські адміністративні, партійні та комсомольські органи, інші легітимні установи, настрої населення, виявляв активістів серед місцевого населення) та відділу військової розвідки (збирав відомості про Червону армію, НКВС та правоохоронні органи).
Центру підпорядковувалися окружні проводи у Львові, Станіславі, Дрогобичі, Тернополі, Луцьку та інших містах. Поступово розвідувальна мережа поширилася навіть на центральні і східні регіони радянської України. Окружні проводи об'єднували по 3–5 надрайонних, надрайонні – по 3–5 районних проводів, які, у свою чергу, поділялися на підрайонні. До складу проводу обов'язково мав входити референт із розвідки. У кожному населеному пункті передбачалося мати розвідника.
Агентурний апарат складався з резидентів, агентів (інформаторів), зв'язкових. Розвідувальна робота спиралася на доволі розгалужену мережу інформаторів. Підбираючи інформаторів, перевагу надавали особам, що мешкали легально і мали розвідувальні можливості. Підґрунтям співробітництва була ідейно-патріотична, водночас нерідко вербували й на основі залежності, залякування, шантажу. Практикувалося письмове закріплення вербування.
Як правило, розвідувальні референтури територіальних проводів мали на зв'язку 5–20 резидентів із найбільш підготовлених підпільників, які вербували інформаторів, узагальнювали інформацію та передавали її конспіративними лініями зв'язку по вертикалі. Зібрані у регіоні відомості узагальнювалися аналітиками і передавалися до Краківського центру.
Про конкретні операції референтури розвідки Краківського центру ОУН(Б) в матеріалах справи, як і про участь у цьому Є. Врецьони в матеріалах справи відомостей немає. Доволі фрагментарно у архівних документах відображений і період німецько-радянської війни. Повідомляється, що Є. Врецьона одразу з перших днів війни прибув до Львова, "мешкав на вул. Яцкова, 14, мав особисті торговельні підприємства і продовжував активну роботу в підпіллі ОУН".
Про те, що він брав безпосередню участь у створенні УПА, не згадується. Хоча насправді його участь у цьому процесі була помітною. Натомість повідомляється, що він як член референтури зовнішніх зв'язків ОУН у 1943–1944 роках займався налагодженням контактів із закордоном. Ця референтура займалася розвідкою. А з "вересня 1944 року по серпень 1945 року керував "Референтурою зовнішніх зв'язків" (РЗЗ) – структури, до обов'язків якої входила охорона Центрального "проводу" ОУН". "У серпні 1945 року С. Бандера цю розвідку ліквідував, – йдеться в іншому документі, – і замість неї почала діяти СБ Центрального "проводу" ОУН на чолі з Матвієйком Мироном".
У той період Є. Врецьона був обраний членом Української Головної Визвольної Ради (УГВР) – підпільного парламенту й уряду України і за її рішенням в 1945 році направлений до Італії для встановлення контактів із англо-американськими союзниками. Був учасником Закордонного Представництва УГВР, а в 1948–1950 роках виконував обов'язки президента цього органу після Миколи Лебедя.
Саме тоді органи МДБ почали активно здійснювати його агентурну розробку. "За даними агента "Четвертого" від 18 грудня 1951 року, – зазначається в одному з документів, – Врецьона є заступником Лебедя на території Швейцарії, керує розвідкою УГВР… Постійно мешкає в Швейцарії, але іноді приїздить до Мюнхена (Зах. Німеччина), де на Карлсплатц, 9 у приміщенні редакції "Сучасна Україна" має окрему кімнату".
В архівних документах неодноразово згадується про те, що Є. Врецьона багато публікувався в газетах "Українська трибуна", "Сучасна Україна", "Сучасність" та інших. Але все ж головна увага була зосереджена на його розвідувальній роботі. Так, наприклад, в одному з повідомлень зазначається, що згідно з агентурними відомостями відомо, що Є. Врецьона "останнім часом перебуває в Баварії, куди прибув із Югославії, де був із групою розвідників, але що там робив, невідомо. Врецьона доручив "Дону" привезти до Мюнхена всі наявні в прикарпатському крайовому "проводі" ОУН матеріали про діяльність органів МВС і МДБ".
У той період керівництво СРСР вимагало від своїх органів держбезпеки рішучіших заходів із протидії закордонним центрам української еміграції. Найпоширеніший шлях проникнення у ці центри ґрунтувався на впровадженні у них своєї агентури, схилянні до співпраці емісарів, які прибували із закордону на радянську територію і потрапляли до рук МДБ.
У окремих випадках радянська розвідка намагалася за допомогою таких перевербованих емісарів розпочати оперативні ігри із закордонними центрами ОУН. Відтак Є. Врецьона, розуміючи це, у своїй роботі багато уваги приділяв саме недопущенню проникнення агентури радянських спецслужб в лави ОУН.
Характерним щодо цього є долучений до справи звіт референта СБ ОУН на псевдо "Усміх", датований лютим 1950 року із резолюцією "До справи на Врецьону". У ньому, серед іншого, йдеться про тактику МДБ за кордоном. На думку референта СБ, вона зводилася до таких методів:
"Перекидання агентів, перевербованих із колишніх членів ОУН і УПА; впровадження своїх агентів у наші лави; розвал організацій і закладів та створення слухняних МДБ опозицій і організацій; масове засилання агентів в інші українські організації та напади звідти на визвольний рух; масове перекидання агентів із території на територію; провокації і компрометації; доноси владі і удари влади по визвольному руху; паралізування зв'язків із союзниками; організація розбрату між західниками і східняками; оголошення наших людей агентами МДБ з метою провокації; розпалювання ідеологічно-програмної ворожнечі; заволодіння пресою і літературою; боротьба з нами при допомозі розвідок сателітів, російських і польських правих угруповань; створення ворожнечі між ОУН і УПА".
Той факт, що цей звіт був перехоплений і дешифрований органами МДБ, свідчить про те, що протистояння у той період було дуже важким, і Євгену Врецьоні доводилося докладати неабияких зусиль на цьому таємному фронті. До того ж органи МДБ взяли в оперативну розробку всіх його близьких родичів, намагаючись знайти серед них тих, кого можна було б використати для виведення за кордон і через них впливати на головного фігуранта справи у потрібному руслі. Навіть розглядався варіант про можливість вербування Є. Врецьони у перспективі. Але цей задум так і залишився лише на папері. Жодних підстав і зачіпок для цього не вдалося знайти. Зрештою, у 1966 році агентурну розробку припинили і справу здали до архіву через відсутність оперативних можливостей для її ведення.
Водночас ця справа є ще одним підтвердженням того, що українська еміграція за кордоном в усі роки не припиняла боротьбу за відновлення незалежності України. Для цього мала організаційні структури, у складі яких постійно діяли підрозділи розвідки й контррозвідки, на чолі яких стояли віддані національній ідеї особи. На них, відповідно, полювали радянські спецслужби за вказівкою з москви. І ця боротьба й протистояння зберігалися практично до розпаду СРСР.
