Служба безпеки проти «батюшок»: давні події зі свіжою назвою
Викриття Службою безпеки агентурної роботи промосковських священників, обшуки, затримання, оприлюднення компрометуючих матеріалів, арешти, суди, вироки. Усе це ніби з сьогоденної новинної стрічки. Однак насправді зазначені події відбувалося у сорокових роках минулого століття на теренах Волині. Щоправда «есбісти» були оунівськими («бандерівськими»), а «батюшки» (так називали священників Російської православної церкви) ще запекліше чинили супротив українізації
Релігійні організації завжди відігравали важливу роль у розвідувальній та контррозвідувальній роботі. Не стала винятком й Служба безпеки Організації українських націоналістів (бандерівців). Її керівництво усвідомлювало величезний вплив церкви на формування самосвідомості тогочасного українця. Особливо актуальним це стало при розбудові оунівцями на Західному Поліссі своєї підпільної мережі.
Періодично розвідники ОУН(б) інформували керівництво про настрої місцевого православного духовенства. У звіті Столинської округи ОУН "Зелень" (сучасна Брестська обл. Білорусі) за серпень 1942 р. щодо священників зазначалося:
"Всі майже 100% москвофіли. Якщо де є по крові українець, то, на жаль, "руской культури". Всі мріють про "єдіну нєдєліму". В розмові один священник з нашим другом виразив, що "нащо так українці жорстоко сьогодні відносяться до москалів, та це ж братні народи, все одно, нехай буде столиця Київ, хай буде знак Тризуб, аби тільки 2 братні народи".
Цими кількома словами я зрисував думку цього духовенства. В цьому терені всі вони богобоязливі і своєї роботи не проводять, сидять спокійно і стисло придержуються правила "всякая власть от Бога".
Ще одне головне. Коли одному священникові запропонували, щоб Службу Божу служив на українській мові, то він сказав: "Якщо мені дасть наказ архієпископ Поліський і Пінський Александер (Авт. – Микола Іноземцев), то я буду служити і по польськи, для мене все одно".
Проблеми з українізацією духовенства доповнював звіт з того ж терену ОУН(б) за листопад 1942 р.: "Є скільки священників, що можна вже говорити про справу, но коли йому нагадати щоб Службу Божу служив по українськи, то на це ще покручується і боїться відважитись. Відмовляється, що книжок не має, і іншими словами старається, щоб відбігти від цієї теми. Москвофіли священники дуже зашамрили з приводу піднесення архієпископа Олександра до сану митрополита Поліського і Пінського – видно з задоволення".
У релігійних справах волинське підпілля ОУН(б) підтримувало Українську Автокефальну Православну Церкву (УАПЦ) на чолі з митрополитом Полікарпом. На це більшість її священників відповідали тим же. Надавали повстанцям прихисток, продукти, розвідувальну інформацію, а також агітували вірян щодо необхідності створення самостійної України.
З розвитком визвольної боротьби, робота "есбістів" в "церковній ділянці" почала змінюватися. При цьому окремі священники УАПЦ безпосередньо вступили до Української повстанської армії, де виконували функції "благочинних" (військових капеланів) або "політвиховників".
Водночас почали відбуватися перші арешти, публічні викриття, трибунали та покарання священників, які наносили шкоду визвольній боротьбі. Однією з найгучніших справ того періоду стало затримання "есбістами" єпископа Володимирського та Ковельського Мануїла (Михайла Тарнавського). Спочатку він підтримував УАПЦ, а у червні 1942 р. перейшов до промосковської Української автономної церкви.
Щодо Мануїла "есбісти" зібрали численні матеріали агентурної роботи на німців. Так, 5 серпня 1943 р. він написав донос: "…український шовініст архієписком Полікарп у Луцьку проводить роботу із метою побудови незалежної української держави і для цього створює умови, які б уможливили боротьбу зі зброєю в руках за вільну державу". У донесенні німецькій жандармерії він подав прізвища сімох оунівців з м. Володимир, які працювали в місцевій "Просвіті" та "Церковній Раді".
