«МОЄ ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ ОБЕРТАЮТЬСЯ НАВКОЛО УКРАЇНИ». Дмитро Павличко

Розмову було записано 22 листопаа 2014 року в Київі. Повну версію опубліковано в трилогії "RECвізити. Антологія письменницьких голосів" (Видавництво Старого Лева, 2015)

ДМИТРО ПАВЛИЧКО

1929

"Моє життя і творчість обертаються навколо України"

Він часто приходив на Майдан — літній чоловік з красивими сумними очима. Через рік після тих подій ми йдемо з ним алеєю Героїв Небесної Сотні і зупиняємося біля хреста зі свічками. Свічок цього дня на майдані багато — в Україні вшановують жертв Голодомору. Я запалюю свою, і ми йдемо вниз — до монумента Незалежності, де цього ж дня відзначають річницю Помаранчевої революції.

"А я ж виступав зі сцени, коли снайпери розстрілювали людей", — згадує Дмитро Павличко. "І готові були тоді загинути?" — запитую. "Був готовий"… Дмитро Васильович, який викликався проводжати мене до метро, просить на хвильку зупинитися: "Один виступ послухаємо — і підемо далі". Виступає вчителька, скаржиться на попередню владу і на нинішню — "не бережуть солов'їну українську мову". "Ненавиджу банальні епітети, — каже Павличко, — слухати далі не будемо"…

Шість годин перед тим ми сиділи з Дмитром Васильовичем у великій залі Будинку письменників і спілкувалися у присутності його онуки Богдани, яка цю розмову організувала. "Тут 1954 року мене приймали у Спілку, — вигукує Павличко, зайшовши до зали. — За мене проголосували Андрій Малишко й Олесь Гончар. Я не подавав заяви і не приносив рекомендацій. Микола Бажан, голова Спілки, прочитав мою першу книжечку, дуже поганеньку, і вирішив підтримати молодого поета. Того ж року мене обрали делегатом на з'їзд Спілки письменників УРСР".

У руках у Павличка мій список запитань — він був єдиним письменником, який попросив його приготувати заздалегідь, щоб зрозуміти, про що ми будемо говорити і з ким він матиме справу. Говорити було складно, бо Дмитро Васильович постійно відходив від моїх запитань, прагнув повернутися в найдорожчий йому період життя — час, коли створювався Рух і Україна стала незалежною.

Він згадує різні свої виступи, робочі поїздки, важливі зустрічі й інтерв'ю і неохоче говорить про вірші та переклади. Але під час нашої довгої розмови Павличко не відмовився від жодного запитання, навіть від тих, яких не було у списку і яких, за напучуванням колеґ, варто було уникати, "бо Павличко розсердиться і піде". Він легко захоплювався, повертаючись спогадами в минуле, гарячкував, коли я згадувала вірші про Леніна чи його симпатизування мало чи не кожному українському президентові, але не пішов. Схоже, ми обоє лишилися задоволені цією розмовою.  

  

"Мені здається, я належу до людей, які з деякими своїми творами можуть залишитися в житті і після смерті"

Я щодня працюю. Люблю працювати зранку, навіть не просто зранку, а вдосвіта. Прокидаюся інколи о четвертій-п'ятій ранку. Можу вам продемонструвати нові вірші, які я написав цієї осені. Це ось зовсім позавчорашній вірш "Перемога". Темою моєї нової книжки є війна на сході. Я тепер не можу бути спокійним, бо майже щодня переживаю наші втрати.

Щоразу, коли чую, що загинули наші хлопці, тремчу. Цю книжку я вже здав до видавництва, вона невелика, до кінця року має вийти. Разом з тим я тепер маю намір закінчити книжку оповідань. Чи набереться вже на книжку, не знаю, але хочу свою прозу видати окремою збіркою.

Я не почуваю себе забутим, оскільки ще пишу і лишаюся присутнім у пресі. Виступаю часто — запрошують університети, коледжі, різні групи, села, міста. Я не на всі запрошення відгукуюся — мені цього не треба. Найголовніше в моєму житті тепер — це робота за столом. Я повинен реалізувати все, про що мріяв. А мріялося і про оповідання, може, навіть про ширший трошки прозовий твір, бо є багато вражень з мого життя, які варто описати. Знаю, що, може, це не вдасться все зробити, бо час залізний, він своє діло буде робити…

Мені добре тепер живеться тому, що не пишу доповідей для якихось великих зібрань. Хоча на Майдані я виступав, на вічах щонедільних, і мені прикро, що я був там практично один з письменників. Хоча Оксана Забужко блискучу виголосила промову 9 березня про Тараса Шевченка!

Але назагал письменники уникали сцени, а я виступав з віршами і промовами. Це ж я закликав зняти пам'ятник Леніну! Це так недавно було, я ще й досі живу Майданом. Я його передбачив: за рік до цих подій в одному інтерв'ю я сказав, що Україну від Януковича врятує тільки Майдан. І тоді ж я написав вірш "Київ", у якому буквально описав Революцію Гідності.

Я відчуваю свій час і свій вік, бо мушу нині себе обмежувати в певних речах. Я дуже любив, наприклад, подорожувати чи Україною, чи світом узагалі — а тепер цього не роблю. Я не міг без велосипеда жити і без машини — щодня з 1960 року сідав за кермо, — а нині цього не роблю. Це мене засмучує… Але, ви знаєте, я належу до людей, які не переживають смерть як кінцевий факт, тому що не всі ж люди вмирають.

Мені інколи здається, що я належу до такої категорії людей, які з деякими своїми творами можуть залишитися в житті і після смерті. Чи будуть ще співати "Два кольори", як мене не буде? Може, й будуть, і це дає мені певною мірою в житті полегшення. Інколи мною керує емоція, але потім приходить час, коли починаю свої емоційні речі критикувати і наперед виходить раціо. Я маю талант, але думаю, що він недосконалий. Взагалі кожен талант має якусь слабість. Я ось часто поспішав, наживав собі ворогів. Мудрість же полягає в тому, щоб наживати собі не дрібних ворогів, а великих, майже непереможних.