Після цього "есбісти" вирішили викрасти єпископа Мануїла з його покоїв біля Успенського собору. Протоієрей Тіт Яковкевич був свідком цієї операції: "На початку вересня 1943 року однієї ночі ми почули біля дверей будинку кроки, а згодом в кімнату увійшло троє молодих хлопців. Старший із них сказав:
- Не бійтеся, ми не до вас, а до владики Мануїла. Ми українські партизани.
- Якщо ви до владики, то його двері з другого боку, - відповів Тіт Яковкевич.
Перший партизан підійшов до дверей, постукав і сказав:
- Нам треба говорити з вами особисто, а тому відчиніть двері. Коли ж не відчините, то ми самі маємо спосіб відчинити.
Тоді владика сказав:
- Нехай буде воля Божа! – і відчинив двері.
За короткий час владика виходив в супроводі трьох партизан. Йдучи через моє помешкання і прощаючись зі мною, він сказав:
- Ще мене не розстріляють!...
- Це були його останні слова".
Григорій Стецюк згадував, шо увечері Мануїла "есбісти" привезли до одного з будинків в с. Зимне, де намагалися перевербувати. Однак єпископ зробив спробу втечі, того ж дня був впійманий та відданий під суд.
11 вересня 1943 р. Революційний трибунал УПА визнав Мануїла винним у агентурній роботі на НКВС, а згодом – гестапо. За "зраду українського народу і ворожу діяльність" його засудили до смертної кари через повішення.
Ще більш "церковна ділянка" роботи "есбістів" посилилася у період радянізації регіону. Незважаючи на поширену серед підпільників набожність, в питаннях агентурної роботи на ворога, для представників духовенства не було жодних послаблень. Їх арештовували, допитували та карали на рівні із звичайними людьми.
У вересні 1944 р. боївка СБ Сергія Турчина ("Грибка") заарештувала в с. Дермань-2 Мізоцького району Рівненської обл. священника Малиновського та дяка Володимира. Обидва вони підозрювалися у співпраці з органами НКВС.
Після погроз дяк визнав свою провину та почав надавати свідчення. Натомість священник мовчав. Тоді слідчі СБ організували для них очну ставку та зрештою здобули необхідні докази.
Священник с. Велика Глуша Любешівського району Волинської обл. Володимир Кульчинський розповів на допиті в УНКВС про обставини його вербування комендантом боївки СБ Брестського надрайону ОУН(б) Пантелеймоном Хацевичем ("Яром").
При цьому командир бригади УПА Григорій Троцюк ("Верховинець") виконував роль "поганого слідчого". Зокрема, зауважив, що їх нічого не стримає від знищення радянського агента, наприклад, священника Григорія Неслуховського з с. Деревок.
Частину священників, які виявляли лояльність до радянської влади, оунівці "оподатковували". Тобто зобов'язували їх сплатити підпіллю кошти або золото. Настоятелю церкви с. Забріддя Ратнівського району Волинської обл. оунівці сказали: "Коли хочете збирати гроші для совєтської влади, то збирайте й на повстанців". Наказ щодо зазначеної акції в північних районах Рівненської обл. видав восени 1944 р. провідник північно-східної генеральної округи ОУН Федір Воробець ("Олекса Глід").
Особливістю "церковної ділянки" роботи СБ ОУН(б) була важливість пропагандистської складової. Восени 1944 р. слідчий СБ Дмитро Омельчук ("Стародуб") допитав священника с. Бочаниця Гощанського району Рівненської обл. Затриманий зізнався у агентурній співпраці з органами НКВС та погодився написати відозву до населення, де закликав вірян не вірити духовенству РПЦ. Зазначену листівку віддруковали та розповсюдили тереном.
25 лютого 1945 р. комендант СБ Соснівського району ОУН Іван Рибачук ("Грізний") розробив та організував друк звернення "військового духовенства УПА" до українського народу: "Ми ОУН і УПА ведемо боротьбу за Храм, який у Вас відібрала совітська влада, а також за свободу і землю Українського народу, яка кров'ю полита твоїми предками…".
Не менш важливим напрямком пропагандистської роботи "есбістів" були "перестороги". У одній із них під назвою "Бережись агента Н.К.В.Д." від березня 1945 р. зазначалося:
"Використовуючи релігійність українського народу, пускають в терен цілий ряд мандруючих ченців і проповідників, які збирають населення і в проповідях ведуть ворожу пропаганду, мовляв, що всяка влада від Бога і тому їй треба коритися як волі Божій, що всі ті, що піднімають руку на Богом встановлену владу, діють від діявола, діяволською зброєю і тому нічого не осягнуть, а марно згинуть.
Закликають жінок переконати своїх чоловіків, братів і синів про даремність і гріх нашої боротьби, що нам треба лише молитися, а Бог сам, коли треба буде вислухає наші молитви і скине ту владу, а тому не ховатися зі зброєю по лісах, але йти на працю і просити в Бога порятунку".
Суспільно-політичний огляд теренів ОУН на північно-східних українських землях (ПСУЗ) від квітня 1945 р. містив розділ "Церква", де зазначалося:
"З достовірних наших джерел СБ встановила, що майже половина священників пішли на службу в НКВД. Щоб застерегти народ від жертв з середовища вірян, для масово роз'яснення цієї справи, на територію направлені відповідні вказівки не тільки для організованого населення, а також для іншої маси населення. З цією метою розповсюджуємо серед населення. 1. Звернення священника до священників. 2. Звернення священника до вірян. 3. Перестороги".
Своєрідним поєднанням пропагандистської та каральної роботи "есбістів" була практика підписання священниками "заяв". 6 січня 1945 р. в с. Котлярівка Дедеркальського району Тернопільської обл. опергрупою НКВС був вбитий підрайонний комендант СБ Михайло Николайчук. У його сумці виявили надрукований бланк "заяви", яка передбачала вписування прізвища, населеного пункту, району, а також підпису. Таким чином зазначена особа визнавала, що працювала агентом НКВС та закликав населення не вірити священникам РПЦ.
Про підписання такої "заяви" зазначалося у протоколі допиту священника Дорімедонта Солов'я:
"Наприкінці 1944 чи на початку 1945 р. до мене на квартиру в Судобичах в нічний час прийшло двоє озброєних бандитів і почали вимагати, щоб я дав їм підписку, пояснивши при цьому, що такі підписки вони відбирають від усіх священників, оскільки їм стало відомо, що священників залучають до роботи органи МДБ та МВС і що священники стали на бік радянської влади".
При цьому прибулий вийняв пачку підписок навколишнього духовенства, що остаточно спонукало отця Доримедонта дати письмове зобов'язання допомагати підпіллю.
Зрідка священники вступали у суперечки з "есбістами". Наприкінці листопада 1945 р. до Федота Гончарука в с. Хотин Рівненського району прибули підпільники. Вони вимагали у цього священника припинити їздити в обласний центр, сплачувати радянській владі податки, а натомість – підписати зобов'язання про підтримку УПА.
Однак Федот Гончарук це виконувати категорично відмовився, завивши, що є посадовою особою й мусить підпорядковуватися органам державної влади. Подібна поведінка могли загрожувати священнику смертним вироком.
Вночі 12 серпня 1947 р. троє оунівців у формі міліціонерів забрали з собою в ліс настоятеля церкви с. Лаврів Луцького району Олексія Главацького, який закликав вірян виконувати хлібопоставки. Додому він уже не повернувся.
Засуджений священник Микола Струк з с. Сірнички Локачинського району Волинської обл. писав у скарзі Генеральному прокурору СРСР: "Я був переконаний, що кожне моє слово через декілька днів буде відоме бандитським елементам і я тут же буду вбитий".
Безумовно робота "есбістів" з православним духовенством була далекою від сучасних правових норм. Визначав її виключно критерій ефективності. При цьому можна стверджувати, що незважаючи на усі недоліки, зазначена робота принесла українській визвольній боротьбі значну користь. На жаль, підпілля ОУН у той період зазнало поразки, а православне духовенство Волині остаточно перейшло під контроль радянських спецслужб.