Я не вірю у Страшний Суд і не вірю, що Богові потрібно збирати негідників з усіх народів і часів, щоб їх судити. Я знаю, Суд відбувається за життя. Смерть в одних забирає лише плоть, а підвищує душу, якщо вона в них була. А в мене була душа за мого життя, вона відбилася в деяких моїх текстах. Я не вірю в Бога в церковному розумінні. Я вірю в нього як у почуття справедливості, і знаю, що справедливість завжди спізнюється, але вона є. І вона прийде і знайде того, кого належить покарати.

Моє життя і творчість обертаються навколо центру, яким є Україна. Так було змалку і так є дотепер. Мій перший біль був від дитячої образи, коли я, український хлопчик, потрапив до школи, де навчалися євреї і поляки. Я почав розуміти, що я інший. Я не мав за це зла на батька, але факт є фактом: мої старші брати і сестра вчилися в українській школі, а мене віддали до польської. Мій батько — селянин, у нього була земля, дві корови, кінь, але грошей — ані копійки!

Тому він мене віддав у польську школу, точнісінько так, як робили київські матері і батьки за радянських часів — віддавали дітей в російські школи, бо ж за ними — першенство! Я вже тоді повставав проти цього, бо ж був малим українцем. Пригадую, як у народному домі у своєму селі виходив на сцену 9 березня і читав вірші Шевченка.

Я був дитиною, яка хотіла бути дорослішою, тому мав друзів переважно серед старших людей. Мого брата Петра розстріляли 1944 року гестапівці, він був членом ОУН. Я хотів бути подібним на нього, тому одягнув його мазепинку і піджак і пішов в УПА. Я не вигадав, що був з друзями в УПА.

Журналіст Віталій Абліцов поїхав до Стопчатова і зустрівся з моїми друзями, які були зі мною в УПА. Я про той час написав поему "Сотенний Cпартан", в якій розповів, чим ми там займалися, як нас пожаліли, відправивши додому, і як загинув потім Спартан.

"Іноді, коли буває роздратування і хвилини духовного занепаду, я врешті думаю: "А зачекай же, та в тебе ж є твої діти!"

Моя мати була неграмотною, але вона знала напам'ять мало не половину "Кобзаря". Вона змушувала моїх старших братів і сестру щонеділі по службі Божій читати їй уголос вірші Шевченка. Мати любила "Наймичку", "Катерину" і політичні вірші. І коли я підріс і прийшла моя черга читати, то я, будучи нерозумним, квапився втекти від того читання швидко на вулицю, на забаву, до дітей, і через те пропускав цілі абзаци або й цілу сторінку з "Кобзаря". А вона казала: "Стоп!" — і цитувала пропущене мною напам'ять. Пізніше я зрозумів, як багато я завдячую традиції сімейного читання в нашій хаті.

Я завжди був під впливом матері, яка дуже шкодувала, що батько не віддав її до школи. Мій дід був багатим, але за австрійських часів, та ще й під час Першої світової війни, думав не про освіту дітей, а про те, як йому п'ятьом донечкам дати кожній шматок землі. Мати моя народилася 1900 року.

Дід дав їй гарний шмат землі, вона вийшла заміж теж не за такого зовсім бідака, але часу на науку ніколи не мала. Згодом вона писала мені листи, римовані, як вірші, і жаліла мене: "Ти постійно в книгу дивишся, а наука — тюрма, в ній розради нема, тільки книжка німа".

Батько мій був громадським діячем, людиною з великим досвідом. У часи Першої світової війни він служив в австрійській армії, мав свого коня, але обслуговував ще коня офіцера у третьому полку цісарської кавалерії. Тобто був по-німецьки putzer-ом, а по-українськи — "чистильником", який мав дбати, щоб офіцер на своєму коні виглядав як бог. Офіцер ставився до нього погано, бив його, і батько здався в полон російським військам. З табору військовополонених, який був на Дарниці, він утік до Києва — прив'язавши ремінцем до голови штани з сорочкою, переплив Дніпро.

Батько пережив у столиці всі важливі події української революції: бачив і Грушевського, і Центральну Раду… Але в місті не прижився. Сівши на коня свого господаря, він повернувся додому, у Стопчатів, де його знову забрали в ту ж австрійську армію… Там його звинуватили в тому, що проголошував революційні антиавстрійські промови, заарештували і засудили до кари смертної.

Він мусив бути розстріляним у своїй військовій частині, тому його везуть з Відня до Львова і зачиняють у давню австрійську тюрму, в якій ще Франко сидів. Батько був сильним чоловіком, тому вирвав у тюремного вартового карабін, забрав ключі і відкрив ними всі камери. Він вийшов на свободу 1 листопада 1918 року: Львів захоплений січовими стрільцями, і влада в місті вже в руках Дмитра Вітовського^[1]!

Василь Павличко вливається в армію Західно-Української Народної Республіки. Він воював з поляками, дивуюся, що згодом його за те польська жандармерія не заарештувала. Мій батько був прекрасним промовцем, це від нього я перейняв смілість виходити на сцену і промовляти до народу. Я любив виступати — це завжди мені шкодило, бо я імпровізував, але тепер уже знаю, що імпровізації мої — це дорога до пекла.

Мені дуже пощастило з дружиною. Я замолоду любив різних дівчат. Пригадую, в мене було сильне захоплення, ще коли був студентом, яке закінчилось трагічно… Я одружився 1958 року, і тоді ж народилася наша дочка Соломія. Моя дружина — це моя велика любов. Вона мені подобалася, була гарна, вона ще й тепер гарна. Це велика тайна, на чому тримається шлюб.

Моя дружина Богдана завжди поділяла мій український біль, мою боротьбу за Україну. Хоч вона ніколи мене не хвалила, але я завжди відчував її підтримку. Між чоловіком і жінкою є ще той почуттєвий зв'язок, який неможливо пояснити.

Люди сходяться, але що їх утримує разом? Інколи — акцент, вимовлене слово, іноді — запах, який супроводжує. Є біологічні чинники, а все решта — таємниця! І тому ми маємо у світовій літературі безкінечну кількість спроб розгадати, що таке — життя чоловіка з жінкою протягом довгих років. Для багатьох людей це неприродно. Але є люди, які вміють приховати в собі щось дуже глибинне, що їх поєднує.

Інколи мені здається, що багато жінок, які мені подобалися, дуже подібні до моєї матері. Є такий материн профіль, постать її, яка живе в моїй уяві. Як на мене, в житті розвинутої духовно людини існує одна любов, яка не помирає і залишається за будь-яких обставин — як пам'ять про те, хто ти.

Моя дочка Соломія вже у п'ятому класі перфектно говорила англійською мовою. Пригадую, як ми переїхали до Києва і дочка почала ходити до місцевої школи, там була вчителька, яка завжди говорила слово "пошти". Соломія не могла змовчати і казала їй, що "пошти" — це "майже", на що вчителька їй відповідала: "Ну, якщо ти краще за мене знаєш, то веди урок". І Соломія вела. Вона і мене вчила. Дочка змусила мене підтягнути англійську та іспанську мови. Вона хотіла, щоб я перекладав Шекспіра. І я переклав "Коріолана", а вона читала і виправляла…

Соломія орієнтувалася на певних людей і мені теж казала: "Не варто хвалити дуже хваленого письменника і ним захоплюватися, треба стриманішим бути". Вона підтинала мою патетику, вчила бути спокійнішим, вдумливішим. Соломія розуміла літературний процес набагато глибше за мене, бачила його в епохах.

Вона понаписувала про наших письменників стільки всього, що я це все тепер читаю і думаю: "Господи мій, я ж цього не знав!" Коли я працював у Польщі, Словаччині, вона приїжджала до мене, і там ми могли поговорити. Але я розумів уже тоді, що вона — професор, а я — звичайний аспірант порівняно з нею.

Соломія була критичною до мене і дотримувалася думки, що ніколи не можна свою родину, батька чи дитину перехвалювати і демонструвати це іншим. Батька, матір треба любити тихенькою любов'ю, а не вигукувати: "Це мій батько!" Вона взагалі не любила фальшивої фрази.

І навіть тоді, коли я бачив, як вона підростає, як вона живе, я намагався бути збоку, ніколи не дозволяв собі хвалити Соломію ні на людях, ні навіть наодинці з нею будучи. Тепер у мене є бажання зібрати все, що вона написала, і видати повну добірку її наукових і приватних текстів.

Друга моя донька Роксолана мене підтримувала і досі підтримує як ділова людина, яка в різних господарських справах напевно є розумнішою за мене. Вона допомагала мені як людина, яка добре знає іспанську мову, а окрім того, дуже помічним завжди був її талант юридичний. Іноді, коли мені треба спертися на когось, коли буває тяжке роздратування і хвилини духовного занепаду, я завжди думаю: "А зачекай же, та в тебе ж є твої діти!"

Розумієте, в кожній людині є різні рівні почувань. В мені є Україна — моє головне почуття. А є ж іще сім'я, і дружба, і вороги… І тому, якщо говорити про центральне дерево моїх почувань, то воно все ж таки є Україною. Але це дерево не самотнє: я знаю традиції великих людей інших народів, я належу до світу свободи і сонця, але моя родина — то щоденне життя, хліб і молитва.

"Поезія — це не фотографія, а дійсність, яку творить людина"

Перший свій вірш я написав у третьому або четвертому класі. А 1944 року, будучи студентом Коломийської гімназії, написав текст, який у мене зберігся і ввійшов до книжки "Спочатку". Ще у 40-ві в мене з'явилося відчуття, що поезія — це не фотографія, а дійсність, яку творить поетична уява людини. Дійсність, створена фантазією людини, набагато краща за фотографію, і живе вона вічно. Маю підкреслити, що я — не шістдесятник. Мої вірші, написані в 40-х роках ХХ століття, — це не початок моєї творчості, а твердий зародок.

Вірші по-різному з'являються. Буває, що тебе схвилює якась фраза. А буває, що ти, наприклад, живеш у певній темі, як ось я нині живу в темі війни. Я тепер постійно бачу хлопців, які стоять на сторожі летовища донецького. І тому, коли сідаю за стіл, то вже, безперечно, віддаю наказ своєму мозкові працювати.

Буває, прокидаюся вночі і чую, як перші рядки вже самі пишуться. Коли ж я писав пісню і намагався намалювати якийсь звуковий рисунок, то була свідома робота. А буває, що відбувається творча робота за межами усвідомленого життя. Відразу зазвичай не приходить досконалий словесний вираз, бо є синоніміка — можна сказати і так, і так…

Коли вже вірш написаний, я, як правило, люблю ще посидіти над ним і щось викреслити, передати ту ж саму ідею, але іншими словами. Поет завжди має шукати для своєї теми нових слів, іще ніким не сказаних. У вірші про любов я вже ніколи не напишу банальної фрази, яка б вона не була прекрасна.

Так само ніколи не звертався і не звернуся до України "моя Україночко", і взагалі вважаю, що наших здрібнілих словечок, якими так заповнена українська класична поезія, потрібно уникати. Нині багато хто з поетів думає, що, чим сентиментальніше вони скажуть, тим краще. Я написав про це вірш, в якому заборонив називати Україну "матусею". Тільки "мати", а не "ненька", "матуся" чи "матінка". Ці словечка всі треба викинути з поезії і забути!

Я багато писав про кохання. Почитайте мої книжки "Таємниця твого обличчя" чи "Золоте ябко". Я тепер хочу ті вірші видати окремою книжкою. Знаю, мої інтимні поезії певною мірою не в традиції української літератури. Наші класики, крім Івана Франка, нічого особливого не написали про любов. Моя інтимна лірика, з одного боку, відкриває цілий ряд жіночих постатей, а з другого — в ній можна знайти лінію патріотичну, бо я писав і про героїчних жінок.

У мене є вірші про жінку, яку я любив, але, бувало, описував і ті стосунки, які не реалізувалися як велика любов, а були тільки захопленням. Згадайте, як у Рильського: "Я зраджую тебе на кожнім кроці. // Ти знаєш це. У кожнім карім оці, // І в чорному, і в синім — я ловлю // Заховане: "Ти любиш?" — "Я люблю"". Цей вірш якоюсь мірою характеризує і мою любовну лірику. "Не тільки друг, і не лишень кохана — // Життя ти й смерть" — це дуже точно сказано! Смерть і любов — це пара. У світовій ліриці вони дуже часто зустрічаються.

Коли тепер перечитую свої любовні вірші, мені хочеться якось вернутися в той час, у ту хвилину, коли вони були написані. Але це неможливо зробити. Читаючи нині ті тексти, я дивлюся ніби у дзеркало: мав би побачити свою вже немолоду голову, але раптом бачу хлопчика, закоханого учня, який лишився в тому вірші. Тому дивитися на мою інтимну лірику треба, як на певний спогад мій.

Деякі мої пісенні тексти співаються, і, можливо, саме вони і належать до моїх найсправжніших досягнень. Найкращий зразок нашої з Олександром Білашем^[2] співтворчості — пісня "Долиною туман тече", де повторюється три "о" або навіть чотири "о". В українській мові звичайно співається дуже добре "а", "о" дуже добре, а "і" — вже гірше. І тому була для нас ця пісня зразком. "Долиною туман тече, // Не чути плеску хвиль його. // Припав я брату на плече // Край лісу яворового". Коли я це написав, сказав Олександрові: "Тепер ти маєш як композитор слідкувати, щоб усі твої твори мали оці чотири "о" — "я-во-ро-во-го".

Можливо, мої найкращі книжки — це "Покаянні псалми", "Три строфи", "Золоте ябко" і деякі мої невеличкі поеми, зокрема, поема "Кінь". Я написав про коня Марека, який був у польській кавалерії і на якому їздив українець, мій брат. Цей кінь ішов на німецькі танки, а коли брат приїхав на ньому додому і хотів його навчити орати, то він не зміг! І цей кінь іде в Карпати, стає бандерівцем і служить в Українській Повстанській Армії. Це поема про коня, а фактично — про долю людини. Вважаю, це непогано.

Є в мене ще поема "Кирило Осьмак" — про наймолодшого члена Центральної Ради, який потім став президентом Української Головної Визвольної Ради, тобто главою української підпільної держави. Роман Шухевич у тій поемі — друга найважливіша постать. Це поєднання сходу і заходу України: Осьмак з Полтавщини, а бандерівський лідер Шухевич із заходу. "Кінь" та "Кирило Осьмак" — мої, мабуть, найкращі поеми.

Я перекладав твори так званих радянських національних літератур — литовців, латишів, естонців. В основному то були речі, в яких автори торкалися теми мови і національних проблем. Василь Стус згадує, що він читав Павличкові переклади Юстінаса Марцінкявічуса, який писав про гніт російський. А хто такий для мене Христо Ботев? Борець за самостійність Болгарії! Або я перекладав Хосе Марті, бо він — пророк кубинської національної незалежності! Я їх перекладав, видавав, писав передмови…

Перекладав, звичайно, і філософські речі. Переклад сонетів Шекспіра — це тяжка, марудна робота, бо ж ніхто ще не знає, хто там кого любив, скільки тих жінок було і чи головний герой — то чоловік чи жінка…. Але я зробив цей переклад. А тепер вийшла антологія світових перекладів Шекспіра в Німеччині, і деякі мої переклади визнали найкращими. Я мучився дуже над Бодлером, тому що досконало не знав французької мови, але Михайло Москаленко^[3], який володів французькою, як сам Бодлер, вважав, що мої переклади найкращі.

Тобто важило не знання мови, бо я мав лише підрядкові переклади віршів Бодлера, а відчуття настрою. І так само я не знав угорської, але за підрядниками зробив переклади віршів Ендре Аді, за які мене нагородили угорці. Перекладати треба не слова, а дух тексту, образ боротьби, який мусить бути в кожному великому творі. Але я своє перекладацтво вже закінчив, хоч знаходжу вдома книжки, які відклав, щоб, як прийде час, перекласти…

Коли я редагував журнал "Всесвіт", українська публіка була бідна, але хотіла читати зарубіжну літературу. Нині ж українці мають гроші, і переклади у "Всесвіті" добрі друкуються, але література вже не впливає на наше життя. За радянських часів боротьба за свободу концентрувалася в зарубіжних творах, де звучали фундаментальні антиімперські речі: згадайте Камю, в якого все пов'язано з Африкою Північною, що бореться…

А ви організуйте сьогодні літературний вечір у палаці "Україна" і подивіться, скільки прийде людей. Мало прийде, а все тому, що ми сьогодні з літературою не пов'язуємо питання нашої свободи. Хто б що не писав, не кричав і не говорив — це не має ніякого значення! Бо там кров ллється, війна йде!

І жодна Ліна, і жодний Драч, і жодний Павличко — ніхто заради свободи нічого не може тепер зробити. Боже мій, який був вечір, коли в театрі Лесі Українки я читав свій вірш "Кожному (і собі) читачеві Лесі Українки"! Мене мало не на руках носили за такі речі! Я був почутим! А сьогодні я — ніхто! Усі книжки видаю за свої гроші і не чекаю відгомону в пресі…

Я ще надіюся на свою п'єсу, а на роман — навряд чи. Ми не вміємо писати короткі романи — українці надто багатослівні. От я читаю записні книжки Довженка — це література найвищого класу. Сьогодні не потрібно описувати ні те, що робиться на подвір'ї, ні те, що робиться в небі, ні сонце, ні людей… Сьогодні треба писати конкретно: відчиняються двері, заходить людина, щось каже, гине на війні… Весь сюжет відбувається за п'ять секунд. Тому історію епохи можна відобразити на одній сторінці.

"Я грав з дияволом у карти і програвав…"

У мене є тексти, які я би хотів, щоб не були написані. Якби я їх не написав, моє життя було б інакшим. Яким було б — не знаю. Але інколи мені здається, що мені було б так краще. Але я не вважаю себе втікачем з поля бою. Я намагався колись зберегти не лише себе, бо воював за Львівський університет, за своїх друзів, за літературу.

Я писав передмову до книжки Драча, коли мені казали в ЦК: "Ти що, це ж не поезія!" На з'їзді комсомолу України, коли перший секретар Підгорний зацитував вірш Драча і вигукнув: "Що це таке? Це ж не поезія!", — я закричав із зали: "Миколо Вікторовичу, ні, це прекрасна поезія!" Хіба це можливо було за радянських часів? А я це зробив і таким чином врятував тоді Драча. Я тяжко заплатив за те, що боронив інших. Я розвалював партію зсередини: будучи її членом, завжди пам'ятав, що моє завдання — це вільна Україна.

Сьогодні мої вірші про партію і Леніна слід сприймати як муку. Я щасливий від того, що час московської неволі і російської комуністичної імперії закінчився за мого життя і я був ненімим свідком, а голосом доби. Найкращі свої речі я написав тоді, коли будував Товариство української мови, Народний Рух…

Є подібні небажані тексти в Тичини, Рильського, Довженка. Як же можна взяти і викинути з нашої літератури Тичину за те, що він написав "Партія веде", коли ж він і до того, і після того створив багато інших золотих текстів? Література радянських часів має трактуватися, як література, яка творилася в підневільних умовах.

Що робити нам з такими, як Довженко, який для того, щоб врятувати свій талант і своє життя, славив Сталіна? Я тепер буду займатися будівництвом пам'ятника Малишкові в Києві, але чи знає хтось, що в останні роки він був антирадянським поетом? До Андрія Малишка звертався Василь Стус, і той був його порадником. Тому нам потрібно пошанувати і Довженка, і Тичину, і Малишка, і Бажана, і Сосюру, і всіх, що залишили тексти, які можна і нині друкувати й читати.

Ми маємо перепоховати Довженка з Москви до Сосниці, ми повинні піти на могили Тичини, Рильського, Сосюри і поклонитися їм, бо вони були великими мучениками: у кожного з них були рани, нанесені епохою, в якій вони жили. Але вони намагалися зберегти нашу культуру і передати моєму поколінню.

Я знав про долі всіх дисидентів. Я був на весіллі Калинців, й Ірині тоді ще порадив, щоб вона взяла собі псевдонім Ірина Галичанка — як раніше була Леся Українка. Більше того, коли мені подзвонив Іван Світличний і попросив, щоб я узяв на роботу у "Всесвіт" його друга, я це зробив. Мене саме за це потім вигнали з роботи.

В журналі я друкував переклади людей, творчість яких тоді була заборонена, і виписував їм гонорари на інші імена. І КҐБ все це було відомо, бо ж у редакції сиділи люди, які все доносили. Я знав дуже добре долі моїх друзів братів Горинів, з якими вчився в університеті. Як, власне, почався Рух? Ми з Драчем поїхали на квартиру до щойно випущеного з тюрми Михайла Гориня і сказали йому, що створюємо Народний Рух України. Запросили його бути з нами, і він погодився стати нашим провідником.

Чому я не пішов проти системи? Тому що в мене були друзі, які сказали мені: "Іди за мною". Це були Олесь Гончар і Андрій Малишко. Я їм говорив, що був в УПА, але вони мені відповіли: "В тебе є талант. Ти маєш його зберегти". Я іноді чинив опір системі: писав про кривавого Торквемаду, мою книжку "Правда кличе" порізали на січкарні.

Але я тримався, і мене ґебешники боялися взяти. Коли перший секретар Львівського обкому писав у 48-му Хрущову: "Що з Павличком робити? Він говорить, що в університеті немає української мови!" — Хрущов йому відповів: "А ви подумайте, про що той хлопчик говорить!" Йому треба було запобігати перед українською інтелігенцією, йому потрібна була допомога Тичини, Сосюри, Бажана, Рильського!

Лише уявіть: Хрущов запрошує Тичину і Бажана на свій катер, і вони там починають обговорювати з першим секретарем ЦК КПРС ситуацію з українською мовою і літературою. І Хрущов раптом каже: "Рыльский — националист упрямый!" Після чого Тичина розвертається і йде в туалет. Його не було півгодини, аж Хрущов не витримує: "Шановний Миколо Платоновичу, а де Павло Григорович?" Бажан іде й кличе Тичину, а той йому каже: "Я протестую. Хрущов образив Рильського. Якщо Рильський — націоналіст, то я… з таким не можу!" Потім Хрущов узяв свої слова назад.

Мене захищав Петро Шелест. Ми з ним випадково познайомилися у нього вдома. Я тоді не знав, хто він, і сказав йому, що кожен комуніст в Україні повинен володіти українською мовою. Я не боявся говорити йому це в очі, бо за мною було кілька таких віршів, які він боявся заперечувати. Я грав з дияволом у карти і програвав…

Але і вигравав: 1964 року Шелест подбав про мене і попросив, щоб мені дали слово на урочистому закритті з'їзду комсомолу в Москві. Я на з'їзд не ходив, але раптом мені подзвонили: "Є вказівка, щоб ви виступили на заключному засіданні". В Георгієвській залі у Кремлі ліворуч від мене стояв Гагарін, а праворуч — Хрущов, Брежнєв, Мікоян. Я починаю: "Дорогой Никита Сергеевич…", — а він кричить: "Дмытро, говори по-украински!"

Інколи я думаю, що шлях Світличного, Стуса, Сверстюка не дуже відрізнявся від мого. У них тільки була інша тактика. Я був політиком і спирався на Леніна, так само, як Дзюба. Погляньте на "Інтернаціоналізм чи русифікація?" — це ж неможливо сьогодні читати, бо Ленін там — бог! І в мене теж є вірш "В кабінеті Леніна", в якому я фактично написав найголовніші свої слова: "…Нам зливатися, браття, пора! // Чим, — питаю, — водою чи кров'ю? // Чи Волзі потрібні води Дніпра? // Чи калинова кров заспіває під березовою корою?" Цей вірш потім обговорювався не пленумі ЦК КПУ.

Я був людиною, яку радянська влада ненавиділа, не любила, а зробити мені нічого не могла. У 64-му з'явилася моя пісня "Два кольори" — її всі знали! Мене викликали в КҐБ і сказали: "Ви ж написали бандерівську пісню!" Я врешті додумався, що сказати: "Невже ви не знаєте, що прапор Паризької комуни був червоно-чорним?" Я потім прибіг додому переляканий і відразу до енциклопедії: так, прапор Паризької комуни — червоно-чорний! І вони нічого нам з Білашем уже не могли зробити.

"Тичина завжди, коли я починав говорити, клав палець на вуста"

На чиїх плечах я зростав? Ну, безперечно, насамперед на Франкових, хоч ясно, що Шевченко прийшов раніше до мене. Але Шевченко — це як моя емоційна душа, а Франко — як моя раціональна, філософська думка, моє бажання побачити ширше. Ніхто не має такого розмаху в нашій літературі, як Іван Франко. Безперечно, маю назвати ще Антонича, бо ж я упорядкував його збірку (найповніше радянське вибране Б.-І. Антонича "Пісня про незнищенність матерії. Поезії" із ґрунтовною передмовою Д. Павличка вийшло 1968 р. — Авт.).

Він на мене дуже вплинув, якоюсь мірою в поезії я дотримувався його законів. Антонич ніколи не любив абстрактних слів. Розумієте, всі його пейзажі надзвичайно конкретні. Там все таке, що ти бачиш очима. Але це не лише закон Антонича, це взагалі великий закон поетичного слова, який полягає в тому, що поет має створювати конкретні образи, а не абстракцію.

Скажімо, "Вічний революціонер, // Дух, що тіло рве до бою, // Рве за поступ, щастя й волю…" — це абстракція. Але коли вже пішли "Ні попівськії тортури, // Ні тюремні царські мури, // Ані війська муштровані, Ні гармати лаштовані…", — з цього виникають конкретні зорові образи. Або "Народе мій, замучений, розбитий, // Мов паралітик той на роздорожжу, // Людським презирством, ніби струпом, вкритий!" Терцина! Яка будова! Та ми ж не доросли до такої фрази! Тільки Франко міг так написати! Якщо у вашій прозі чи поезії кожне речення не зв'язане з конкретними, доторканними речами, то все вами створене диво пропадає!

Переїхавши до Києва, я обертався не з молодшими від мене, а з найстаршими. Я дружив з Андрієм Малишком. Пригадую, студенти львівські, серед яких був і я, зустрілися з ним у великій залі Спілки письменників у Києві. Малишко виступає — і раптом із зали йому кричать: "А у нас є свій поет — Дмитро Павличко!" — й Андрій Малишко покликав мене на сцену. Потім він запросив мене до себе додому. Також я листувався з Григорієм Кочуром, жив у нього і бачив, який це надзвичайно цікавий чоловік — він тоді щойно з тюрми повернувся.

Коли я став головним редактором "Всесвіту", познайомився ближче з Миколою Бажаном, бо мені потрібні були його переклади. Моя біда, мабуть, полягала в тому, що я надто багато енергії витратив, щоби допомогти кожній новій хвилі в нашій літературі. Я надрукував 1958 року в журналі "Жовтень" перші вірші Вінграновського. Коли він готував другу книжку "Сто поезій", я написав на неї закриту рецензію. Я завжди вітав молодих письменників, жив радістю, що вони є і пишуть краще за мене.

З Максимом Рильським познайомився у Львові, коли він приїхав на захист чиєїсь дисертації. Я вже був тоді аспірантом і прийшов до ректора, щоб познайомитися з Рильським. А він мені: "Мосьпане, я вас знаю!" Максим Тадейович попросив мене перекласти кілька віршів Марії Конопницької. Він назвав ті твори, а я почувався дивно, бо ж я ніхто, а він — великий поет, учений і говорить до мене так приязно, з такою любов'ю… Потім я приїхав до нього зі своїми роботами, які згодом вийшли у збірці "Правда кличе".

Максим Тадейович написав рецензію для видавництва "Молодь", в якій зазначив, які вірші варто включати до книжки, а які — ні ("вірш про Торквемаду не включайте"). Я беру ту рецензію і думаю: "Як це — не треба? Боїться класик!" — і повіз ті сонети у видавництво до Львова. Книжка вийшла 58-го, її порізали й заборонили.

Через рік на з'їзді письменників Павло Тичина лаяв мене за цю збірку, але не за Торквемаду, а за те, що я нечітко щось там висловив. На перерві до мене підійшов Максим Рильський і попросив пройти до малої зали, де вже були зібрані його друзі. Він подякував мені, що я його не послухав і надрукував усі свої сонети. Рильський знав, що мене могли посадити за той вірш. Після цього я ще неодноразово бував у нього вдома, де мав честь обідати у товаристві Малишка, Івана Козловського^[4] і самого господаря дому.

Пригадую, як Козловський співав, а Рильський йому акомпанував на піаніно. Згодом я написав велику передмову до сонетного доробку Максима Рильського. Йому ж присвятив п'ятнадцять сонетів у збірці "Гранослов", які вважають такою маленькою поемою. Ми з Рильським не говорили про наші найглибші болі, але він завжди тиснув мені руку, усміхався до мене, і я знав, що він любить Україну так само, як і я…

З Павлом Тичиною я дуже мало зустрічався. Після того, як Павло Григорович покритикував мене на з'їзді письменників, ми довго не бачились. А коли зустрілися, він сказав: "Дмитре Васильовичу, вибачте, я про вас там говорив на з'їзді. Я той виступ знищив і друкувати його ніколи ніде не буду". А потім у 66-му, коли ми з Драчем поїхали в Америку на сесію ООН, то я, знаючи, що Тичина хворий на цукрицю, купив йому за шістдесят доларів дві пляшечки з ліками.

Потім ми з Драчем йому їх принесли. І тільки я починав щось важливе говорити, він прикладав палець до вуст — показував, що нас можуть підслухати. Я йому говорив, що при Іванові можна все говорити, просив його згадати, як він писав про Сковороду, запитував, чи правда, що він був на могилі Куліша… Потім я написав вірш "Жест Тичини", бо він завжди, коли я починав говорити, клав палець на вуста.

Олесь Гончар — безперечно, людина українська. Коли у Львові ми святкували перший ювілей Соломії, я запросив до себе додому і Гончара, і Панча^[5], і Янку Бриля з Білорусі, і Юрія Збанацького^[6], і ректора Львівського університету Євгена Лазаренка. Це було 15 грудня, якраз випав сніг у Львові. Я проводжав Гончара з хрестин додому, була протоптана лише вузька стежка, тому він ішов попереду, а я за ним. І я тоді йому сказав: "Олесю Терентійовичу, я не можу жити в цій літературі, бо не можу писати брехню! Я ж був в УПА, що мені робити?" А він каже мені: "Іди за мною". Я забігаю на кучугуру, щоб йому на вухо сказати, а він своєї: "Іди за мною!" І так удруге і втретє: "Іди за мною!" Потім я зрозумів, що такою була і його відповідь на питання, що мені робити…

У своїх щоденниках він описує, як відвідав морську школу — тепер там Києво-Могилянська академія. Я пригадую, що Гончар мені того дня рано подзвонив і сказав: "Дмитре, давай сьогодні подивимося на могилу Сагайдачного!" Він домовився з директором тієї військової школи, що вони йому покажуть могилу гетьмана, яка ще не була знищена.

Я в тій школі виступав, захищав Гончара, бо в той рік була страшна нагінка на "Собор" і потрібно було, щоб хтось про той роман говорив з курсантами. Коли ми вже вийшли зі школи, стемніло, і ніякої могили ми не могли побачити. Але я знайшов її в кущах, і уявіть собі — руками в темряві прочитав напис, мов сліпий. Згодом ми прийшли туди влітку, а на тому місці вже був волейбольний майданчик…

Гончар сердився іноді, коли я робив йому зауваження. Колись він виступав на з'їзді письменників у Латвії і весь час говорив російською "Украина". Я тоді підійшов до нього під час перерви і сказав: "Російською належить казати "Украина", — на що Гончар відповів: "А от у Шевченка є "Мені однаково, чи буду // Я жить в Україні, чи ні". Я не втримався і сказав: "Олесю Терентійовичу, що можна Шевченкові, вам не можна". Після того він мені три місяці не дзвонив!

Іще я пригадую, як я, Драч і Роман Лубківський приїхали до Гончара на дачу, коли ми вже всі вийшли з партії. Після вечері я йому люто так сказав: "Ти хочеш залишитися в партії? І думаєш, що якби тепер жили Тичина з Рильським, то вони б з партії не вийшли? Ти опираєшся на їхній авторитет? Хочеш відсидітися в окопах війни, бо ж ти говориш, що вступив у партію на війні… Якщо так, то ти — дуже поганий чоловік!" Мене Лубківський і Драч за руки взяли, щоб я, не дай, Боже, не вдарив Гончара. Мені досі соромно за свої слова, кинуті так зухвало моєму вчителеві і другу.

"Найважливіше — це пошанувати час, зрозуміти, що ти — тимчасовий"

Я раніше був публічною особою, яка перебувала в центрі подій. Це я поклав перед очі Кравчука Акт проголошення незалежності України, який писав Лук'яненко, але перше речення у ньому було моїм. Той текст не міг починатися абстрактно, тому я написав так: "Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року…" Українці ось-ось уже мали проголосити незалежність, і раптом — ГКЧП, до нас приїжджає армія російська і нам кажуть: яка Україна? Ми мали повернути на свій бік і Кравчука, і всю Верховну Раду!

22 серпня на майдані в Києві був мільйон людей, я написав резолюцію, за яку голосували люди на Хрещатику: "Негайно звертаємося до всіх країн: установити з Україною дипломатичні стосунки!" І я біжу з тією резолюцією до Кравчука і кажу: "Збирай Верховну Раду! Треба негайно!" Він каже: "Допоможи, бо мені потрібно сто п'ятдесят голосів, які вимагають цього". І я приніс йому вранці сто п'ятдесят підписів народних депутатів...

Мені здається, що я все зробив, як треба, але одне було дуже погано: коли під час голосування за Акт проголошення незалежності я побачив на табло триста сорок шість голосів, то повірив, що вже все здобуто, навіть подумав: "От якби я вмер, було б це найкраще…". Але потім минав час, і я побачив, як накочуються на Україну нові ворожі хвилі. І тепер, після двадцяти чотирьох років існування самостійної України, ми знову починаємо з того ж самого — боремося з Москвою за свою незалежність і платимо за це кров'ю.

Я вам повинен сказати, що мені завжди вистачало другорядної ролі. Я ж міг претендувати на голову Руху, але пропонував на цю посаду Івана Драча і все зробив, щоб він ним став. А чому? Тому що Драч — східняк, могутній розум і мій друг. Я міг претендувати на голову Демократичної партії, яку я створював, але віддав її в руки Юрія Бадзьо. А чому? Тому що Бадзьо — закарпатівець, теоретик, дисидент, мудрець.

Я творив ці різні організації, партії, громади, Товариство української мови… Але потім я зрозумів, що повинен бути головою Комісії закордонних справ у Верховній Раді, і віддав Товариство української мови Павлові Мовчану, і він відразу його переробив на "Просвіту". Я не хотів завжди бути першим, тому що мені здавалося, що є й інші люди, яким треба допомогти зайняти якусь серйозну позицію в нашій боротьбі. А це було вічно — боротьба одна і та ж — за незалежність України.

Я почав писати спогади^[7], коли поїхав послом до Варшави. І є в мене два невеличких щоденники, які я вів, коли працював у Словаччині, Польщі і коли вмерла Соломія… І є ще записи десь по блокнотах — хочу це все зібрати. І весь час я хотів хоча би рік чи три місяці робити якісь записи щодня. Думаю, я маю все сказати перед тим, як уже відійду.

Справжньої потуги талант не може заявити, що він вичерпаний і що далі не напише ні рядка. Згадайте останні вірші Франка, які він писав, коли був дуже хворий. Вони слабкі, але разом з тим раптом у тих останніх речах так само вибухає геній. Ігор Калинець зробив помилку, що перестав писати: з його талантом сьогодні треба гриміти.

Найважливіше — це пошанувати час, зрозуміти, що ти — тимчасовий. Усвідомити, що все, що ти навколо себе бачиш, усе, що для тебе найдорожче, що тебе підносить, відкривається тобі — це все час! Ми живемо на планеті, яка мільйони, мільярди років існує, але не відчуває цього часу, хоч і постійно змінюється. Мені здається, що коли б я ще раз міг прожити своє життя, я б нічого не міняв, але шанував би час. Біг би швидше вже додому, сідав би за стіл, хапав папір і ручку. А так у житті я багато часу витратив на другорядне і непотрібне. Це дуже складно: зрозуміти, що ти завтра вже не будеш жити…

ДОСЬЄ

Дмитро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929 р. в с. Стопчатів Косівського району на Івано-Франківщині. Починав навчання в польській школі в с. Яблунів. 16-річним 2,5 місяці служив в УПА. Був ув'язнений з осені 1945-го до весни 1946-го і звільнений через безпідставність висунутих звинувачень. 1953 р. закінчив філологічний факультет Львівського університету ім. І. Франка. 1955-го був виключений з аспірантури за виступ проти русифікації.

Працював завідувачем відділу поезії журналу "Жовтень", згодом — у секретаріаті Спілки письменників та головним редактором журналу "Всесвіт" (1971-1978). Автор понад 20 збірок поезії, серед яких "Правда кличе" (1958), "Гранослов" (1968), "Таємниця твого обличчя" (1974), "Покаянні псалми" (1994), "Золоте ябко" (1998), "Три строфи" (2007), "Вірші з Майдану" (2014) та ін. Автор пісенних текстів "Впали роси на покоси", "Лелеченьки", "Долиною туман тече", "Явір і яворина", "Два кольори" та ін. Книжки для дітей: "Золоторогий Олень" (1970), "Дядько Дощ" (1971), "Де найкраще місце на землі" (1973), "Смерічка" (1982) та ін.

Твори Д. Павличка видані окремими книжками у 12 країнах. Перекладав з англійської, іспанської, італійської, французької, португальської, їдиш, німецької та слов'янських мов. Брав участь у виданні першого повного зібрання творів В. Шекспіра українською мовою. Перекладав твори Ш. Бодлера, Ф. Петрарки, Г.Ф. Лорки, І.В. Ґьоте, Г. Гайне, Р.М. Рільке, В. Незвала та ін. У своїх перекладах видав антології польської, болгарської, хорватської, словацької та російської поезії. Укладач антології "Світовий сонет" (1983). Автор сценаріїв до кінофільмів "Сон" (1964) та "Захар Беркут" (1971).

Вийшов із КПУ 9 березня 1990 р. Один із засновників Народного Руху та Демократичної партії України. Перший голова Товариства української мови ім. Т. Шевченка. Народний депутат України І, ІІІ та IV cкликань. 1990-го Д. Павличка обрали Головою Комісії у закордонних справах Верховної Ради України. Був Надзвичайним і Повноважним Послом України у Словацькій Республіці (1995-1998) та Послом України в Республіці Польща (1999-2002). Завдяки Павличкові у Варшаві встановлено пам'ятник Т. Шевченку. Почесний доктор Варшавського, Прикарпатського, Львівського університетів, почесний професор Києво-Могилянської академії.

Лауреат національних премій Болгарії (ім. Х. Ботева), Словаччини (ім. П. Ґвєздослава) та премії ім. Т. Шевченка (1977). Герой України (2004).